4. Адміністрування соціальної політики

На верхівці новозеландської політичної системи перебуває одно­палатний парламент, 120 членів якого від 1993 року обирають один раз у три роки за змішаною, мажоритарно-партійною, пропорцій­ною системою. Лідер партії, що здобула більшість місць, стає пре­м’єр-міністром, котрого призначає генерал-губернатор.

У складі Кабінету міністрів, сформованому після виборів у листо­паді 2002 року, 20 міністрів, які мають по кілька портфелів, і ще шість міністрів не є членами кабінету. Так, сама прем’єр-міністр одночасно виконує обов’язки міністра з питань мистецтва культури та спадщи­ни, її заступник — міністра фінансів та міністра державних зборів і митниці, міністр соціальних служб і зайнятості також відповідає за

телерадіомовлення, ще один член кабінету має портфелі міністра ос­віти, міністра державних служб, міністра спорту та відпочинку, фун­кції міністра праці віддані політику, котрий виконує функції голов­ного прокурора, міністра судів, міністра, що відповідає за перегово­ри з приводу угоди Вайтанги; при цьому міністри одночасно також є заступниками іншого міністра, наприклад, останній згаданий член кабінету, крім того, що є чотири рази міністром, вважається заступ­ником міністра юстиції, а міністра у справах маорі, котрий має тільки цей портфель, призначено заступником чотирьох міністрів [37]. Си­стема дещо складна для сприйняття, особливо зважаючи на велику кількість міністерських портфелів (понад 60) і своєрідну систему під­рахунку голосів при ухваленні урядових рішень.

Політику уряду впроваджують у життя 39 державних департамен­тів. В уряді, сформованому наприкінці 2002 року, функціонує Міні­стерство соціального розвитку, до компетенції якого належать пи­тання підтримки прибутку новозеландців, організація роботи служб зайнятості та соціальних служб, різнопланових служб у сільській міс­цевості, допомога інвалідам, людям похилого віку та студентам [38].

Крім центральних урядових структур, у Новій Зеландії, поділеній на 12 регіонів та 74 території, діють органи місцевого самоврядуван­ня, котрі відповідають за управління комунальними господарством і ресурсами у своєму регіоні [39].

Хоча новозеландський Кабінет міністрів видається дещо фраг- ментованим і заскладним, особливо з огляду на невелику кількість населення, однак адміністрування соціальної політики в Новій Зе­ландії залишається централізованим, а соціальні програми — уніфі­кованими.

4. Соціальні програми

Основу соціального забезпечення в Новій Зеландії (табл. 10.4) ста­новлять програми соціальної допомоги, фінансованої переважно за рахунок податків, а також спеціальних стягнень. Елементи соціаль­ного страхування використовують тільки при забезпеченні в разі не­щасного випадку.

З огляду на демографічну та економічну ситуацію в країні у 1990-ті роки, уряд проголосив проведення пенсійної реформи. Проте спроби перетворити державну, універсальну, фінансовану за рахунок подат­ків, пенсійну систему на приватне накопичувальне пенсійне страху­вання зазнали невдачі. Цю ідею відкинули за результатами національ­ного референдуму 1997 року, коли 92 відсотки учасників голосування висловили своє несхвалення урядовим планам [40]. Традиція поклада­тися на державне забезпечення взяла гору над триваючою політикою приватизації. Відбулася лише зміна пенсійного віку: 2001 року завер­шився перехід до призначення пенсій за віком особам, старшим 65 ро­ків, раніше вік виходу на пенсію становив 60 років. Власне, пенсійне забезпечення залишилося єдиною програмою соціального забезпечен­ня, котра уникла неоліберальних революційних змін.

Адже більшість із перелічених у табл. 10.4 видів соціального за­безпечення або скоротилися за обсягом, або стали більш адресними. Усі види допомог почали вважати прибутком і оподатковувати їх. У більшості випадків дружини, які не працюють, втратили право на допомогу, зокрема у випадку безробіття, тимчасової непрацездат­ності чоловіка тощо. Допомогу почали призначати не конкретній особі, а родині (домогосподарству). Однак при цьому рівень бідності (малозабезпеченості) було встановлено на такому низькому рівні, що за отриманням адресних виплат звертається небагато сімей. І це при тому, що, за твердженням прем’єр-міністра Х. Кларк [41], нині від 20 до 25 відсотків новозеландців бідні (втім, офіційної статистики щодо цього бракує).

Крім традиційних видів соціального забезпечення, що наведені в табл. 10.4, у Новій Зеландії практикували виплати різноманітної житлової допомоги, спеціальних грантів, виплати ветеранам новозе­ландської армії та допомогу в екстрених випадках тощо. У 1990-ті всі види житлової допомоги перетворилися на одноразову грошову до­помогу для орендарів житла, виплачувану залежно від прибутку та розміру домогосподарства. Допомоги на дітей почали надавати на підставі перевірки нужденності або з урахування прибутків родини. З’явилися також різні форми субсидіювання заробітної платні тим, хто працює на постійній основі, призначені гарантувати мінімальний дохід родинам.

Щодо медичного забезпечення, то його спробували також пере­вести на комерційну основу. Фінансування державних госпіталів, котрі все ще зобов’язані надавати безкоштовні медичні послуги, сут­тєво зменшилося. Унаслідок цього виник дефіцит надавачів послуг і листи очікування в державних лікарнях. Так, Лейбористська партія поставила одним із своїх завдань на 2002 рік скорочення періоду оч­ікування для проходження діагностики або здійснення операції після