2. Зміни в моделях соціальної політики

Зміна економічних, політичних, соціальних та культурних умов призвели до того, що індустріалізовані країни переживають процеси перетворення своєї соціальної політики, викликані, зокрема, уявлен­нями про те, який рівень витрат на соціальну сферу може дозволити собі держава.

Як відзначає О. Іванова, другій половини XX століття властива швидка зміна поглядів на роль держави у наданні соціальної допомо­ги. Тезово вона викладає цей перебіг так:

• поява концепції “держави загального добробуту”;

• зневіра у “державі загального добробуту”, поява неприбуткових та волонтерських організацій, які надавали соціальні послуги;

• поширення ідеології “правого крила” (М. Тетчер, Р. Рейган), згід­но з якою роль уряду у соціальній політиці повинна постійно зменшуватися, оскільки постійна допомога людям спричинює їх­ню залежність;

• набуття популярності „комунітарних ідей”, розроблених амери­канським соціологом Е. Еціоні: люди повинні об’єднувати зусил­ля у відродженні громади;

• поширення так званого руху антипрофесіоналізму, прибічники якого вважали, що ніхто, крім самих людей, що зазнають певних соціальних проблем, не може розв’язати цих проблем, тому най­краще робити ставку на розвиток груп самодопомоги [26].

У нинішніх умовах глобалізації традиційні моделі соціальної по­літики зазнають суттєвих змін і втрачають зв’язок із суто ціннісними орієнтаціями. Ідеологічні настанови конкретного уряду відіграють дедалі меншу роль. У деяких країнах моделей соціальної політики перестають бути “ідеальними” (класичними), перетворюються на фрагментарні, сегментизовані або ж плюралістичні, інкорпоруючи в собі інструменти властиві іншим моделям.

Частина дослідників — Г. Голденберг [27], У. Епштейн [28], Е. Рі- гер, С. Лейбфрід [29], Р. Гудзон, Е. Уїльямс [30], стверджує, що глоба­лізація спричинює підштовхування всіх моделей у бік неоліберально­го підходу, який передбачає мінімізацію державних витрат на соці­альну сферу, плюралізм у наданні соціальних послуг, тобто розвиток приватного сектору в соціальній сфері тощо. Наприклад, відомий британський фахівець із соціальної політики Б. Дікон стверджує, що на сучасному етапі світового економічного розвитку “будь-яка соц­іальна політика, яка традиційно аналізувалася й реалізовувалась у межах однієї країни, набуває наднаціонального та транснаціональ­ного характеру” [31].

Однак інші дослідники, зокрема, С. Вікерс, М. Піжл [32], М. Карі [33], У. Лоренц [34], П. Спікер [35], вважають, що національні традиції соціального забезпечення продовжують відігравати важливу роль у прийнятті рішень стосовно соціальних питань і реалізації соціальних програм. Заслуговує на увагу й думка американського вченого Д. Ро- зенберга, котрий доводить одвічність процесу глобалізації, який роз­почався задовго до становлення капіталізму як суспільної формації [36]. А от українська дослідниця соціальної держави А. Силенко вва­жає, що правова держава ліберального типу себе вичерпала. Вона звертає увагу на стійкі ознаки переходу сучасної соціальної держави від етатистського типу до змішаної державно-приватної форми, що значно підвищує ефективність діяльності такої держави [37].

Деякі дослідники пов’язують зміни моделей соціальної політики зі змінами суспільних взаємовідносин у світі, руйнуванням соціалістич­ної системи. Зокрема, Ю. Таран відзначає, що нині “держава добро­буту” не виправдовує свого існування, оскільки була створена як “міжкласовий компроміс” [38].

Проте, на думку британского науковця П. Спікера, той факт, що багато економічно розвинених країн, незважаючи на значні відмінності між собою, доволі часто йдуть однаковими шляхами роз­витку, дає підстави вважати певну обмеженість ідеології, культури та історичного розвитку. Така тенденція отримала у порівняльній со­ціальній політиці назва “конвергенції”, у ній вирізняють кілька на­прямів:”

• спільні проблеми: усі розвинені країни мали пройти через процес індустріалізації, і, як наслідок, вони мають вирішувати однаковий набір проблем;

• спільні підходи: розподіл соціальної допомоги залежить від ме­тодів, наявних на певному етапі часу (так званий “технологічний детермінізм”), спільні уявлення про управління привели до фор­мування схожих реакцій на потреби в певних послугах;

• спільна політика: країни імітують одна одну; наприклад, на систе­му державного страхування у Великобританії мала вплив система в Німеччині, тоді як доповідь лорда Беверіджа, у котрій було про­голошено концепцію створення держави загального добробу­ту стала планом не тільки для британського уряду, а й для євро­пейських урядів [39].

Таким чином, конвергенційна теорія базується на ідеї, що розви­ток соціальної політики і державних систем соціального захисту — це не історична випадковість, а результат набору соціальних про­цесів, пов’язаних з індустріалізацією та економічним розвитком. Відтак подальший розвиток моделей соціальної політики неминучий з огляду на зміни економічних і соціальних умов у світі.