1. Класифікації моделей соціальної політики

Аналізуючи соціальну політику, варто враховувати відмінність між типологізацією державної політики та класифікаціями моделей соціальної політики як державної політики у сфері зайнятості, охоро­ни здоров’я, освіти, житлової політики та соціального захисту.

Державну політику традиційно класифікують за критеріями: сфе­ри застосування (трудові відносини, суспільний добробут, грома­дянські права, зовнішня політика тощо); інститутів (політика законо­давчих і судових органів, міністерська політика); за критерієм часу (довоєнна або післявоєнна політика, політика часів незалежності). В основу іншої типології покладено критерії масштабу, різноманіт­ності та різних цілей державної політики [1]. Тоді як соціальну полі­тику традиційно класифікують за цінностями, покладеними в основу перерозподілу суспільних благ та надання соціальних послуг.

Серед найвідоміших класифікацій соціальної політики можна на­звати такі, що були запропоновані Р. Тітмусом [2], Г. Еспінг-Андер- сеном [3], Р. Мішрою [4], В. Джорджем, Р. Уїлдінгом [5], Ф. Уїльямс [6], У. Лоренцом [7]. У працях таких учених із пострадянських країн, як Н. Балабанова, В. Жуков, В. Пилипенко [8], Е. Гансова [9], М. Го­ловатий [10], В. Гордін [11], О. Новікова [12] та ін., подано критичний аналіз моделей соціальної політики, який враховує реалії політичних процесів, пов’язаних із занепадом соціалістичної системи соціально­го захисту.

Р. Тітмус (1974) вважав, що існують три моделі соціальної політи­ки: залишкова, інституційно-перерозподільча та модель індустріаль­них досягнень. В основу цієї класифікації було покладено принцип розподілу державної соціальної допомоги [13].

Залишкова модель соціальної політики базується на принципі “страхової сітки”. У нормальних умовах люди не повинні залежати від соціального захисту, вони живуть, спираючись на власні ресурси або ресурси своєї сім’ї, і тільки ті з них можуть розраховувати на со­ціальний захист, хто з якихось причин не може прожити самотужки. Соціальний захист у такому випадку зображується як “залишковий”, бо він спрямований на тих, хто не підпадає під загальне правило.

Інституціонально-перерозподільча модель має два основні елемен­ти, які можна розділити при теоретичному розгляді. Одна частина, “перерозподільча”, спрямована на зрівнювання ресурсів між людь­ми. Якщо залишкова модель передбачає виконання мінімально необ­хідного, то перерозподільча модель не зупиняється на мінімумі, а ста­вить за мету згладжування соціальної нерівності. Ідея “інституціо- нального” соціального захисту полягає в тому, що людські потреби сприймають у суспільстві як нормальні або як “інституціоналізова- ні” (усі ми колись були дітьми, всі так чи інакше іноді хворітимуть та зістаряться). Інституціональна система визнає соціальну відповідаль­ність за потреби людей у певні періоди їхнього життя і надає відпов­ідне забезпечення. За залишкової моделі в більшості випадків індивід покриває соціальний захист зі своїх ресурсів; натомість інституціо- нальна модель базується на прийнятті соціальної відповідальності за стани залежності, викликані соціальним існуванням.

Модель індустріальних досягнень/діяльності була найменше роз­робленою Р. Тітмусом. У цій моделі деякі напрями соціальної політи­ки розглядають як такі, що підтримують економічний розвиток; осві­та, скажімо, може розглядатися як підготовка дітей до праці, охоро­на здоров’я — як підтримка робочої сили. Яскравим прикладом цієї моделі може слугувати німецька система соціального захисту, яку деколи характеризують як “соціальну державу”, а не як “державу загального добробуту”: ця система надзвчайно тісно пов’язана з рин­ком праці, і ті, хто мають менший трудовий стаж, відповідно й захи­щені менше [14; 15].

Г. Еспінг-Андерсен (1980) на основі широкомасштабного дослід­ження соціальної політики різних індустріалізованих країн виокре­мив корпоративістську, соціал-демократичну та ліберальну моделі. При чому та чи інша модель соціальної політики (див. табл. 2.1) має в своїй основі певні цінності, наприклад, соціальну справедливість, рівність, прагматизм абощо [16]. Наприклад, у скандинавських краї­нах, де сформувалась соціал-демократична модель, існує загальне очікування, що потреби людей має задовольняти держава на універ­сальній основі. Тоді як у США, де модель соціальної політики вважа­ють ліберальною, очікують, що державні соціальні служби допома­гатимуть тільки найнужденнішим. Корпоративізм, що панує в Ні­меччині, передбачає активну участь профспілок та об’єднань робото­давців у соціальних програмах. Г. Еспінг-Андерсен наголошує: системи соціального забезпечення багатьох країн лише тією чи ін­шою мірою відповідають описаним моделям. Скажімо, Австралія, Нова Зеландія чи Канада — ліберальній, Японія чи Швейцарія — корпоративній, Нідерланди чи Австрія — соціал-демократичній. Ці моделі фактично сформувалися після Другої світової війни.

Таблиця 2.1

Характеристики моделей соціальної політики

Модель	Соціал- демократична	Корпоративістська	Ліберальна
Політична основа	Широкий компроміс	Коаліція між роботодавцями та працівниками	Вільний ринок
Принцип надання послуг	Універсальний	За місцем роботи	За залишковим принципом (вибірковий)
Рівень державних витрат на соціальну сферу	Високий	Високий	Низький
Ринок праці	Високий рівень	Низький рівень	Високий рівень
	зайнятості, висока	зайнятості, висока	зайнятості,
	платня	платня	низька платня

Джерело: П. Елкок, 2002 [17].

Різні підходи (наприклад, універсальний чи вибірковий) до надан­ня соціальної допомоги віддзеркалюють домінуючу ідеологію в кра­їні та політичні традиції. Водночас очікування громадян від держав­них служб мають тенденцію до зростання (отримання більшої освіти, більшого обсягу безкоштовних медичних послуг), що суперечить економічному тиску, спрямованому на скорочення соціальних по­слуг, а тому потребує політичного розв’язання. Проте системи тих азійських країн, де відбувається швидкий економічний розвиток, та країн із так званою перехідною економікою, та й навіть менш розви­нутих європейських країн (наприклад, Португалії), виходять за межі традиційних класифікацій, пов’язаних насамперед з ідеологічними поглядами.

Р. Мішра (1981) поклав в основу класифікації такі критерії, як сту­пінь втручання держави, потреби як підґрунтя для соціальних про­грам, спектр соціальних послуг, охоплення населення соціальними програмами, розмір соціальних виплат, відсоток національного при­бутку, що витрачається на соціальну сферу, застосування перевірки нужденності під час призначення соціальної допомоги, статус клі­єнтів, роль недержавних організацій тощо. Вчений виокремив за­лишкову, інституційну та соціалістичну моделі, наголошуючи на то­му, що моделі відрізняються не стільки за фундаментальними прин­ципами, скільки історичними умовами, в яких вони формувалися [18].

В. Джордж та Р. Уїлдінг (1985), прибічники радикальної соціаль­ної політики, побудували свою класифікацію, спираючись на те, як впливають на соціальну політику ідеологія та нормативні політичні принципи. Вони вирізняють такі моделі, як антиколективістська (в основі її лежить ліберальна ідеологія правого крила), вимушено со- іціалістичну (спирається на віру в те, що можливе ефективне держав­не регулювання ринковою економікою й прагматизм у наданні со­ціальних послуг), фабіанський соціалізм (прихильність до ідей еконо­мічної рівності, демократичним процесам та сильній системі соціаль­ного захисту), марксистська (розподіл суспільних благ згідно із потребами людей) [19].

Подібний підхід спостерігаємо у Ф. Уїльямс (1989), котра показує зв’язок між цінностями, політичними ідеологіями та відповідною ор­ганізацією державної системи соціального захисту. “Ідеальними мо­делями”: вона вважає антиколективістську, несоціалістичний колек­тивізм загального добробуту, модель радикального соціального уп­равління, модель політичної економії “загального добробуту”. В ос­нові антиколективістської моделі, як і в попередній класифікації, — ліберальна ідеологія правого крила; несоціалістичний колективізм загального добробуту знаходиться десь посередині між лібералізмом та соціальною демократією; модель фабіанського соціалізму пред­ставляє класичні соціалістичні ідеї; модель радикального соціально­го управління базується на ідеях демократичного соціалізму; і, на­решті, модель політичної економії “загального добробуту” побудо­вана на класичному марксизмі [20].

У. Лоренц (1991, укр. переклад 1997) у своїй книзі “Соціальна робо­та в Європі, яка змінюється” виокремив чотири моделі соціальної по­літики: скандинавську, залишкову, корпоративістську, рудиментарну) [21]. Перші три моделі цілком відповідають тим, які запропонував Г. Еспінг-Андерсен, четверту автор приписує Португалії, Іспанії, Гре­ції тощо. Основна риса, притаманна цій моделі: юридичні права на соціальний захист мінімальні або взагалі відсутні (хоча в Іспанській конституції визначаються соціальні обов’язки держави, однак на прак­тиці діють інші законодавчі акти, що перекладають відповідальність за допомогу нужденним членам сім’ї на їхніх родичів). Функції соці­ального захисту, зокрема надання персональних послуг, догляд, дер­жава перекладає на волонтерський та неформальний сектори.

На національні моделі соціальної політики відчутно впливає культура, що панує в суспільстві. Так, П. Елкок (2001) наводить такі приклади впливу культури на соціальну політику:

• дух підприємництва та давнішня багатокультурність в США пе­решкодили розвиткові сильної, централізованої державної полі­тики соціального забезпечення;

• пов’язана з роботою та ідеєю чоловіка-годувальника німецька со­ціальна структура не дала змоги розвинутися універсальній сис­темі соціального забезпечення;

• конфуціанська культура Японії підтримує ідею сильної особис­тості та важливості ролі сім’ї у соціальному забезпеченні;

• колоніальні традиції Гонконгу перешкодили розвиткові демокра­тичної моделі соціального забезпечення, де важливу роль відведе­но державній підтримці [22].

Отже, на думку цього вченого, при визначенні моделі соціальної політики в тій чи іншій країні потрібно в основу класифікації закла­дати культурні традиції.

Російській вчений В. Гордін називає п’ять моделей соціальної по­літики:

• патерналістську (в країнах із директивною економікою, центра­лізованим розподілом соціальних благ і послуг), основними риса­ми якої автор вважає егалітаризм, етатизм, тобто одержавлення соціальної сфери, зростання соціальної пасивності, безконтроль­ний бюрократизм та корупцію;

• шведську модель добробуту (в країнах, де панує соціал-демокра­тія), якій властиві егалітаризм, високий рівень державних витрат на соціальну сферу, широка мережа соціальних послуг, рестрик- тивний (обмежувальний) характер, слабкий зв’язок між ефектив­ністю праці працівника та його соціальним захистом, нівелюван­ня в оплаті праці, відсутність конкуренції на ринку соціальних по­слуг;

• модель „держави загального добробуту”, яка отримала поширен­ня в індустріально розвинутих країнах, зокрема у Великобританії, Франції та багатьох європейських державах, у рамках якої нада­вали гарантію загальнодоступності соціального забезпечення, од­нак податковий тягар виявився заважким, а якість послуг — за­низькою, тому в більшості країн відбулося згортання цієї моделі, а соціальна сфера зазнала приватизації;

• модель „соціального ринкового господарства” (визнає економіч­ну свободу підприємця і заперечує адміністративне втручання в економіку), у рамках якої створено систему соціальних амортиза­торів, що не дозволяють людині опинитися за межею бідності. Проте держава намагається не брати на себе багато соціальних зобов’язань, а в соціальній сфері панують ринкові відносини;

• ринкова модель (склалася в тих країнах, де панують ліберальні ринкові відносини), якій властиві: орієнтованість соціальної до­помоги на вибрані групи населення, для працездатних громадян державна допомога обмежується підвищенням трудової активно­сті, часткове роздержавлення соціальної сфери та диверсифікація надання соціальних послуг, наголос на традиційних цінностях, залучення громад та громадських організацій [23].

В основу цієї класифікації покладено принцип державного втру­чання в економіку, а також у соціальну сферу. Таким чином, вчений тісно пов’язує соціальну та економічну політики.

Деякі українські дослідники (О. Новикова, М. Головатий) викори­стовують інший, більш спрощений, підхід до визначення моделей со­ціальної політики. Вони розглядають дві основні моделі: ліберальну (залишкову) та соціально-демократичну [24; 25]. Мета соціальної по­літики в рамках ліберальної моделі — забезпечення рівності можли­востей, рівних шансів для самореалізації. Роль держави в наданні со­ціального захисту полягає у створенні відповідних умов, обсяг со­ціального захисту скорочується, а держава бере на себе лише ті функ­ції, які не здатна виконати самотужки особа чи сім’я. Мета соціальної політики в рамках соціально-демократичної моделі — досягнення со­ціальної справедливості, подолання нерівності, що виникає під час розподілу економічних і соціальних ресурсів. Завдання держави — гарантувати й забезпечувати визначений рівень доходів та соціаль­них послуг незалежно від трудового внеску. Соціальний захист у цій моделі гарантується як право, а потреби населення є підставою для визначення межі соціальних витрат.

Підсумуймо: модель соціальної політики — це умовна характери­стика, загальна схема опису найважливіших елементів, що дає змогу порівнювати соціальну політику в різних країнах. В основі такої мо­делі можуть бути її цінності, цілі, завдання, інструменти та форми реалізації, взаємозв’язок із економічними, демографічними, політич­ними та іншими чинниками.

З усіх розглянутих класифікацій найбільш популярною серед фа­хівців із соціальної політики залишається запропонована Г. Еспінг- Андерсеном. Вона була висунута на основі ретельного емпіричного дослідження становища в багатьох країнах в 1980-ті роки, збалансо­вано репрезентує ціннісні принципи та історичні передумови форму­вання соціальної політики. Однак така класифікація, як і багато ін­ших, нівелюється сучасними процесами, що відбуваються у глобалі- зованому світовому середовищі.