Концепція соціального обміну

Концепції структурного функціоналізму і конфліктології стали науковими теоріями, що обґрунтовували загальні закономірності функціонування суспільства як єдиної цілісної соціальної системи. Разом з ними в соціології ХХ ст. з’явилось і ряд теорій що досліджували соціальні явища на рівні менших соціальних систем, зокрема окремих соціальних груп. Однією з провідних парадигм такого плану стала концепція соціального обміну, розроблена американським соціологом Джорджем Хомансом (1910 – 1989).

В основі теорії соціального обміну лежить концепція утилітаризму, що була розроблена ще у ХVІІІ ст., сутність якої полягає в тому, що рушійною силою людської діяльності є прагнення до матеріальної винагороди. Об’єктом досліджень Дж. Хоманса була мала соціальна група, яка функціонує в рамках більшої соціальної системи. Соціальний обмін у групі опирається на три складові – діяльність – конкретний вчинок особи, взаємодію – коли дія одного суб’єкта стимулюється іншим, та почуття – внутрішній психологічний стан особи. Зовнішнє середовище створює умови у яких відбувається соціальний обмін у групі.

Дж. Хоманс визначив основні принципи соціального обміну:

• людська діяльність залежить від її успіху. Чим частіше буде винагороджуватись дія, тим більшою буде ймовірність такої дії;

• коли дія у минулому супроводжувалася успіхом, то такий успіх стимулюватиме до подальших вчинків;

• чим ціннішим буде наслідок дії для особи, тим більша ймовірність вчинення нею такої дії;

• чим частіше особа винагороджувалася за певну дію, тим менш цінною для неї буде така винагорода;

• у разі неотримання очікуваною винагороди, особа чинить дії, зумовлені негативними емоціями [8, с. 158]

Таким чином, згідно з концепцією соціального обміну, люди взаємодіють між собою на основі аналізу свого колишнього досвіду і потенційних винагород та покарань.

Варто зауважити, що хоча концепція соціального обміну здебільшого стосується мікросоціології, Дж. Хоманс розглядав малу соціальну групу як взірець більших соціальних систем, а отже подібна взаємодія, як гадав учений, відбувається у суспільстві узагалі. Усі ж соціальні утворення постають як наслідок соціального обміну.

Феноменологічна соціологія

Проблеми взаємодії індивідів, розуміння дій і вчинків одних осіб іншими, питання тотожності і відмінності наукового осмислення світу та реального відчуття його людиною стали предметом дослідження такого напрямку сучасної соціологічної науки як феноменологічна соціологія.

Методологічні витоки феноменологічної соціології, або як ще її називають, феноменології знаходяться у працях М. Вебера, Дж. Міда та Е. Гуссерля. Феноменологія вважається різновидом “розуміючої соціології” М. Вебера, основоположником її вважається австрійський соціолог Альфред Шюц (1899 – 1959). Відкидаючи традиції позитивізму, у своїй праці “Смислова будова світу” (1932) соціолог визначає, що існують суттєві відмінності між науковим осмисленням дійсності та її повсякденним розумінням. На основі цього учений розробляє концепцію інтерсуб’єктивного світу повсякденного життя. Соціальне середовище трактується ним не як об’єктивна реальність, як його наприклад пояснювали теоретики структурного функціоналізму, а як характер людської взаємодії, принципом якої є те, що кожна людина неповторна і включається у взаємодію з іншими на основі власного світобачення і світорозуміння. Людські вчинки за Шюцом, ґрунтуються не лише на об’єктивній ситуації до якої потрапляє індивід, а насамперед на його особистому досвіді. Саме тому, взаємодія індивіда зі знайомими людьми та незнайомими суттєво відрізняється, і чим менш є пізнаним суб’єкт взаємодії індивідом, тим випадковішими будуть його дії. Вчений також доводить, що кожна дія, яку чинить індивід, пов’язана з очікуванням ним адекватної дії з боку інших індивідів, і так само інші індивіди очікують у відповідь адекватного розуміння своїх дій з боку першого індивіда. Такі очікування у відповідь на свої дії Шюц називає раціоналізацією соціальної дії. Звичайно усі речі і всі дії мають суб’єктивний характер, але вони всі опираються на принципи, що діють у вищій реальності – повсякденному світі. Проте, об’єктивний закон функціонування повсякденного життя – це унікальні дії кожного індивіда, що опираються на їхній життєвий досвід, звідти повсякденне життя є наскільки реальним і звичним, настільки ж об’єктивно непередбачуваним. Тому, головним, на думку Шюца, завданням соціології є розуміння процесу становлення об’єктивності соціальних явищ на основі суб’єктивного досвіду індивідів.

Пізніше висновки про повсякденну реальність знайшли логічне узагальнення та доповнення у працях його послідовників – П. Бергера та Т. Лукмана. Заслуга феноменологів полягає у тому, що саме вони визначили, що головним об’єктом соціологічного дослідження має бути повсякденність – як сфера людського досвіду, яка характеризується особливою формою сприйняття, що наукове пізнання не може бути об’єктивним, якщо воно відходить від реалій повсякденного життя.

Отже, феноменологічна соціологія, незважаючи на відхід від традиції побудови соціологічної концепції на основі емпіричного дослідження соціальних об’єктів, сприяла формуванню більш чіткої картини соціальної взаємодії у суспільстві. Завдяки феноменологам доповнилося і удосконалилося розуміння таких важливих соціологічних категорій як соціальна дія, соціальна функція, соціальна роль.