3. Політична система та ідеологічні погляди на соціальну політику

Особливості нігерійської політичної системи доречно розглядати в контексті її колоніального минулого й триваючих етнічно-релігій­них конфліктів.

Власне, перші поселення на території сучасної Нігерії з’явилися ще до періоду середнього та пізнього палеоліту. Приблизно у Х ст. н. е. тут утворилися міста-держави народу хауса.

Першими європейцями, котрі досягли території Нігерії в XV сто­літті, були португальці. Згодом тут з’явилися англійці, й цей регіон, де існувало кілька місцевих королівств і племінних утворень, пере­творився на основне місце “полювання на темношкірих”. Формаль­но колоніальна ера в Нігерії розпочалася в ХІХ столітті, коли Брита­нія проголосила своє володарювання над цією територією, поділе­ною на північний та південний протекторати.

Від 1914 року вся територія сучасної держави почала називатися “Колонія і протекторат Нігерії”. Проте об’єднані в одну колонію, ре­гіони суттєво відрізнялися за соціально-економічним і громадсько- політичним ладом. У хауса і фалбе існувала централізована феодаль­на система управління, тут було заборонено проповідувати христи­янство. У південно-східній частині країни, де мешкають народи ібо, ібібіо та інші, домінували патріархально-родинні стосунки, а на за­ході — у народу йоруба — точилася постійна ворожнеча між міста- ми-державами. Британська колоніальна влада спробувала поширити систему непрямого управління на всю країну, перетворюючи місце­вих феодальних князів на оплачуваних феодальних чиновників або призначаючи вождів племен.

У жовтні 1958 року на конституційній конференції в Лондоні представники всіх регіонів Нігерії зажадали незалежності, й уряд Ве­ликобританії погодився на це 1960 року. Того ж року вона як неза­лежна держава увійшла до Британської Співдружності та ООН. Від того часу нігерійська історія — це череговість військових і цивільних режимів, повстань та заколотів.

У політичній системі, створеній при переході до незалежності, по­винні були співіснувати ідеї широко проголошеного “паннегірізму” та регіональні інтереси. Передбачалося, що цього можна досягти завдяки федеральному, радше конфедеративному, державному устрою. Це спричинило швидкий етнічний розвиток народів, що проявилося у консолідації в єдиній нації, а також у швидкому зміцненні окремих національних еліт, які почали претендувати на всю повноту влади на території того чи іншого етносу. Досить часто висувалися ідеї ство­рення нових федеративних одиниць на основі етнічних територій. Особливо сильно по всій Нігерії розгорнулася боротьба за доміну­вання між трьома найбільшими етносами країни: хауса, йоруба та

ібо. Змагання за контроль над центральним урядом, розподілом впливових посад, фінансових та інших ресурсів досягли такого роз­маху, що федеральна конституція фактично перестала діяти.

Два військових заколоти 1966 року призвели до відновлення феде­ралізму, але послабили державну систему в цілому. 1967 року розпо­чалася міжусобна війна, яка завдала суттєвих матеріальних збитків країні. Від 1970-х позиції центрального уряду почали дещо зміцнюва­тися, що пояснюють збільшенням державних ресурсів після початку видобування нафти в дельті Нігеру [32].

Намагання центральної влади Нігерії після громадянської війни зберегти єдність країни шляхом часткової відмови від федеративно­го устрою і перенесення столиці в невелике містечко центральної Ні­герії (Абуджа) не принесли бажаного результату. У країні й надалі немає ні стійкої та сильної центральної влади, здатної об’єднати кра­їну, ні ідеї (такої, як у середині століття — боротьба проти англійсь­кого колоніалізму), яка могла б консолідувати всі етноси Нігерії зад­ля спільної мети [33]. Численні заколоти та “передачі влади” зумов­лені нерозв’язаними етнічними проблемами — протистоянням між елітами різних народів Нігерії.

1993 року в країні виникла гостра політична та фінансова криза. Уряд спробував стримати інфляцію, встановивши штучний обмінний курс найри, внаслідок чого до влади прийшов черговий військо­вий — генерал С. Абача. 1995 року під значним тиском США та Ве­ликобританії — найбільшими покупцями нігерійської нафти — краї­на проголосила перехід до демократичного правління й зняла забо­рону на діяльність політичних партій. 1998 року — після смерті Аба- ча — Верховний Суд призначив главою держави генерала А. Абубакара, котрий відразу ж розпустив усі політичні партії.

1999 року відбулися президентські вибори, які вважають демокра­тичними. Під оплески світової громадськості офіційно проголошено, що військовий режим передав повноваження новому Президенту Ні­герії О. Обасанджо, колишньому генералу. Після виборів Обасанджо пообіцяв боротися з корупцією, провести реформу силових відомств, сприяти економічному зростанню. Й одразу ж Міжнародний валют­ний фонд прийняв рішення про надання кредиту Нігерії та реструк­туризацію її зовнішнього боргу [34]. Уряд — після певних відстрочок і долаючи опір — провів приватизацію частини державних підпри­ємств, зокрема телекомунікаційної та енергетичної галузей [35].

Нинішня трансформація, спланована й керована військовим, ма­ла за мету зменшення напруження, зокрема серед самих військових

36. . Невдоволення еліти політикою президента й чергові етнічні кон­флікти цілком можуть призвести до повернення відкритої диктатури військових. Однак залежність цієї багатющої країни від міжнародних донорів та іноземних інвестицій змушує місцевих можновладців шу­кати компромісних рішень.

За таких політичних умов, навіть за наявності економічних ресур­сів, у країні не могла бути сформована ефективна соціальна політика. Проте відсутність соціальної політики (Нігерія цілком підходить під таку характеристику) є насправді соціальною політикою. Тільки ґрунтованою на своєрідних засадах. Фактично у країні як панувала, так і панує еліта військових і високопоставлених чиновників. Плат­на освіта й медичні послуги, програми пенсійного та соціального за­безпечення розраховані тільки на вищих чиновників і військових. Ін­дивідуальне соціальне страхування для працюючих в іноземних ком­паніях, брак державних соціальних програм — ось основні риси нігерійської моделі соціальної політики. Такі моделі інколи назива­ють “соціальним нігілізмом” або “занепадом системи добробуту”

36. . Серед тенденцій можливого розвитку системи соціального захи­сту в цій країні — орієнтація на програми індивідуального соціаль­ного страхування та надання соціальних послуг у громаді.

Зважаючи на вражаючі темпи зростання населення Нігерії, можна передбачити, що її урядові таки доведеться шукати шляхів для роз­в’язання соціальних проблем. Процес переходу до справжньої демо­кратії в цій країні буде складним і без іноземного втручання, очевид­но, не обійдеться.

4. Адміністрування соціальної політики

Згідно з Конституцією 1999 року, у Нігерії нині діє законодавча та виконавча влада. Главою держави є президент, котрий одночасно вважається головнокомандувачем збройних сил. Його обирають прямим таємним голосуванням на чотири роки і можуть переобрати на ще один термін.

Законодавча влада належить Національній асамблеї — двопалат­ному парламенту, котрий складається з Палати представників (360 депутатів) та Сенату (109 сенаторів). Серед обраних парламента­рів — значна частина військових.

Президент призначає віце-президента та членів Федеральної ви­конавчої ради (уряду). У складі нинішнього уряду функціонує кілька міністерств, причетних до питань соціальної сфери, зокрема:

□ Міністерство зайнятості, праці та продуктивності, у підпоряд­куванні якого перебувають Національний директорат зайнятості, Ні­герійський трастовий фонд соціального страхування, Суд виробни­чих скарг, Інститут дослідження праці тощо;

• Міністерство освіти;

• Міністерство охорони здоров’я;

• Міністерство спорту та соціального розвитку;

• Міністерство з жіночих питань і розвитку молоді;

• Міністерство робочих місць і житла [38].

Цікавим є співіснування у нігерійському уряді двох міністерств, що фактично відповідають за питання трудових відносин. Перше з них — Міністерство зайнятості, праці та продуктивності — зосереджує ува­гу переважно на виробничих питаннях, зокрема продуктивності праці, а також на питаннях стосунків між найманими працівниками та робо­тодавцями. Тоді як друге відомство — Міністерство робочих місць та житла — має забезпечувати бодай частину нігерійців роботою завдя­ки розвитку федерального будівництва шляхів і житла.

Поєднання питань спорту та соціального розвитку в одному мі­ністерстві виглядає трохи незвично; керівник відомства пояснює це тим, що “спорт, безсумнівно, може бути частиною соціального роз­витку, бо він стосується молодих людей. На землі, де етнічний та ре­лігійний розбрат спричинює ворожнечу та смерть, загрожуючи роз­ривом між людьми, ігровий майданчик стає тереном, де молодь може побачити, наскільки несуттєвими є культурні та лінгвістичні відмін­ності між ними. Плаваючи, бігаючи чи ганяючи м’яча, люди стають нігерійцями, африканцями чи просто людськими істотами без жодної етнічної налички. Зрозуміло, що спорт як сектор економіки може під­живлювати зростання та створювати своєрідну зайнятість. Він утри­мує хлопчаків і дівчат далі від вулиці, зміцнює їхній розум і загарто­вує. Масову участь у деяких видах спорту можна розглядати як здій­снення первинної охорони здоров’я” [39]. В анонсі діяльності цього відомства нічого не сказано про соціальні послуги та інші види соці­ального забезпечення.

Нігерія — федеральна держава, де штати завжди прагнули віді­гравати значну роль в адмініструванні різних аспектів місцевого життя та координації діяльності майже 800 органів місцевої влади [40]. У певні періоди вони мали більше прав і ресурсів, а іноді усе ви­рішувала центральна влада. Нині повноваження виборних органів місцевої влади поступово розширюються, до них належать, зокрема, питання організації первинного медичного обслуговування та почат­кової освіти.

Отже, в нігерійській соціальній політиці можна виокремити такі основні інституційні рівні — центральний, регіональний та місцевий. Упродовж існування самостійної держави впливовість цих рівнів бу­ла різною, адміністрування соціальних програм залежало від полі­тичного устрою в країні. Однак центральні інституції, де домінують військові, нинішні та колишні, відігравали й відіграють вирішальну роль в адмініструванні всіх програм у країні, контролі за її економіч­ним і соціальним життям.