8.Великий розмах антифашистської боротьби радянських партизанів і підпільників та колабораціоністська діяльність оун-упа під час війни

Навічно увійшла в історію Великої Вітчизняної війни героїчна боротьба радянських партизанів і підпільників, які за велінням серця піднялися на священний двобій з ворогом. Боротьбу, яка вже з перших днів тимчасової окупації розгорнулася в тилу ворога, можна розділити на два етапи. Перший – становлення (з червня 1941р. до середини 1942 р.), другий – розгортання масового партизанського руху ( з середини 1942 р. до кінця 1944 р.).

Характерною особливістю першого періоду були відважні напади невеликих розрізнених партизанських загонів на важливі комунікації окупантів. Бойові дії таких партизанських загонів у тилу ворога почалися відразу ж після вступу загарбників на територію України. У західних областях України, на які прийшовся перший удар гітлерівців, уже влітку 1941р. стали виявляти себе партизанські загони під командуванням Н.П.Конищука, М.С.Корчева, Д.М.Хвищука та ін. Сміливі рейди у прифронтових районах проводили в липні-серпні 1941р. більше 20 партизанських загонів Київщини; понад 30 боїв у тилу ворога провів партизанський загін «Перемога чи смерть» під командуванням С.П.Осечкина. У лівобережних районах Київської області діяв Броварський загін під командуванням Г.Н.Кузьменка й А.М.Світличного; у вересні 1941р. він звільнив 900 військовополонених. Партизанські загони Київщини вже в 1941р. провели понад 450 боїв, знищивши 5600 гітлерівців і багато техніки. Свої дії партизанські загони погоджували з операціями військ Червоної Армії і добивалися успіху. Героїчно діяв Черкаський загін під командуванням Ф.Р.Савченка; він нападав на обози і штаби ворога, розганяв поліцію і старост, організовував мітинги і збори. Значні втрати зазнавали окупанти в Одеській області. Тутешні партизани знищували ворожі цистерни з бензином, автомашини з боєприпасами, візки з продовольством, а також солдатів і офіцерів. Партизанський загін під командуванням А.Ф.Солдатенка знищив румунський піхотний батальйон і склад зі снарядами. Спеціальна диверсійна група В.А.Молодцова, що базувалася в катакомбах під Одесою, протягом осені 1941р. організувала 4 диверсії і знищила 3 склади зі зброєю і боєприпасами; дії цієї групи змушувала фашистів довгий час думати, що в катакомбах перебувають регулярні частини Червоної Армії.

Фашистське командування вимушене було знімати з фронту військові частини, в т. ч. бронетанкові, авіацію і кидати їх проти партизанів. В цей період окремим партизанським загонам, котрі ще не мали досвіду боротьби, не вдалося вистояти проти незрівнянно переважаючих сил ворога. Великих втрат зазнали партизани Степової і Лісостепової зон України. Більшість їх загинуло в нерівному двобої. Проте війна у ворожому тилу тривала. Найбільш активно партизанський рух розгорнувся на Поліссі. Враховуючи уроки першого періоду, керівники партизанського руху дійшли висновку, що успішна боротьба проти сильного ворога можлива лише об’єднаними партизанськими загонами. Сформовані великі з’єднання під командуванням С.А.Ковпака, О.М.Сабурова, О.Ф.Федорова, М.І.Наумова, С.Ф.Маликова, І.І.Шитова та інших партизанських полководців завдавали ворогу відчутних ударів і цілком виправдали себе.

З метою узагальнення досвіду партизанської боротьби в середині 1942р. в Москві за ініціативою ЦК ВКП(б), Державного Комітету Оборони країни та особисто Й.В.Сталіна проведено нараду керівників великих партизанських з’єднань, серед яких були і керівники українських партизанів С.А.Ковпак, О.М.Сабуров, О.Ф.Федоров та ін. На нараді вироблено стратегію, тактику, форми і методи боротьби, визначено, що основними організаційними структурами повинні стати з’єднання, бригади і диверсійні групи, а головною тактикою – рейди і диверсії на комунікаціях ворога. Для координації дій і організації народного опору в тилу ворога створювалися штаби партизанського руху. Організацією народного опору фашистам в Україні займалися Український штаб партизанського руху (УШПР), очолений генералом-лейтенантом Т.А.Строкачем, та нелегальний ЦК КП(б)У. Золотими рядками в історію вписані рейди численних партизанських з’єднань. Так, виконуючи поставлені бойові завдання і поєднуючи їх з діями радянських військ, партизанські з’єднання С.А.Ковпака (генерала, Двічі Героя Радянського Союзу) та О.М.Сабурова (генерала, Героя Радянського Союзу) здійснили 5 рейдів по фашистських тилах (більше 10 тис. км), пройшли по 8 областях, 87 районах, 1240 населених пунктах Лісостепової та Поліської зон. Ними було проведено 114 боїв, знищено тисячі фашистських окупантів та їх посіпак, пущено під укіс 80 ешелонів, зірвано 112 мостів, захоплено великі трофеї. З боями вони подолали водні рубежі Десни, Прип’яті, Дніпра й інших річок, розгромили десятки фашистських гарнізонів у багатьох населених пунктах, зруйнували їхні комунікації на стратегічно важливих магістралях, в т.ч. Чернігів-Гомель, Київ-Мінськ, Київ-Ковель, Новоград-Волинський-Житомир. Жах і паніку на ворога наводили партизани- кіннотники М.І.Наумова (генерала, Героя Радянського Союзу): вони пройшли 2400 км по 8 областях Степової і Лісостепової частин України, провели 50 боїв, здійснили десятки диверсій, знищили майже 3 тисячі окупантів.

Боротьба набула такого розмаху, що фашистські загарбники не знали спокою ні вдень, ні вночі. Земля горіла під ногами ворога. Такого всенародного опору гітлерівці не зустрічали в жодній окупованій країні (крім Югославії). Німецький історик Тексе зазначив: «Перших поразок під час Другої світової війни Вермахт зазнав у битві проти радянських партизанів у 1941-1942 рр. Це сталося насамперед тому, що ініціатива від самого початку належала партизанам і вони зберегли її до кінця війни».

Надзвичайно велику роль відіграла проведена влітку 1943р. з’єднанням О.Ф.Федорова операція «Сарненський хрест», під час якої в кульмінаційний момент Курської битви було на декілька тижнів виведено з ладу великий залізничний вузол, що мав для гітлерівської Німеччини стратегічне значення щодо забезпеченню фронту. Завдавали ворогові відчутних ударів з’єднання Д.М.Медведєва (письменника, полковника, Героя Радянського Союзу), М.А.Прокопюка (полковника, Героя Радянського Союзу) та багатьох інших партизанських полководців. Партизанські рейди (а в роки Великої Вітчизняної війни українськими партизанами здійснено 19 великих цілеспрямованих рейдів) були небаченими в історії операціями в глибокому тилу ворога, якому завдано відчутних втрат. Рейди продемонстрували нездоланність народної боротьби, стали бойовою розвідкою нових районів дій, сприяли широкому розгортанню партизанської боротьби.

Величезну роль в організації партизанської боротьби відіграли Комуністична партія (більшовиків) України, нелегальний ЦК КП(б)У під керівництвом секретаря ЦК Д.С.Коротченка. Комуністична партія організувала і очолила боротьбу проти ворога. Майже в кожній області, в більшості районів, міст діяли підпільні обкоми, райкоми Компартії і комсомолу, первинні партійні й комсомольські організації, які проводили політичну роботу серед населення з розгортання антифашистського руху, видавалися підпільні газети, тому на боротьбу проти фашистів, на захист своєї Батьківщини стали всі верстви населення: комуністи і безпартійні, чоловіки і жінки, молодь і люди поважного віку.

Неоціненний внесок в боротьбу з фашистськими загарбниками зробили підпільники. Практично не було населеного пункту, підприємства, організації, де не було б підпільників. Доля цих радянських патріотів часто була трагічною, значна їх частина загинула в фашистських катівнях, проявивши при цьому надзвичайну стійкість. Так, коли після звірячих катувань керівника одеського підпілля В.О.Молодцова (Бадаєва) фашисти запропонували попросити у них помилування, то засуджений до страти цей мужній патріот категорично заявив: «Я – комуніст і на своїй землі просити пощади у ворога не збираюся». Безсмертні рядки в літопис партійного і комсомольсько-молодіжного підпілля вписали підпільники Києва на чолі з І.Кудрею, Ніжина – Я.Батюком, Вінниці – І.Бевзом та Л.Ратушною, Малина – Н.Сосніною, молодогвардійці Краснодона, тисячі відомих та безіменних героїв, які віддали своє життя в боротьбі за Батьківщину. У тій антифашистській боротьбі особливе місце займала підпільна комсомольсько-молодіжна організація «Молода гвардія», що діяла в окупованому ворогом м. Краснодоні (нині Луганська область) з кінця вересня 1942р. до січня 1943р. Організація налічувала більше 100 осіб – дітей шахтарів, селян і службовців. До її керівного штабу входили І.В.Туркенич, О.В.Кошовий, У.М.Громова, І.А.Земнухов, С.Г.Тюленін, Л.Г.Шевцова, В.Й.Третьякевич та ін. Молодогвардійці діяли у відповідності до прийнятої своєї клятви, дотримуючись військового порядку і дисципліни. Боролися з ворожою пропагандою, зривали всі заходи німецько-фашистських поневолювачів і надихали на опір їм населення м. Краснодона та оточуючих селищ, вивішували червоні прапори у певних місцях, проводили диверсійні акти. Наприклад, знищували машини з фашистськими солдатами і офіцерами, бензовози, здійснювали збройні напади на ворожу охорону, виводили із ладу устаткування чи влаштовували аварії на підпорядкованих загарбникам підприємствах тощо. Звільнили із концтабору на хуторі Волчанську 75 червоноармійських бійців і командирів, підпалили німецьку «біржу праці» з усіма документами (цим молодогвардійці врятували декілька тисяч радянських людей від вивезення на каторжні роботи в Німеччину). Більшість молодогвардійців страчені фашистами. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 вересня 1943р. членам штабу «Молодої гвардії» присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Герої- молодогвардійці, вступивши в жорстокий і кривавий двобій з фашизмом, здійснили подвиг, який був під силу ідейно переконаним, вихованим на високих ідеалах, духовно й фізично міцним людям. У них було сповна того, чого не вистачає багатьом представникам нинішньої молоді: патріотизму, сили духу, ідейного загартування, стійкості, готовності поставити інтереси суспільства вище власних. На подвигу «Молодої гвардії» виховано кілька поколінь людей – істинних патріотів нашої Вітчизни. Молодь разом з іншими громадянами нинішньої України повинна свято шанувати безсмертний подвиг «Молодої гвардії». Адже герої-молодогвардійці віддали своє життя за свободу і незалежність своєї Батьківщини – України, за наше майбутнє.

Крім безпрецедентних заходів проти партизанів і підпільників, нацисти та їх посіпаки застосовували звірячі методи масового знищення мирного населення. В Україні закатовано, розстріляно мільйони людей, знищено тисячі населених пунктів, спалено разом з мешканцями біля 300 сіл, населення яких підтримувало партизанів і підпільників. Однак ніщо не зломило волю нашого народу до боротьби з фашистськими загарбниками. Діями партизанів і підпільників було паралізовано роботу більшості залізничних і шосейних доріг, основних комунікацій ворога, виведено з ладу значну частину стратегічно важливих залізничних вузлів. Цілі райони в Сумській, Чернігівській, Рівненській, Волинській, Житомирській областях, у яких проживало близько мільйона чоловік, перебували під контролем червоних партизанів, там була встановлена Радянська влада.

Партизанська боротьба була стійкою, організованою і тісно пов’язаною з діями регулярних військ. Особливо нищівних ударів було завдано гітлерівцям спільними діями партизанів і радянських військ під час форсування Дніпра, Прип’яті, визволення Києва, Правобережної України. Так, під час битви за Дніпро партизанами було наведено і утримувалося до приходу частин Радянської Армії 25 переправ через Десну, Прип’ять, Дніпро. У визволенні Києва брали участь більше 20 тис. партизанів, які громили прифронтові комунікації.

Партизанський рух в роки Великої Вітчизняної став справді народним. Про це переконливо свідчать узагальнені його характеристики. У цілому бойові дії в тилу ворога вели більше 60 партизанських з’єднань і бригад, 287 окремих партизанських загонів, полків, батальйонів, 1993 окремих диверсійно-розвідувальних груп, які нараховували понад 500 тис. партизанів; збройну боротьбу вели також майже 100 тис. партизанів-одиночок; у підпіллі боролися 220 тис. радянських патріотів.

Партизанами України були представники 62 національностей: половину становили українці, 23% – росіяни, 6% – білоруси, 2% – поляки, 1% – євреї, а також грузини, німці, угорці, французи, фіни, іспанці, вірмени, азербайджанці, узбеки, представники інших національностей. 61% партизанів складала молодь до 30 років. Визначну роль в боротьбі відіграли жінки, яких нараховувалося у партизанських загонах більше 30 тисяч. Майже половину партизанських бійців і командирів становили селяни, 35% – робітники, 18% – службовці, студенти й учні. З вищою освітою і незакінченою вищою освітою було 3%, з середньою – 13%, 7-9 класів мали 31%, до 7 класів – 50%; серед них 14% – комуністи , 20% – комсомольці, решта – безпартійні патріоти.

Радянські люди брали активну участь в Русі Опору в багатьох країнах Європи. Так, подолянин лейтенант Червоної Армії В.В. Порик після втечі із полону у 1943р. влився в французький Рух Опору, очолив партизанський загін і став національним героєм Франції; розстріляний окупантами; йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Рязанець солдат Червоної Армії Ф.А.Полєтаєв втік із полону у 1944р., хоробро бився в італійській партизанській дивізії і загинув в бою. Італійський народ назвав Ф.А.Полєтаєва національним героєм; йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Сила будь-якої держави в силі духу її народу, його патріотизмі. Тому не може бути міцної країни без патріотичного виховання на героїчному минулому свого народу. Але хіба можна назвати правдивим, дійсним таке патріотичне виховання в незалежній Українській державі сьогодні, коли, незважаючи на прийняття Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.», в значній частині шкіл, вузів, військових частин, підприємств і організацій знищено музеї і кімнати бойової слави, пам’ятники і пам’ятні знаки, стали можливим глум і наруга над могилами героїв, котрі віддали життя у боротьбі з фашизмом. А в значній частині ЗМІ, підручниках, навіть виступах деяких офіційних осіб, замість того, щоб прославляти героїчне минуле наших прадідів, дідів, батьків і на цьому виховувати патріотизм українського народу, особливо підростаючого покоління, допускається паплюження їхніх дій, твердження, що вирішальна роль в розгромі фашистської Німеччини належить не нашому народу, не Радянській країні, а США, що Україну визволили не Червона Армія, а УПА. Так може писати лише той, хто ненавидить свій народ.

Сьогодні можна зустріти твердження, буцімто УПА «воювала» на два фронти. Але треба чітко сказати: у вирі тієї війни не могло бути і не було місця для якихось «третіх сил». В середині липня 1941р., коли німецько-фашистські війська вже палили українські міста і села, ОУН дала розпорядження своїм місцевим організаціям про святкове убрання вулиць населених пунктів і урочисте вітання німецької армії. В ньому говорилося: «Потурбуватися, щоб всюди на території, звільненій від московських військ, населені пункти негайно були прикрашені… При головних вулицях… виставити на честь Німецької армії тріумфальні арки з українськими і німецькими прапорами та гаслами: «Слава Україні!», «Хай живе Німецька армія!», «Воля Україні – смерть Москві!». Правда, гітлерівці не збиралися визнавати самостійність України. Однак бандерівське керівництво ОУН і не думало про збройну боротьбу проти німецьких фашистів. Навпаки, воно в липні 1942р. наказало: «… Не розпорошувати свої бойові сили, а вести активну боротьбу проти однієї Москви». В листівці ОУН, випущеній у жовтні 1942р., говорилося, що «коли на сході стоять ще мільйонні більшовицькі армії, будь-яка збройна акція проти німців стала б допомогою для Сталіна».

Бандерівське керівництво ОУН, визначаючи головне завдання вояків УПА, вказувало: «…Не допускати сутичок з німецькими силами, а що стосується більшовицького підпілля, то вести з ним безпощадну збройну боротьбу, знищувати фізично більшовицький актив, червоні партизанські загони і всіх радянських прихвоснів». Так вони й поступали. Вели збройну боротьбу з радянськими партизанами і підпільниками; діючи як колабораціоністи, співпрацювали із злочинним німецько-фашистським окупаційним режимом на шкоду своїм співгромадянам, брали участь у каральних акціях проти мирного населення. Підрозділи УПА нападали на невеликі колони радянських військ. Жертвою націоналістів став командувач 1-го Українського фронту М.Ф.Ватутін. 29 лютого 1944р. М.Ф.Ватутін виїхав у Рівне в штаб 13-ї армії й того ж дня у супроводі декількох офіцерів і десяти автоматників вирушив у напрямку Славути. На під’їзді до с. Малятин Гощанського району Рівненської області штабні автомашини були атаковані сотнею УПА із засідки. У ці критичні хвилини М.Ф.Ватутін, відправивши одним із офіцерів штабну документацію за призначенням, став разом зі своєю охороною відбивати атакуючих нападників, але в розпалі бою був тяжко поранений. М.Ф.Ватутіна доставили спочатку в Рівне, а звідти до Києва. За його життя боролися висококваліфіковані лікарі. Та, незважаючи на всі вжиті заходи, врятувати життя відважного полководця, визволителя України не вдалося. 15 квітня 1944р. він помер.

Звістка про смерть М.Ф.Ватутіна глибоким болем відгукнулася в серцях фронтовиків і мільйони людей. Поховано його в Маріїнському парку Києва на високому березі Дніпра, де 1948р. встановлено гранітний монумент, на якому не випадково викарбовано: «Герою Радянського Союзу генералу армії М.Ф.Ватутіну від українського народу». Владі треба зробити все, щоб пам'ять про національного героя, великого полководця М.Ф.Ватутіна, котрий присвятив своє життя Батьківщині і по-синівськи любив Україну, наш народ ніс через віки.

Німецько-фашистські війська бойові операції проти збройних формувань УПА не проводили. До літа 1944р. їм давали зброю в невеликих розмірах. А коли війська українських фронтів вели бої за повне вигнання окупантів, гітлерівське командування поспішно передало ОУН-УПА велику кількість зброї і боєприпасів. За неповними даними, УПА одержала від гітлерівців більше 700 гармат і мінометів, біля 10 тис. кулеметів, 26 тис. автоматів, 72 тис. гвинтівок, 22 тис. пістолетів, велику кількість боєприпасів та іншого військового майна. Керівництвом ОУН-УПА докладало всіх зусиль, щоб вести боротьбу проти країни Рад. Ця боротьба продовжувалася до 1950-х рр. і коштувала багатьох тисяч людських життів. Отже, ОУН-УПА, дивізія СС «Галичина» діяли активно чи менш активно на боці гітлерівців. Керівники ОУН-УПА були союзниками наднаціоналістів – фашистів. Цей рух складався із «чистокровних» українських націоналістів і мав чітко виражений антирадянський характер. УПА діяла проти Червоної Армії, радянських партизанів і підпільників, які боролися за свою Батьківщину, за визволення України від фашистських загарбників та їх націоналістичних посіпак.

Характерно, що більшість ЗМІ намагається замовчити події, пов’язані з боротьбою нашого народу з фашистськими окупантами. Але історія людства не знала такої патріотичної боротьби, яку проявив радянський народ проти іноземних загарбників. В цьому була головна запорука перемоги у війні, яка для всіх була воістину Вітчизняною. І нікому не вдасться викреслити з її сторінок подвигів радянських партизанів і підпільників, чиїм діям високу оцінку дав один із основоположників радянської кінематографії, видатний український і російський кінорежисер, драматург, Народний артист РРФСР, лауреат Державних премій СРСР і Ленінської премії О.П. Довженко. І слова цього великого сина нашої землі: «партизани – це слава і гордість України та її народу» назавжди залишаться найвищою оцінкою діяльності тих, хто в смертельному двобої з фашизмом відстояв свою владу, Україну, велику багатонаціональну Радянську державу.

Результати бойової діяльності партизанів, хоч і неповні, вражають уяву. За даними оперативного відділу УШПР, партизанські з’єднання і загони на українській землі підірвали 61 фашистський бронепоїзд і майже 5000 ешелонів, знищили близько 52 тис. вагонів, цистерн, платформ, затопили 105 плавзасобів, зруйнували і спалили 607 залізничних і 1589 шосейних мостів, майже 2600 об’єктів промислового і виробничого призначення. Знищили майже 500 тис. окупантів, 211 літаків, 1566 танків і бронемашин, понад 820 гармат і мінометів. Розгромили 411 гарнізонів, комендатур і постів поліції, 56 штабів військових частин. Визволили з боями 183 районних центрів і залізничних станцій, більше 400 населених пунктів. Радянські партизани відтягнули на себе 15% збройних сил фашистських загарбників із числа відправлених на радянсько-німецький фронт. Саме в їх честь 22 вересня названо Днем партизанської слави.