10.1. Політичний розвиток України

Першочерговою задачею незалежної України стало державне бу­дівництво. Необхідно відразу підкреслити, що державотворчі про­цеси надзвичайно ускладнювалися тривалою відсутністю нової Кон­ституції. Саме вона мала визначити принципи формування і здійс­нення державної влади, засади суспільного і державного устрою

країни, форми правління, створити юридичну базу для розробки і прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Діючою ж залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.

Основні державотворчі події

Зупинимося далі на вузлових подіях державотворення в Україні.

Законом від 17 вересня 1991 р. назва “Українська Радянська Со­ціалістична Республіка” була замінена на споконвічну назву держа­ви - “Україна”.

Законом від 8 жовтня І991 р. “Про громадянство України” ви­значено правовий статус її населення. Громадянство України нада­валося всім, хто проживав на її території, не був громадянином ін­шої держави і не заперечував проти цього.

У листопаді 1991 р. прийнято закон “Про Державний кордон України”, яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину.

Відразу ж після проголошення незалежності почалося створення законодавчої бази міжнаціональних відносин. У прийнятій Верхов ною Радою 1 листопада 1991 р. “Декларації прав національностей України” підкреслювалося, шо Україна гарантує всім народам, націо­нальним групам, громадянам, шо проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.

Наступним важливим документом став закон “Про національні меншини в Україні”. Він зафіксував право кожного народу на куль турно-національну автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, сповідування своєї релігії, створення наці­ональних культурних і навчальних закладів, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації.

Будівництво власних Збройних сил на основі закону “Про збройні сили України” від 6 грудня 1991 р. і прийнятої 19 жовтня 1993 р. воєнної доктрини України. Воєнна доктрина базується на без’ядер­ному статусі України, принципі розумної достатності і відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником. Це і визначає шляхи подальшого воєнного будівництва в Україні.

Створення правоохоронного органу — Служби безпеки України (СБУ), компетенція якого полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного

та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою зло­чинністю у сфері управління й економіки.

У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну симво­ліку України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо- жовтий), Державний гімн (музика М.Вербицького до національного гімну “Ще не вмерла Україна'’).

Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організа­ції, Українську фондову біржу.

Надзвичайно складним і тривалим виявився процес формування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової. Незаверше­ність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спри­чинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру на­були відносини між Президентом і Верховною Радою. Верховна Рада 12-го скликання (1990-1994 рр.) усіляко намагалася обмежити вплив Президента Л.Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистоян­ня Президента і Верховної ради на фоні загальної кризи і зростаю­чого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про достро­кове припинення їх повноважень.

У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради 13-го скликання (1994-1998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії України О.Мороза. Майже третину ман­датів у парламенті контролювало ліве крило.

У червні-липні 1994 р. відбулися вибори Президента України. Із семи кандидатів (В.Бабич, Л.Кравчук, Л.Кучма, ВЛановий, О.Мороз,

І.Плющ, П.Таланчук) перемогу здобув Л.Кучма, за якого у другому турі віддали голоси понад 52% виборців.

Однак стосунки між гілками влади в результаті оновлення ви­тих органів влади суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи влади призвела до падіння авторитету влади, до втрати нею контролю над суспільними процесами.

Питання негайного прийняття нової Конституції набуло особ­ливої актуальності.

Конституційний процес

З огляду на доленосність прийняття нової Конституції необхідно проаналізувати хід конституційного процесу в Україні. Він виявив­ся суперечливим, складним і надзвичайно тривалим (із республік колишнього СРСР Україна прийняла свою Конституцію останньою)-

Основні віхи конституційного процесу відображає нижченаведена схема.

Конституція України

Прийняття Конституції завершило період державного становлен­ня, закріпило правові основи незалежності України. Наша країна реально стала невід’ємною частиною європейського і світового спів­товариства.

У Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демо­кратична, соціальна і правова держава. За формою правління Укра­їна є республікою, за державним устроєм — унітарною, тобто єди­ною, соборною державою.

Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Кон­ституцією, відповідають загальновизнаним демократичним стандар­там, закріпленим міжнародно-правовими актами. Відповідно до Основного закону, утвердження і забезпечення прав і свобод є пріо­ритетним напрямом діяльності держави.

З прийняттям Конституції завершилося остаточне формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є Президент, який виступає гарантом державного суверенітету, те­риторіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав та сво­бод людини і громадянина. Єдиним органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада. Вищим органом у системі органів вико­навчої влади є Кабінет міністрів. Органами державної влади на міс­цях є обласні, районні, а також у містах Києві та Севастополі відповідні державні адміністрації. їх голови призначаються Президентом Украї­ни, а оперативне керівництво місцевими державними адміністраціями здійснює Кабінет міністрів.

Конституція визнає і гарантує місцеве самоврядування, яке здійснюється як безпосередньо, так і через органи місцевого само­врядування — сільські, селищні, міські, районні та обласні ради.

Таким чином, за роки незалежності в Україні здійснено суттєві політичні перетворення державотворчого характеру. В історично стислий проміжок часу було створено принципово нові владні інституції, становлення яких в інших країнах проходило десяти­літтями, і навіть століттями. У процесі державотворення в Україні постав інститут президентства, створено Конституційний суд, за­проваджено нові органи державної виконавчої влади, реорганізова­но центральні органи влади, внесено відповідні зміни в діяльність силових структур та в систему судової влади, розроблено нову сис­тему місцевого самоврядування, на умовах багатопартійності, полі­тичного плюралізму та реального народовладдя забезпечено вибор­чий процес.

Політичні перетворення в Україні здійснювалися у напрямі де­мократизації всіх сфер суспільно-політичного життя та переходу до ліберальної моделі держави. Логічним завершенням процесу вдоско­налення конституційних засад незалежної держави стало прийняття Конституції України.

Розвиток багатопартійної системи в Україні

1990 рік увійшов в історію України як рік становлення багато­партійності.

Розвитку багатопартійної системи сприяла сукупність соціаль­но-економічних і політичних чинників:

4. зростання політичної активності народу;

-> розвиток національної самосвідомості;

-♦ ліквідація ст.6 Конституції СРСР, послаблення ідеологічної і політичної цензури;

ліквідація економічного монополізму, поява нових суспіль­них груп на основі формування нових форм власності;

-* критичний стан суспільства, пошуки шляхів виходу з кризи.

Новим етапом у становленні багатопартійної системи стало прий­няття нової Конституції і закону “Про вибори народних депутатів України”, який надав партіям право участі у суспільному житті через виборчий процес.

Основні функції партій

Партії є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливе функціонування представницької демократії. Як посередник між владою і народом, між державою і суспільством партії виконують такі найважливіші функції:

У акумулюють настрої і бажання людей;

У трансформують ці настрої у відповідні партійні принципи і вимоги;

У генерують нові ідеї з удосконалення суспільного життя, фор­мують суспільну думку, стимулюють активність громадян у полі­тичному житті;

У відбирають людей, професійно придатних до роботи в орга­нах влади, готових прийняти на себе політичну відповідальність.

Класифікація партій в Україні

Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійності, впала в іншу крайність — у гіпергрофовану багатопартійність, шо призвело До створення мультипартійної політичної системи.

На сьогодні в Україні існує понад 100 політичних партій. За харак­тером політичної орієнтації їх традиційно поділяють на праві, ліві і центристські. Серед останніх розрізняють правий центр, центр і лі­вий центр. Не дивлячись на велику кількість утворених партій, для більшості з них характерні малочисельність, відсутність чітких пози­тивних програм, чітко сформульованих ідеологічних концепцій, слаб­кість організаційних структур.

В інтересах суспільства — формування декількох масових і впливо­вих політичних об’єднань, що дасть можливість позбавитися суспіль­них потрясінь, забезпечить мирний перерозподіл влади між різними суспільними силами.

Внутрішньополітична ситуація

Вибори до Верховної Ради 1998 р.

У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися за змішаною мажоритарно-пропорцій­ною системою.

У виборах узяли участь 30 політичних партій та виборних блоків. Лише 8 із них подолали необхідний чотиривідсотковий бар’єр і отрима­ли певну частку депутатських місць. Серед них Комуністична партія України, Народний Рух, Народно-демократична партія, “Громада”, “Партія Зелених”, Соціал-демократична партія (об’єднана), Аграрна і Прогресивна соціалістична партія. 30,3% депутатських мандатів отри­мали позапартійні.

Головою Верховної ради 14-го скликання було обрано О.Ткаченка.

Вибори Президента України 1999 р.

Вибори Президента, що відбулися у жовтні-листопад і 1999 р., мали вирішальне значення для подальшої долі нашої держави. Гро­мадяни вибирали не лише главу держави, — вони визначалися щодо вибору подальших шляхів розвитку всього українського суспільства.

Із 13 кандидатів на посаду Президента (О.Базилюк, Н.Вітренко, М.Га- бер, Ю.Кармазін, В.Кононов, Ю.Костенко, Л.Кучма, Є. Марчук, О.Мороз. В.Онопенко, О.Ржавський, П.Симоненко, Г.Удовенко) у другий тур вийшли діючий президент Л.Кучма (отримав 36,49% голосів виборців) і лідер КПУ П.Симоненко (отримав 22,24% голосів виборців).

Вибори віддзеркалили ситуацію в українському суспільстві:

-4 показали, що немає явного поділу України на Схід і Захід. Діючий Президент отримав голоси і на Сході, і на Заході так, як і інші кандидати;

ВИЯВИЛИ невдоволеність СВОЇМ станови­щем значної частини громадян, які найбільше страждають від економічних негараздів;

з асвідчили живучість стереотипів кому­ністичного мислення в суспільстві.

у другому турі переконливу перемогу отри­мав Л. Кучма, набравши 56,25% голосів вибор­ців. За П.Симоненка проголосувало 37,8% ви­борців. Л.Кучма переміг у більшості регіонів України і отримав на 1,5 млн. голосів більше, ніж на виборах 1994 р.

Зміни у Верховній Раді Вибори довели, що альтернативи реформам немає. Однак їх не схвалювало правляче у Вер­ховній Раді ліве крило. Протистояння між Президентом, виконавчою та законодавчою гілками влади почало набувати загрозливого, дестру­ктивного характеру. Реакцією на політику О.Ткаченка та його одно­думців стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської струк­тури - парламентської більшості. Подолавши дрібні розбіжності та амбіції, представники 11 фракцій, груп та позафракційні депутати об’єдналися, аби припинити протистояння гілок влади, відстоювати державні інтереси в парламенті. Координаційну раду більшості очо­лив Л.М.Кравчук. Протистояння між лівою меншістю і, умовно ка­жучи, право-центристською більшістю призвело до розколу парламе­нтського корпусу і роздільних засідань парламенту: одне — у сесійній залі, друге — у приміщенні “Українського дому”. 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту, а головне — прийняли рішення про відкликання О.Ткаченка та

А.Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника. А 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали нове керівництво парла­менту: головою — І.Плюща, його першим заступником — В.Медведчука, заступником — С.Гавриша. З 8 лютого реорганізований парламент продовжив роботу у сесійній залі. Вперше у Верховній Раді склалася більшість, готова розділити з урядом солідарну відповідальність за вирішення нагальних завдань, які стоять перед суспільством.

Але створення парламентської більшості без зміни конституцій­них форм утворення уряду, без ідентифікації більшості виявилося справою вкрай складною. Історія країн з демократичним державним Устроєм засвідчує: єдиною підставою для створення і існування па­рламентської більшості як інституту політичної системи завжди була

можливість партій, шо входять до її складу, впливати на формуван­ня уряду. Інший підхід ніде й ніколи не давав ефективних результа­тів. За відсутності легальних шляхів реалізації урядових інтересів своїх членів більшість трималася лише за рахунок сурогатних чин­ників єдності. Спочатку це була реальна загроза розпуску парламен­ту, потім — розв’язання проблеми зміни керівництва Верховної Ради та затвердження програми Кабінету Міністрів. Ситуативний харак­тер більшості був очевидним з момента її створення: занадто різни­ми були устремління і цілі політичних сил, що ввійшли до її складу. Тому кризова ситуація, що спіткала парламентську більшість на по­чатку 2001 р. видається цілком логічною та закономірною. Практич­но ж розвал утвореної у лютому 2000 р. більшості стався на початку квітня 2001 р. при спробі законодавчо закріпити статус парламентсь­кої більшості та укласти політичну угоду між Верховною Радою та урядом В.Ющенка.

Створення у Верховній Раді III скликання парламентської більшості стало якісно новим кроком на шляху становлення парламентаризму в Україні.

Вибори до Верховної Ради України 2002 р.

Чергові парламентські вибори у березні 2002 р. відбувалися за новою редакцією Закону України “Про вибори народних депутатів України”. У результаті цієї виборчої кампанії перше місце посів блок “Наша Україна” — 23,53% голосів, друге — Комуністична партія України

• 20,04%, третє — блок “За єдину Україну!” — 11,96%, четверте — блок Юлії Тимошенко — 7,21%, п'яте — Соціалістична партія України

• 6,92%, шосте — СДПУ(о) — 6,24%. Усі інші 27 партій і блоків не подолали 4-відсотковий бар'єр. Головою Верховної Ради було обрано лідера блоку “За єдину Україну!” Володимира Литвина.

Одночасно з виборами до Верховної Ради відбулися вибори до органів місцевого самоврядування.

Конфігурація парламенту з точки зору присутності у ньому полі­тичних сил, партій та блоків, які подолали 4-відсотковий бар'єр, виявилася досить складною. Завдання полягало у створенні профе­сійної, дієздатної парламентської більшості, налаштованої на кон­структивну співпрацю з Президентом та виконавчою владою. 8 жовт­ня 2002 р. на засіданні Верховної Ради було заявлено про форму­вання постійно діючої парламентської більшості, до якої увійшли дев'ять фракцій і груп. Про опозиційність заявили чотири фракції — “Наша Україна”, Блок Юлії Тимошенко, фракції Комуністичної та Соціалістичної партій.

Парламентська більшість отримала можливість уперше в новітній історії незалежної України сформувати коаліційний уряд, через який вона проводитиме свою політику і за який вона несе повну відповідаль­ність. Прем'єр-міністром став узгоджений кандидат Віктор Янукович. 7 грУД^ня 2002 року за участю Президента України було підписано політичну угоду між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів про співпрацю і солідарну відповідальність. Підписаний документ став першим кроком у відпрацюванні нової управлінської моделі — парла­ментська більшість плюс коаліційний уряд. Більшість мала взяти на себе всю повноту відповідальності за діяльність парламенту, за зако­нодавче забезпечення кожного кроку уряду. У свою чергу, новий уряд мав стати єдиною командою, яка буде відповідально співпрацювати з більшістю.

Проте наприкінці 2002 р. у парламенті розпочалося політичне протистояння, що зруйнувало чимало планів уряду і створило пере­шкоди для вирішення багатьох соціально-економічних питань.

Необхідність подальшого реформування

політичної системи України

Після президентських виборів 1999 р. Президент України Л.Кучма заявив про необхідність змін до Основного Закону. Саме з цією ме­тою у 2000 р. був ініційований всенародний референдум, головним результатом якого мало стати створення коаліційного уряду і право Президента на розпуск парламенту. 5 березня 2003 р. Президент Укра­їни у телевізійному зверненні до українського народу наголосив на необхідності проведення в Україні політичної реформи. Її метою є: законодавче закріплення рішень, що приймаються на всеукраїнських референдумах; перехід від президентсько-парламентської моделі дер­жавного устрою до парламентсько-президентської; вдосконалення ме­ханізму стримання та противаг у системі владних відносин; чітке ви­значення владних повноважень та компетенції, що дозволить позбу­тися дублювання на всіх рівнях владних структур та розроблення механізмів відповідальності всіх інституцій влади за результати своєї діяльності; запровадження широкого дієвого самоврядування на заса­дах Європейської хартії місцевого самоврядування; проведення змін у виборчій системі України, які б забезпечили політичну стабільність через політичну відповідальність за результати діяльності у владних структурах на центральному, регіональному та місцевому рівнях тих сил, що виграють виборчі перегони; забезпечення ефективної державно- Регулятивної діяльності у сфері економіки з одночасним вирішенням соціальних потреб населення.

19. Історія України

Виважені й науково обґрунтовані політичні зміни мають стати ба­зовими засадами системного оновлення всіх владних структур Украї­ни, привести їх у відповідність до світових демократичних принципів справжнього народовладдя.

Президентські вибори 2004 року. Помаранчева революція

Загальна кількість кандидатів на посаду президента досягла 25 чо­ловік. Серед них були як відомі політики (В.Ющенко, В.Янукович,

О.Мороз, А.Кінах, П.Симоненко), так і кандидати, про яких широкі верстви населення нічого не знали.

Кандидатом від влади на посаду президента став прем'єр-міністр України, лідер Партії регіонів Віктор Янукович. Його кандидатуру підтримала СДГІУ(о) та інші колишні учасники блоку "За єдину Укра­їну", окрім Партії промисловців і підприємців України. Програма В.Януковича головну увагу приділяла прискоренню розвитку еконо­міки, вирішенню соціальних проблем, підвищенню рівня заробітної плати і пенсії. Значна увага приділялася в програмі розширенню вза­ємовідносин з Росією, підвищенню статусу російської мови.

Головним супротивником Віктора Януковича став кандидат від бло­ку "Наша Україна" Віктор Ющенко. Ще у липні 2003 р. "Наша Україна" проголосила гасло "Так Ющенко" та прийняла на озброєння жовтога­рячий прапор як символ блоку. Успіху В. Ющенка сприяв союз з Блоком Юлії Тимошенко. Програма В.Ющенка проголошувала "Десять кроків назустріч людям": 1) створення 5 млн нових робочих місць; 2) забезпечення пріоритетного фінансування соціальних програм; 3) збі­льшення бюджету шляхом зменшення податків і виведення економіки із "тіні"; 4) рішуча боротьба з корупцією; 5) створення безпечних умов для життя людей; 6) захист сімейних цінностей і прав дітей; 7) сприян­ня зміцненню моральних цінностей і поверненню кращих традицій вітчизняній освіті; 8) надання допомоги українському селу; 9) підви­щення боєздатності армії, перетворення її до 2010 року в професійну; 10) проведення зовнішньої політики в інтересах народу України.

Кандидати на посаду президента опинилися в дуже нерівних умо­вах проведення передвиборчої агітації. В агітації за В.Януковича був задіяний адміністративний апарат - від Адміністрації Президента до голів сільських рад. Державний телеканал "УТ-1", регіональні державні телеканали, великі телевізійні канати "Інтер", "1 + 1", "ІСТУ", "Украї­на", які знаходилися у руках прихильників В.Януковича, формувати позитивний імідж цього кандидата. Інформація ж про інших канди­датів була недостатньою і не завжди об'єктивною. Зростанню попу­лярності прем'єр-міністра сприяло значне підвищення урядом пенсій.

За результатами першого туру виборів, який відбувся 31 жовтня, з невеликим відривом лідирував В.Ющенко, на другому місці був В Янукович. Другий тур виборів мав відбутися 21 листопада. Перед­виборчий штаб В.Януковича, розуміючи, що за три тижні вирішаль­ного перелому настроїв виборців не відбудеться, почав готувати ма­сову фальсифікацію результатів другого туру голосування (голосу­вання вдома, використання відкріпних талонів, коригування підра­хунку голосів).

Союз з "Нашою Україною" уклали Блок Юлії Тимошенко, Соціа­лістична партія України, Партія промисловців і підприємців України. Коаліція "Сила народу", що виникла, проводила активну агітацію за В.Ющенка. О.Мороз, Ю.Тимошенко, А.Кінах проводили мітинги в різних містах України, збільшилася кількість політичної реклами за В.Ющенка на телебаченні.

Під час проведення другого туру голосування 21 листопада пред­ставниками коаліції "Сила народу", спостерігачами від СС та США були зафіксовані масові порушення. У ніч з 21 на 22 листопада були зафіксовані дивні затримки із надходженням інформації від територі­альних виборчих комісій до ЦВК, що вказувало на можливе перекру­чування результатів голосування. Після 1-ї години ночі В.Юшенко заявив, що відбувається фальсифікація результатів виборів.

Вранці 22 листопада ЦВК оголосив попередні результати голосу­вання: з невеликим відривом лідирував В.Янукович. З перемогою його поздоровив Президент Росії В.Путін. Лідери коаліції "Сила на­роду" висунули вимогу до ЦВК не оголошувати офіційних результа­тів голосування і закликали людей до мирних акцій громадянської непокори. Мітинги протесту охопили Київ і більшість великих міст України. В Києві почалося будівництво наметового табору. Опозиція заблокувала урядові будівлі, щоб не допустити присутності в них В.Януковича та Л.Кучми. Армія не втручалася в хід подій. Служба безпеки України заявила про те, що громадяни мають право на полі­тичну волю і відкинула ідею застосування сили.

24 листопада голова ЦВК С.Ківалов оголосив офіційні результати Другого туру виборів. В.Ющенко звернувся до Верховного суду з позовом надії ЦВК і вимогою визнати результати виборів 21 листо­пада такими, що не відповідають закону.

На нараді, що відбулася 27 листопада, Л .Кучма відмовився задоволь­нити вимогу В.Януковича оголосити в країні надзвичайний стан і силою розблокувати урядові споруди. 28 листопада Рада національної ^езпеки й оборони також прийняла рішення про незастосування сили.

Позицію Л.Кучми В.Янукович розцінив як зраду і заявив, що пере­ходить в опозицію до президента.

У ці кризові дні Верховна Рада не могла стояти осторонь і мала своїм активним утручанням допомогти врегулювати конфлікт. Спікер парламенту В.Литвин спрямував зусилля на припинення протистоян­ня на вулицях і пошук компромісу. В Україну прибули іноземні посе­редники (Х.Солана, А.Кваснєвський та ін.). На початку грудня на засіданні Верховного суду України скарга прихильників В. Ющенка була задоволена. Суд наполіг на скасуванні результатів другого туру через численні порушення і неможливість здійснити точний підраху­нок голосів. Переголосування було призначено на 26 грудня.

У Верховній Раді був досягнутий компроміс між прихильниками кандидатів. При голосуванні 26 грудня скорочувалася можливість ви­користання відкріпних талонів і голосування вдома, але з 1-го січня 2006 р. повноваження президента різко обмежувалися, країна ставала парламентською-президентською республікою.

Губернатори Донецької, Луганської і Харківської областей стали закликати до федералізації України і створення Південно-Східної Укра­їнської автономної республіки. Відбулися з’їзди представників адміні­страцій областей і районів майбутньої "автономії" у Сєвєродонецьку і Харкові. Але незабаром чиновники усвідомили, що їх дії можна ква­ліфікувати як спробу порушити територіальну цілісність України, і розмови про "автономію" припинилися.

Н а виборах 26 грудня пере­могу здобув В. Ющенко, хоч 12 мільйонів чоловік проголосува­ли за В.Януковича.

23 січня 2005 року відбулася інавгурація президента Віктора Ющенка, а 5 лютого Верховна Рада затвердила Юлію Тимоше­нко на посаді прем'єр-міністра. Нова політична еліта проголоси­ла курс на демократичні перетво- Віктор Юшенко рення і європейську інтеграцію.

Головним підсумком подій кінця 2004 року стало відродження надій багатьох українців на торжество демократії і справедливості в країні. Однак сьогодні надзвичайно важливою проблемою залиша­ється пошук шляхів до взаєморозуміння та подолання розколу сус­пільства.