4. Адміністрування соціальної політики

Бразилія має політичну систему з трьома гілками влади — зако­нодавчою, виконавчою, судовою.

Законодавчий орган — Національний конгрес — має дві палати: федеральний сенат, до якого представників штатів обирають на ма­жоритарній основі за плинним графіком, і палата депутатів, котрих обирають раз на чотири роки на пропорційній основі. Ухвалення но­вого законодавства соціальної сфери та зміна діючого зазвичай су­проводжується в бразильському парламенті гострими політичними дебатами й може тривати кілька років.

Оскільки президент країни одночасно є й керівником уряду, то виконавча влада має доволі серйозні повноваження, особливо у роз­в’язанні поточних проблем. В уряді Кордози функціонувало кілька міністерств, до повноважень яких належало, зокрема, й вирішення різнопланових і численних соціальних проблем та адміністрування соціальних програм:

• Міністерство розвитку, промисловості та торгівлі;

• Міністерство освіти;

• Міністерство навколишнього середовища;

• Міністерство аграрної політики;

• Міністерство фінансів:

• Міністерство охорони здоров’я;

• Міністерство юстиції;

• Міністерство праці та зайнятості;

• Міністерство національної інтеграції;

• Міністерство планування, бюджету та управління;

• Міністерство соціального забезпечення та допомоги;

• Міністерство науки та технології;

• Міністерство спорту та туризму тощо [39].

Адміністрування грошових соціальних виплат здійснює Націо­нальний інститут соціального страхування — організація, котра має доволі тривалу історію. Частина виплат, особливо пов’язаних із ме­дичним обслуговуванням, належить до компетенції так званої уніфі­кованої системи охорони здоров’я, котра підпорядкована Міністер­ству охорони здоров’я.

Чимало регіональних соціальних програм адмініструється на рів­ні штатів і муніципалітетів, проте критерії отримання допомоги, на відміну від США, встановлені централізовано.

Бразилія зазнає значного тиску з боку міжнародних організацій, стурбованих, з одного боку, низьким рівнем соціального розвитку в країні, а з іншого, неефективним адмініструванням існуючих соціаль­них програм.

5. Соціальні програми

У Бразилії діють численні соціальні програми, в основі яких ле­жить використання різних інструментів соціальної політики, насам­перед, грошової та натуральної допомоги.

Хоча основу бразильської системи соціального забезпечення ста­новить соціальне страхування, проте реалізують також і програми державної соціальної допомоги, охорони дитинства, профілактики захворювань і боротьби з дитячою смертністю, розвитку сільської місцевості (табл. 8.4). Частина цих програм, як-от шкільні обіди, що під час 170 днів навчання, їх отримують 34 мільйони дітей та забез­печення підручниками, частково реалізовані коштом позик Світово­го банку [40].

Варто зауважити, що отримувачами спеціальної федеральної допо­моги для зменшення бідності є муніципалітети, а не конкретні родини.

Таблиця 8.4

Деякі федеральні соціальні програми для малозабезпечених

Соціальне страхування	Державна допомога	Соціальний захист дітей
Страхування на випадок старості, втрати годувальни­ка, постійної втрати пра­цездатності Страхування на випадок хвороби та народження ди­тини (грошові допомоги та медичне обслуговування) Страхування на випадок не­щасного випадку на вироб­ництві Страхування на випадок безробіття Допомога сім’ям із дітьми	Грошові виплати ну­жденним людям похи­лого віку та інвалідам із серйозними функціо­нальними обмеженнями Харчування праців­ників Грошова допомога родинам для поліп­шення санітарних умов житла (у містах)	Програми харчування ді­тей (обіди в школах) Денні центри догляду за дітьми віком до 6 років Шкільні групи для дітей 7-14 років Соціальний та спортивний розвиток дітей і підлітків Стипендії бідним родинам для продовження навчання дитини в школі Забезпечення транспорту­вання до школи (у сільській місцевості) Профілактика смертності немовлят

Джерело: С. Драйбе та М. Матияшчик, 2001; С. Драйбе, 2002 [41; 42].

176

Система соціального страхування Бразилії (табл. 8.5) переживає період реструктуризації. Історично вона розпочиналася з пенсійного страхування, причому різні категорії працівників мали різні системи пенсійного забезпечення. Частково ця система, ґрунтована на прин­ципі солідарності, збереглася й донині. При цьому постійно розши­рюється коло тих, хто має право бути учасником соціального страху­вання. Наприклад, у листопаді 2002 року таке право надали бразиль­ським повіям, обговорюється можливість його поширення на вулич­них торгівців, священиків афро-бразильської релігії тощо, адже чверть бразильців залишається за рамками страхування [43]. Проте найважливіша зміна останніх років — упровадження добровільного накопичувального пенсійного страхування, адміністрованого при­ватними страховими фондами, тобто створення соціального забезпе­чення, орієнтованого на ринкові відносини. Оцінки цих змін супереч­ливі: одні вважають пенсійну реформу “нічним жахом”, що зруйну­вав певні досягнення, інші — кроком уперед і підґрунтям для поліп­шення фінансового становища як пенсіонерів, так і системи соціального страхування, а також додатковими інвестиціями в еко­номіку [44].

Реформування соціального страхування зумовлене соціально-де­мографічною ситуацією. Хоча країна є “молодою” й постаріння на­селення не набуло стрімких обертів, однак на одного платника стра­хових внесків припадає 2,5 отримувача грошових виплат [45], як і в деяких країнах із високою часткою людей літнього віку. Це й змушує урядовців шукати шляхи модернізації існуючої системи.

Як зазначалося раніше, нинішня бразильська система є подвійною чи навіть множинною. Крім медичного обслуговування в рамках дер­жавного соціального страхування, існує також приватне соціальне страхування, яким користуються представники середнього класу, функціонують приватні медичні заклади, котрі конкурують з держав­ними закладами, часто неефективно. У 1980-90-ті роки відбулася “му­ніципалізація” (децентралізація) системи охорони здоров’я, і надання послуг у приватних медичних закладах стало фінансуватися за раху­нок муніципальних бюджетів на контрактній основі. Коли до влади прийшов уряд Кордози, чималу частину державного бюджету почали витрачати на первинне медичне обслуговування та програми “здоро­в’я громад”. І хоча чимало політичних сил, зокрема Конфедерація сільських працівників, виступали за полегшення доступу до медичних послуг, асоціації лікарів, клінік і виробників ліків не підтримали ідею