9.Славні перемоги Червоної Армії в битвах під Сталінградом, на Курській дузі й за Дніпро та їх величезне військово- політичне, стратегічне і міжнародне значення

У середині літа 1942р. все ще дуже сильному ворогу вдалося перейти в наступ на південному напрямку. Гітлерівська армія з озвірінням рвалася в глиб країни з метою розгромити тут радянські війська, оволодіти районами Кавказу, вийти до Волги, захопити Сталінград, Астрахань. Для Радянської держави складалося надзвичайно важке становище. Правда, саме тоді в СРСР завершилася перебудова народного господарства на воєнний лад і діюча армія вже одержувала більше нової бойової техніки, зброї. В той момент Ставка ВГК і Верховний Головнокомандувач Й.В.Сталін замислили: радянським військам південного напрямку, ухиляючись від вирішальних битв, з боями відходити в глиб своєї території, щоб направити фашистські полчища в степові, безкрайні простори півдня і в гори Кавказу. А там, вимотавши і обезкровивши їх, шляхом добре підготовленого раптового контрудару розгромити угруповання, що вклинилося.

Гітлерівці ж певний час дивувалися, чому для їхньої наступальної операції такого масштабу мало захоплено полонених, зброї і спорядження. Вони зрозуміли, але із значним запізненням, що доля Кавказу та і всієї літньої кампанії буде вирішуватися у стін Сталінграда. Один із безпосередніх учасників тієї наступальної операції І.Відер пізніше писав: «Я й досі впевнений, що відхід з’єднань противника літом 1942р. був блискучим досягнення традиційної тактики руських, котра в даному випадку хоч і поставила країну на грань загибелі, але ж в кінцевому підсумку виправдала себе».

17 липня 1942р. розпочалася й продовжувалася 200 днів і ночей велика Сталінградська битва, в якій з обох сторін брали участь більше 2 млн. чоловік. Одночасно (з 25 липня) розгорнулася і битва за Кавказ. Противник наступав силами 6-ї польової і 4-ї танкової армій за участю румунських, угорських та італійських військ. Щоб не допустити подальшого відходу радянських військ, 28 липня 1942р. Верховний Головнокомандувач видав наказ № 227: «Ні кроку назад!». Ввівши жорстокі покарання щодо командирів, комісарів, рядових бійців у разі відступу без розпорядження згори, наказ мав позитивний ефект. В оборонних боях (до 18 листопада) в районі Сталінграда і в самому місті радянські війська Сталінградського (Маршал Радянського Союзу С.К.Тимошенко, з 23 липня генерал-лейтенант В.М.Гордов, з 9 серпня генерал-полковник А.І.Єременко), Південно-Східного ( 7 серпня – 27 вересня генерал-полковник А.І.Єременко) і Донського (з 28 вересня генерал-лейтенант, з 15 січня 1943р. генерал-полковник К.К.Рокоссовський) фронтів героїчним опором зупинили наступ німецько-фашистських армій. Весь світ стежив за битвою на Волзі, бо тут вирішувалась доля війни. «Вмерти, але не здати Сталінград!» – такий був девіз захисників Сталінграда. 19-20 листопада радянські війська Південно-Західного (з 22 жовтня генерал-лейтенант, з 7 грудня генерал-полковник М.Ф.Ватутін), Сталінградського (з 28 вересня генерал-полковник А.І.Єременко) і Донського фронтів перейшли в наступ і оточили в районі Сталінграда 22 дивізії (330 тис. чоловік). Відбивши в грудні спробу противника звільнити оточене угруповання, радянські війська ліквідували його. 31 січня – 2 лютого залишки 6-ї німецько-фашистської армії на чолі з генерал-фельдмаршалом Ф.Паулюсом здалися в полон (91 тис. чоловік). Перемога в Сталінградській битві мала величезне політичне, стратегічне і міжнародне значення, стала початком корінного перелому в Великій Вітчизняній і в усій Другій світовій війнах, справила надихаючий вплив на розвиток Руху Опору в європейських країнах, окупованих фашистськими загарбниками. В ході Сталінградської битви фашистські війська втратили до 1,5 млн. солдат і офіцерів – 25% всього складу військ Вермахту, що діяли на радянсько-німецькому фронті (розгромлені 5 ворожих армій: 2 німецькі, 2 румунські, 1 італійська), понад 3 тис. танків, коло 4,4 тис. літаків, більше 12 тис. гармат. Сталінградська битва означала яскравий приклад успіху радянського воєнного мистецтва і разом з тим один із найважливіших етапів його розвитку. А ось що відповів на Нюрнберзькому процесі генерал-фельдмаршал Ф.Паулюс на питання про його викладання стратегії в радянській військовій академії: «Радянська стратегія виявилася настільки вище нашої, що я навряд чи міг знадобитися руським хоча б для того, щоб викладати в школі унтер-офіцерів. Кращий тому доказ – наслідки битви на Волзі, в результаті, якої я потрапив в полон, а також і те, що всі ці пани (військові керівники фашистської Німеччини . – В.Н.) сидять зараз ось тут, на лаві підсудних».

За заслуги в Сталінградській битві 183 об’єднання, з’єднання, частини удостоєні звання гвардійських, десятки тисяч солдат і офіцерів одержали бойові нагороди, більше 100 воїнів стали Героями Радянського Союзу. Президія Верховної Ради СРСР своїм указом присвоїла місту Сталінграду (Волгограду) почесне звання «Місто-Герой» з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

Починаючи із Сталінградської битви, стратегічна ініціатива перейшла до Червоної Армії. За рішенням Ставки ВГК радянські війська розгорнули зимою 1942-1943рр. загальний наступ на величезній території від передгір’їв Кавказу до стін Ленінграда, завдаючи головний удар силами 5 фронтів на південному заході. Почалося масове вигнання фашистських загарбників з радянської землі. В січні 1943р. радянські війська успішно провели наступальні операції на Верхньому Дону південніше і західніше Воронежа, прорвали блокаду Ленінграда.

Однак гітлерівське командування, користуючись відсутністю другого фронту в Європі і намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, перекинуло на радянсько-німецький фронт нові дивізії. У той момент війська фашистської Німеччини нараховували 10,3 млн. чоловік; на озброєння поступили танки типу «Пантера» і «Тигр», штурмові гармати «Фердинанд», літаки «Хенкель-129» та ін. На радянсько-німецькому фронті зосереджувалося 232 дивізії – 68% загального складу сил Вермахту, а разом з його союзниками – 5,2 млн. чоловік, 5850 танків, до 3000 літаків. Значна частина цих сил буде задіяна в операції «Цитадель» – на курському напрямку.

Наприкінці березня 1943р. в результаті контрнаступу німецько-фашистських військ утворилася Курська дуга. Гітлерівське командування, маючи намір оточити і знищити радянські війська, що обороняли Курський виступ, намітило на 5 липня 1943р. розпочати там операцію «Цитадель». Для здійснення цієї операції противник зосередив величезні сили і призначив найдосвідченіших воєначальників: 50 дивізій, в т. ч. 20 танкових, групи армій «Центр» (командувач – генерал-фельдмаршал Г.Клюге) і групи армій «Південь» (командувач генерал-фельдмаршал Е.Манштейн). Всього в складі ударних угруповань було понад 900 тис. чоловік, коло 10 тис. гармат і мінометів, до 2700 танків і штурмових гармат та більше 2000 літаків. Важливе місце в задумі противника відводилося масованому застосуванню нової бойової техніки – танків «Тигр» і «Пантера», а також нових літаків (винищувачів «Фокке-Вульф-190А») і штурмовиків «Хенкель-129».

Однак червоноармійська розвідка дізналася про точний час і напрямок німецько-фашистського наступу. Радянське командування розробило план контрнаступу в районі Курська і Орла, яким передбачався (санкціонований представником Ставки ВГК Г.К.Жуковим) випереджувальний артилерійський удар. У ніч з 4 на 5 липня 1943р. за декілька годин до цього наступу радянські війська завдали ворогові випереджувального артудару. В оборонних боях радянські війська Центрального і Воронезького фронтів (генерали армії К.К.Рокоссовський і М.Ф.Ватутін) відбили великий наступ німецько-фашистських військ груп армій «Центр» і «Юг», зірвавши спробу противника повернути стратегічну ініціативу, втрачену ним в Сталінградській битві, оточити і знищити радянські війська на Курській дузі.

Агресор же розраховував тут все стерти з лиця землі. Та радянські війська не похитнулися. Всюди фашисти попадали під ураганний вогонь гармат і мінометів, «Катюш», кулеметів, удари авіації. У міру розвитку боїв їх жорстокість зростала. Про це свідчить, наприклад, найбільша зустрічна танкова битва Другої світової війни 12 липня біля с. Прохорівка Білгородської області (з обох сторін брало участь до 1200 танків і самохідних гармат найновіших типів), яка завершилася поразкою німецько-фашистського танкового угруповання.

Головний підсумок боїв на напрямку з півдня полягав в тому, що радянські війська, хоч і мали великі втрати, вистояли, бо стояли на смерть. З безприкладною відвагою билися танкісти, стрільці, льотчики. Командир зводу протитанкових гармат 15-ї гвардійської стрілецької дивізії комсомолець гвардії лейтенант А.А.Дерев’янко в одному із боїв підбив 4 танки. Заступник командира винищувальної ескадрильї 8-ї гвардійської винищувальної дивізії льотчик, гвардії старший лейтенант О.К.Горовець вміло і рішуче атакував 20 ворожих бомбардувальників і збив 9 із них, але сам загинув. О.К.Горовець – єдиний у світі льотчик, який збив в одному бою таку кількість літаків. Йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Виграш оборонної битви на Курській дузі, досягнутий за короткий час, був перемогою виняткового значення. Вимотавши і обезкровивши противника, війська Центрального, Воронезького, Степового (генерал-полковник І.С.Конєв), Західного (генерал-полковник В.Д.Соколовський), Брянського (генерал-полковник М.М.Попов) і Південно-Західного (генерал армії Р.Я.Малиновський) фронтів в липні-серпні 1943р. перейшли в контрнаступ, розгромили 30 дивізій (всього в Курській битві брали участь більше 100 німецьких дивізій) і визволили Орел (5 серпня), Білгород (5серпня), Харків (23 серпня). 5 серпня 1943р. на честь визволення Орла і Білгорода, а 23 серпня – Харкова Москва салютувала доблесним військам Брянського, Західного, Центрального, Воронезького фронтів 12 артилерійськими залпами із 124 гармат; це були перші салюти Великої Вітчизняної війни і саме вони народили традицію, яка має своє продовження і в ніші дні. Курська битва була вирішальною в остаточному краху наступальної стратегії Вермахту. Радянська Армія відтоді й до кінця війни повністю і безповоротно закріпила за собою стратегічну ініціативу.

За 50 днів Курської битви (з 5 липня до 23 серпня 1943р.) радянські війська знищили більше 500 тис. фашистських солдатів і офіцерів, 1500 танків, 3000 гармат, 3700 літаків. За виявлений в боях героїзм більше 100 тис. радянських воїнів були удостоєні бойових нагород, 180 стали Героями Радянського Союзу, в т. ч. відомий льотчик майор О.П.Маресьєв. (Служачи у винищувальному авіаполку, О.П.Маресьєв збив 4 літаки. Був підбитий і 18 діб тяжко поранений добирався до своїх військ. Після ампутації ніг освоїв протези й добився повернення в свій полк і збив ще 7 літаків).

Курська битва поставила Вермахт перед катастрофою. Контрнаступ Червоної Армії, що почався від Курська, переріс в загальний наступ; він вівся на величезному фронті від Великих Лук до Азовського і Чорного морів. Проте ще зимою 1942-1943рр., до Курської битви на Донбаському напрямку стали успішно розгортати наступ частини і з’єднання Південно-Західного фронту. 18 грудня 1942р. воїни 1-ї гвардійської армії під командуванням генерал-полковника В.І.Кузнєцова, вступивши в с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської області, поклали початок вигнанню німецько-фашистських загарбників з території України. 14 лютого 1943р. першим із обласних центрів Української РСР був визволений Ворошиловград. В ході навального наступу були звільнені від окупантів Краснодон, Павлоград, Слов’яносербськ та інші міста Донбасу. 15 лютого війська Воронезького фронту штурмом оволоділи Харковом.

Щоб зупинити просування військ Червоної Армії, німецько-фашистське командування перекинуло на цю дільницю додаткові сили – відбірні танкові дивізії «Рейх», «Мертва голова», «Адольф Гітлер». Ворог почав контрнаступ; особливо запеклі бої розгорнулися в районі Харкова. Зимова кампанія 1942-1943рр. у цілому принесла значний успіх. Радянські війська визволили від фашистських загарбників значну частину Ворошиловградської, Сталінської і Харківської областей. Але ворогу ціною великих втрат вдалося знову захопити (визволений 15 лютого) Харків і ряд інших міст.

В розпалі ж битви на Курській дузі Ставка ВГК поставила перед військами південно-західного напрямку дуже важливе воєнно-політичне завдання – завершити визволення Лівобережної України і Донбасу, форсувати Дніпро і захопити плацдарми на його правому березі. Дальше ж визволення української землі від німецько-фашистських загарбників пов’язано з визначною перемогою радянських військ в Курській битві літом 1943р. Завершальним етапом битви стали відчайдушні бої за остаточне визволення Харкова (23 серпня 1943р.).

Битва за Україну з кінця серпня 1943р. розгорнулася з новою силою. Радянські війська намагалися вийти до Дніпра. Радянське командування розуміло, що успіх форсування його вирішить раптовість і високий наступальний порив військ. Всі бойові дії за визволення Лівобережної України і Донбасу були старанно сплановані і являли собою єдину наступальну операцію. Наступ вівся великими силами, в навальному темпі. Радянські війська позбавляли ворога можливості займати для оборони проміжні рубежі. У той період в усіх ротах і батальйонах створювалися ударні групи для форсування Дніпра. Вони складалися майже цілком із комуністів і комсомольців. Визволяючи Україну, червоноармійські війська відчували величезну підтримку радянських людей, котрі тимчасово попали під фашистське іго. Разом з військами готувалися форсувати Дніпро і 11 партизанських з’єднань загальною чисельністю 17 тис. чоловік. Особливо відчутною була допомога Червоній Армії в промисловій фортеці нашої країни – Донбасі.

Протягом вересня 1943р. війська Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного і Південного фронтів (командувачі – генерали армії К.К.Рокосовський, М.Ф.Ватутін, І.С.Конєв, Р.Я.Малиновський, генерал-полковник, з 21 вересня генерал армії Ф.І.Толбухін завдали поразки німецько-фашистській групі армій «Південь» (генерал-фельдмаршал Е. фон Манштейн) і частині сил групи армій «Центр» (генерал-фельдмаршал Г. фон Клюге) в Лівобережній Україні і Донбасі. Подолавши шалений опір ворога, прорвавши могутні його оборонні рубежі, червоноармійські війська 2 вересня звільнили Суми, 21 вересня – Чернігів, 23 вересня – Полтаву, інші міста України і стрімко просувалися до Дніпра. Одночасно розгромили фашистів і в шахтарському краї: 8 вересня звільнили м. Сталіно, а також міста Лисичанськ, Артемівськ, Краматорськ та ін. Це було новим великим успіхом радянських військ.

Погоджені і цілеспрямовані дії військ Червоної Армії на південному заході дозволили остаточно закріпити ініціативу у веденні бойових дій, позбавляли ворога можливості маневрувати резервами. Радянські війська, невтримно рвучись вперед, вийшли на 750-кілометровий відрізок фронту, від Лоєва до Запоріжжя, до Дніпра. Треба було подолати не тільки повноводну і широку ріку, але й могутні оборонні споруди ворога, так званий «Східний вал», котрий гітлерівці назвали неприступним.

Гітлерівці ще надіялися вдержатися, прикриваючись цією водною перешкодою, але вони прорахувалися. Радянські війська без будь-якої паузи почали форсування Дніпра одночасно на багатьох дільницях. Радянські воїни, використовуючи підручні засоби – на рибальських човнах, плотах, дошках, на зв’язаних пустих бочках, на плащ-палатках, набитих сіном, – з ходу стали переправлятися на правий берег.

До початку жовтня в результаті одночасного форсування Дніпра доблесними військами Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного і Південного фронтів (20 жовтня ці фронти перейменували, відповідно, на Білоруський, 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Український) на його правому березі в різних місцях було захоплено 23 плацдарми. Важливу роль в успішному форсуванні Дніпра зіграла взаємодія радянських військ з партизанами і підпільниками.

Подолавши найбільш укріплену частину «Східного валу», радянські воїни вели завзяту боротьбу за удержання і розширення плацдармів. Форсування з ходу на величезному фронті такої широкої і глибоководної перешкоди і захоплення плацдармів стали можливі перш за все завдяки високим моральним якостям радянських воїнів, їх безприкладному масовому героїзму і великій військовій майстерності. «Правда» в ті дні писала: «Битва за Дніпро прийняла справді епічні розміри. Ніколи ще не виділялося із численності хоробрих радянських воїнів стільки надхоробрих. Червона Армія, яка вже дала світу стільки прикладів воїнської відваги, наче перевершує саме себе».

Для результату всієї боротьби в Україні став вирішальним київський напрямок, а попереду столиця Радянської України Київ – мати міст руських, колиска нашої Батьківщини, де багато століть тому зародилася могутня Русь. Більше 2 років окупанти грабували і руйнували Київ; вони вбили і замучили майже 200 тис. його жителів; передчуваючи кінець свого панування, фашисти намірялися повністю знищити українську столицю, а населення, що залишиться погнати до Німеччини.

Серед плацдармів, захоплених радянськими військами на Правобережжі Дніпра, найбільшими були Букринський і Лютізький південніше і північніше Києва. У другій декаді жовтня 1943р. за наказом командувача Воронезького фронту генерала армії М.Ф.Ватутіна зроблені дві безрезультатні спроби розгромити київське угруповання противника й оволодіти Києвом з Букринського плацдарму. Коли командування Воронезького фронту, який було перейменовано 20 жовтня на 1-й Український, прийняло рішення розпочати наприкінці жовтня третій наступ з Букринського плацдарму, вмішався Й.В.Сталін. Командувач 40-ї армії (якому Й.В.Сталін наказав терміново здати свою 40-у і прийняти 38-у армію) Маршал Радянського Союзу, Герой Радянського Союзу К.С.Москаленко в книзі «На південно-західному напрямку. 1943-1945: Спогади командарма» писав «… Опівдні 23 жовтня до нас на СП на Букринському плацдармі, звідки ми з П.С.Рибалком (командувач 3-ї гвардійської танкової армії Маршал бронетанкових військ, Герой Радянського Союзу. – В.Н.) керували боєм, прибув М.Ф.Ватутін … Миколу Федоровича покликали до апарату ВЧ. Викликав Верховний Головнокомандувач. Вислухавши доповідь командувача фронтом, Й.В.Сталін несхвально поставився до наміру продовжувати наступ з Букринського плацдарму. Не претендуючи на дослівне відтворення всієї цієї розмови, вважаю, однак доцільним викласти її так як вона була потім докладно передана нам М.Ф.Ватутіним. «Очевидно, військам товаришів Москаленка і Рибалка, – сказав Верховний, – дуже важко вести наступ на Київ з цього плацдарму. Місцевий стан різко пересічена, і це перешкоджає маневрувати великими масами танків. Противнику це зручно і місцевість у нього підвищена, панує над вашою. Крім того, він підтягнув великі сили – танкові і моторизовані дивізії, багато протитанкових засобів і авіації. Все це і ви самі знаєте. Залишається зробити висновок. Він полягає в тому, що ударом із півдня вам не взяти Києва. А тепер подивіться на розташованій на північ від Києва Лютізький плацдарм, який перебуває в руках 38-ї армії. Він хоча і менший, але місцевість там рівна, що дає змогу використати великі маси танків. Звідти легше буде оволодіти Києвом». Помовчавши, Й.В.Сталін додав: «Пропоную вам продумати питання про рокіровку 3-ї гвардійської танкової армії, а також частин підсилення 40-ї армії на Лютізький плацдарм. Треба потай, затемна вивести їх з Букринського плацдарму на Лютізький. 40-й і 27-й арміям продовжувати демонстрацію наступу з попереднього напрямку. Словом, ворога слід обманути». «Коли Микола Федорович передав нам свою розмову з Верховним, я подумав: ні нам, командармам, ні командуванню фронту, ні Маршалу Г.К.Жукову, який побував у нас не раз, не прийшла в голову думка про рокіровку ударного угруповання фронту на Лютізький плацдарм. А ми тим часом були на місцевості, бачили її, старанно вивчали обстановку. Я не міг приховати свого подиву з ретельності, з якою Ставка аналізувала бойові дії, і в мене мимохідь вирвалося: «По яких же картах стежить Верховний за нашими діями, якщо бачить більше й глибше за нас? Микола Федорович осміхнувся. « По двох-і п’ятсоттисячних за фронтами й по стотисячній – за кожною армією. Головне ж , на те він і Верховний, щоб підказувати нам, виправляти наші помилки…». Вищенаведений із багатьох подібних приклад свідчить про те, як Верховний Головнокомандувач Й.В.Сталін в ході грандіозних битв Великої Вітчизняної війни часто висував просто блискучі з полководницької точки зору ідеї, знаходив несподівані рішення в найважчих ситуаціях.

Наступного дня, 24 жовтня 1943р., із Ставки ВГК надійшла відповідна директива, котра розвивала думку Й.В.Сталіна, висловлену в тій самій розмові з М.Ф.Ватутіним. Основна тяжкість боїв за столицю України лягла на 38-у армію (командувач – К.С.Москаленко) і 3-ю гвардійську танкову армію (командувач – П.С.Рибалко). З Лютізького плацдарму, як і пропонував Верховний Головнокомандувач, 3 листопада 1943р. війська 1-го Українського фронту під командуванням М.Ф.Ватутіна розгорнули Київську стратегічну наступальну операцію і 6 листопада визволили столицю України від німецько-фашистських загарбників. «Всенародно стверджуємо, – заявили учасники мітингу в Києві, присвяченому визволенню міста, – воля і щастя України – в непохитному союзі з російським народом і всіма радянськими народами-братами. Всенародно клянемося зміцнювати цей священний і благотворний союз. І клятву свою заповідаємо нашим дітям, нашим нащадкам навік-віків». Отже, стратегічний замисел Й.В.Сталіна виявився ключовим при визволені столиці Української РСР. Розгром фашистських військ у процесі проведення Київської стратегічної наступальної операції знаменував собою завершення корінного перелому не тільки в ході Великої Вітчизняної, але й Другої світової війни в цілому. Відбулися вирішальні безповоротні зрушення в співвідношенні сил воюючих коаліцій у військовій, політичній, економічній сферах, в стратегічній обстановці на театрах воєнних дій.

Розвиваючи наступ, війська Червоної Армії завдали німецько-фашистським війська нової важкої поразки в закруті Дніпра, звільнили Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ – великі промислові міста країни. Була зламана потужна оборона противника по річці Молочній, і червоноармійські війська вийшли до нижньої течії Дніпра, відрізавши із суші гітлерівців в Криму. У результаті вміло здійснених операцій війська Червоної Армії визволили величезну територію, позбавили ворога стратегічно важливих районів і комунікацій. Противник на протязі 1200 км – від гирла р. Сож до Чорного моря – був відкинутий за Дніпро. У цих умовах стала розгортатися битва за визволення Правобережної України і Криму.

Подвиг радянських військ, здійснений ціною величезних людських втрат біля Дніпра, ввійшов славною сторінкою в історію нашої Батьківщини. 2569 солдатів, офіцерів, генералів (представників більше 40 національностей) за виявлені мужність і героїзм під час форсування Дніпра (від Смоленська до Херсона) та розширення плацдармів на його правому березі удостоєні звання Героя Радянського Союзу, десятки тисяч воїнів були нагороджені орденами і медалями Союзу РСР. Вітчизна по достоїнству оцінила масовий подвиг своїх синів і дочок в битві за Україну.