1. Виникнення політології як самостійної науки Термин «политология» образован на основе двух греческих слов: politike -общественные, государственные дела и logos - учение, слово. Автором первого понятия считают Аристотеля, второго - Гераклита. К изучению политики обращались еще в античные времена, становление политологии как самостоятельной науки было вызвано экономическими фактора­ми второй половины XIX века. Рост промышленности и городов, крушение абсолютизма и установление рес­публиканской формы правления после Великой Французской революции, введе­ние всеобщего избирательного права в начале XX ст. - все это вызывает выход на авансцену общественно-политической жизни новых социальных слоев, вызывает к жизни политические партии, объединения, движения, вовлекает в политическую жизнь мил­лионы и миллионы людей. Все это сделало невозможным дальнейшее существование политической на­уки в рамках общефилософских концепций и способствовало становлению ее как самостоятельной науки. Собственно политология как самостоятельная научная дисциплина в совре­менном ее понимании сложилась к концу XIX - началу XX века. Это стало воз­можным в результате развития публичной политики как относительно автономной сферы жизни общества. Еще в 1857 году в Колумбийском колледже США создается кафедра «История и политическая наука», в 1880 году - первая школа политической науки. В 1903 году образуется Американская ассоциация (которая насчитывает ныне 16 тыс. чле­нов) политических наук. Широкая сеть политических научных центров возникает и в Западной Европе. Курс политологии был рекомендован для изуче­ния в учебных заведениях стран-членов ЮНЕСКО. В настоящее время на Западе политология относится к числу наиболее престижных общественных наук, зани­мая первое место по числу проводимых исследований и количеству публикаций. В Украине изучение политологии начинается в 90-е годы прошлого столетия после установления независимого Украинского государства. Общество осознало необходимость и объективную потребность в развитии научной теории политики и ее практическом применении.

2.Об’єкт та предмет Політологія — це наука про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством, одна із складових системи наукових знань людства, його духовної культури, активний чинник суспільного прогресу. Політологія вивчає закономірності формування політичної влади, форми і методи її функціонування і використання в державному суспільстві. Об’єктом політології є політична діяльність або політична сфера життя суспільства з усіма процесами і явищами, які в ньому відбуваються. Першооснова,суть політичних відношень – це влада. Предметом політології є феномен політичної влади, закономірності її функціонування та розвитку та її використання у суспільстві. Сучасні політологи вважають, що межі політології постійно змінюються , а іноді навіть важко визначаються. Постійно збільшується число тем, які вивчає політологія.

3. Метод – це спосіб, підхід, інструмент,якими користується певна наука для дослідження закономірностей і категорій. Загальнофілософські методи: соціологічний(з’ясовує вплив на політичну систему економічних відносин,соціальної структури,ідеології та культури),нормативний(розробка ідеалу політичного ладу, в засаді якого-загальне благо,справедливість,повага до людської гідності, а такаж визначає шляхи практичного втілення такого устрою), функціональний(аналіз взаємозв’язку між політичними явищами в реальній дійсності), біхевіористський((біхевіоризм - від англ. behaviour - поведінка ) полягає у застосуванні до політики методів, що використовуються у природних науках та конкретній соціології), системний (політика розглядається як цілісний, складно організований та саморегульований механізм,що знаходиться у безперервній взаємодії з оточуваним середовищем через вхід та вихід системи), інституційний(орієнтований на вивчення політичних інститутів суспільства),порівняльний підхід,заснований на зіставленні однотипових політичних явищ ((систем, партій та ін.)).історичний підхід(потребує вивчення політичних явищ у їх послідовному часовому розвитку). Загальнонаукові,стосуються науки загалом(аналіз і синтез,індукція і дедукція,моделювання,теорія ігор).Методи емпіричних досліджень(статистика,аналіз документів,анкетне опитування,спостереження подій)

4. Роль політології 1.Навчити людини адекватно орієнтуватися в політичній обстановці.

2.Навчити захищати й надавати свої інтереси.

3.Навчити поважати інтереси й права інших громадян, стримувати прояв егоїзму й нетерпимості политий дій. Політичні відносини відіграють у суспільстві так само велику роль, як соціальні і економічні: вони характеризують тип суспільної організації, відносини експлуатації, панування та підкорення або співробітництва, взаємодії і політичної єдності. На їхній харвктер впливають відносини, що складаються між державою і суспільством, владою і народом, відносини між класами, групами та верствами в суспільстві ( структурна, соціально-політична диференціація суспільства) та внутрішньгрупові т, міжгрупові та міжіндивідуальні відносини. На сучасному розвитку України зростає роль особистості в політиці. Пересічна людина перестає бути "гвинтиком" у суспільно-політичному житті країни, зростає її самоусвідомлення, що тільки од неї, од того, який вона зробить вибір на чергових виборах, як вона розуміється на тому, де правда, а де чорний піар, од її згуртування і обізнанності своїх прав і обов"язків у суспільстві залежить якість життя особистості, життя майбутніх поколінь. Роль политологии — повышение уровня социально-экономической эффективности деятельности, а также снижение политических рисков социально-экономических субъектов.

5. Етапи становлення та розвитку Историю развития политологии можно условно разделить на 3 периода:

Философский. Возникает в древнем мире. Продолжается до середины XIX в. Аристотель — основатель политической науки; Цицерон, известный оратор, также много сделал для развития этой науки; Платон; Николло Макиавелли — итальянский ученый, живший во Флоренции (XVI в.), который считается основателем современной политологии, первым представил политологию как самостоятельную науку.

Эмпирический. Середина XIX в. — 1945 г. Начинается изучение политологии научными методами. Большое влияние на её развитие оказала социология. Возникает движение марксизм. Политология бурно развивается. В 20-30 годы центром политологии становится США. Начинается преподавание политической науки.

Период рефлексии. 1945 г. — продолжается до наших дней. В 1948 г. под эгидой ЮНЕСКО был созван международный коллоквиум политологов, где рассматривались вопросы политической науки, был определён предмет, объект, задачи политологии. Всем странам было рекомендовано ввести эту науку для изучения в высшие учебные заведения

Научные труды:

Наиболее древние из дошедших трудов по политической мысли — «Политика» Аристотеля, «Государство» Платона, Цицерона

Средневековье: Аврелий Августин («О граде божьем»), Фома Аквинский и его последователи из Саламанкской школы

Возрождение: Макиавелли, «Государь», «Рассуждение о первой декаде Тита Ливия» — отказ от взгляда на политику как предмет божественного провидения, власть монархов рассматривается как целиком человеческое явление, поэтому книга Макиавелли до сих пор воспринимается многими как образец крайнего политического цинизма.

Новое время: Гоббс, «Левиафан»; труды социалистов-утопистов

XIX в.: социальные концепции Маркса, Вебера и Спенсера

ХХ в.: Поппер, «Открытое общество и его враги»; тоталитарная политология (политические труды Гитлера, Каддафи, «исторический материализм»); труды Римского клуба.

Политическая мысль древнего востока

6.Вчення античності У Стародавній Греції державність виникла на початку І тисячоліття до н. е. у формі полісів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення. Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля. Сократ.Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічником законності. Платон. Своє політичне вчення він виклав головним чином у діалогах «Держава», «Політик» і «Закони». Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави. Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля — найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі. Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття — аж до V ст. н. е. Марк Туллш Цицерон (106—43 рр. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.

7. Відродження припадає на XIV- XVI ст., це період формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували. Представником політичної думки був знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі (1469-1527), відомий своїми працями "Правитель" (1513), "Роздуми на першу декаду Тита Лівія" (1519), "Історія Флоренції" (1532). Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику, тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики.

Політичні події мають об'єктивний характер. Недоречно вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальним явищем. Політика на його думку: пояснює минуле, керує теперішнім, може прогнозувати майбутнє.Введення самого терміна стато, тобто "держава", в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі. Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Н. Макіавеллі розрізняє: монархію, аристократію, народне правління. і їх спотворення:тиранію, олігархію, охлократію. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має знати, що

знать честолюбна, народ захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом, покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.Правитель має: опікувати підданих,не повинен без крайньої потреби вдаватись до утисків,дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво.

Домінуючим інтересом державності є самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами.

Вчення Жана Бодена (1530-1596) викладено головним чином у праці "Шість книг про республіку" (1576), при чому під республікою автор мав на увазі державу взагалі.

Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави виступає сім'я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади.

8. Новий час Політичні ідеї нового класу - буржуазії, які народжувалися у попередній епосі, отримають свою всебічну розробку у наступний, Новий час. На його початковому етапі основне значення набувають ідеї знищення обмежувань, які феодальна держава накладає на волю індивіда.Політична наука Нового часу пов'язана з іменами найвидатніших мислителів ряду країн, вона наче переміщується з однієї країни в іншу, слідуючи за бурхливими суспільними подіями. Суттєвий розвиток політичні ідеї набули у працях мислителів французької Просвіти, одним з яких був Шарль Луї Монтеск’є (1689 - 1755 рр.). Головним досягненням Ш.-Л.Монтеск’є стала теорія розподілу влади.

Аналізуючи британську політичну систему, де внаслідок стихійного розвитку був створений механізм розподілу влади, Монтеск’є теоретично усвідомив його. За теорією Монтеск’є панування права може бути забезпечено тільки розподілом влад на законодавчу, виконавчу та судову з тим, щоб вони взаємно стримували одна одну.

0. Ще одне досягнення Монтеск’є - теорія соціального та історичного детермінізму. Він вважав, що багато речей управляють людьми: клімат, релігії, закони, принципи, нрави. І як результат цього утворюється спільний дух народу. Найбільш відомим представником радикального, революційно-демократичного напрямку в рамках соціальної концепції політики був Жан-Жак Руссо (1712 - 1778 рр.).

Головне в концепції Руссо - егалітаризм, ідея майнової, соціальної і політичної рівності. Причини нерівності між людьми він бачив у приватній власності. Вважав, що шлях до ліквідації нерівності, до утворення справедливого суспільного устрою - наділення всіх людей відносно рівною приватною власністю, зрівняння у громадянських та політичних правах всіх громадян .На його думку - найкращий державний устрій - республіка, в якій верховний властитель - народ, участь в управлінні - громадянський обов’язок кожного, спільна воля виражається рішенням більшості громадян, верховна влада - неподільна.

9. Розвиток політичної думки в Україні Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у IX—XIV ст., у княжу добу, закарбовані в творах видатних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», Ярослав Мудрий у «Руській правді», монахи-літописці Нестор і Сильвестру «Повісті временних літ», Володимир Мономах у «Повчанні дітям» висвітлювали проблеми сутності, походження і легітимності влади, взаємовідносин світської і духовної влади, місця Русі серед держав світу.Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість — «правду» і примус — «силу». Влада.Походження державної влади літописці пов'язували з покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів, основою для обгрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також «богообраністю» і «благоеловенністю».Сутність «богообраності» полягала в тому, що бог ставив князя на владу через церкву, а «благословенність» — у тому, що бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську. Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В цей час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Юрія Дрогобича та Станіслава Оріховського.Ю. Дрогобич — доктор філософії та медицини Болонського університету, займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.С. Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу — (шляхетний стан), розум — (король). Мета держави — збереження набожності, добробуту і свободи громадян. Іван Вишенський — визначний український письменник-полеміст — висунув концепцію колективної соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між церквами.

10. Політика — це організаційна і регулятивно-контрольна сфера суспільства, головна у системі таких же сфер: економічної, ідеологічної, культурної, правової, релігійної. Аж до кінця 19 ст. політика традиційно розглядалася, як вчення про державу. В даний час, розглядаючи поняття політики, необхідно підкреслити, що це: 1) відносини, що включають погодження, підпорядкування, панування, конфлікти і боротьбу між класами, групами і людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика). В основі такого розуміння політики лежить уявлення про стосунки людей, їхню взаємодію, спільне вирішення ними їхніх спільних справ, які вважаються справою держави; а також 2) найголовніший фактор суспільноісторичного процессу.

11. Політика і мораль Будучи сферою соціального вибору груп, індивідів, організацій, політика обмежено пов'язана з мораллю. Вибір проектів бажаного майбутнього, значимість тих або інших локальних цілей, визначення коштів і методів їхнього досягнення ґрунтується на моральних поданнях людини, групи про добро й зло, справедливості й несправедливості, боргу, честі й достоїнстві.1. Мораль і політика відносяться до найбільш ранніх соціальних регуляторів громадського життя. Зближає їх те, що й та й інша відносяться до сфери соціального вибору, тому досить рухливі й мінливі. 2. Мораль і політика - це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Упорядковану поводження людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, зразків поводження), які є загальнообов'язковими для всіх людей. 3. Розбіжності політики та моралі

Політика й мораль розрізняються способом формування й засобами реалізації. Немає універсальної моделі зв'язку, розмежувань і протиріч моралі й політики. Все залежить від характеру пануючої моралі й політики. Одна справа, коли основою моралі є конфуціанство, для якого характерне прийняття миру таким, яким він є, інша справа - християнська й ісламська мораль, основою яких є прийняття миру й одночасно його поліпшення. Характерно, що на Заході влаштувалася ідея як підпорядкування будь-якої владі, так і право народу на повстання. Стійкою є ідея про право опору неправій справі, сваволі володаря. У республіках Греції й Рима діяв принцип, відповідно до якого вбивця узурпатора розглядався доброчесним громадянином. У цьому Ш. Монтеск'є бачив прояв громадянства, право кожного захищати республіку. Визнання права на повстання проти тирана було характерно для мислителів 17-18 століть Англії й Франції.

12. Політична влада Для реалізації політ.влади необхідні сусп..події між групами,що здійснює влада:правлячі партії і класи і групою чи групами у відношенні до якої влада здійснюється:решта населення даної країни. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав­них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада. Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду.Основними функціями політичної влади є: · Інтегративна направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно-значущих, історично визначених цілей. · Регулятивна забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів. · мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб‘єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур. · Стабілізаційна націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.Політична влада здійснюється на трьох рівнях: державою;політичними партіями та громадськими обєднаннями;органами місцевого самоврядування.(Законодавча влада(парлмаент) відповідає за обговорення і проголошення законів, а також за перевірку роботи виконавчої та судової гілок влади, Виконавча (Кабінет Міністрів України)- розробляє і втілює державну політику спрямовану на забезпечення виконання законів та управляє сферами суспільного життя, насамперед державним сектором економіки. Виконавчій владі надається можливість самостійно приймати рішення необхідні для виконання цих завдань, проте вона є підзвітною відносно законодавчої гілки влади. За дотриманням чинного законодавства, в тому числі і органами виконавчої влади, слідкує судова влада.(Верховний суд)

13. Влада та основні засоби її реалізації Біхевіористські визначення Влада є певним типом поведінки, заснованим на можливості зміни поведінки інших людей.Телеологічні Влада – це досягнення певних цілей, отримання запланованих результатів. Інструменталістські Влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства для досягнення певних цілей. Структуралістські Влада визначається як певного роду особливі стосунки між керівником і підлеглим у ситуації управління, однак ці стосунки є в значній мірі знеособленими. Влада розглядається як безособова властивість будь-якої соціальної системи. Влада як вплив. Визначення влади як впливу одних на інших. Така взаємодія описується формулою: влада А над Б є здатність добиватися того, щоби Б «ніколи не зробив би без впливу А» (Д.Даль).Конфліктне Влада це позиція панування, пов'язана із здатністю окремих груп і індивідів контролювати механізм розподілення дефіцитних суспільних цінностей навколо розподілу яких існує конфлікт. Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.Для реалізації влади необхідно: суб’єкт і об’єкт власних відношень, наказ, загальноприйняті норми,згідно з якими одні наказують, інші виконують.

Влада: Суб’єкти влади(держава та його інститути, політична еліта і лідери).Джерела влади(Авторитет,сила,закони,тайна) Обєкт влади(Індивід, соціальна група),Функції влади (господство,контроль, управління, організація) Умови влади (економічні,соціальні,юридичні) Ресурси влади (Примуси, насилля, право,страдиції,страх)

14. Легитимність політичної влади Легітимність – широке та складне явище, яке виражає зв’язок інтересів з внутрішньою оцінкою людей, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами. Протягом усього розвитку суспільства люди по-різному розуміли саме значення легітимності та поняття про ідеальну державу. Однак легітимність завжди мала вирішальне значення для держави, бо від цього залежало майбутнє існуючого режиму. Маркс Вебер (нім. соціолог) висунув ідею про те, що влада може бути легітимна і нелегітимна. Легітимна- це влада, яка може бути створ. за традиціями (напр. влада папи Рим.)

Нелегітимна- коли відбув. Переворот влади , або коли народ перестає довіряти владі, яку вони обрали.

15. Типи легітимності 1) Традиційна (Кувейт, Сауд. Аравія, Бахрейн, Великобританія, Данія). ПВ може одержати легит-ть відповідно до традиції. #, при монархич. формі правління за сталою традицією влада переходить у спадщину.

2) Харизматична (Мао Цзе Дун, Кім Ір Сен, Ганди). ПВ знаходить якості законності у зв'язку з величезною популярністю й культом особистості політичного діяча, що очолює гос. влада. (харизма- божественний дарунок). цей тип легит-ти ПВ заснований на виняткових, унікальних властивостях, які виявляє лідер, що дозволяють йому виступати як пророк і вождь.

3) Раціональна (США). Ця влада зізнається народом тому, що вона опиратеся на раціональні, визнані їм закони. Ґрунтується на результатах вільних виборів носіїв влади.

16.Політична система сучасного суспільстві

Політи́чна систе́ма — впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичними та національними традиціями політичного устрою.

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи. 13Інституціональну підсистему політичної системи складають політичні інститути — формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи — держава та її структурні елементи (парламент, уряд тощо), політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування тощо, так і процеси їх упорядкованого функціонування.

17.Держава як політичний інститут

Держава - суб'єкт політики, ядро політичної системи. Вона характеризується суверенітетом, уособлює в собі суверенітет національностей і народу.

Держава-це особлива політико-територіальна організація,що володіє суверенітетом спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру. Поняття держа́ва можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством.1) Держава (На думку Котюка І. І. ) - це здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов'язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус .2) Держава - це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. (Юридична енциклопедія)'Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби зв'язку і транспорту, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ.Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.