1.4 Підприємницький менеджмент
Час – втрата грошей
О. Уайльд
Одним із ключових питань, що пов’язують управлінську теорію і практику, є питання про співвідношення «менеджер – підприємець». Останнім часом свого розвитку набула думка про певне поєднання та синергізм цих понять у так званому «підприємницькому менеджменті».
Вперше авторство терміну "підприємництво" адресують Кантільону (17 ст.). Проте й у сучасній економіці відсутня єдність поглядів на дане поняття. Наразі серед безлічі існуючих підходів до його визначення можна виділити два основних:
традиційний підхід: підприємництво – це бізнес (слово «підприємець» походить від франц. intreprendre, що означає робити, зробити, узяти на себе, намагатися). Відповідно підприємець – фізична особа, яка створює і управляє власним бізнесом;
нетрадиційний підхід (починаючи з 1980-х рр..): підприємництво – широке поняття ("заповзятливість – скоріше тип поведінки, ніж особова характеристика", П. Друкер). Підприємництво стало розглядатися як спосіб мислення, стиль поведінки, спосіб життя.
Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 Господарського кодексу України).
Передумовою появи нового нетрадиційного погляду на підприємництво було те, що великі компанії усвідомили необхідність гнучкості як умови виживання і збереження своїх позицій. Намітилася тенденція до децентралізації всередині компанії, створення підприємницьких підрозділів (відділень), розробки дивізіональних структур, внутрішнього підприємництва, появи нових вимог до менеджерів, які повинні були стати підприємцями всередині підприємства. Виникли поняття внутрішнього і зовнішнього підприємництва.
Підприємець згідно з нетрадиційним підходом – це:
новатор, генератор нових ідей, підходів;
людина, яка приймає на себе ризик;
людина, яка шукає й знаходить нові можливості;
креативна особистість, яка створює щось нове, засновник нової справи.
Тобто підприємцем можна бути в будь-якій галузі, якщо виявляти ініціативу, виступати з новими ідеями, самостійно приймати нові нестандартні рішення, знаходити можливості для їх здійснення, вміти організовувати їх виконання.
Таке розуміння і визначення підприємництва і підприємства стало підґрунтям підходу, що отримав назву «підприємницьке управління» (підприємницький менеджмент).
Термін "підприємницький менеджмент" використовується в царині управлінської науки починаючи із 80-х років (наприклад, в книзі "Innovation and Entrepreneurship " P.F. Drucker, 1985).
Одним із важливих досягнень в теорії і практиці менеджменту вважається те, що в даний час вони тісно пов'язані з підприємництвом і новаторством. Існує погляд щодо необхідності протиставлення менеджменту і підприємництва, оскільки вони відображають два явища, що взаємо виключають один одне. Однак будь-яка існуюча організація – комерційна фірма, церква, профспілка або лікарня – швидко приходить в занепад, якщо вона виявляється несприйнятливою до інновацій. Мало того, будь-яка нова організація терпить крах, якщо в ній не забезпечується належний рівень менеджменту. Однієї лише нездатності до інновацій цілком достатньо для наростання кризових явищ в будь-якій із "старих" організацій; однієї лише нездатності до ефективного управління цілком достатньо для краху нового підприємства.
Проте ще наприкінці 20-го ст. лише в дуже небагатьох працях, присвячених питанням менеджменту, приділялася належна увага підприємництву і новаторству. Одна з причин цього полягає в тому, що після закінчення Другої світової війни (а саме тоді і було написано більшість книг по менеджменту) основним завданням керівництва компаній вважалося управління існуючими структурами, а не впровадження тих чи інших нововведень. Впродовж цього періоду більшість організацій розвивалися за напрямами, що були задані 30-50 років тому.
Наразі ситуація різко змінилася. Ми знову вступили в епоху інновацій, і це жодною мірою не зводиться до практичного впровадження технічних або технологічних винаходів. По суті, саме соціальні інновації набагато важливіші, ніж будь-які наукові або технічні винаходи. Більш того, сучасні підприємництво і новаторство виділилися в самостійний "предмет", що став однією із складових частин менеджменту і базується, по суті на його класичних принципах. Це стосується як вже довго існуючих організацій, так і нових підприємств, як комерційних, так і некомерційних установ (в тому числі і державних).
Отже, підприємницький менеджмент (управління) – це управління в умовах невизначеного і нестабільного зовнішнього середовища, що характеризується прагненням до змін, пошуком нових можливостей і високим ступенем ризику в їх реалізації.
Можна висунути припущення про тенденцію орієнтування загального менеджменту в напряму підприємницького управління. В цьому сенсі, в економічному значенні менеджмент – це наука і сфера практичної діяльності щодо інтеграції людей в їх спільному підприємстві. При цьому завдання функціонування та розвитку сучасного підприємства пов’язані з такими поняттями, як: маркетинг, інновація, людські ресурси, фінансові ресурси, природні та інформаційні ресурси, продуктивність, соціальна та екологічна відповідальність, потреба в прибутку. Іншими словами, менеджмент забезпечує сумісну роботу (бізнес, підприємницьку діяльність) людей.
Мета комерційного підприємства як основного суб’єкта підприємницької діяльності – формування споживача – декомпозується на дві цілі, досягнення яких потребує виконання маркетингової та інноваційної функцій.
Не дивлячись на те, що маркетингу і використанню маркетингових підходів приділяється підвищена увага, в нашій країні маркетинг як такий залишається предметом дискусій, а не повсякденною реальністю. Це підтверджує і таке явище, як "конс’юмерізм" (рух в захист інтересів споживачів), який вимагає від підприємств, щоб ті діяли в строгій відповідності із законами ринку, тобто займалися маркетингом в справжньому сенсі цього слова. Конс’юмерізм вимагає, щоб в своїй діяльності підприємства виходили з потреб, реалій і цінностей споживачів; щоб підприємства орієнтувалися на задоволення запитів споживачів; щоб прибуток підприємства визначався його реальною користю для споживача.
Мета маркетингу – зрозуміти споживача до такої міри, щоб запропонований підприємством продукт або послуга в максимальному ступені відповідали його бажанням і потребам і продавалися як би "самі по собі". Проте одного лише маркетингу недостатньо для виникнення комерційного підприємства. У статичній економіці комерційних підприємств немає взагалі. У ній навіть немає підприємців. Роль посередника в статичному суспільстві виконує брокер, який живе за рахунок комісійних або спекулянт, який сам по собі не створює ніякої цінності. Комерційне підприємство може існувати лише в економіці, що постійно зростає. Комерційне підприємство – особлива складова цього зростання, розширення і зміни.
Отже, другою функцією комерційного підприємства є інновація – спроба задоволення якихось інших економічних потреб. Недостатньо, щоб комерційне підприємство випускало товари і послуги, – воно повинне випускати більш ефективні з економічного погляду товари і послуги. Зовсім необов'язково, щоб забезпечувалося постійне фізичне зростання комерційного підприємства, – важливішим є його постійне якісне зростання.
Інновація може означати зниження ціни або перехід до випуску нового і більш довершеного продукту, забезпечення якоїсь нової переваги (зручності, вигоди) або визначення якоїсь нової потреби (бажання). Найбільш ефективною інновацією є інший продукт або послуга, які не стільки є якимсь удосконаленням, скільки створюють новий потенціал задоволення. Як правило, цей новий та "інший" продукт дорожчий за попередній; проте його сукупна дія полягає в тому, що він знижує витрати і підвищує продуктивність.
В організації комерційного підприємства інновацію вже не слід розглядати як функцію, ізольовану від маркетингу. Інновація не обмежується лише дослідженнями і розробкою – вона охоплює всі складові підприємства, всі його функції і всі види діяльності. Вона не замикається виключно на виробництві – інновація в процесі збуту (розподілу) не менш важлива. Те ж саме стосується інновації в страховій компанії чи в банку. Інновацію можна визначити як підвищення потенціалу людських і матеріальних ресурсів з метою виробництва матеріальних цінностей.
Завдання менеджерів полягає в тому, щоб перетворювати потреби суспільства в нові можливості для прибуткового ведення бізнесу. І це теж можна вважати визначенням інновації. Це особливо слід підкреслити сьогодні, коли посилена увага приділяється задоволенню потреб суспільства, учбових закладів, систем охорони здоров'я, мегаполісів і навколишнього середовища.
Що стосується формулювання мети і місії підприємства, то для цього потрібний лише один орієнтир, одна відправна точка – споживач. Не назва фірми, не її статут або засновницький договір, а саме споживач визначає суть бізнесу даної фірми. Ця суть визначається потребами і бажаннями споживача, які задовольняються з покупкою продукту або послуги даного підприємства. Місія і призначення будь-якого підприємства полягають в тому, щоб задовольняти потреби клієнта. Правильно визначити сутність бізнесу даного підприємства можна, лише подивившись на нього збоку, очима споживача і з погляду ринку в цілому. А для споживача являють інтерес лише його власні цінності, бажання і реалії. І тому будь-яка серйозна спроба охарактеризувати сутність бізнесу даного підприємства повинна відштовхуватися від реалій споживача, його конкретної ситуації, його поведінки, очікувань і життєвих цінностей.
Законодавством України не закріплено поняття «суб’єкт підприємницької діяльності». З огляду на це, оскільки найтісніший взаємозв’язок спостерігається між поняттями «підприємництво» і «підприємство», при розгляді типології підприємництва можна керуватись поняттями та видами суб’єктів господарювання (згідно із Господарчим кодексом України).
Суб’єкти господарювання – учасники господарчих відносин, які здійснюють господарську діяльність, шляхом реалізації господарської компетенції (сукупності прав і обов’язків), мають відособлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна (згідно зі ст. 55 Господарчого кодексу України).
Суб’єктами господарювання є наступні:
господарчі організації – юридичні особи, створенні у відповідності з Громадянським кодексом України, державні, комунальні та інші підприємства, створені у відповідності з Господарським кодексом, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку;
громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані у відповідності із законодавством в якості підприємців;
філії, представництва, інші відособлені підрозділи господарчих організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарчої діяльності.
Найпростішою формою підприємницької діяльності є фізичні особи, які здійснюють дану діяльність від свого імені, на свій ризик і відповідають власним майном. При цьому громадянин – фізична особа підприємницької діяльності – може здійснювати дану діяльність у наступні способи:
безпосередньо як підприємець або через створене ним приватне підприємство;
із залученням або без залучення найманої праці;
самостійно або сумісно з іншими особами.
Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на основі свободи підприємництва, що включає наступні елементи (згідно ст. 44 Господарського кодексу):
вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;
самостійне формування підприємцем програми діяльності;
вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється;
залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом;
встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;
вільне наймання підприємцем працівників;
комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;
вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;
самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
Свобода підприємництва має протилежний бік – межі (умови здійснення) підприємницької діяльності, які поділяються на загальні та спеціальні:
Загальні (застосовуються до всіх видів підприємницької діяльності):
підприємці зобов'язані зареєструватися у встановленому законом порядку;
підприємці, які використовують найману працю, зобов'язані забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижче від визначеної законом та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України;
підприємці зобов'язані не порушувати права та законні інтереси громадян та їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави, а також не завдавати шкоди довкіллю.
Спеціальні (застосовуються до окремих видів підприємницької діяльності):
ліцензування;
квотування;
патентування тощо.
В свою чергу юридична особа має наступні ознаки:
організаційна єдність – юридична особа володіє внутрішньою структурою, яка отримує свій вираз і закріплення в його статуті;
майнова відособленість – лише організація, яка володіє відособленим майном є самостійним і повноправним учасником правовідносин. Для комерційних юридичних осіб ознака майнової відособленості конкретизована у вигляді наявності самостійного балансу;
участь в господарчому обороті від свого імені – юридичні особи можуть від свого імені придбати майнові та немайнові права;
самостійна майнова відповідальність – юридичні особи несуть зобов’язання та відповідальність за придбані права.
Юридичні особи створюються у наступних формах (ст. 83 Господарського кодексу):
товариство – організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників: одного або декількох), які мають право на участь у даному товаристві. Товариства підрозділяють на господарчі (комерційні або підприємницькі) та некомерційні (непідприємницькі).
Комерційні товариства здійснюють підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку та подальшого його розподілення між учасниками. Вони можуть бути створені лише в якості господарчих товариств (повне товариство, командитне товариство, товариство із обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничих кооперативів – добровільних об’єднань громадян на засадах членства з метою сумісної виробничої або іншої господарчої діяльності, яка ґрунтується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством і розподіленні доходу між членами кооперативу у відповідності з їх участю в його діяльності.
Некомерційні товариства – не мають за мету отримання прибутків для їх подальшого розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, громадські або релігійні організації, установи, благодійні та інші фонди) діють для досягнення соціальних, благодійних, культурних, освітніх, наукових, екологічних цілей. Проте це не виключає можливість фрагментарної участі даних товариств у підприємницькій діяльності, тобто в отриманні прибутків, – якщо така діяльність підпорядкована основній неприбутковій діяльності некомерційних товариств;
установа – організація, створена однією або декількома особами (засновниками), які не приймають участь в управлінні ним, шляхом об’єднання (виокремлення) їх майна для досягнення мети, що визначена засновниками, за рахунок цього майна.
Крім того, існує класифікація суб’єктів підприємницької діяльності за їх організаційно-правовою формою (яку іноді ототожнюють із поняттям підприємницької фірми) – види господарських товариств (ст. 80 Громадянського кодексу):
повне товариство (товариство з повною відповідальністю) – всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть сумісну відповідальність за зобов’язання всім власним майном;
товариство з обмеженою відповідальністю – таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами; учасники несуть відповідальність за зобов’язання власним майном у межах їхнього внеску;
командитне товариство – серед учасників якого є особи, відповідальність яких обмежується особистим внеском у майно такого товариства;
акціонерне товариство – господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями (ст. 3 Закону України «Про акціонерні товариства») та інші організаційно-правові форми суб’єктів підприємницької діяльності.
Загальна типологія виробничої та посередницької підприємницької діяльності розглянута в табл. 1 та 2.
Таблиця 1 – Порівняння форм підприємницької діяльності
Організаційно-правова форма |
Сутнісно-змістова характеристика |
Основні переваги |
Основні недоліки |
Одноосібна власність |
Підприємство, власником якого є фізична особа або сім’я |
|
|
Господарське товариство (партнерство) |
Об’єднання власних капіталів кількох фізичних або юридичних осіб за умов: однакового розподілу ризику і прибутку; спільного контролю результатів бізнесу; безпосередньої участі в здійсненні діяльності |
|
|
Корпорація (акціонерне товариство) |
Підприємство, власниками якого є акціонери, котрі мають обмежену відповідальність (у розмірі свого внеску в акціонерний капітал) і розпоряджаються прибутком |
|
|
Таблиця 2 – Виробнича та посередницька підприємницька діяльність
Вид (тип)/ зміст підприємницької діяльності |
Підвид/ зміст підприємницької діяльності |
Суб’єкти підприємницької діяльності |
Виробнича підприємницька діяльність (орієнтація на продукування й просування на ринок традиційних або інноваційних видів товарів) |
Основна (створення і реалізація готових до споживання кінцевих виробів) |
Промислові підприємства |
Допоміжна (створення і реалізація як уречевленої, так і неуречевленої продукції) |
Інжинірингові, консалтингові, лізингові, маркетингові, проектувальні, факторингові та інші підприємства |
|
Посередницька підприємницька діяльність (інтеграція економічних інтересів виробників і споживачів) |
Агентування (агент діє від імені та на користь відповідно виробника або споживача) |
Агенти виробників, агенти уповноважені зі збуту, агенти по закупках, брокери, комісіонери, консигнанти |
Торгово-комерційна діяльність (виконання спеціалізованих торгових функцій) |
Оптово-роздрібні фірми, торгові доми, дилери, дистриб’ютори, комівояжери |
|
Аукціонна торгівля (прилюдний торг з попереднім оголошенням стартової ціни і лоту) |
Об’єкти: промислові товари, нерухомість, майнові сертифікати. Форми: внутрішньодержавна, міжнародна |
|
Біржове підприємництво (форма постійно діючого оптового ринку) |
Біржі: фондові (валютні), товарні, праці. Спеціальні операції: ф’ючерсні контракти, опціони |
|
Підприємництво фінансових інституцій (поєднання ролей посередників і суб’єктів із надання фінансових послуг) |
Спеціалізовані банківська діяльність |
Державні банки, комерційні банки |
Спеціалізована інвестиційна діяльність |
Інвестиційні компанії та фонди |
Організація бізнесу насамперед передбачає вивчення та врахування умов здіснення підприємницької діяльності. В нашій країні загальною такою умовою є державна реєстрація суб’єкту підприємницької діяльності – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту придбання або втрата статусу підприємця фізичною особою, а також здійснення інших реєстраційних дій, шляхом внесення відповідних записів в Єдиний державний реєстр.
В деяких випадках сам по собі факт державної реєстрації недостатній для зайняття окремими видами підприємницької діяльності, – необхідно також отримати ліцензію – документ державного зразка, що засвідчує право ліцензіата на здійснення вказаного в ньому виду господарської діяльності протягом певного терміну за умови виконання ліцензійних умов.
Деякі види підприємницької діяльності вимагають отримання торгового патенту – державного свідоцтва, що засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності або його структурного (відособленого) підрозділу займатися ними.
Для започаткування власної справи потрібне формування підприємницького капіталу, тобто певної суми коштів. Розрізняють поняття авансованого, постійного, змінного, основного та оборотного, власного та залученого капіталу.
Авансований капітал – це сума коштів, яка вкладається власником у підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку. Авансований капітал поділяється на постійний (засоби виробництва) і змінний (наймана робоча сила).
У свою чергу постійний капітал поділяється на основний і оборотний.
Основний капітал – сума коштів, яка витрачається на придбання засобів праці (будівель, споруд, машин, устаткування) та обертається протягом кількох періодів виробництва.
Оборотний капітал – сума коштів, яка витрачається на придбання на ринку предметів праці (сировини, матеріалів, комплектуючих) та оплату праці; обертається протягом одного періоду виробництва.
Розвиток бізнесу неможливий без формулювання його місії та цілей, без довгострокового планування діяльності підприємства, тобто без стратегічного підприємницького менеджменту.
П. Друкер виділяв наступні чотири «особливі» підприємницькі стратегії, що можуть доповнювати одна одну:
бліцкриг;
удар у спину;
екологічна ніша;
модифікація продукту, ринку чи галузі.
«Бліцкриг» (від нім. Blitzkrieg – блискавична війна) – підприємницька стратегія, спрямована на якомога швидший захват лідируючих позицій і утримання домінуючого положення на новому ринку або в новій галузі. Як правило, саме бліцкриг вважається найпопулярнішою, іноді навіть взагалі єдино вірною підприємницькою стратегією. Проте лише у випадку успіху дана стратегія надає найвищі дивіденди. В той же час бліцкриг характеризується високим рівнем ризику та відсутністю повторних шансів для підприємницької діяльності (стратегія «пан або пропав»).
Стратегія бліцкригу завжди орієнтована на створення дечого по-справжньому нового та характеризується надзвичайною точністю у формулюванні мети та готовністю до термінової мобілізації всіх наявних ресурсів для досягнення поставленої мети. Дана стратегія потребує істотних і постійних зусиль, спрямованих на утримання раптово захвалених лідируючих позицій. Тобто справжня робота менеджерів-підприємців тільки починається після того, як бізнес-інновація перетворюється на успішну справу. Зокрема, доведеться:
принаймні подвоїти бюджет на виконання науково-дослідницьких робіт;
шукати нових клієнтів, котрих потрібно буде спочатку переконати купити продукт «на пробу»;
найголовніше: перевести власноруч свій продукт у розряд застарілих, не чекаючи, поки це зроблять конкуренти (при цьому робота над створенням нового продукту вже повинна тривати);
систематично знижувати ціну на свій продукт;
всупереч початковій ефективності значно збільшувати інвестиції для розвитку досягнутого бізнесу (бліцкриг майже виключно є стратегією великих інноваційних проектів).
«Удар у спину» – підприємницька стратегія, сутність якої полягає в тому, що підприємець-інноватор «б’є» конкурентів там, де їм нікуди ухилитись. Дана стратегія включає наступні два підходи: творчу імітацію та підприємницьке дзюдо.
«Творча імітація» («оригінальне повторення», «неповторна копія»): фірма бере чужий продукт (або ідею) і знаходить для нього неочікуване застосування у вигляді певної модифікації, що являє собою зовсім нове рішення. Тобто підприємець, що використовує підхід творчої імітації, розуміє інноваційні можливості продукту краще ніж його фактичні автори. Порівняно зі стратегією бліцкригу творча імітація також націлена на досягнення швидкого лідерства на відповідному ринку і характеризується меншим рівнем ризику. Справа в тому, що «творчий імітатор» діє в умовах, коли ринок уже встиг відреагувати на появу інновації, та навіть відбувся процес сегментації ринку, і чітко визначився клієнт, що виявляє попит, який значно перевищує можливості початкового розробника продукту. При цьому очікування останнього щодо появи імітаторів має двоякий характер: якщо число імітаторів значне, то незначним є ризик інноваційної справи (автор продукту щонайменше окупить витрати за рахунок перших значних прибутків); і, навпаки, поява імітаторів мало ймовірна у випадку високого рівня ризику інновації.
До недоліків стратегії творчої імітації можна віднести наступні:
дана підприємницька діяльність не містить традиційного інноваційного компоненту, а разом із ним і відповідних переваг. Творчий імітатор користується чужими ідеями, він не є винахідником продукту, послуги чи процесу, а просто займається вдосконаленнями та вдалим позиціюванням на ринку (він «дообслуговує» вже існуючих, проте неадекватно обслужених клієнтів);
присутні значні ризики у зв’язку з витрачанням значних ресурсів для забезпечення «шляхів для відступу»;
імовірність невірного розпізнавання тенденцій інновації та відповідно подальшої хибної імітації;
існування ризику створити занадто складний продукт внаслідок різних його вдосконалень.
«Підприємницьке дзюдо»: фірма аналогічно стратегіям бліцкригу та творчої ініціативи націлена на захват лідируючих позицій і навіть усього ринку. Однак дана мета досягається не за рахунок конкуренції із сильними лідерами, а за рахунок «удару в спину» непідготовлених підприємців. Останні дозволяють використовувати себе як підприємницьку мішень через наявність у своїй діяльності наступних помилок:
недооцінка чужих ідей (фірми іноді визнають лише за собою право на продукування ідей, що призводить до шкідливої підприємницької зверхності);
експлуатація лише сегменту ринку з найбільшим рівнем прибутків («знімання вершків» і недостатня увага до всіх можливих клієнтів незалежно від рівня їхньої купівельної спроможності);
суб’єктивне розуміння взаємозв’язків у системі «якість – клієнт – цінність» (фірма-новатор пов’язує якість із складністю створення продукту, а не з тим, що саме клієнт вважає цінністю і, відповідно, за яку якість він готовий платити);
ілюзія завищеної ціни (понаднормові прибутки за рахунок штучно завищеної ціни на продукцію в певній галузі часто засліплюють підприємця і, він забуває або свідомо ігнорує явну загрозу збоку конкурентів виграти на спекуляціях автора продукту);
максимізація замість оптимізації (по мірі росту і розвитку ринку підприємці намагаються задовольнити кожного окремого клієнта за допомогою одного й того ж продукту або послуги. Класичним є приклад Генрі Форда, який відмовився збільшувати період виготовлення автомобілів на користь можливості їх фарбування у різні кольори).
Фірми, що використовують стратегію підприємницького дзюдо, повинні не просто скористатися з непідготовленості підприємця-новатора, який отримав початковий успіх і не зміг його підтримати в подальшому. Особливість даної стратегії полягає в поєднанні інноваційності та вмінні нанесення неочікуваного удару, використовуючи перераховані вище підприємницькі помилки конкурентів.
«Екологічна ніша» – підприємницька стратегія, орієнтована на забезпечення контролю шляхом отримання практично монопольного положення в певній невеликій галузі. На відміну від розглянутих вище стратегій конкурентного типу, основна мета яких – захоплення лідируючих позицій і з часом домінування на ринку, стратегія екологічної ніші спрямована на мінімізацію зовнішніх ризиків. Така стратегія характеризується безшумністю та непомітністю дій підприємця.
Існує три варіанти стратегії «екологічна ніша»:
стратегія «шлагбаума»:
стратегія особливого уміння;
стратегія особливого ринку.
«Шлагбаумна» стратегія підходить для обмежених ринків. Вона є статичною та прихованою від уваги потенційних конкурентів. Головною вимогою для підприємницької діяльності є реалізація життєвої важливості продукції для відповідного процесу. Підприємство подібно до певного біологічного виду займає «екологічну нішу», яка є, з одного боку, мінімально ризикованою платформою для ведення бізнесу, а, з іншого боку, штучним обмеженням можливого росту підприємства. Крім того, сталість стратегії шлагбауму може бути порушена появою замінника ключового продукту.
Стратегія особливого уміння: фірма займає одночасно достатньо велику та унікальну нішу за рахунок того, що вона вміє виробляти певний продукт краще за інших. Пошук та наробіток «особливого уміння», як правило, є систематичним процесом вибору інноваційного продукту з певного числа варіантів інновацій. Потім підприємець займає відповідну нішу, в якій і набуває та вдосконалює своє вміння.
Коли йдеться про інноваційну сферу менеджменту, стратегія особливого уміння є оптимальним балансом між підприємницькими можливістю та ризиком. З останнім пов’язані наступні загрози-обмеження:
необхідність одночасного втримання на позиціях лідера та зосередження на вузькоспеціальній галузі (незначна кількість альтернатив – незначні можливості розвитку бізнесу);
існування залежності від партнера, який займається просуванням продукту підприємця на ринок (тобто, сам підприємець, що діє за стратегією особливого уміння, володіє низькою адаптивністю до зовнішнього середовища);
вірогідність того, що бізнес може втратити спеціалізований характер (як правило, у зв’язку з розвитком технологій).
Стратегія особливого ринку: фірма володіє спеціалізованими знаннями про той чи інший ринок і діє та відчуває загрози за аналогією з суб’єктами стратегічного управління на основі особливих умінь (стосовно певного продукту або послуги).
У контексті підприємницького менеджменту особливе значення має дослідження бізнес-культури (організаційної культури).
Культура може розглядатись як початкове підґрунтя будь-яких суспільних і, зокрема, бізнес-процесів. При цьому необхідне відображення культурного чинника на всіх рівнях його застосування. Культура є об’єктивною категорією, що виступає першоджерелом розвитку етичних, естетичних, історичних, соціальних, економічних та інших сфер існування людства.
Слід зазначити, що до культури підприємства звертаються дуже часто і, насамперед, в часи кризи; тим не менше, й досі тривають дискусії з приводу того, що означає дане поняття. Разом із тим популярним є погляд, згідно з яким під культурою підприємства (організації) слід розуміти сукупність норм, думок і цінностей, які створюють поведінку керівних кадрів (адміністративну поведінку) та співробітників підприємства (організаційну поведінку).
Оскільки спосіб мислення та поведінки керівників і співробітників завжди відображаються на продуктивності роботи підприємства і разом із тим на ставленні до клієнтів, “вирівнювання” (“виправлення”) культури підприємства є основною передумовою для створення відповідної концепції його функціонування. Це означає, що провадження ефективних бізнес-процесів на підприємстві залежить від того, яким чином вагомі ознаки підприємницької та інноваційної концепцій співвідносяться з бізнес-культурою. Керівництво підприємства може сприяти цьому за допомогою внутрішньовиробничих заходів по відношенню до персоналу, а саме показувати приклад відповідної усвідомленої поведінки: керівні кадри виконують на підприємстві функцію зразка для своїх підлеглих, якій останні повинні віддавати належне.
Будь-яке підприємство є частиною економічної культури країни і нею обумовлене. Разом із тим воно має свою власну культуру. Поняття організаційної культури опису характерні внутрішні ознаки підприємства. Підприємство розуміється як певна самостійна культурна система, яка розроблює оригінальні зразки уявлень і орієнтацій, які “створюють” як співробітників, так і функціональні сфери на виробництві.
Основними положеннями бізнес-культури є наступні:
культура підприємства є не тільки його важливою внутрішньою змінною, але й основою існування: вона є підґрунтям формування організаційної структури управління підприємством;
бізнес-культура є частиною національної та світової культур і одночасно вона повторює їх ознаки в рамках специфічної структури підприємства;
бізнес-культура включає місію підприємства (найважливішу мету його існування та розвитку); цінності, які розділяють люди, що працюють на підприємстві; традиції, норми і правила поведінки, а також моральні та естетичні принципи, на яких вони ґрунтуються;
культура підприємства є певною цілісністю, яка одночасно складається з елементарних частин – множини індивідуальних і особистих культур, що належать людям, які на ньому працюють;
слід розрізняти культуру мислення та культуру поведінки окремого працюючого. Останній може міркувати одними цінностями, а на справі виконувати те, що відповідає іншим цінностям (як правило, цінностям підприємства), тобто людина “грає роль” на підприємстві. Найефективніші підприємства, яким вдалося завдяки ідеології та практичних дій сумістити культуру мислення та поведінки своїх працівників.
Багатогранне поняття культура, відтінки якого виявляються в таких його визначеннях, як “культура організації”, “культура підприємства”, “бізнес-культура” та деяких інших, є невід’ємною складовою частиною літератури з менеджменту та підприємництва. Слід зазначити, що вчені та практики в галузі менеджменту та підприємництва протягом тривалого часу мало звертали уваги на значення чинника внутрішньої культури підприємства. Вперше про культуру в управління заговорив 1938 року Ч. Барнард при аналізі виконавчої влади. І тільки в 1980-і роки увага до даного питання знову повернулась, і вже на рівні підприємства.
В широкому розумінні культура (від лат. cultura – догляд, освіта, розвиток) – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною за історію її існування.
Культура поведінки – сукупність моральних вимог, які становляться для людини складовою частиною її звичок і навиків, які виявляються в повсякденній поведінці. Культура є породженням свідомості.
Культуру організації можна розглядати як систему цінностей, філософію, яку поділяють усі працівники. Організаційна культура змінює внутрішні зв’язки між працівниками і структурними підрозділами, сприяє посиленню мотивації праці працівників, забезпечує більш ефективну координацію, ніж формальна система контролю і планування. Вона сприяє також покращенню якості інформації і більш широкому використанню її в діяльності підприємства.
Культура підприємства – широке поняття і включає її історію і традиції, спомини про славетні часи і успішне подолання різноманітних труднощів, а також анекдоти і легенди, які ветерани розповідають новачкам.
До культури підприємства відносять не тільки назви марок продукції, які воно випускає, а й соціальні контакти співробітників поза його межами: спілки, спортивні команди тощо.
Уся структура культури підприємства являє собою тугий клубок навколо культурного фокуса, ядра культури. Цей фокус культури створений з основоположних цінностей і догматів віри, згідно з якими деякі манери поведінки і певні цінності мають переважати інші.
Культуру підприємства характеризують:
цінності – те, що люди цінять у своєму житті в межах організації: своє становище, титули, просування по службі, саму роботу;
віра в керівництво, в успіх, у свої сили, у взаємодопомогу, в етичну поведінку, у справедливість тощо;
комунікаційна система і мова спілкування, використання усної, письмової невербальної комунікації, абревіатур, жестикуляцій та ін.;
усвідомлення часу, ставлення до нього і його використання: ступінь точності часу у робітників, додержання часового розпорядку і заохочування до цього;
взаємовідносини між людьми, які розрізняються за віком і статтю, статусом і владою, досвідом і знаннями, релігією і громадянством, а також шляхи і методи вирішення виникаючих конфліктів;
процес розвитку і освіти робітника: процедури інформування робітників, порядок участі в навчальних програмах, значення на підприємстві процесу підвищення кваліфікації;
трудова етика і методи стимулювання: ставлення до роботи і відповідальність за доручену справу; розподіл праці і виконання посадових обов’язків; оформлення і чистота робочого місця; якість роботи; оцінка роботи і винагорода; шляхи просування по службі;
зовнішній вигляд, одежа, що і як їдять робітники, діловий стиль.
Згідно з вищевикладеним основні елементи культури підприємства – це:
цінності, соціальні установки;
моральні принципи і ділова етика;
методи мотивації робітників;
організація праці і способи контролю;
стиль керівництва;
шляхи вирішення конфліктів;
способи прийняття рішень, комунікації.
Таким чином, культура підприємства – це не тільки оригінальне поєднання цінностей, відносин, норм, звичок, традицій, форм поведінки та ритуалів, але й все середовище існування підприємства, присутній йому стиль відносин і поведінки. Кожне підприємство володіє своєю індивідуальною культурою, яка впливає на ефективність його роботи. Бізнес-культура піддається формуванню та зміні, і на це повинна бути спрямована активність вищого керівництва підприємства.
Культура підприємства – це доволі стабільний набір положень, загальних понять, цінностей, переконань, норм поведінки, які не потребують доказів і створюють опору для функціонування та розвитку підприємства. Культура включає жаргон і сленг, гумор, жарти та інші форми, що підтримує демократичний стиль поведінки на підприємстві. Вона може включати й більш сильні ідеології, які роблять підприємство консервативним, оскільки дії та рішення здійснюються в рамках конкретної ідеології.
Різні за типом організації володіють різною культурою. Для прикладу порівняємо культуру адміністративних закладів та інноваційних компаній.
Культура адміністративних закладів характеризується сталими традиціями, ритуалами і підкресленою ієрархією. Рішення приймаються в умовах пониженого ризику, а зворотних зв'язок, як правило, слабкий. Кооперування співробітників має відносний характер. Співробітники – це акуратні, але одночасно обережні та педантичні люди. На першому плані стоїть форма, а результату властива вторинність. Майже відсутній зв'язок між результатом і винагородою. Сильно виражена орієнтація на внутрішні проблеми виявляється у відпрацьованій системі документообігу. В управлінні використовуються в основному авторитарні методи. Адміністративна культура зазвичай асоціюється з бюрократизмом і слабкою гнучкістю.
Культура інноваційних компаній має явно виражену орієнтацію на майбутнє. Багато рішень ухвалюються в умовах високого ризику. Співробітники працюють обережно, терпляче і цілеспрямовано. Проте, вони вимушені долати тривалий період невизначеності в умовах мінімального зворотного зв'язку або його повної відсутності, що пов’язано з ризиком. Ця культура розвиває ініціативу, творчість, а також колективізм і групову діяльність.
Як вже указувалося вище, культура кожної організації є глибоко індивідуальною. Серед адміністративних установ можна зустріти такі, що мають риси культури інноваційної компанії, і, навпаки, зустрічаються великі науково-дослідні центри з рисами культури адміністративних установ.
Неважко помітити взаємозв'язок між типом організаційної культури і стилем управління. Так, адміністративній культурі відповідає автократичний, а підприємницькій – демократичний стиль управління. Деякі елементи цих двох культур представлені в табл. 3.
Таблиця 3 – Порівняння адміністративної та підприємницької культури
Організаційні змінні |
Адміністративна культура |
Підприємницька культура |
Система контролю |
Зовні |
В середині |
Ставлення до можливостей |
Очікування моменту |
Пошук |
Повноваження |
Централізація |
Децентралізація |
Організаційна структура |
Ієрархічна |
Адаптивна |
Організаційний фокус |
На організацію |
На людину |
Виробнича стратегія |
Зниження вартості |
Диференціація виробництва |
Виконання роботи |
За правилами |
Творче |
Основоположний курс дій |
Робити справу правильно |
Робити правильну справу |
По мірі становлення нової моделі управління змінюється і культура багатьох організацій. При цьому традиційні цінності заміщаються новими, а разом з перевіреними часом традиційними принципами формуються сучасні принципи (табл. 4, 5).
Культура підприємства має три рівні, які визначають ступінь розвитку в конкретному випадку. Перший рівень – рівень “поверхневої культури”. Перше враження від культури організації виникає в результаті контакту із її зовнішнім образом. До нього відносять видимі і відчутні елементи культури: манеру поведінки групи, яка представляє дану організацію, її мову, правила, зафіксовані в письмовому вигляді, а також розміри організації, технологію, продуктивність, фірмовий знак, місце на ринку. Символами поверхневої культури є також фірмовий одяг, знаки фірми, будівлі.
Таблиця 4 – Традиційні та сучасні принципи як елементи оргкультури
Традиційні принципи |
Сучасні принципи |
Протестантська, індивідуалістична етика, самостійність |
Соціальна етика з акцентом на місцеву спільноту, колективну участь і відповідальність |
Особиста вигода і процвітання кожного – залог більш високого суспільного добробуту |
Необхідність узгоджених дій членів суспільства |
Максимізація прибутків як єдина мета |
Прибутки є головною метою, проте зростає усвідомлення соціальних цілей |
Вигідність і ефективність |
Вигідність, ефективність і задоволеність учасників |
Підприємство – закрита система |
Підприємство – відкрита система, що взаємодіє з навколишнім середовищем |
Людина використовує природу і володарює на нею |
Життя в гармонії з природою і в підпорядкованості їй |
Таблиця 5 – Традиційні та сучасні цінності організації
Традиційні цінності організації |
Сучасні цінності організації |
Дисципліна |
Самореалізація |
Слухняність |
Участь |
Ієрархія |
Колектив |
Достатність |
Ініціатива, творчість |
Влада |
Децентралізація |
Досягнення |
Самостійність |
Надійність |
Гнучкість |
Символи, які виражають певну суть, утворюють центральні елементи, що визначають як форму, так і зміст ділової комунікації. Сюди відносять як елементи “поверхневої” культури, так і дії, виражені в інституалізованій формі: ритуали та звичаї, свята підприємств, колективні обіди, різноманітні засоби стимулювання працівників, ветеранів підприємства. Всі ці церемонії мають сильний емоційний вплив і використовуються для мотивації співробітників, оскільки виражають певну “елементарність” їх щодо оточення, а звідси формується і певна корпоративна поведінка.
Другий рівень – рівень “цінність” є основоположним для розуміння культури підприємства. Еталонні цінності і “постулати віри” формують еталони щоденної поведінки співробітників.
Завдяки наявності системи цінностей кожен працівник підприємства знає, як він повинен себе поводити і якого способу дії від нього очікують. Це полегшує пошук правильних рішень проблем, які виникають у скрутних ситуаціях. Ці цінності і зорієнтований на них процес навчання, як правило, закладаються в момент заснування підприємства, а пізніше продовжують розроблятись, диференціюватись і удосконалюватись керівниками згідно нових умов діяльності. При цьому певні цінності не витримують випробування часом і повинні усуватись або замінюватись іншими. Додержання принципів, які втратили свою актуальність, може призвести до зниження ефективності організації.
Третій рівень – рівень світосприйнятних цінностей. Якщо цінності при вирішенні певних проблем враховуються автоматично, то в цьому випадку маємо справу з наявністю фундаментальних змінюючих основ, які набули вже характеру “світосприйнятних догматів віри”, тобто вважаються незамінними і не потребують постійного узаконення. Саме система цих цінностей визначає, що потрібно вважати добрим, істинним, розумним.
Менеджер повинен мати на увазі, що продукція, технологія, структура, методи праці швидко копіюють конкуренти. Однак висока бізнес-культура як фактор успіху підприємства може бути скопійована лише після перебігу тривалого часу. Тому менеджер повинен володіти не тільки методами і способами забезпечення ефективної діяльності, але й вміти враховувати невидимі фактори і умови, які формують як образ, так і успіх підприємства на ринку.
Вище керівництво підприємства може формувати і змінювати її культуру двома способами:
перетворюючи і демонструючи необхідні норми, цінності і принципи;
формуючи і змінюючи “повторні” ознаки культури (деталі реального життя організації).
Перший спосіб може реалізовуватись через публічні заяви, виступи і особистий приклад, які свідчать про послідовний інтерес керівництва до введених цінностей. Якщо щоденні дії менеджерів в організації знаходяться у відповідності до оголошених ними цінностей, то це, безперечно, сприяє розвитку культури. Керівник може відкрито виступати з заявами в засобах масової інформації і на спеціальних зборах, розкриваючи цінності організації. Вони не повинні бути секретом.
Другий спосіб припускає можливість маніпулювати зовнішніми атрибутами культури підприємства, впливаючи на базові установки. В рамках цього способу відбувається створення і розробка зразків поведінки, введення крок за кроком умов взаємодії людей.
Управління бізнес-культурою не просте діло. Ціннісні орієнтації повинні не тільки виголошуватись, але й стати невід’ємною частиною внутрішнього життя вищого керівництва і передаватись на нижчі рівні організації в усіх деталях. Формування культури відбувається через символи (назва організації, її логотип, лозунги), за допомогою історій і легенд, які культивуються в даній організації, за допомогою обрядів, ритуалів і традицій, які чітко і ясно відповідають установленим нормам і правилам.
Формування або розвиток культури організації часто відбувається в часи кризи. Наприклад, у випадку скорочення попиту на виготовлену продукцію і економічного неблагополуччя в організації є альтернатива: звільнити частину робітників або частково скоротити робочий час при тій же кількості зайнятих. В організаціях, де людина заявлена як “цінність номер один”, приймають другий варіант. Такий вчинок керівництва перетворюється з часом в організаційний фольклор, що без сумнівів посилює даний аспект культури в організації.
Розвиненість культури організації визначається, з одного боку, тим, наскільки визначені в ній основні елементи і пріоритети, а з іншого боку – тим, наскільки усі члени організації поділяють їх, є їх прибічниками. Висока культура поділяється великою кількістю робітників, більш чітко визначає пріоритети і відповідно має більш глибокий вплив на поведінку в організації.
Інтеграція членів організації в єдине ціле і формування загальної культури організації проходить в рамках процедур стратегічного планування. Так, наприклад, робітники повинні добре знати місію своєї організації, віддавати перевагу, орієнтуватись на неї в усіх складних ситуаціях. Знання кожним робітником конкретних цілей своєї організації також сприяє формуванню її культури. В прогресивних організаціях робітники активно приймають участь в установленні цілей, а також у виборі методів, засобів і інструментів їх досягнення і таким чином приймають на себе відповідальність за отриманий результат.
Відзначено, що для розвитку культури підприємства, його робітники потребують освоєння дійових способів доведення до представників зовнішнього середовища інформації про реальні можливості, переваги і успіхи своєї організації. Деякі компанії організують для досягнення цих цілей поїздки своїх співробітників на підприємства замовників і постачальників.
В кожному підприємстві формується присутня лише йому унікальна культура. Однак можна говорити і про певні типи культури. При цьому стиль управління і тип бізнес-культури тісно пов’язані. Так, наприклад, на підприємствах з автократичним стилем управління, де домінують бюрократичні принципи, формується культура, яка відрізняється від тої, яка складається в підприємницькій інноваційній організації відкритого демократичного типу.
Отже, резюмуючи вищевикладене, бізнес-культура – це не тільки оригінальне поєднання цінностей, відносин, норм, звичок, традицій, форм поведінки і ритуалів, але і все середовище існування підприємства, присутній йому стиль відносин і поведінки. Кожне підприємство володіє своєю індивідуальною культурою, яка впливає на ефективність його роботи. Культура підприємства піддається формуванню і зміні, і на це повинна бути спрямована активність вищих менеджерів. Бізнес-культура – це більше ніж просто компонент організаційного середовища, оскільки вона містить в собі місію підприємства, визначає організаційну поведінку, а також поведінку окремих груп і колективів і кожного з робітників.