93. Утворення нато, основний зміст Північноатлантичного договору.

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбу­вався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський до­говір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсь­ко-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так І у повоєнний період та були, звичайно, спря­мовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний До­говір про союз та взаємну допомогу між Великобрита­нією та Францією.

17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бель­гія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про еко­номічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).

11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіо­нальних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з дер­жавами за межами Американського континенту.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій за­хідного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Ста­туту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Аме­риці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літа­ка, що належить одній з договірних сторін, воєнна допо­мога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішува­ти, чи буде її допомога військовою. Найвище керівницт­во мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва - Рада НАТО.

Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”).

Первісними засновниками-членами НАТО були:

• (2 північно-американські країни) США, Канада,

• (3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,

• (3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,

• (3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,

• (1 країна Південної Європи) Португалія.

У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. -ФРН, у 1982 p.-Іспанія.

СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 -1948 pp. він укладає серію дого­ворів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.