1. Виникнення та історичний процес розвитку політичної економії.

Економічна наука має досить довгу та багату історію. ЇЇ джерела знаходяться перш за все в намаганнях людини вирішити проблеми та труднощі своєї життєдіяльності. Проте на ранніх етапах розвитку суспільства мали місце лише розрізнені, окремі елементи економічних знань про ведення домашнього господарства, які ми вже знаходимо в працях вчених Античного Світу – Ксенофонта, Аристотеля, Платона тощо. І тільки в період подолання натуральної замкненості і становлення капіталістичних відносин виникає потреба в знаннях про народне господарство в цілому. І саме в цей час – наприкінці XV – початку XVI століття виникає самостійна, цілісна економічна наука – політична економія. Вперше застосував термін “політекономія” француз А.Монкретьєн в своїй праці “Трактат політичної економії” (1615 р.).

Перший напрям політекономії – меркантилізм (від італійського “мерканте” – купець, торговець). Меркантилісти – У.Стаффорд, Т.Мен, Г.Скаруффі, А.Монкретьєн, І.Посошков та ін. – предметом дослідження вважали сферу обігу, основною формою багатства гроші (золото та срібло) і стверджували, що воно нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

З розвитком капіталістичних відносин, проникненням їх із сфери обігу у сферу виробництва, концепція, яка віддзеркалювала інтереси торгівельної буржуазії, вже не відповідала інтересам промислової буржуазії і мануфактурному періоду розвитку капіталізму. Поступово, наприкінці XVI – на початку XVII століть, на зміну меркантилізму приходить класична політекономія, яка панувала до першої половини XIX століття. Цей напрям науки був представлений теоретичними поглядами фізіократів у Франції і класичної школи в Англії.

Фізіократи (Ф.Кене, Ж.Тюрго, В.Мірабо та інші) джерело багатства вбачали не в торгівлі, а у виробництві. Це безперечно вже був крок вперед порівняно з меркантилістами. Проте, і це основний їх недолік, фізіократи помилково стверджували, що тільки в сільському господарстві створюється додатковий продукт, тобто тільки ця галузь суспільного виробництва є продуктивною і забезпечує реальне збільшення суспільного продукту.

Класична школа в Англії була представлена У.Петті, А.Смітом, Д.Рікардо. Вчені зосередили увагу на дослідженні відносин у сфері виробництва (до якої відносили всі галузі матеріального виробництва) та на вивченні її об’єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, у відповідності до якої людська діяльність є єдиним джерелом вартості, здійснили аналіз капіталу, процесу відтворення, механізму функціонування вільного ринку тощо. Незважаючи на великі наукові досягнення цієї школи, вона мала певні недоліки: капіталістичний спосіб виробництва вони вважали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму; недооцінювали роль держави у господарському житті.

В другій половині XIX століття відбулися реальні зміни в розвитку капіталістичного суспільства: воно досягло високого ступеня зрілості, центр в економічному розвитку поступово змістився з державного рівня на рівень фабрики, підприємства, загострилися протиріччя між двома основними класами – капіталістами та пролетаріатом. Це знаходить відображення в загальній схемі економічних поглядів, в виникненні пролетарської (яка пізніше стала називатися марксистською) та прагматичної політекономії.

Ключові положення пролетарської політекономії було викладено в праці К.Маркса “Капітал”, перший том якої побачив світ в 1867 році. Основна категорія, яку ретельно досліджує К.Маркс – додаткова вартість. ЇЇ створює найманий робітник , а привласнює – капіталіст, здійснюючи тим самим експлуатацію людини праці. Аналіз механізму капіталістичної експлуатації приводить К.Маркса до висновку про неминучість краху капіталізму, оскільки в останньому закладені антагоністичні протиріччя: капіталісти намагаються знижувати свої витрати на заробітну плату, проте це в той же час зменшує споживчі витрати робітників, в результаті виникає криза виробництва, загострюються суперечності капіталізму, пролетаріат в класовій боротьбі перемагає капіталістів. Оскільки практика розвитку капіталістичної системи не підтвердила загального висновку марксистів про неминучість її гибелі, представники немарксистської економічної думки з одного боку критикують загальні висновки розглянутої концепції, а з другого – високо оцінюючи науковий метод, який застосував К.Маркс в процесі дослідження економічних процесів та явищ , активно використовують його в сучасних економічних дослідженнях. І це правильно, не можна недооцінювати значний внесок К.Маркса в загальний розвиток економічної науки.

Представники прагматичної школи свої дослідження концентрують на розгляданні економічної поведінки конкретних ринкових агентів, розробці відповідних практичних рекомендацій. Вчені намагаються оптимізувати використання обмежених ресурсів, застосовуючи при цьому теорію граничних величин, різного роду формули, графіки тощо. Вслід за цим змінюється і назва самої науки. Поняття “політична економія” (political economy) змінюється назвою “економіка” (economics). Це “ім’я” економічна наука отримала в праці засновника неокласичного напряму (це перший напрям прагматичної економіки) англійського економіста А.Маршалла “Принципи економіки” (“Principles of economics”), яка вийшла в світ в 1890 році. Під economics стали розуміти науку, що досліджує поведінку людей в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ та послуг в умовах обмежених ресурсів.

Ідеалізація механізму вільної конкуренції, недооцінка ролі держави, які були характерні для неокласиків, визначили розвиток економічної теорії на протязі кількох десятиліть, до кінця 20-х років XX століття. Економічна теорія цього періоду спочатку називалася теорією ціни, потім теорією фірми та в кінці кінців отримала назву “мікроекономіка”.

В 30-ті роки двадцятого століття, на хвилі “великої депресії”, яка охопила в 29-33 рр. усі розвинені країни світу, на перший план економічної думки виходить новий напрям наукового аналізу – кейнсіанство, яке поставило в центр уваги проблеми макроекономіки. Праця англійського економіста Дж.Кейнса “Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей” (1936 р.) здійснила революцію в економічній теорії, відповіла на питання, які не можна було вирішити в межах мікроекономічного аналізу. Дж.Кейнс аргументовано показав, що сучасна ринкова система не може сама, без втручання держави, прийти в стан рівноваги, оскільки гроші (як самостійний елемент ринкових відносин) мають властивість не тільки витрачатися, а й зберігатися. Бажання людей накопичувати гроші може привести до недостатнього попиту на макроекономічному рівні. В результаті, якщо держава не буде регулювати “ефективний попит” (це головна категорія в дослідженні Дж.Кейнса), то економіка попаде в стан кризи надвиробництва.

Кейнсіанський підхід до механізму функціонування економіки мав великий успіх з кінця 40-х до 60-х років двадцятого століття. Проте за умов кризових явищ в кінці 70-х – початку 80-х років цього ж століття у багатьох розвинених країн світу деякі заходи, запропоновані неокейнсіанцями, стали давати збої, активно, і не без підстави, критикуватися представниками інших наукових шкіл (мова йде про таку рекомендацію, як дефіцитне фінансування). На передній план економічної думки виходить неоконсервативний напрям, який складається з кількох шкіл. Серед них центральне місце займають монетаристи та “економіка пропозиції”.

Монетаристи (цей напрям очолив американський вчений М.Фридмен), досліджуючи інфляційні процеси, які охопили економіки країн, прийшли до висновку про вирішальну роль грошей в русі національного господарства. Головною умовою стабільного економічного розвитку вони вважають контроль за грошовою масою, емісією грошей, а також обмеження усіх форм втручання держави в економіку, що може стати причиною кризових явищ (інфляції, падіння виробництва тощо).

Представники “економіки пропозиції” (серед них А.Лаффер) також зробили наголос на необхідність обмеження втручання держави в економічні процеси і стимулювання приватної ініціативи підприємства. Особлива увага при цьому відводилася державним фінансам: зменшенню податків, кількості грошей в обігу, скороченню державних витрат тощо.

Як бачимо, економічна наука з періоду свого виникнення пройшла складний шлях, який характеризувався змінами парадигм до трактування суті економічних явищ та їх регулювання. За сучасних умов, на початку XXI століття, економічна наука розвивається на базі глибокого творчого переосмислення концепцій вчених-економістів минулого, свої основні зусилля пов’язує з розробкою шляхів вдосконалення механізмів функціонування економічних систем.