22. Діяльнотворча основа буття у філософії й. Г. Фіхте, сутність його діалектики.

Йоган Готліб Фіхте (1762—1814) розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Він учень Канта і, в той же час, його критик. Фіхте називає свою філософію науковченням. Написав твір “Науковчення”. Свідомість у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Її очевидність засновується на дії, а не на спогляданні, не вбачається інтелектом, а стверджується волею. Фіхте у своїй теорії пізнання відходить від головного положення кантівської філософії про “річ у собі” і протиставляє йому мисляче “Я”. Вся реальність — це витвір діяльності абсолютного та індивідуального “Я”. Абсолютне “Я” — самосвідомість людства; індивідуальне “Я” — стосується окремої людини. Історія — це діалектична й активна взаємодія абсолютного “Я” (самосвідомості людства) та індивідуального “Я” окремої людини. Абсолютне “Я” усвідомлюється, на думку Фіхте, за результатами його діяльності. Принципом теоретично діючого абсолютного “Я” є спонтанне, нічим зовнішнім не обумовлене творення змісту чуттєвого досвіду. Самоочевидність “Я” у Фіхте заснована на вольовій дії. “Я” є вольова діюча істота. Фіхте намагається подолати дуалізм Канта і обґрунтовує ідею тотожності мислення і буття.

Теорія науковчення Фіхте базується на таких положеннях: 1) “Я покладає Я”. Це стверджує самототожність “Я”; 2) “Я протипокладає не–Я” (Я–суб’єкт, не–Я — об’єктивна реальність, природа). Це основоположення вводить категорію заперечення; 3) “Я покладає і Я, і не–Я”. Отже, діяльність “Я”, що розвивається, Фіхте розуміє як рух від початкового покладання “Я” до протилежності “не–Я”, а від нього до покладання, що є синтезом, єдністю перших двох “Я” і “не–Я”. У процесі своєї взаємодії індивідуальне і абсолютне „Я” то співпадають і ототожнюються, то розпадаються і розрізняються. Ця пульсація співпадань–розходжень складає основне ядро діалектики Фіхте. Ідеал всього руху, розвитку є досягнення співпадання індивідуального і абсолютного „Я”. Однак досягнення цього ідеалу повністю неможливе, тому що привело б до припинення діяльності, яка, за Фіхте, є абсолютною. Тому вся людська історія — це лише наближення до ідеалу.

Таким чином, Фіхте пояснює діалектичну тріаду: теза (“Я”), антитеза (“не–Я”) та синтез (“Я” покладає “Я” і “не–Я”). Рух від тези до антитези та синтезу складає основу діалектичного методу Фіхте, який сприймається ним як метод пізнання і метод істинного філософствування. Через призму цих основоположень він трактує і 3 закони логіки: закон тотожності, закон суперечності, закон виключного третього. Фіхте спробував обґрунтувати також принцип універсальності розвитку через боротьбу протилежностей. Історія є діалектичною, і при цьому є активною взаємодією абсолютного та індивідуального “Я”. Людська воля і розум — нероздільні. Людина — це образ усього людства, а людство — це образ окремих людей.

23. Філософія "тотожності" ф. В. Й. Шеллінга. Метод інтелектуальної інтуїції.

Ф. В. Й. Шеллінг (1775—1854). Написав такі твори: “Система трансценд–го ідеалізму”, “Викладення моєї системи філософії”. Філософська система Шеллінга складається з 1) “Системи теоретичної філософії”; 2) “Системи практичної філософії”; 3) “Філософії мистецтва” (теологія і мистецтво). Він розглядає в єдності природу, людину, Бога. Бог=природа (пантеїзм). Абсолютний суб’єкт у системі Шеллінга перетворюється у божественне начало світу, абсолютну тотожність суб’єкта й об’єкта. Це він виводить з того, що свідомість і світ пов’язані. У богові існує 2 сили — любов та егоїзм, які ведуть боротьбу між собою. Любов виражає ідеальне у богові, а егоїзм — реальне. Матерія первинна, але матерія — це несвідома частина бога. Особистість і свобода бога необмежені, а у людині його свобода і особистість обмежені рамками простору і часу. Бог охоплює своєю діяльністю увесь світ. А як же тоді із цієї первісної тотожності вивести усю багатоманітність цього світу? Для цього існує творчий акт, який непізнаваний для розуму, і є предметом особливого роду ірраціонального пізнання, тобто інтелектуальної інтуїції. Інтелектуальна інтуїція являє собою єдність свідомої і несвідомої діяльності. Така інтуїція доступна особливо обдарованим людям (крутим поетам, письменникам, філософам і т. д.). Інтелектуальна інтуїція являється формою найвищої філософської творчості і слугує засобом саморозвернення тотожності. За Шеллінгом, діалектика і логіка несумісні. Наука і логіка — недіалектичні. Тому діалектика Шеллінга є ірраціоналістичною.

Основним принципом натурфілософії Шеллінга є єдність мислення і буття. Він вважав, що найвищим результатом емпіричного пізнання є закон. Натурфілософія вища емпірії і передує теоретичному мисленню. Натурфілософія — необхідна сходинка розвитку знань. Натурфілософія Шеллінга має діалектичний характер. Основні її принципи: 1) Принцип полярності. Цей принцип вивчення природи полягає у зведенні природи до протилежностей, двоякості; 2) Принцип історизму: всі форми природи є тільки сходинками її розвитку; 3) Принцип системності, що випливає із поняття натурфілософії як знання, яке систематизує. 4) Принцип єдності сил природи. Шеллінг висунув цей важливий принцип, який у XIX—XX ст. втілився у природничонаукових законах (закон збереження і перетворення енергії).