3. Політична система та ідеологічні погляди на соціальну політику

Політична система та ідеологічні погляди на соціальну політику сформувалися в Бразилії за часів її колоніального та військового ми­нулого.

Територія, заселена індіанцями, була відкрита португальцями й упродовж трьох століть залишалася колонією Португалії. 1822 року Бразилія стала суверенною імперією; 1889 року — республікою. До початку ХХ століття політична система країни перебувала під впли­вом колоніального спадку: власники землі (плантатори) залишалися головною політичною силою того часу й контролювали весь держав­ний апарат. Бурхливий економічний розвиток (збільшення планта­цій кави, зростання промисловості, каучуковий бум), масовий на­плив іммігрантів, підвищення політичної активності суспільства, не- вдоволеного правлінням землевласників — усе це покликало до жит­тя антиурядові рухи, які завершилися військовим заколотом 1930 року та встановленням диктатури військових, а згодом, у 1964­1984 роках, — правлінням генералів (період так званого бразильсь­кого економічного дива) [25; 26].

Ключові елементи системи соціального забезпечення Бразилії бу­ли сформовані саме в ці роки правління військових. Традиційно бра­зильську модель зараховували до корпоративістської, хоча деякі її риси виникли в умовах авторитарного режиму. Вона характеризува­лася:

• орієнтацією на соціальне страхування працівників, які мали фор­мальну зайнятість, і через це значна частина населення не була охоплена соціальним забезпеченням;

• високою кореляцією між соціальними виплатами й зарплатою та страховим внесками; низькою універсальністю базового соціаль­ного захисту та адресністю соціальних програм;

• низкою пільг і привілеїв для різних професійних груп, котрі дося­галися внаслідок переговорів між соціальними партнерами;

• високою централізованістю соціальних програм;

• інституційною фрагментацією, дублюванням функцій, бюрокра­тизмом і технократизмом;

• високою вартістю адміністрування соціальних програм, неефек­тивним використанням ресурсів; відсутністю механізмів контро­лю та оцінки соціальних програм;

• неспроможністю компенсувати соціальні проблеми, зумовлені прорахунками в економічній політиці [27; 28; 29].

Після втрати влади військовими політична система Бразилії, зо­крема соціальна політика держави та ідеологічні погляди на ідею со­ціального забезпечення, зазнала етапних трансформацій, супровод­жуваних відчутним популістським дискурсом.

Конституція 1988 року розширила соціальні права бразильських громадян. Було проголошено скорочення тривалості робочого дня, впровадження оплачуваної відпустки, підвищення мінімального віку найму на роботу з 12 до 14 років, перехід до універсальної соціальної допомоги й водночас — до її більшої спрямованості на бідних, залу­чення різних джерел для фінансування соціальних програм, а також передачу більших повноважень штатам і муніципалітетам [30]. Про­те уряд Ф. К. де Мелло (1990-1993), хоча й проголошував модерніза­цію та лібералізацію соціальної політики й, попри ідеї універсаліза­ції, закладені у новій Конституції, продовжував дотримуватися кон­сервативної, навіть неоліберальної та популістської позиції [31]. На­дії бразильців на цей уряд не справдилися: інфляція досягла 1500 відсотків, дефіцит державного бюджету став надмірним, урядовці ви­явилися корумпованими, а розрив між бідними та багатими лише по­глибився.

Економічна стабільність та інституційні реформи були проголо­шені урядом Ф. Е. Кордоза (1995-2002) як основні цілі діяльності. Відомий інтелектуал, соціолог і політолог, колишній діяч Комуні­стичної партії, котрий довго жив у вигнанні, зумів створити коаліцію зі своєї Соціал-демократичної партії, Партії ліберального фронту (консервативного утворення) та інших партій, заручитися підтрим­кою міжнародних організацій. Урядові вдалося швидко приватизу­вати державні підприємства, відмовитися від державної монополії у деяких сферах, зокрема в телекомунікації, зупинити інфляцію. Задля зменшення державних витрат було скорочено програми соціального страхування та деякі привілеї державних службовців.

Уряд також спробував втрутитись у питання розподілу прибутків і зменшення бідності завдяки наданню малозабезпеченим сім’ям за­собів для виробництва. До 1995 року один відсоток населення воло­дів майже 45 відсотками всієї землі, проте президентським декретом 100 тисяч гектарів землі вилучили у великих землевласників і розпо­ділили між 3,6 тисячами бідних родин. Кордозу вважали “національ­ним героєм” [32], допоки країна не почала переживати скрутні фінан­сові часи після азійсько-російської кризи 1998 року: девальвація реа­ла, скорочення інвестицій, нові зовнішні займи, реструктуризація опо­даткування та соціального страхування, скорочення державних со­ціальних програм, проведення пенсійної реформи — впровадження приватних накопичувальних рахунків [33]. Соціально-економічне ста­новище населення погіршилося, а система соціального забезпечення залишилася фрагментованою, недосконалою й надзвичайно зміша­ною, якщо не сказати химерною. Профспілки — традиційна основа корпоративістської моделі — почали переживати “важкі часи” [34].

Фахівці відзначають, що за роки правління Кордози, відколи реа­лізовувався так званий реальний план:

• попри бюджетний дефіцит, зросло абсолютне значення федераль­них витрат на соціальні програми (як і витрати на душу населення);

• досягнуто значного прогресу в освіті: 1999 року неписьменність дорослих становила лише 13,3 відсотка, відвідування школи діть­ми віком від 7 до 14 років зросло до 95 відсотків (чимало дітей повернулося до шкіл з роботи);

• бразильська програма боротьби зі СНІДом стала відомою на весь світ, оскільки уряд використовував генетичні ліки й стабілізував рівень поширення інфекції;

• проведено аграрну реформу — 465 тисяч бразильців отримали зем­лю, створено систему кредитування родинного фермерства [35]. Сам Кордоза декларував свою прихильність до скандинавської (со-

ціал-демократичної) моделі соціального забезпечення [36], яка робить наголос на загальній зайнятості, високих податках та універсальних соціальних програмах. Однак, будучи реалістом і фахівцем із питань глобалізації та розуміючи відсутність у Бразилії економічних, полі­тичних, демографічних і культурних передумов для впровадження та­кої системи, він обстоював ідею “Третього шляху”, підтримував добрі стосунки з Т. Блером і Г. Шрьодером, котрі просували цю концепцію в Європі. За часів Кордози в Бразилії відбувалася демократизація й де­централізація державного управління, штати й муніципалітети отри­мували дедалі більше повноважень. До надання соціальних і особливо медичних послуг почали активно долучатися волонтерські та приватні організації, число яких надзвичайно швидко зросло, й загальна кіль­кість різних соціальних служб сягнула 250 тисяч [37]. Деякі фахівці на­віть почали називати бразильську модель “субконтрактною”, оскіль­ки уряд, мобілізуючи фінансові ресурси, залучав на контрактній основі недержавні організації до надання послуг [38].