2. Західна Україна у 20-30-ті рр.

Колонізація Західної України

Західноукраїнськими землями в міжвоєнний період володіли інші держави. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опини­лися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмшина, ПіД- ляшшя, що становило третину всієї території тодішньої Польської держави. На цій території проживало 8,9 млн. чоловік, у тому числі

6. Млн. Українців.

Війська Румунії наприкінці 1918 р. окупували Північну Букови- _ну і Бесарабію, до складу якої входили етнічні українські землі — Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти. На території, підвладній Румунії, проживало майже 790 тис. українців.

Закарпаття (під назвою “Підкарпатська Русь”) у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. На території краю проживало понад 725 тис. українців.

Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехосло- ваччиною відбулася за підтримки західноєвропейських країн та США.

Окупаційні власті не мали жодного наміру поступатися україн­ськими землям». Навпаки, вони проводили політику колоніально­го гноблення, асиміляції українського народу.

Українські землі під владою іноземних держав

Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди цих країн прагнули до посилення контролю над українськими територіями.

Політика Польщі

Польський уряд намагався витравити такі поняття, як “Україна” та “українці”, застосовуючи замість них терміни ”Східна Мало- польща”, “русини”. У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.

У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов’язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють політи­ку жорстокої асиміляції.

Політика Румунії

Румунська влада здійснювала щодо українського населення політи­ку тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій.

З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. було заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх “громадянами румунського походження, які забули рідну мову”. Була заборонена українська преса, відбувалася румунізація православної церкви.

Політика Чехословаччини

Уряд Чехословаччини провадив більш помірковану політику щодо акарпаття. Але і ця політика була спрямована на те, щоб утримати Українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися

переконати українське населення, що в нього немає багьківщищ, що українська мова є для нього “чужою”.

Побоюючись зростання національної свідомості українців, іно­земні уряди всіляко перешкоджали розвитку освіти: закривалися укра­їнські школи (в Буковині до 1927 р. не залишилося жодної), діяла норма прийому до вузів української молоді (у Львівському універси­теті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Освіту мали лише 40% дорослих гро­мадян Закарпаття, 30% - Галичини і Волині, 20% — Буковини.

Щоб забезпечити доступ української молоді до вищої освіти, вчені Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та Ставропігійське братство заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.).

Діяльність підпільного університету стала виявом високого рівня національної свідомості західноукраїнського населення, його праг­нення відстояти національну гідність українців.

Соціально-економічне гноблення

Польський уряд розділив країну на дві території — Польщу “А” і Польщу “Б”. До першої входили корінні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Сприяючи розвит­кові промисловості в Польщі ”А”, уряд у той же час свідомо гальму­вав промислове будівництво в Польщі ”Б”. 85% підприємств Схід­ної Галичини були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 осіб. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів поль­ської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі до­ходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, дерево­обробна, харчова, переробка мінеральної сировини.

Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська еконо­міка залишалася напівкустарною, найбільшу питому вагу в еконо­міці складала харчова промисловість.

На Закарпатті у 1926 р. нараховувалося лише 92 підприємства і