3. Політична система та ідеологічні погляди на соціальну політику

Розвиток політичної системи та соціальної політики Нової Зелан­дії перебував і перебуває під впливом її історії та географії.

Корінне населення островів, маорі, на момент початку колонізації жило колективістським суспільством, в якому особисті права визна­валися за людиною тільки через її приналежність до певної групи — розширеної родини та племені. Вважають, що суспільний устрій мао- рі відіграв важливу роль у визначенні параметрів перших європейсь­ких поселень [22].

Як не дивно (порівняно із латиноамериканською історією), саме колоніальний спадок створив Новій Зеландії імідж “егалітарного”, тобто рівного, суспільства. Бо чимало іммігрантів залишало Брита­нію, прагнучи позбутися класової дискримінації, і вело “піонерсь­кий” спосіб життя.

1840 року вожді племен маорі підписали з Британською монар­хією угоду Вайтанги, за якою вони прийняли британське правління в обмін на цілу низку гарантій стосовно володіння землею, лісами, рибними промислами та культурними скарбами. Угода надала маорі особливого статусу в країні. І хоча в ході масового заселення євро­пейцями новозеландської території відбувалися військові сутички за землі, внаслідок чого маорі втратили частину своїх угідь, а також зазнавали утисків. Однак і донині існує окрема система освіти, охо­рони здоров’я, надання соціальних послуг тощо, контрольована пле­менами маорі.

Нині Нова Зеландія, яка з 1907 року мала статус самоврядного домініону Британської імперії, — незалежна парламентська держава всередині Британської співдружності. Формально главою держави є королева Великобританії, чиї інтереси в Новій Зеландії представляє генерал-губернатор. Проте фактично влада належить новозеланд­ському парламентові, котрий обирає прем’єр-міністра країни.

Попри історичну та культурну близькість з Великобританією, Нова Зеландія не успадкувала її залишкової моделі соціальної полі­тики, проте й не оперлася на соціальне страхування; не була вона й соціал-демократичною. Тривалий час новозеландську модель вважа­ли “аномалією”, якій немає місця в “класичній” класифікації [23].

Те, що перші поселенці були переважно чоловіками й часто без родини, зумовило потребу в догляді за людьми похилого віку й при­значення пенсії за віком ще 1898 року [24], на десятиріччя раніше, ніж у Великобританії. Згідно із законодавством про освіту 1877 року, си­стема приватної освіти перетворилася на державну, безкоштовну, світську та обов’язкову. У тому ж таки ХІХ столітті виникло Мініс­терство праці, призначене наглядати за безпекою праці, й 1894 року ухвалено законодавство щодо арбітражу, яке, зокрема, надавало профспілкам право проводити переговори із роботодавцями щодо визначення умов праці. Концепція “родинної зарплати”, котра пе­редбачала підтримку сімей через оплату праці чоловіка-годувальни- ка та соціальну допомогу непрацюючій дружині, призвела до виник­нення “моделі соціального забезпечення, орієнтованої на отримува­чів зарплати” [25]. На самому початку ХХ століття спеціальне зако­нодавство про житло створило новозеландцям передумови для володіння власним житлом. Завдяки таким політичним рішенням та їхній заповзятій реалізації, Нова Зеландія здобула світове визнання своїми соціальними експериментами [26].

У політичному житті країни традиційно домінують дві найвпли- вовіші партії — Національна партія (правоцентристська) та Лейбо­ристська партія (лівоцентристська), які змагаються між собою за владу впродовж десятиріч незалежності держави.

Значний розвиток соціальної політики в Новій Зеландії пов’язу­ють із перебуванням при владі першого лейбористського уряду (1935-1949 роки) [27]. Тоді згідно із законом про соціальне забезпе­чення від 1938 року було впроваджено безкоштовне медичне обслу­говування в лікарнях (при цьому лікарі могли стягувати плату за по- залікарняне обслуговування), універсальну соціальну допомогу сі­м’ям, низку адресних соціальних виплат, допомогу у фінансуванні будівництва житла тощо. Соціальні програми фінансувалися за раху­нок прогресивного прибуткового податку. Повна зайнятість чоло­віків та високі стандарти медичного обслуговування також належа­ли до основних рис цієї моделі. її відрізняли також інтервенціоніст­ська роль держави, яка ретельно регулювала економіку, торгівлю, прибутки, тарифи та ціни, надавала значні дотації на соціальні про­грами, й обов’язкове членство в профспілках, які брали активну участь у регулюванні виробничих стосунків [28; 29].

У 1970-ті роки, коли зросли безробіття та інфляція, консерватив­ний уряд спробував розв’язати економічні проблеми через посилення монетарної політики, проте не зміг подолати фінансової кризи [30], поліпшити соціально-економічну ситуацію та зменшити кількість тих, хто потребував соціальної допомоги.

Повернення 1984 року до влади лейбористів супроводжувалося надзвичайно радикальними реформами, подібними за своєю суттю до “тетчеризму” у Великобританії та “рейганоміки” у США [31]. Уряд спробував трансформувати новозеландську аграрну економі­ку, залежну від британського ринку, у більш індустріалізовану, здатну конкурувати на глобальному ринку. Державний сектор рес­труктурували й частково приватизували, ввели непрямі податки й дерегулювали торгівлю. Хоча це й дало змогу збільшити реальні доходи новозеландців у цілому, проте не покращило життя вразли­вих груп, а середньодушові прибутки залишилися нижчими, ніж у найрозвинутіших європейських економіках [32]. Наслідки цих нео­ліберальних реформ досі викликають суперечки. У цей же час відбу­валася зміна етнічної політики: маорі отримали значні права й само­врядні функції.

Правоцентристська Національна партія, котра перемогла на ви­борах 1990 року, продовжила політику радикальних змін. Уже через кілька тижнів після приходу до влади вона оголосила обмеження со­ціальних виплат. Видатки на освіту, охорону здоров’я, житло та під­тримку доходу в державному бюджеті на 1991 рік скоротили настіль­ки, що це призвело до введення нових критеріїв отримання допомо­ги та посилення адресності соціальних виплат, а також введення оп­лати користувачам деяких послуг (медичних, освітніх тощо) та появу “періодів очікування”. Згідно із трудовим законодавством від 1991 року, профспілки втратили свою роль і статус. У соціальній по­літиці почало домінувати гасло “Справедливість, впевненість у своїх силах, ефективність і більший особистий вибір” [33] та багатозначна фраза “^еіґаге іЬаІ ^огкз”, що в тогочасному політичному дискурсі означала “добробут завдяки оплачуваній роботі” [34].

Упровадження цього чергового широкомасштабного соціального експерименту — стрімкого переходу від універсальності соціальних програм до їхньої адресності, від забезпечення державою безкоштов­них послуг у соціальній сфері до їхньої значної комерціалізації — по­сунуло Нову Зеландію в бік залишкової моделі соціального забезпе­чення. Однак повної лібералізації соціальної політики так і не від­булося. Завадило цьому почергове перебування при владі право- та лівоцентристських коаліцій, чиї різновекторні політичні погляди по­значаються на перманентних, хоча й нерадикальних, змінах у зако­нодавстві соціальної сфери.

Від 1999 року уряд очолює Х. Кларк, колишній політолог, член лейбористського уряду, що зважився на радикальні ринкові рефор­ми; 1989 року вона стала першою жінкою віце-прем’єр-міністром [35], а згодом — лідером держави та Лейбористської партії Нової Зелан­дії. Кларк надзвичайно переймається питаннями соціальної політики й декларує необхідність “державного інвестування в забезпечення ба­зових соціальних потреб” [36], унормування системи соціального за­безпечення й підвищення рівня життя населення. Проте очевидно, що глобалізація, світові фінансові кризи, ідея вільного ринку та демо­графічні тенденції продовжують визначати політичні рішення ново­зеландського парламенту.

Політична невизначеність (коли лейбористи ухвалюють надзви­чайно “консервативні” рішення) разом із певним погіршенням еконо­мічних показників країни та ринковими перетвореннями, зокрема й у соціальній сфері, зумовленими ідеологічними, політичними істо­ричними та іншими чинниками, викликають чимало запитань щодо майбутнього розвитку системи соціального забезпечення у Новій Зе­ландії.