3. Політична система та ідеологічні погляди на соціальну політику

Швеція є незалежною державою з 1523 року й останні дві сотні років не знала війн. Мир і нейтралітет дали змогу країні, де панує високотехнологічне індустріальне капіталістичне виробництво та широка мережа соціального забезпечення, досягти надзвичайно ви­сокого рівня життя.

Незважаючи на монархічне правління, Швеція завоювала репута­цію “соціал-демократичної” країни, адже соціал-демократична пар­тія прийшла до влади 1930 року і перебувала в опозиції лише в 1976- 1982 та 1991-1994 роках. У середині ХХ століття модно було говори­ти, що, мовляв, ця країна являє собою спробу пошуку “компромісу”, “середини” між капіталізмом і соціалізмом. Шведська модель соці­альної політики стійко асоціюється з повною зайнятістю, активною політикою ринку праці, солідарною системою оплати праці, універ­салізмом у наданні соціальних послуг і соціальної допомоги. Після­воєнна модель також характеризувалася політикою перерозподілу прибутків і сильними традиціями централізму [9]. Воднораз варто відзначити прагматичний підхід до соціальної політики, який вияв­лявся, наприклад, у статевому вихованні, феміністичному русі та зай­нятості жінок (до 80 відсотків у 1990 році [10]), орієнтації на догляд за дітьми та людьми похилого віку у денних і резидентних закладах, “вузькому визначенні сімейних зобов’язань і ранній деінституціалі- зації шлюбу” [11], обов’язковій стерилізації у разі виявлення генетич­них хвороб, відміненій 1976 року [12].

“Класична” скандинавська модель, описана Г. Еспінг-Андерсе- ном, передбачає активну роль держави у соціальному забезпеченні, наданні соціальних послуг і проведенні політики зайнятості. На дум­ку відомого науковця, особливість шведської моделі полягала в її здатності забезпечувати продуктивність на ринку з превентивною соціальною політикою [13]. Така стратегія передбачала сильну інтер­венціоністську політику держави, засновану на високих податках, стимулюванні середнього класу до участі в трудовому процесі, знач­них державних витратах на соціальну сферу та великій кількості пра­цівників державних, зокрема соціальних, служб. Ця модель виявила­ся вразливою. Кризу, яку пережила Швеція в середині 1990-х років, порівнюють із Великою депресією у США 1930-х років [14]. Ринок праці зазнав суттєвих структурних змін: зникло 500 тисяч робочих місць, рівень безробіття зріс від 1,5 до 10 відсотків, виникла тенден­ція відходу від традиційної, постійної зайнятості й поширення тимча­сової зайнятості, у державному бюджеті з’явився дефіцит [15; 16; 17].

Учені відзначають низку чинників, які вплинули на погіршення ситуації у Швеції та зміну ідеологічних поглядів на засадничі прин­ципи соціальної політики:

• загальна “нафтова” криза 1970-х років, яка фактично стала переду­мовою виникнення подальшої економічної кризи, з іншого боку, од­нак, призвела не до скорочення, а до розширення соціальних про­грам, особливо для дітей, людей літнього віку, а також медичного обслуговування, та світова економічна рецесія 1990-х років [18];

• вступ країни до Європейського Союзу, який викликав зміни в трудовому законодавстві країни [19];

• глобалізація світового ринку, зокрема вимоги зниження податків, і лібералізація трудових відносин [20; 21];

• зростання кількості іммігрантів, особливо з Польщі й Туреччини, чий рівень життя й чиї очікування від держави були значно ниж­чими, ніж у корінного населення [22];

• демографічні та культурні зміни, трансформація уявлень щодо гендерних і генераційних ролей та стосунків, плюралізація сімей­ного життя [23].

Отже, можна узагальнити, що завдяки комбінації політичних, інституційних, економічних і культурних чинників соціальна політи­ка у Швеції впродовж двох останніх десятиліть ХХ століття була да­лекою від “класичної” скандинавської моделі.

Хоча іноді й вважають, що спроба впровадження на початку 1990-х років неоліберальної моделі не вдалася, і Швеція продовжує залиша­тися взірцем високого соціального забезпечення [24; 25], зміни у соці­альній політиці видалися надзвичайно вагомими як з ідеологічного, так і з практичного погляду. Здається, жодна соціальна програма не залишилася нереформованою. У 1991-1994 роках, коли при владі була чотирьохпартійна (“буржуазна”, тобто правоцентристська) коаліція, чимало експертних груп оцінювали виплати на період безробіття, тим­часової непрацездатності, пенсії, соціальну допомогу. Після 1994 року новий соціал-демократичний уряд значною мірою продовжив цю по­літику скорочення фінансування соціальних програм та посилення ви­мог щодо отримання допомоги, зростання частки оплати пацієнтом вартості медичних послуг. Після виборів 1998 року, коли соціал-де­мократи знову перемогли на виборах, але вже не в блоці з центриста­ми, відбулося часткове відновлення деяких соціальних програм, навіть встановлення нових спеціальних грантів для підтримки якості надан­ня соціальних послуг у місцевих службах, а також активізація програм перенавчання дорослих. Проте в цілому рівень виплат знизився в усіх програмах, були впроваджені нові елементи соціального страхування, зокрема накопичувальні пенсійні рахунки, встановлена перевірка нуж­денності при отриманні певних видів соціальної допомоги.

Таким чином, попри те, що впродовж двох останніх десятиліть со­ціал-демократи залишалися при владі (за винятком кількох років), со­ціальна політика в цілому (й система соціального забезпечення зокре­ма) стала менш універсальною, ніж вона була після Другої світової вій­ни, й більш орієнтованою на трудовий внесок/стаж людини.

Вибори до шведського парламенту, які відбулися у вересні 2002 ро­ку, знову привели до влади Соціал-демократичну робітничу партію Швеції (СДРПШ): вона отримала майже 40 відсотків місць у Риксда­гу. Лідер соціал-демократів Й. Персон, котрий утретє поспіль став прем’єр-міністром, під час передвиборної кампанії обіцяв розвиток держави загального добробуту, поліпшення фінансування освіти та охорони здоров’я. Результати виборів можна вважати громадською оцінкою політики уряду, в тому числі й у соціальній сфері, та став­ленням до здійснюваних ним реформ.

Чи відбудеться відновлення старих ідеологічних принципів у соці­альній політиці, чи повернеться Швеція до колишньої моделі? Важко прогнозувати, бо й у самій країні думки є неоднозначними. Так, на ос­танніх парламентських виборах чимало місць отримали й праві та пра- воцентристські партії: 15 відсотків — консерватори, 13 — Ліберальна партія, 9 — Християнсько-демократична партія, 6 — центристи [26]. Більше того, існує й зовнішній тиск з боку Європейського Союзу й ін­ших міжнародних організацій. Так, Організація з економічного спів­робітництва та розвитку (ОЕСР) і Міжнародний валютний фонд вважа­ють, що міжнародний та внутрішній капітал не дозволять зменшення прибутків через необхідність забезпечення високих стандартів життя для всіх груп населення Швеції. ОЕСР бажає бачити розширення ринку в сфері охорони здоров’я за рахунок її приватизації та інтернаціоналі­зації, посилення адресності соціальної допомоги [27]. Зрозуміло, що за таких умов “європеїзації” та глобалізації соціальної політики урядові Швеції, який має дбати про конкурентоспроможність країни на світово­му ринку, важко обстоювати національну, традиційно універсальну, систему соціального забезпечення. Нині авторитетні вчені стверджують, що шведська соціал-демократія таки “неолібералізувалася” [28] і Шве­ція більше не являє собою приклад соціал-демократичної моделі [29].