3. Позаблоковість як позитивна форма тимчасового нейтралітету

Позаблоковість – це м'яка форма тимчасового нейтралітету (позитивний нейтралітет), який дає змогу відтермінувати прийняття рішення щодо юридичного набуття статусу "нейтральної держави" або утворення/приєднання до визначеної системи безпеки.

Позаблоковість – це особливий міжнародно-правовий статус, що не потребує міжнародно-правового закріплення і може бути змінений в односторонньому порядку. Він передбачає неучасть у військових союзах, але не зобов'язує дотримуватися норм гуманітарного права під час конфліктів третіх країн. Позаблоковий статус не накладає обмежень на відрядження військових контингентів до складу миротворчих сил міжнародних організацій; не забороняє укладати оборонні угоди і союзи з окремими державами; не поширюється на економічну сферу.

Статус позаблокової держави має і свої переваги. Йдеться, насамперед, про те, що його завжди можна (знову ж таки в односторонньому порядку) переглянути. Така ситуація може трапитися, коли країна відчуває, що у конкретній міжнародній ситуації вона не в змозі власними силами забезпечити свою національну безпеку і тому має приєднатися до одного з існуючих альянсів. За будь-яких обставин вибір позаблокового статусу як основи стратегії національної безпеки вимагає всебічного вивчення останнього, детального аналізу всіх його позитивних і негативних сторін. На особливу увагу при цьому заслуговують питання участі або неучасті у блоках та альянсах, можливостей та умов зміни цього статусу в разі необхідності.

Проте успішне проведення політики неприєднання залежить не лише від бажання конкретної країни. Воно потребує позитивного сприйняття такого політичного курсу з тих чи інших причин усіма конкуруючими сторонами чи блоками. При цьому не має бути явних чи таємних спроб (в тому числі розрахованих на довгострокову перспективу) перетягти країну, що не приєдналася, на свій бік або протидіяти визнанню та закріпленню її позаблокового статусу на міжнародному рівні. Не зайвим буде додати, що курс на позаблоковість можливий лише за відсутності будь-яких територіальних претензій до держави, що його проводить.

Незважаючи на те, що в сучасних умовах відбувається трансформація змісту понять "нейтралітет" та "позаблоковість", незмінною залишається вимога забезпечення національної безпеки у режимі "один проти всіх". Однак, на сьогодні у фінансовому відношенні це виявляється надзвичайно дорого для держави.

4. Особливості співробітництва учасників системи колективної безпеки

У сучасному світі поглиблюється тенденція до створення систем колективної безпеки на регіональному та глобальному рівнях.

Сама ідея взаємної безпеки держав, колективної безпеки являє собою спробу проекції у зовнішній світ внутрішніх механізмів розв'язання конфліктів, що притаманні для реформістського, демократичного суспільства. Базуючись на політичній культурі суспільства, демократія, певною мірою, намагається знайти консенсус, баланс інтересів, компроміс у зовнішньому світі на засадах міжнародного права.

Саме процеси світової глобалізації мали наслідком скорочення незалежних суверенних держав у тому сенсі, що їх здатність визначати темпи та напрями політичних змін всередині країн та у світі в цілому значно знизилась. Дедалі більше національних держав визнають необхідність створення потужніших міжнародних інститутів на регіональному та глобальному рівнях, дедалі ширше виявляється тенденція зрощування національно-державних та загальносвітових проблем. Усе це актуалізує питання формування субрегіональних, регіональних та глобальних систем безпеки.

Система колективної безпеки – система співробітництва держав з метою спільної боротьби проти агресії.

Ознаки системи колективної безпеки:

1. Зобов'язання учасників договору надавати взаємодопомогу жертві агресії.

2. Співробітництво держав з підтримання міжнародного миру, відвернення загрози агресії.

3. Дотримання всіма учасниками принципу мирного співіснування.

4. Надання допомоги в боротьбі проти будь-якої агресії, як зовнішньої, так і здійсненої проти іншого учасника договору.

5. Відкритий характер системи – її доступність для всіх держав, що визнають її принципи.

6. Існування механізмів введення в дію системи колективних засобів підтримання миру.

Змістовна частина поняття "система колективної безпеки" базується на досить жорсткій вимозі підпорядкування, у визначених умовах, національних інтересів країни-члена цієї системи інтересам всієї сукупності країн-членів.

Система колективної безпеки, виходячи з визначення цього поняття, має певну кількісну межу. Зі збільшенням кількості учасників системи колективної безпеки зростає вірогідність надання переваги, у визначених умовах, національним інтересам у порівнянні з колективними.

При цьому необхідно зауважити, що для того щоб система колективної безпеки діяла, необхідно виконання двох умов:

а) світ має сприйматися усіма учасниками системи як неподільне ціле;

б) агресор має бути ідентифікованим.

Аргументи прихильників колективної безпеки коротко можна сформулювати таким чином:

1. Колективна безпека підвищує можливість того, що агресор зіштовхнеться з коаліцією держав, які мають переважаючу міць. Порівняно з цим без колективної безпеки агресори могли б очікувати, у найгіршому випадку, приблизно рівне протистояння.

2. Колективна безпека забезпечує створення організацій, що сприятимуть збереженню миру: шляхом надання інформації, корисної для скорочення занепокоєності стосовно експансіоністських намірів інших держав, а також шляхом створення міжнародних форумів з обміну ідеями та зміцнення спільних цінностей.

3. Колективна безпека сприяє регламентуванню дилем безпеки. Держави потребують меншого наступального потенціалу, бо всі учасники колективної безпеки роблять свій наступальний внесок у перемогу над агресором. Транспарентність, що надається організаціями колективної безпеки, допомагає скорочувати непевність щодо потенціалу окремих держав, тим самим зменшується неправильне тлумачення намірів та відпадає необхідність у попереджувальних заходах з превентивного нарощування сили.