3. Політична система та ідеологічні погляди на соціальну політику

Розглядаючи політичну систему країни та ідеологічні погляди на соціальну політику, зауважимо, що Великобританія — монархія, проте ключову роль у її політичній системі відіграють прем’єр-мі­ністр та уряд, який формується за результатами виборів до парламен­ту. 1 липня 1997 року, коли Гонконг було офіційно повернуто Китаю, завершилася понад 150-річна “колоніальна історія” Британії. Однак вона й досі є центром добровільної асоціації майже 50 колишніх ко­лоній і домініонів, відомої як Британська Співдружність націй, очо­лювана монархом Великобританії.

Класичну модель соціальної політики, що склалася в цій країні, відносили до антиколективістської [10], залишкової [11; 12] або до умовно-ліберальної [13]. її також часто пов’язують із іменем У. Беве- ріджа, котрий розробив концепцію британської соціальної політики [14]. Цій моделі були властиві фінансування соціальних програм пе­реважно за рахунок загальних державних податків, прагнення вико­ристати фонди для забезпечення членів суспільства, які не можуть себе самостійно забезпечити. Разом із тим ідея Беверіджа щодо “дер­жави загального добробуту” призвела до виникнення розвинутих со­ціальних програм.

Майже два десятиліття правління консерваторів — між 1979 і 1997 роками, особливо прем’єрство Маргарет Тетчер (1979-1990) — викликали суттєві зміни у соціальній політиці. Консерватори розгля­дали витрати на освіту, охорону здоров’я, житло, соціальне забезпе­чення як першопричину економічних труднощів, а відтак намагали­ся їх скоротити. Відбувалася посилена “комерціалізація” соціальної сфери — приватизація системи надання соціальних послуг, перехід на контрактне залучення недержавних організацій до надання по­слуг, упровадження “квазіринку” соціальних і медичних послуг. Бри­танія часів Тетчер була країною з найменшим у Європі профспілко­вим рухом, найнижчим рівнем захищеності на ринку праці й високим ступенем гнучкості цього ринку [15], що викликало ентузіазм асоці­ацій роботодавців стосовно реформ, запропонованих лібералами, точніше поміркованим крилом ліберальної партії, яке назвало себе “новими лібералами”.

Коли в грудні 1996 року консерватори посіли більшість у парла­менті, до влади прийшли “нові лейбористи” на чолі з Тоні Блером, котрі виступали за розширення державного сектору, введення міні­мальної заробітної платні. Проголошений ними новий курс — “Тре­тій шлях” (ТЬігй ^ау) — мав на меті відхід від традиційних лівих і правих ідеологічних поглядів, оскільки й без того спостерігали не­абияку плутанину понять (консервативний уряд Тетчер відстоював так звану ліберальну, радше навіть неоліберальну модель соціальної політики).

Ключовими словами курсу стали “сучасність, моральність, місце­вий підхід”. “Сучасність” полягала в тому, що лейбористи враховува­ли реалії глобалізації, постфрейдизму, гнучкі трудові стосунки, фраг- ментованість ринку та його орієнтацію на послуги. Концепція “мо­ральності” ґрунтувалася на сприянні розвиткові активної участі гро­мадян у колективній діяльності, переосмисленні громадянства як забезпеченості належною роботою, встановленні взаємозв’язку між соціальними правами людини та її зобов’язаннями. “Третій шлях” уба­чав у державі силу, яка захищатиме ефективні громади та волонтерські організації, заохочуючи їхнє зростання з тим, щоб вони самі розв’язу­вали існуючі соціальні проблеми [16; 17]. Новий ідеологічний підхід, або нова “політична філософія”, ґрунтувалася на ідеях відомого соціо­лога Е. Гідденса. Він прихильник громадянського суспільства, засно­ваного на бажанні людей брати участь у спільній діяльності, ствер­

джує, що до функції держави належить, зокрема, підсилення сприйнят­тя людиною її громадянських обов’язків [18]. Отже, згідно з поглядами “нових лейбористів”, світова економічна трансформація змушує пере­осмислити роль держави і виробити таку концепцію суспільства, де визнаватимуться взаємозобов’язання між громадянами та інституція­ми. На практиці це означало певний відхід від ідеї універсальності соціальних програм, яку проголошували “старі” лейбористи.

Слід згадати, що після повернення лейбористів до влади соціальні працівники, звісно, очікували впровадження нових програм. Однак три­валий час “нові” лейбористи не надто відрізнялися від “старих” консер­ваторів у питаннях фінансування соціальної сфери. Лише 2001 року уряд запропонував підвищити державні витрати на освіту й охорону здоров’я на 2,5 відсотки щорічно, назвавши це інвестуванням у май­бутні навички та громади [19].

Соціальній політиці нових лейбористів загалом властиві такі еле­менти:

• економічне змагання — продовження політики монетаризму та залучення постачальників послуг;

• політика ринку праці, в якій наголос зроблено на зростанні до­ходів низькооплачуваних працюючих і вразливих груп;

• політика інтервенції, державне регулювання фінансів як держав­них, так і приватних служб;

• помірковані заходи щодо підтримки соціальної згуртованості та применшення соціального виключення [20].

Як бачимо, основна відмінність між лейбористами та консерва­торами полягає в тому, що перші є більшими прихильниками регу­лювання соціальної сфери, зокрема в питаннях доходів населення. Згідно з програмним документом Міністерства соціального забезпе­чення (1998 рік), у Великобританії впроваджуються такі основні на­прями соціальної політики:

• обов’язкові програми “Нова справа” для хронічних і молодих без­робітних, що пропонують навчання чи зайнятість на субсидова­них і несубсидованих робочих місцях;

• добровільні програми “Нова справа” для самотніх батьків та ін­валідів, у рамках яких пропонують поради та підтримку в працев­лаштуванні;

• національна стратегія догляду за дітьми, яка передбачає поступо­ве впровадження доступного догляду за дітьми віком до 14 років;

• національна мінімальна заробітна платня (3,6 фунта стерлінгів за годину);

• зниження внесків національного страхування для низькооплачу- ваних працівників;

• податкові кредити — для працюючих сімей, інвалідів, тих, хто до­глядає за дітьми;

• збільшення грошової допомоги на дитину старшого віку;

• територіальні програми, спрямовані на розвиток громад і зайня­тості у неблагополучних районах [21].

Уряд також здійснює пенсійну реформу, яка передбачає додаткові виплати для бідних пенсіонерів і поступовий перехід до приватних заощаджень, реорганізують систему підтримки безробітних і догля­ду за дітьми.

Дослідники зауважують, що сучасні лейбористи втратили спіль­ність інтересів із робітничим рухом, назва „робітнича партія” є до певної міри анахронізмом, спостерігається ослаблення їхніх зв’язків із профспілками [22].

Отже, прибічники “Третього шляху” намагаються віднайти опти­мальний варіант соціального захисту населення. Проте вони більше розглядають державу не як інструмент, за допомогою якого можна вирішувати проблеми суспільства, а як засіб створення умов грома­дянам для самостійного розв’язання власних проблем.