Ііі. Соціально-політична галузь:

1.Права молодої людини в державі.

2. Наявність свобод та прав молоді – слова, совісті, міграції тощо.

3. Визначеність політичних ідеалів, орієнтацій та переконань.

4. Ступінь довіри до політичних лідерів, партій, об’єднань та рухів.

ІV. Професійно-трудова галузь:

1. Рівень професійно-освітнього рівня.

2. Ступінь задоволення змістом праці (наявність місць для працевлаштування та робота за фахом).

3. Задоволення умовами та можливостями самореалізації за місцем роботи.

4. Можливість отримання додаткових заробітків.

V. Інформаційно-культурна галузь:

1.Доступність об’єктивної інформації про зміни, які відбуваються в суспільстві.

2. Рівень соціально-економічних знань, умінь та навичок.

3. Рівень політичних знань.

4. Рівень науково-технічних знань, умінь та навичок.

Vі. Рекреаційно-культурна галузь:

1.Структура та зміст повноцінного дозвілля.

2. Можливості повноцінного дозвілля та відпочинку.

3. Стан здоров’я.

4. Можливості отримання медичної допомоги.

Vіі. Галузь міжособистісних стосунків:

1.Рівень соціально-психологічної підтримки (доброти та співчуття оточення).

2. Наявність близьких друзів.

3. Благополуччя в сімейному оточенні.

4. Підтримка близької людини.

Vііі. Особистісна галузь (риси особистості):

1.Уміння та навики жити в нових суспільних умовах.

2. Впевненість у власних силах.

3. Рішучість та цілеспрямованість у досягненні власних цілей.

4. Ініціатива та самостійність у вирішенні життєвих проблем.

Іх. Блок показників ефективності навчально-виховного процесу освітнього закладу можна презентувати так:

1. Рівень професійних знань, умінь та навичок.

2. Рівень інтелектуального розвитку – ерудиція, широта поглядів, евристичність.

3. Культура поведінки та професійної діяльності.

4. Ставлення до роботи (результативність виконання функціональних обов’язків).

5. Організаційно-методичні та технологічні вміння.

6. Ставлення до колег (соціально-психологічний клімат колективу).

7. Ставлення до себе, самооцінка (актуалізація власного потенціалу).

У побудові евристичної моделі повинні враховуватися стратифіковані відмінності рівнів соціального статусу в штатному розкладі вузівського колективу: 1 – група асистентів (бакалаври, спеціалісти); 2 – викладачі без наукового ступеня (магістри); 3 – кандидати наук, доценти; 4 – професори (без наукового ступеня доктора наук); 5 – професори, доктори наук.

У побудові вибірки повинні передбачатися елементи репрезентативності: кількість років педагогічного досвіду членів вузівського колективу, їх пошуково-дослідна активність у здійсненні наукових розвідок та специфіка роботи кафедр вузу – фундаментальних дисциплін, гуманітарних та профілюючих, а також додаткові характеристики праці викладачів – базова освіта, рівень комунікативної культури, захоплення, творчі вміння та навички тощо.

Представникам таких професійно-кваліфікаційних груп викладачів пропонувалося за 7-бальною шкалою оцінити ступінь важливості соціально-професійних та психологічних рис діяльності працівника вузу.

У результаті аналізу вимог та пропозицій на основі рейтингових оцінок були визначені чотири групи рис, які певною мірою доповнюють показники ядра структури евристичної моделі професійного портрета викладача ВНЗ.

До першої групи можна віднести риси, які необхідні для професійної діяльності асистента, викладача: аналітичність, ерудиція, евристичність, новаторство, творчий підхід до справи, здатність до узагальнення та рівень володіння професійними знаннями.

У другій групі репрезентовані такі риси: самокритичність, оригінальність мислення, новаторство та організаторсько-методичні вміння і досвід роботи.

Третю групу складають якості, які репрезентують комунікативно-адміністративну діяльність: педагогічне вміння здійснювати керівництво колегами та студентами, навички творення позитивного соціально-психологічного клімату в колективі, уміння стимулювати, вимагати, контролювати та знати проблеми власного колективу, а також вимогливість та турбота про зростання професійно-кваліфікаційного статусу інших колег.

Четверта група складається із рис, які притаманні особистості в галузі загальної культури: духовні запити, потреби та інтереси, творчі вміння та навики, а також знання гуманітарного характеру, загальна ерудиція, навики ораторського мистецтва та вміння створювати власний імідж викладача.

Таке емпіричне “ядро” складається із групи досить тісно пов’язаних між собою показників. Але зі зниженням рівня зв’язку конкретних елементів кількість якостей, які входять до такого ядра, може бути збільшена або розширена. При зменшенні тісноти зв’язків у такій структурі шляхом експериментальної роботи були визначені ще дві, інші групи.

До такої “додаткової” групи увійшли такі риси, як вихованість, витриманість, толерантність, уміння спілкуватися з колегами та студентами, справедливість, доброзичливість та повага до іншої думки.

До другої (“резервної”) групи можна також віднести професійні риси, а саме: корпоративність, гордість за власний колектив та його досягнення, власний стиль поведінки, обов’язковість, принциповість, авторитетність та енергійність.

Водночас Е.Головаха та Н.Паніна пропонують шкалу для вимірювання компонентів соціального самопочуття (“шкала задоволеності соціальними благами”), яка складається з чотирьох індикаторів:

1 – не достатньо;

2 – важко сказати, достатньо чи ні;

3 – достатньо;

4 – не цікавить.

На їх думку, у дослідженні можна використати також шкалу, яка складається із трьох елементів:

1 – не достатньо;

2 – важко сказати, достатньо чи ні (не цікавить);

3 – достатньо.

Зрозуміло, що кількісний інтегрований показник – індекс соціального самопочуття вимагає апробації в емпіричних дослідженнях, але його адаптація можлива до інших галузей життєдіяльності особистості, зокрема у здійсненні діагностики рівня духовно-творчого потенціалу студентської молоді та його фіксації за допомогою емпіричних показників.

Визначений та апробований інтегрований емпіричний індекс рівня духовно-творчого потенціалу, його зрілість, динаміка й варіативність у відповідності до трансформаційних процесів соціокультурного простору дозволяє проводити порівняльний аналіз сформованості ресурсного потенціалу особистості (рівня запитів, потреб, інтересів, життєвих планів, професійних знань, умінь та навиків, соціальної активності тощо) та здійснювати моніторинг динаміки й ефективності морально-етичного виховання молоді, результативності впливу на рівень соціального самопочуття й оптимізму молодого покоління.

Безперечно, запропоновані теоретичні та концептуальні узагальнення, соціально-педагогічні технології та практичні розробки стануть у нагоді не лише працівникам ВНЗ країни і вчителям загальноосвітніх шкіл, але й фахівцям установ та організаціям молодіжного спрямування. Упровадження методик і технологій соціально-педагогічного моніторингу в діяльність ВНЗ та інших навчальних закладів сприятиме піднесенню ваги наукових розвідок у суспільстві, що дозволить значно поглибити мотивацію процесів пізнання, навчання та спілкування учнівської і студентської молоді.

Насамкінець потрібно зазначити, що в сучасних умовах соціологічні дослідження та аналіз динамічних процесів перехідного періоду набувають надзвичайно актуального значення. Без поширення і поглиблення соціологічної діяльності, без створення відповідних соціологічних служб, центрів та інших аналітичних агенцій неможливо визначити пріоритети соціальних цілей та зробити соціальне управління більш ефективним та результативним.

?	Питання для самоперевірки та контролю

1. Що таке показники та індикатори?

2. В який спосіб формується система показників та індикаторів?

3. У чому полягає сутність соціально-педагогічного моніторингу?

4. Дайте визначення понять: гіпотеза, об’єкт та предмет дослідження, репрезентативність, валідність, об’єктивність та достовірність емпіричної інформації, дефініція понять у дослідженні, адекватність методів соціологічного дослідження, одномірний та багатомірний аналіз соціальної інформації, теоретична та графічна інтерпретація результатів соціологічного дослідження.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Андреенков В.Г. Сотникова Г.Н. Телефонное интервью. – М.: Наука, 1989.

2. Большой толковый словарь. (COLLINS). – М.: BERE-АСТ, 1999. – Т.2.

3. Бутенко И.А. Анкетный опрос как общение социолога с респондентом. – М.: Наука, 1989.

4. Волович В.И. Надежность информации в социологическом исследовании. – К.: Наук.думка, 1974.

5. Гласс Дж., Стенли Дж. Статистические методы в педагогике и психологии. – М.: Прогресс, 1976.

6. Гречихин Г.Л. Лекции по методике и технике социологических исследований. – М.: Изд-во МГУ, 1988.

7. Давыдюк Г.П. Прикладная социология. – Минск: Вышейш.шк.,1979.

8. Докторов Б.З. О надежности измерения в социологических исследованиях. – Л.: Наука, 1979.

9. Здравомыслов А.Г. Методология и процедуры социологических исследований. – М.: Мысль, 1969.

10. Как провести социологическое исследование / Под ред. М.К.Горшкова, Ф.Э.Шереги. – М.: Политиздат, 1990.

11. Кокрен У. Методы выборочного исследования. – М.: Прогресс,1976.

12. Математические методы анализа и интерпретации социологических данных. – М.: Наука, 1989.

13. Морено Дж. Социометрия. – М.: Изд-во иностр. лит., 1958.

14. Ноэль Э. Массовые опросы: введение в методику демоскопии. – М.: Прогресс, 1978.

15. Паниотто В.И. Качество социологической информации (методы оценки и процедура обеспечения). – К.: Наук. Думка, 1986.

16. Паниотто В.И., Максименко В.С. Количественные методы в социологических исследованиях. – К.: Наук. Думка, 1982.

17. Паніна Н.В. Технологія соціологічного дослідження: Курс лекцій. – К.: Наук. Думка, 1996. – 232 с.

18. Рабочая книга социолога. – М.: Наука, 1983.

19. Рукавишников В.О., Паниотто В.И., Чурилов Н.Н. Опросы населения. – М.: Наука, 1984.

20. Савельєв В.П. Методичні рекомендації до вивчення теми “Методологія і методика соціологічних досліджень”. – К., 1990. – 20 с.

21. Саганенко Г.И. Надежность результатов социологических исследований. – Л.: Наука, 1983.

22. Современная западная социология: Словарь. – М.: Политиздат, 1990.

23. Социологический энциклопедический словарь / Под ред. Г.В.Осипова. – М., 1998.

24. Соціологія: короткий енциклопедичний словник / За ред. В.І.Воловича. – К.: Укр. центр.духовної культури, 1998.

25. Статистические методы анализа информации в социологических исследованиях. – М.: Наука, 1979.

26. Типология и классификация в социологических исследованиях. – М.: Наука, 1982.

27. Чурилов Н.Н. Проектирование выборочного социологического исследования. – К.: Наук. думка, 1986.

28. Экспертные оценки в социологических исследованиях. – К.: Наук.думка, 1990.

29. Ядов В.А. Социологическое исследование: методология, программа, методы. – М.: Наука, 1986.

30. Ядов В.А. Стратегия социологического исследования. Описание, объяснение, понимание социальной реальности. – М.: Наука, 1998.