1. Українське національне відродження XIX ст.

Основна риса української історії XIX ст. — це національне відрод­ження України, під яким розуміють:

формування національної самосвідомості українців; зростання інтересу до української мови, історії, культури; активізацію зв’язків між західними і східними українцями, їх національну інтеграцію;

^ розгортання українського національно-визвольного руху.

Причини піднесення національних процесів в Україні

1. Політика російського та австрійського урядів

Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, всіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури.

У Росії національне гноблення найбільш яскраво проявилося у циркулярі 1863 р. міністра внутрішніх справ Валуєва, який заборонив друкування і викладання українською мовою, цинічно заявивши, що “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. У1876 р. підписано Емський указ Олександра II, який заборонив ввезен­ня літератури українською мовою, українські п’єси та пісні (їх треба було перекладати на російську), використання української мови в почат­кових школах, державних закладах. Назва “Україна” була заборонена.

В Австро-Угорщині національне гноблення здійснювалося не в таких грубих формах. Австро-Угорщина, на відміну від Росії, була конституційною монархією (Конституції 1848 р. і 1867 р.). Тут існу­вали певні політичні свободи, рівність громадян, центральний пар­ламент і крайові сейми (зокрема в Галичині і Буковині), вибори до яких здійснювалися за участю всього населення. Українська мова і культура формально не заборонялися.

І хоч права українців усіляко обмежувалися — обмежувалося викладання українською мовою в школах, нею не викладали в жод­ному вузі, українських представників у виборних органах влади були одиниці — все ж таки конституційний устрій сприяв зростанню актив­ності українського населення, його організованості.

У XIX ст. саме Західна Україна стала центром національного від­родження.

2. Історичні корені

Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний ру_х

19. ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту.

3. Формування національної інтелігенції

Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступала ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (у 1661 р. відкрито перший на українських зем­лях університет), Харків (у 1805 р. відкрито перший на Наддніпрян­щині університет), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.). У Західній Укра­їні значну роль у національному відродженні відігравало уніатське духовенство. У той час, коли православне духовенство в Наддніпрян­щині було зросійщене і виступало опорою російського царизму, гре- ко-католицьке духовенство прагнуло бути разом зі своїм народом, відображали його інтереси.

4. Зовнішні впливи

Важливим чинником національного пробудження стали події євро­пейського життя. Ідеї Великої французької революції кін. XVIII ст. радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя спра­вили Вілчизняна війна 1812 р., засвідчивши марність сподівань укра­їнців на поліпшення їхнього становища, ла зарубіжні походи 1813 р., учасники яких побачили переваги європейських форм суспільного і державного устрою.

Характеристика національно-визвольного руху в Україні XIX ст.

Наддніпрянська Україна

Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелі­генція, яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, істо­рію, культуру.

Культурницька діяльність української інтелігенції

У 1798 р. Іван Котляревський видав поему “Енеїца”, вперше уживши українську народну мову як літературну.

Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на лілературну.

Справу І.Котляревського продовжили “Харківські романтики” — літературне об’єднання 20-40-х рр., створене студентами Харків­ського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлин- ським, Олександром Корсуном та іншими.

Ідейним натхненником “харківських романтиків” був народо­знавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ’яненко. Ви­давши у 1834 р. “Малоросійські повісті”, він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори.

Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовс ьки й.

Наприкінці XVIII ст. — поч. XIX ст. помітно посилюється інте­рес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизня­ної історіографії цього періоду належить анонімній “Історії Русів”. Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Патріотична спрямо­ваність “Історії Русів” зумовила її широку популярність і справила значний вплив на розвиток української історичної науки.

Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), п’ятитомну “Історію Мало­росії” Миколи Маркевича (1842-1843 рр.)

У другій пол. XIX ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олек­сандра Єфименко, Дмитро Багатій. Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька діяльність Михайла Грушевського.

Поряд із літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольк­лору. Вагомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського уні­верситету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.

Культурницька діяльність української інтелігенції справила знач­ний вплив на піднесення національної свідомості народу, на акти­візацію процесів національного відродження.

Опозиційність масонських лож

На поч. XIX ст. після війни 1812 р. з Наполеоном, яка, як уже зазначалося, радикалізувала суспільство, в Україні виникають пер­ин таємні організації — масонські ложі. Найбільше значення мала

Полтавська ложа “Любов до істини” (1818-1819 рр.), серед членів якої були Іван Котляревський, Григорій Тарнавський, Семен Кочу- бей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії.

На її базі у 1821 р. утворилося таємне “Малоросійське товарист­во” на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства ви­ступали за державну незалежність України.

Масонські ложі започаткували організований опозиційний ца­ризму рух в Україні.

Діяльність декабристів

У 20-ті рр. XIX ст. в Україні засновуються таємні декабристські організації:

• “Південне товариство” (1821-1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П.Пестелем.

• “Товариство об’єднаних слов’ян” у Новограді-Волинському (1823-1825 рр.) на чолі з офіцерами — братами Борисовими.

Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основні вимоги — ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єд­ності у вирішенні національного питання. “Південне товариство” виступало за “єдину і неподільну” Росію, не визнаючи за україн­ським та іншими народами Російської імперії права на самови­значення; “Товариство об’єднаних слов’ян” передбачало створення федерації слов’янських народів, однак воно не розглядало Україну об’єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені.

На поч. 40-х років XIX ст., із відкриттям університету, центром національно-визвольного руху став Київ.

Кирило-Мефодіївське товариство

У 1845-1847 рр. у Києві діяла перша суто українська таємна полі­тична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Нараховувала 12 осіб, серед них — Тарас Шевченко, Микола Косто­маров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський.

Програмні завдання організації викладено в “Законі божому’ (“Книзі буття українського народу”) та “Статуті...”.

Основні цілі братства:

У ліквідація самодержавства і кріпосного права;

/ національне визволення України;

У утворення на демократичних засадах федерації слов’янських народів із центром у Києві.

Програмні документи наголошували на мирному характері пере­творень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів.

Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т.Шевченка та радикально налаштованих братчиків, які поділяли його революційно-демократичні погляди.

За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різ­них строків ув’язнення та заслання.

? Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти вщ культурного до полі— ф тичного етапу боротьби за національне визволення України.

Т.Г.Шевченко — ідейний натхненник українського відродження

Тарас Шевченко

Значну роль у національному відродженні відіграв поет, худож­ник, мислитель Т.Г.Шевченко, який мав найбільший вплив на укра­їнців. З виходом у 1840 р. “Кобзаря” за українською мовою остаточ­но затверджується статус літературної, “рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською діяльністю Т. Шевченко пробудив національ­ну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення.

Перший етап громадівського руху

Наприкінці 50-х рр. XIX ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки — Громади. Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка “хлопоманів” (від польського “хлоп” — селянин). Очолив її історик, пізніше професор Київського університету Володи­мир Антонович. Громадівський рух, названий властями “україно­фільством”, набув значного поширення. Громади виникли в Харко­ві, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами. їх діяльність мала, в основному, культурно- просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда ху­дожньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тошо).

Серед найактивніших учасників громадівського руху були ком­позитор Микола Лисенко, письменник і драматург Михайло Ста- рицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Самій- ленко, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов.

Було створено керівний центр Громад усієї України, до якого увійшли В.Антонович, П.Чубинський, О.Русов.

Громади підтримували зв’язки з представниками національного руху Західної України.

Культурно-просвітницький рух Громад викликав тривогу серед уря­дових кіл. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав вищезгада­ний горезвісний циркуляр. Проти громадівців прокотилася хвиля ре­пресій, і в другій половині 60-х рр. громадівський рух пішов на спад.

Діяльність “Основи”

У 1861 р. у Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з’їхалися сюди після заслання, заснували журнал “Основа”. Журнал установив зв’язки з Громадами, знайомив читачів із життям українського народу.

Він діяв до 1862 р. і став першим українським журналом у Росій­ській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості україн­ської інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Польське повстання 1863-1864 рр. і його відгуки в Україні

Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства. На заклик повстанського комітету про підтримку відгукнулися українські революційні демократи, члени заснованої

Миколою Чернишевським всеросійської революційної організації “Земля і Воля”. Серед них був і уродженець Сумщини А.Потебня, брат відомого вченого-мовознавця О.Потебні. Революційні демо­крати розповсюджували серед населення Правобережної України листівки на підтримку визвольної боротьби проти царської Росії, брали участь у діях повстанських загонів.

Однак, масової підтримки з боку української громадськості по­встання не знайшло, оскільки польські повстанці не визнавали за Україною права на власну державу (їх метою було відновлення Поль­щі в територіальних межах 1772 р., тобто з включенням земель Право­бережної України).

Другий етап громадівського руху

На початку 70-х рр. після деякого послаблення контролю за внут­рішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. Київська громада мала власний друкований орган “Киев- ский телеграф”.

Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (по­над 200 дійсних членів), зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.

Громади, хоч і утримувалися у своїй більшості від політичної діяль­ності, все ж таки не влаштовували владу. Із прийняттям у 1876 р. Емського акту діяльність Громад була заборонена, закрився Пів­денно-Західний відділ Російського географічного товариства.

Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який упродовж 1878—1882 рр. видавав у Женеві пер­ший український журнал за кордоном “Громада”.

М .Драгоманов (1841 — 1895 рр.) — мав знач­ний вплив на український національний рух, організатором і ідеологом якого він виступав.

М.Драгоманов розробив так звану концепцію громадівського соціалізму. Основу справедли­вого суспільного устрою українського народу він вбачав у федералізмі — в існуванні децен­тралізованих, політично вільних і самостій­них громад, об’єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На його ДУмку, справжня демократія можлива лише за

Умови ліквідації приватної власності на землю, Михайло Драгоманов

фабрики і заводи, за відсутності соціального і національного гноб­лення. Обстоюючи право українського народу на національне са­мовизначення, М.Драгоманов не закликав до створення незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів, учений виступав за автономію України в рамках федеративної демократич­ної Російської держави.

Виникнення політичних організацій та партій Наприкінці XIX ст. відбувається іюлїіизація національно-визволь­ного руху. Пертою політичною організацією на цьому етапі стало “Братство тарасівців”, яке діяло впродовж 1891 -1893 рр. Його за­сновниками були українські студенти М.Міхновський, І.Липа,

В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. “Тарасівці” ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досяг­нення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостій­ної України, діяльність “Братства” підготувала сприятливий грунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники — Д.Антонович, М.Русов, Д.Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партійна друкарня. Спочатку за програмний документ партії використовувалася бро­шура М.Міхновського “Самостійна Україна”, в якій обгрунтовува­лася ідея української державної самостійності. Згодом РУП відмо­вилася від цієї ідеї і висунула вимогу національно-культурної авто­номії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програм­них вимог, шо призвело до її розколу на поч. XX ст.

Українці у загальноросійському визвольному русі В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з україн­ським національно-визвольним рухом розгортався і загальіюросійсь- кий революційний рух. Вище вже згадувалося про такі його прояви, як діяльність масонських організацій, декабристський рух, діяльність революційних демократів 60-х рр. Наступним етапом загальноросій- ського революційного руху стала діяльність революційних народників 70-80-х рр., представлених, переважно, різночинною інтелігенцією.

Програма керівного органу народників — організації “Земля і Воля”, створеної у 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Економічною 5 Україна у складі Російської та Австрійської імперій (кін. XVIII - поч. XX ст.) -] 50 й адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селян­ська община.

Народники 70-х рр. розгорнули широку пропаганду серед селян­ства (так зване “ходіння в народ”) з метою викликати протест про­ти влади і збройні бунти.

У 80-тих рр. відбулася радикалізація народницького руху. Части­на народників, об’єднавшись у 1879 р. в організацію “Народна Воли”, зосередила діяльність на політичному терорі. 1 березня 1881 р. в результаті терористичного акту народовольців загинув імператор Олександр II. У відповідь уряд посилив репресії, розгромивши гуртки і групи народників, засудивши до страти їх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Ки- бальчич, Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не припинявся

до кінця 80-х рр. XIX ст.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським ре­волюційним рухами були неоднозначними. З одного боку, єднан­ню рухів сприяла їх спрямованість проти самодержавства на соці­альні перетворення. Але ж, з іншого боку, нехтування інтересів української справи відштовхувало від загальноросіиських револю­ційних організацій учасників українського визвольного руху.

Західна Україна

Початок культурного відродження

Зачинателі національного відродження в Західній Україні вийш­ли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. свя­щенник Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі “Клерикальне товариство” з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І.Могильницький створив “Граматику” української мови, довівши, що українська мова є рівноправною слов’янською мовою, ^а не діалектом російської чи польської мов.

У 30-тих рр. XIX ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, переміщується до Льво- ^Ва’„^ДЄ !.^{83() по} 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток “Руська трійця . Його засновниками були студенти Львівського університету аркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали поширення знань про українську історію, традиції, перетворення

української мови на літературну. У 1837 р гурток видав альманах “Русалка Дністровая” майже весь тираж якого був конфіскований' При цьому начальник поліції Львова зазначив- “...ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ”.

Ц

РУСАЛКА

ДНІСТРОВАЯ.

Я»гіряіЦ< (ММміг.

і перші культурно-освітні організації сприяли зростанню національної свідомості українців, активізації національних процесів. Вплив революції 1848 р.