6.Дальші оборонні операції Червоної Армії; героїчна оборона

Києва, Одеси, Севастополя, Керчі; важкі оборонні бої за

Донбас. Перемога в Московській битві – початок корінного

повороту в ході війни

На початку липня 1941р. війська Південно-Західного фронту в ході надзвичайно жорстоких боїв продовжували мужньо стримувати натиск майже 800-тисячних фашистських військ групи армій «Південь» в напрямку на Київ. Гітлерівське командування розраховувало, що захоплення столиці України Києва відкрило б перед групою армій «Південь» перспективу швидкого оволодіння всією південною частиною СРСР і оберігало б групу армій «Центр», яка наступала на Москву, від ударів Червоної Армії з півдня. Передбачалося оточити й знищити війська Південно-Західного та Південного фронтів і зразу розгорнути наступ в глибину України. Для виконання цього завдання виділялися величезні сили.

7 липня почалася Київська стратегічна оборонна операція. Головні сили групи армій «Південь» (40 дивізій, у т.ч. 10 танкових і моторизованих) мали завдання з ходу подолати укріпрайони, вийти до Києва і на південь від нього захопити плацдарм на Дніпрі. Одночасно танкові й моторизовані з’єднання повинні були розвивати удар з півночі для оточення і знищення головних сил Південно-Західного фронту в Правобережній Україні. Агресор на той час переважав війська Південно-Західного фронту в піхоті й артилерії у 2 рази, в танках – у 1,1, в бойових літаках – 2,8 раза. В результаті запеклих боїв передовим механізованим з’єднанням 1-ї танкової групи генерала Е. фон Клейста вдалося наблизитися до Києва на відстань 15-20 км.

11 липня 1941р. командувач Південно-Західного фронту М.П.Кирпоніс, керівництво Київського обкому партії і облвиконкому, розробивши план оборони столиці Радянської України у відповідності до загального плану оборони київського плацдарму, перейшли до негайної і активної організації оборони Києва. Вживалися термінові заходи, спрямовані на приведення в бойову готовність Київського укріпленого району (КиУру). Перша смуга оборони КиУру довжиною 85 км пролягала правим берегом р.Ірпінь, далі на схід до Дніпра; глибина оборони сягала 6-10км. Вона мала 750 оборонних споруд, багато проти танкових ровів, дротяних загороджень. Друга смуга оборони, що мала також велику кількість оборонних споруд, проходила через Вижгород, Пущу-Водицю, Святошин, Жуляни, Пирогів, Чапаєвку. Третю смугу обладнали безпосередньо в передмісті.

Разом з доблесними військами Південно-Західного фронту на захист Києва груддю стало населення міста і області. Надавалася велика допомога військам у приведенні до бойової готовності КиУру. На будівництві оборонних споруд щоденно працювало більше 160 тис. трудящих. Вони також будували укріплення в центрі міста, вікна і вітрини магазинів закладали мішками з піском, цілі квартали й окремі будинки перетворювали на опорні пункти, на площах і перехрестях вулиць споруджували барикади з бійницями для кулеметів і гармат, копали окопи і щілини для укриття населення під час бомбардувань. Значну роботу в столиці проводили організації засобів безпеки проти шпигунів і диверсантів. Трудящі Києва взяли активну участь у розгортанні мережі госпиталів. Самовіддано трудилися колективи підприємств Києва, успішно виконуючи замовлення для фронту, для потреб оборони міста: виробляли зброю і боєприпаси, випускали пляшки із запалювальною рідиною, здійснювали ремонт танків, автомашин, літаків. Створенні партійними і радянськими організаціями загони народного ополчення і винищувальні батальйони разом з частинами Червоної Армії хоробро билися з переважаючими силами ворога. Мужньо діяли під Києвом посланці навчальних закладів столиці. Разом з кадровими військовими такі народні ополченці відбивали безперервні атаки ворога. Були побудовані і укомплектовані робітниками київських підприємств 2 бронепоїзди ополченців, які вели бойові дії на ближніх підступах до Києва. В обороні столиці брали участь озброєні загони трудящих Харкова, Сталіно та інших промислових центрів республіки. У тилу військ противника, що діяли під Києвом билися десятки партизанських загонів. Про бойові подвиги захисників Києва газета «Правда» у ті дні писала: «Героїчна Красна Армія, доблесне народне ополчення, всі кияни, здібні носити зброю, стійко і мужньо захищають красуню-столицю Радянської України від вторгнення фашистських варварів». Наші воїни героїчно билися з ворогом, не шкодуючи ані сил, ані самого життя, але ж в жодному статуті не було записано, що солдат зобов’язаний кидатися під танк з гранатою, таранити літак, затуляти собою амбразуру доту тощо.

Оборона Києва продовжувалася 78 днів. Це була одна із найкрупніших операцій радянських військ першого періоду Великої Вітчизняної війни. В боях на київському напрямку ворог втратив більше 100 тис. солдат і офіцерів, біля 200 літаків, сотні танків і багато іншої бойової техніки. Незважаючи на велику перевагу в силах, ворогу так і не вдалося взяти Київ штурмом. Гітлерівське командування змушене було перекинути значну частину своїх військ з центрального (Московського) на південний (Київський) напрямок. Тільки тоді, коли над героїчними захисниками Києва нависла небезпека оточення, Ставка Верховного Головнокомандування 19 вересня дозволила радянським військам 37-ї армії залишити місто і відійти на нові рубежі оборони.

Оборона Києва тривала до 26 вересня. Однак вороже кільце навколо значної частини військ Південно-Західного фронту вже зімкнулося у його глибокому тилу в районі Лохвиці. Невдовзі ж відступаючі радянські війська спостигла трагедія повного оточення окупантами. Запеклі бої в оточенні подовжувалися до кінця вересня. Одна частина бійців і командирів вирвалася із оточення, друга частина – перейшла до партизанських дій, багато загинуло в боях смертю хоробрих. 20 вересня у бою при виході з оточення в урочищі Шумейкове біля хутора Дрюківщина Лохвицького району Полтавської області загинули командувач Південно-Західного фронту генерал-полковник, Герой Радянського Союзу М.П.Кирпоніс і член Військової ради фронту, секретар ЦК КП(б)У М.О.Бурмистенко, а 23 вересня біля с.Красне – начальник штабу фронту генерал-майор В.І.Тупиков, багато офіцерів штабу, секретар Київського обкому партії М.Мишин, голова облвиконкому Т.Костюк, голова Київського міськвиконкому І.Шевцов і деякі інші партійні й радянські працівники.

У цілому Київська стратегічна оборонна операція 1941р., яка тривала понад 2,5 місяці й охоплювала велику територію – близько 300 км по фронту і майже 600 км углиб, в т.ч. героїчна оборона Києва, мала велике військово-стратегічне і політичне значення. Вона на довгий час задержала просування ворога до важливих промислових районів країни, дала можливість евакуювати на схід багато промислових підприємств, тисячі людей. Крім того, переміщення під Київ значних сил ворога більше ніж на місяць затримало наступ німецьких військ на Москву, дозволило створити стійкий фронт оборони на центральному напрямку і певною мірою сприяло крахові гітлерівського плану «блискавичної війни». Подвиг, здійснений бійцями і командирами Південно-Західного фронту в ході цієї оборонної операції, назавжди увійшов в історію Великої Вітчизняної війни. Подвиг Києва і його жителів, правда, із запізненням високо оцінений Батьківщиною. Президія Верховної Ради СРСР 21 червня 1961р. прийняла Указ про присвоєння Києву почесного звання «Місто-Герой» і нагородження його орденом Леніна та 8 травня 1965р. – Указ про нагородження Києва медаллю «Золота Зірка». Понад 102 тис. воїнів, городян, партизанів і підпільників, котрі зробили свій вклад у захист рідного міста, отримали медаль «За оборону Києва».

26 вересня військам Південно-Західного фронту (40-а, 21-а, 38-а і 6-а армії) під керівництвом нового головнокомандувача Південно-Західного напрямку Маршала Радянського Союзу С.К.Тимошенко Ставка ВГК поставила завдання: організувати стійку оборону на рубежі Білопілля-Гадяч-Шишаки-Красноград. Обстановка на південній дільниці радянсько-німецького фронту була важкою. Ворог прорвався в Донбас захопив частину Лівобережної України й вийшов на підступи до Криму. Ставка ВГК перекинула на Південно-Західний фронт резерви, щоб поліпшити там ситуацію.

Однією із найважливіших військових операцій в Україні була Одеська стратегічна оборонна операція 1941р. За характером бойових дій її поділяють на 4 етапи: 1)оборонні бойові дії на далеких підступах до Одеси – з 5 до 18 серпня; 2)оборонна битва – з 19 серпня до 21 вересня; 3)контрудар військ Одеського оборонного району (ООР) – з 22 вересня; 4)евакуація ООР – з 1 до 16 жовтня. Як вже зазначалося, з перших же хвилин війни румуно-німецькі з’єднання зробили найенергічніші спроби форсувати р.Прут і р.Дунай і захопити плацдарми на українській і молдавській територіях. Однак героїзм бійців і командирів лівого флангу Південного фронту дозволив не тільки міцно удержувати державний кордон, але й переходити в контрнаступ з висадкою десанту на ворожій території і захопленням значних за площею плацдармів, військовополонених, трофеїв.

Моряки-чорноморці і прикордонники серед перших вступили в нерівний бій. Завдяки пильності й рішучості командувача Чорноморського флоту віце-адмірала П.С.Октябрського та начальника штабу Одеського військового округу генерала М.В.Захарова, які, не побоявшись відповідальності, ще напередодні фашистського нападу підняли Чорноморський флот і Одеський військовий округ за бойовою тривогою. Гітлерівцям не вдалося досягти цілковитої раптовості свого нападу. Порівняно з іншими військовими округами і флотами Одеський військовий округ і Чорноморський флот організованіше зустріли фашистську агресію.

З початком воєнних дій на території України плацдарми на румунському березі, захоплені радянськими військами після форсування р.Прут, довелося залишити. Однак вони близько 20 діб вели прикордонний бій, завдяки чому Одеса мала можливість готуватися до оборони. Щоб укріпити оборону чорноморського узбережжя, у т. ч. й Одеси, ще 8 липня зі складу 9-ї армії було виділено Приморську групу. 19 липня її реорганізували в Окрему Приморську армію, яка стала основною силою оборони Одеси. На початковій стадії Приморська армія складалася з 2-х дивізій – 25-ї Чапаєвської та 95-ї Молдавської, а також окремих частин і мала лише 34,5 тис. воїнів, 19 літаків винищувачів. Тим часом ворог, наступаючи проти захисників Одеси, мав: угруповання 4-ї Румунської армії в складі 18 дивізій та 1 німецьку дивізію загальною їх чисельністю 300 тис. чоловік; понад 100 танків і 200 літаків. Значить, чисельність ворожих сил у 8 разів перевищувала захисників Одеси; противник мав також 5-кратну перевагу над захисниками міста в артилерії, авіації. Величезне ж угруповання фашистських військ, котре наступало на Одесу, розраховувало відразу заволодіти нею, щоб полегшати свої операції по запланованому розгрому радянських військ Південного фронту, Чорноморського флоту, по оволодінню Донбасом, Кримом і Кавказом.

Окрема Приморська армія і Військово-морська база прикривали одеський напрямок, забезпечували міцну сухопутну та протидесантну оборону міста. Гітлерівський «план Барбаросса» на даному напрямку несподівано забуксував. Героїчними зусиллями Окремої Приморської армії, якою командував генерал-майор Г.П.Софронов ( а з жовтня 1941р. генерал-майор І.Ю.Петров), німців та їх союзників румунів було зупинено.

5 серпня 1941р. Ставка ВГК наказала командувачу Південного фронту генералу армії І.В.Тюленєву: «Одесу не здавати й обороняти до останньої можливості, залучаючи до справи Чорноморський флот». Ця дата вважається початком героїчної оборони Одеси. У той день Головнокомандувач Військово-Морського Флоту СРСР адмірал М.Г.Кузнєцов дав вказівки Військовій раді Чорноморського флоту з організації і ведення оборони Одеси. Командиру Одеської військово-морської бази контр-адміралу Г.В.Жукову наказувалося разом з командуванням сухопутних військ розробити план оборони міста з використанням корабельної і берегової артилерії, яка мала вести вогонь по наземних цілях. Кораблям бази було віддано наказ: до останнього снаряда підтримувати сухопутні війська. Проте оборона Одеси не була лише справою військових. Уже тоді в народному ополченні і винищувальних батальйонах налічувалось 55тис. добровольців. Із них 30 тис. згодом влилися до складу регулярних частин Червоної Армії.

До 10 серпня частини двох стрілецьких дивізій і кавалерійська бригада Окремої Приморської армії стримували натиск переважних сил противника на підступах до Одеси, але згодом змушенні були відійти на лінію Григорівка-Свердлове-Чоботарівка-Кагарлик-Дністровський лиман. Почалося інтенсивне будівництво оборонних споруд і вдосконалення вже створених передового і головного оборонних рубежів, а також рубежу прикриття міста. На підступах до передового рубежу спішно зводилися опорні пункти та відсічні позиції.

Активну участь у цих роботах брали мешканці Одеси. Партійні й радянські організації міста і області в короткий термін мобілізували більше 100 тис. чоловік на зведення рубежів оборони. Загальне керівництво інженерним облаштуванням місцевості здійснював Герой Радянського Союзу генерал-майор інженерних військ А.Ф.Хрєнов. На початок вересня Одеса була опоясана оборонними спорудами загальною довжиною понад 250 км. Передовий рубіж оборони проходив за 20-25 км від Одеси; його довжина становила 80 км. Фланги передового рубежу впиралися у водні перешкоди – Аджаликський та Дністровський лимани. Головний рубіж оборони довжиною 60 км був зведений за 10-14 км від околиці міста. Він тягнувся від дельти Аджаликського лиману та південної околиці Гільдендорфа (Красносілки) до Протопопівки, Гнилякового, Татарки, Сухого Лиману. Рубіж прикриття проходив за 5-10 км від міста. У межах міста з’явилися внутрішні смуги оборони, котрі призначалися як для ведення боїв у самій Одесі, так і для прикриття міста та евакуації його захисників. На вулицях Одеси спорудили понад 250 барикад.

4-а Румунська армія кілька разів здійснювала атаки, намагаючись з ходу оволодіти Одесою, але істотних успіхів не добилася. Після 15 серпня противник перейшов від наступу по всьому фронту до завдавання ударів по флангах. Наші воїни билися до останнього за кожну п’ядь рідної землі. В 54-у полку 25-ї Чапаївської дивізії народилася бойова слава дівчат Н.А.Онілової і Л.М.Павлюченко. Молода робітниця Одеської трикотажної фабрики Н.А.Онілова добровільно пішла на фронт, стала кулеметницею. Вже в першому бою знищила 40 загарбників, а всього під час оборони Одеси і пізніше під Севастополем – більше 350. Добровільно пішла на фронт співробітниця Одеської наукової бібліотеки ім. М.Горького Л.М.Павлюченко. Ставши снайпером, вона вбила під Одесою понад 100 фашистів. 18 серпня в районі станції Карпово батальйону лейтенанта Я.Г.Бреусу довелося витримати найбільш сильний ворожий натиск, який включав і психічну атаку. Проти нього виступив цілий полк піхоти, а група танків вже прорвалася через траншеї батальйону (у той день противник відразу ввів там в бій коло 60 танків). Стійкість цього батальйону і героїчні дії його командира мали особливе значення для бажаного результату всього бою. За звершений подвиг в цьому бою і попередні подвиги Я.Г.Бреусу першому із захисників Одеси Президія Верховної Ради СРСР Указом від 10 лютого 1942р. присвоїла звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». У період оборони Одеси 3-й, бреусівський, батальйон 161-го стрілецького полку 95-ї Молдавської стрілецької дивізії знищив декілька тисяч ворожих солдат і офіцерів. Всіх бійців свого батальйону Я.Г.Бреус називав героями; вони були представниками 12 національностей.

В боях 18 і 19 серпня рота капітана А.С.Ламзіна була оточена батальйоном противника. Знищивши майже 200 фашистів і підбивши 2 танка, вона вийшла з оточення і продовжувала захищати Одесу. Величезну допомогу захисникам Одеси подавали 411-а і 412-а артилерійські берегові батареї, а також крейсери «Комінтерн», «Красный Крым», ескадрені міноносці «Шаумян», «Незаможник», «Смышлённый», «Фрунзе», «Дзержинський»,есмінець «Способный».

Обороняли Одесу до останньої краплі кров і не лише одесити. Всі знають про героїчні 411-у і 412-у артилерійські берегові батареї, силу ударів яких часто доводилося відчувати на собі ворогу. Коли ж румуно-фашистські війська вирішили захопити 412-у артбатарею, щоб використати її гармати для обстрілу міста, то враз на захист батареї кинулося у бій поповнення, яке щойно прибуло – 250 шахтарів із Донбасу. У той момент не виявилося хоч скільки-небудь відповідної можливості озброїти шахтарів. Перед цим шахтарям, на їх же прохання, видали матроські тільники (нижні трикотажні сорочки в синьо-білу смужку), по 5-6 гранат на шахтаря-бійця, ножі, саперні лопатки і лише 10 наявних гвинтівок. У своєму першому і останньому героїчному бою вони врятували батарею від захоплення, але загинули всі до одного. Цей епізод один із тисяч і тисяч подібних епізодів засвідчує високий патріотизм і масовий героїзм простих радянських людей.

Одеса чинила опір наполегливо, відчайдушно і часто з гумором. Наприклад, знаменитий танк НІ – «На іспуг» – придумали саме в Одесі й склали на заводі ім. Січневого повстання. Обшитий сталлю трактор навряд чи міг завдати серйозної шкоди противникові, однак, випускаючи клуби диму, він потужно ревів; страхітливий ефект справляли на ворожих солдатів також його фари й сирени танка «На іспуг».

Одеса в умовах облоги вона продовжувала жити й працювати для фронту, випускаючи 32 види оборонної продукції, серед них танки «На іспуг», бронетранспортери, бронепоїзди, міномети, гранати, протипіхотні міни, пляшки з горючою сумішшю. Багато відремонтовано гармат, танків, кулеметів, тягачів, автомашин.

Після захоплення противником водонасосної станції «Дністер» Одеса втратила основне джерело водопостачання. Фашисти вирішили придушити опір захисників міста спрагою, голодом і епідеміями. З 25 серпня в Одесі було введено карткову систему на видачу води з добовою нормою 4- 5 літрів на людину. Та й ці злигодні не зломили бойового духу захисників Одеси. Перебуваючи в облозі, позбавлена води й регулярного постачання, під варварськими бомбардуваннями й артобстрілами Одеса стояла на смерть. Піхотинці, моряки, артилеристи, льотчики завдавали противнику великих втрат, але не рахуючись з ними, він рвався до центру.

Не злічити радянських воїнів різних національностей, котрі здійснювали видатні подвиги. Немеркнучою славою вкрили себе бійці і командири 1-го полку морської піхоти під командуванням Я.І.Осипова. Небо Одеси захищали героїчні льотчики 69-го авіаційного полку під командуванням майора Л.Л.Шестакова, котрі збили за період її оборони 115 ворожих літаків. Неоціненну допомогу надали обложеній Одесі моряки Чорноморського військового та торговельного флотів. Ритмічно, хоча й з перевантаженнями, працювало серце оборони міста Одеський морський порт, колектив якого під начальствуванням П.М.Макаренка вершив тоді героїчні подвиги. 19 серпня рішенням Ставки Верховного Головнокомандування утворили Одеський оборонний район (ООР), командувачем якого призначили контр-адмірала Г.В.Жукова. ООР розподілили на сектори з метою досягнення кращої керованості та особливої відповідальності. До ООР увійшли Окрема Приморська армія, Одеська військово-морська база і додана до неї частина кораблів Чорноморського флоту. Червоноармійці, матроси та жителі Одеси, ставши єдиним бойовим гарнізоном, відбивали численні атаки противника, виявляючи виняткову мужність і масовий героїзм.

Цікаво ж таке: населення Одеси, перебуваючи в облозі, продовжувало жити й боротися, зберігаючи свій неповторний оптимізм і гумор, про що засвідчували відкриті листи одеситів до А.Гітлера та І.Антонеску. Перший лист розповсюджувався у вигляді листівок на всіх мітингах, другий – було опубліковано в газеті «Большевистское знамя» від 3 вересня 1941р. Це – справжній феєрверк одеської дотепності, замішаної на сталих традиціях українського гумору. Автори листів, звертаючись до фашистських нападників від імені українського народу, складали на зразок відомого листа запорізьких козаків турецькому султану. «Ми, правнуки й онуки славних і войовничих запорожців землі української… вирішили тобі, проклятий кате, листа цього написати, як писали колись наші прадіди…Нагадаємо тобі, коли в тебе пам’ять куца, що наш український народ завжди лупив німців, як цуциків. Били вас, падлюк, мечі Данила Галицького і шаблі козаків Богдана Хмельницького, у 1918р. кайзерівських вояків ми гнали з України, наче собак. Завжди били ми німецьких лицарів-псів, розіб’ємо й тепер, – йшлося в листі до А.Гітлера. Не менш яскравим був і лист до І.Антонеску, який подібно до попереднього, написаний також на зразок відомого звернення запорожців до турецького султана: «Нещодавно ми написали листа твоєму другові – фюреру, з котрим ти перебуваєш у союзі та плазуєш перед ним на пузі. А щоб не думав ти, що ми тебе забуваємо, то ми й тобі пишемо…Що виграв ти для румунського народу від мальбруківського походу?... Ти нахваляєшся, що забереш наше місто, а ми з твоєї армії зробимо тісто!». Лист закінчувався висновком, під яким підписалися багато одеситів і захисників міста: «Ніколи не бачити тобі, песе, нашої Одеси.

Фашистським загарбникам, що облягали Одесу, нетерпляче ввижалися наступні успіхи в боях за Донбас, Крим і Кавказ. Населення чорноморської «перлини» мужньо переносило тягар облоги – систематичні нальоти ворожої авіації та артилерійські обстріли, брак продовольства, медикаментів. У цих важких умовах ані на день не припинялася робота фабрик і заводів. Героїчна оборона Одеси виявила могутню єдність армії, флоту і народу. Захисники міста відтягнули на себе 300-тисячне угруповання фашистських військ і в довгочасних, стійких боях знекровили його. Ворог втратив більше 160 тис. солдат і офіцерів, 167 літаків, майже 100 танків, багато гармат й іншої зброї.

Героїчна оборона Одеси в серпні-жовтні 1941р. по суті стала першою з блискучим успіхом стратегічною оборонною операцією радянських військ від початку Великої Вітчизняної війни. 73-денна оборона Одеси мала велике військово-оперативне, стратегічне і морально-політичне значення. Захисники Одеси продемонстрували всьому світу стійкість, мужність і величність морального духу, відданість Батьківщині, і непохитну віру в Перемогу. Героїчна оборона Одеси порушила стратегічні плани А.Гітлера на Півдні України. Вона допомогла Батьківщині виграти в початковий період дорогоцінний час, зірвати гітлерівські плани «блискавичної» війни, накопичити в тилу резерви і в грудні 1941 р. перейти в контрнаступ під Москвою. Бойовий досвід при обороні Одеси був творчо використаний в період героїчної оборони Севастополя, Кавказу, Сталінграда і т. д. Мужність, залізна витримка військ і населення ООР стали надихаючим прикладом не тільки для наших співвітчизників, але й для народів інших країн, які боролися проти фашизму.

30 вересня 1941р. Ставка Верховного Головнокомандування наказала евакуювати Одеський оборонний район на Кримський півострів для посилення його оборони. Чорноморський флот зразково провів спеціальну операцію з передислокації військ Окремої Приморської армії на новий театр воєнних дій. Евакуацію, що тривала протягом двох тижнів було завершено 16 жовтня 1941р. Всі війська, армійські тили і командування Окремої Приморської армії були вивезені з Одеси до Криму. Вперше в історії війн таке чисельне угруповання військ (80 тис. чоловік) з бойовою технікою потай від ворога відійшло з фронту, протягом кількох годин завантажилося на кораблі і без втрат було перекинуте морем на інший напрямок. Під час евакуації з Одеси вдалося вивести понад 1000 автомашин, близько 500 гармат різних калібрів, 14 танків, 5 бронемашин, 163 трактори, більше 3,5 тис. коней і коло 25 тис. тонн різних вантажів. Транспорти Одеського порту за період оборони Одеси евакуювали 350 тис. громадян, поранених і хворих людей і понад 200 тис. тонн вантажів, промислового обладнення, бойової техніки, продовольства, різних коштовностей із самої Одеси та інших південних областей України. Усього морською трасою Одеса-Севастополь-Одеса з липня до середини жовтня 1941р. пройшло 911 транспортів. Від початку воєнних дій до 15 жовтня на переході Одеса-Севастополь-Одеса в зоні комунікацій, яку захищала Одеська військово-морська база, потонуло від атак бомбардувальної авіації противника 3 наших транспорти і залізобетонний док, завантажений паровозами. Всього ж з 20 липня до 28 жовтня транспортний флот у північно-західному районі Чорного моря втратив 13 суден. Незважаючи на всю складність обстановки, Чорноморський флот своє завдання щодо забезпечення морських сполучень виконав. В боях за Одесу загинуло 16 578 чоловік, було поранено 24 690. Захисники Одеси 73 дні мужньо відбивали атаки противників, що мав велику перевагу в силах, і виявили високі зразки мужності, непохитної стійкості і самовідданості. Ворог не здобув міста; його було залишено за наказом Верховного Головнокомандування. Залишаючи місто, приморці закликали одеситів продовжувати боротьбу й обіцяли повернутися. Так і сталося. Одеса відступила, але не здалася.

Не забутий подвиг Одеси. Не забуті й подвиги її героїв; їхні імена стали безсмертними, вони живуть у назвах вулиць, їх викарбовано на меморіальних дошках і надгробних плитах Алеї Слави, їм присвячений Пояс Слави – 11 монументів солдату-захиснику, котрий увічнив героїчну епопею оборони Одеси в 1941р., а також меморіальні комплекси 411-ї і 412-ї берегових батарей. 62 учасникам оборони Одеси присвоєно звання Героя Радянського Союзу, тисячі їх удостоєні інших високих нагород Батьківщини. Понад 130 тис. захисників міста, а також ряд підприємств, що особливо відзначилися в цей період, були нагороджені медаллю «За оборону Одеси». Одеса ж стала містом-героєм. Героїчна оборона Одеси назавжди збережеться в історії як, вічно живий подвиг нашого народу, його Збройних Сил.

Війська Червоної Армії, відступаючи під натиском переважаючих сил, завдавали противнику нищівних ударів, виснажували, вимотували його в битвах і самі зазнавали тяжких втрат. Ворог рвався в Крим. Гітлерівське командування добре розуміло стратегічне і військово-політичне значення Криму для обох протидіючих сторін. Через Крим проходив найкоротший шлях з України Керченською протокою на Кавказ. Володіючи Кримським півостровом, можна контролювати вхід в Азовське море і комунікації Чорного моря. Крим був зручним плацдармом для базування авіації, що забезпечувало панування в повітрі над Азовським морем, а також над Чорноморським узбережжям Кавказу. Тому А.Гітлер вимагав: до настання зими оволодіти Кримом. Для захоплення Криму німецьке командування виділило 11-у армію (командувач – генерал-полковник Е.фон Манштейн) і румунський гірський корпус. Загальна чисельність військ противника становила близько 124 тис. чоловік, понад 2 тис. гармат і мінометів, більше 100 танків. З повітря війська підтримував 4-й авіаційний корпус у складі 77-ї винищувальної ескадри (150 літаків М-109); 2 бомбардувальні ескадри (понад 100 літаків Ю-87, майже 100 літаків Хейнкель-111).

Радянське командування, зважаючи на загрозу захоплення Криму, у серпні 1941р. приступило до створення 51-ї Окремої армії (командувач – генерал-полковник Ф.С.Кузнєцов). Ворожі війська наближалися до Дніпра в його нижній течії, а дивізії 51-ї Окремої армії тільки формувалися і для них не вистачало зброї. Усього 51-а Окрема армія у своєму складі нараховувала близько 100 тис. чоловік, майже 1000 гармат і мінометів, 66 танків (з яких 56 були легкими танками-амфібіями Т-37 з кулеметами і тонкою бронею і 47 літаків).

Кримська оборонна операція розпочалася 24 вересня і тривала до 16 листопада 1941р. Велика перевага ворога в живій силі і техніці, бойовий досвід його солдат і офіцерів змусили радянське командування 28 вересня відвести війська на Ішуньські позиції. З 29 вересня до 4 жовтня фашистські війська зробили ряд спроб, хоча і безуспішних, прорвати Ішуньські позиції. Виникла реальна загроза втрати Криму. Для посилення його оборони Ставка ВГК 30 вересня 1941р. вирішила додатково до Окремої 51-ї армії евакуювати з Одеського оборонного району на Кримський півострів війська Окремої Приморської армії (командувач – генерал-майор І.Ю.Петров). Її дивізії зразу ж було направлено на фронт.

У другій половинні жовтня, коли 1-а танкова армія групи армій «Південь» відтіснила війська Південного фронту до Таганрога, наступ на Крим відновився. Це дало змогу противнику підсилити 11-у армію танками мотобригади «Циглер». 20 жовтня фашистські війська прорвали оборону на Ішуньських позиціях. 22 жовтня рішенням Ставки ВГК було створено командування всіма військами Криму на чолі з віце-адміралом Г.І.Левченком. Чорноморський флот перейшов в оперативне підпорядкування командувача військ Криму. 24 жовтня Окрема Приморська армія силами 3-х дивізій завдала контрудару на ішуньському напрямку. У той момент на підступах до Криму противник уже мав 9 піхотних дивізій, 2 моторизовані дивізії і 2 кавалерійські бригади, посилені артилерією та авіацією. 26 жовтня, увівши у бій ще 2 дивізії, гітлерівці прорвали оборону. В результаті жорстоких боїв деякі частини Червоної Армії опинилися в оточенні, але продовжували героїчно битися. Окрема Приморська армія із запеклими боями відійшла і зайняла оборону на підступах до Севастополя. Дивізії 51-ї Окремої армії з особливою впертістю вели важкі оборонні бої за Керченський півострів, однак утримати його не вдалося. До 16 листопада німецько-фашистські війська захопили весь Крим, за винятком Севастополя. Під час кровопролитних боїв у Криму радянські війська втратили 20,5% від усього особового складу 51-ї Окремої і Приморської армій та доданих їм кораблів і частин Чорноморського флоту. Як зізнався генерал-полковник Е. фон Манштейн, втрати 11-ї армії, якою він командував, також були «досить значними… вже здавалося, що наступальний порив військ зовсім зник», а «командир однієї з кращих дивізій вже двічі доповідав: сили його полків майже вичерпані». У ході Кримської операції радянські війська, завдаючи противникові суттєвих втрат, коло двох місяців стримували 11-у німецьку армію і це дало змогу їх командуванню посилити сухопутну оборону Таманського півострова і Севастополя.

Легендарна Севастопольська оборонна операція почалася 30 жовтня 1941р. і тривала понад 8 місяців. Вже з липня 1941р. за розпорядженням командувача Чорноморського флоту віце-адмірала П.С.Октябрського і рішенням міських організацій створювалася система сухопутної оборони Севастополя. Воїни Севастопольського гарнізону і жителі Севастополя швидкими темпами будували довкола міста три рубежі оборони: передовий, головний і тиловий з дотами, дзотами та іншими оборонними спорудами. 29 жовтня, коли ворожі війська вийшли на ближні підступи до Севастополя, надзвичайний орган влади – Севастопольський комітет оборони, очолюваний секретарем міському партії Б.Борисовим, ввів у місті стан облоги.

Операція гітлерівського командування по захопленню Севастополя отримала кодове найменування «Лови осетра». 30 жовтня першого удару по моторизованій колоні 11-ї армії генерала Е. фон Манштейна завдала 54-а артилерійська батарея берегової оборони Чорноморського флоту, розташована біля с. Миколаївка за 40 км північніше Севастополя. Командував батареєю старший лейтенант І.І.Заїка; його підлеглі успішно відбили наступ мотоколони. У бій включилися й інші батареї та частини Севастопольського військового гарнізону, виявляючи стійкість і героїзм. Серед тих, хто став на захист міста, були і курсанти Севастопольського військово-морського училища берегової оборони. Сухопутні війська підтримували корабельна артилерія і авіація. У боях брала участь артилерія 31 корабля, в т. ч. лінкора «Паризька комуна», 5 крейсерів і 11 ескадрених міноносців. Так почалася 250-денна оборона Севастополя, яка стала одним із найяскравіших прикладів героїзму радянського народу.

Севастополь відважно захищали війська Приморської армії і моряки Чорноморського флоту. Для оборони Севастополя 7 листопада був створений Севастопольський оборонний район (СОР). Командування оборонним районом було покладено на командувача Чорноморського флоту віце-адмірала П.С.Октябрського. Його заступниками стали: із сухопутної оборони – командувач Приморської армії генерал-майор І.Ю.Петров, з берегової – генерал-майор М.О.Остряков; членом Військової Ради призначили дивізійного комісара М.М.Кулакова.11 листопада для зручності управління військами СОР поділили на 4 сектори. Кожин з них очолював комендант (командир дивізії). У складі СОР нараховувалося близько 50 тис. чоловік, 170 гармат, система ППО мала 60 зенітних гармат і 30 кулеметів. На аеродромі Севастополя базувалося до 100 літаків. Севастопольська морська база мала кілька бригад морської піхоти загальною чисельністю 21 тис. чоловік. З 19 листопада СОР перейшов у безпосереднє підпорядкування Ставки ВГК.

Територія СОР ще до початку Великої Вітчизняної війни була однією із найукріпленіших місць в світі. Споруди на цій території включали десятки укріплених гарматних позицій, мінні поля тощо. У систему оборони входили дві так звані «бронебашенні батареї» (ББ), або форти, озброєні артилерією крупного калібру. На флангах оборонного району розташовувалися найпотужніші в Севастополі берегові батареї: № 30 – в районі села Любимівка, в гирлі річки Бельбек, № 35 – в районі мису Херсонес, що отримали у німців назву «Максим Горький-1» і «Максим Горький-2». Кожна батарея мала по чотири 305-міліметрові гармати, розміщені в броньованих баштах (стінки – 305 мм, дах – 203 мм). Двобаштові установки батареї були цілим підземним містечком, укритим товстим шаром бетону. Об’єм бетонних робіт лише на одній батареї приблизно дорівнював об’єму робіт при будівництві Дніпрогесу. Довкола кожної башти розташовувалися двоснарядні і двозарядні льохи. У кожному снарядному льосі розміщувалося по 201 снаряді, в зарядному – по 402 напівзаряди. У підбаштовому приміщені була рейкова залізниця з ручними вагонетками, в яких боєприпаси доставлялися до нарядника. Підйом боєприпасів, заряджання, наведення здійснювалося за допомогою електроприводів. Обслуга однієї башти складалася із 54 чоловік.

Небувалою в світі крупнокаліберною і великоваговитою артсистемою, такою, що застосовувалася німецькими фашистами в бойових діях, стала 800-міліметрова експериментальна залізнична установка «Дора», створена наприкінці 1941р. Ініціатором і гарячим прибічником цієї зброї був сам А.Гітлер. Бойову роботу «Дори» під Севастополем забезпечували майже 5 тис. чоловік. На думку А.Гітлера «Дора» повинна була зіграти важливу роль в останньому штурмі російського приморського міста-фортеці Севастополя. Гармата загальною масою більше 1000 тонн була таємно переправлена з Німеччини і суворо секретно розміщена в спеціальній схованці, побудованій у скальній місцевості.

До і під час перших спроб фашистських агресорів захопити Севастополь міська партійна організація зосереджувала всі зусилля населення на допомогу військам. Севастопольська партійна організація направила на фронт близько 80% комуністів. Були сформовані частини народного ополчення чисельністю в 15 тис. чоловік, винищувальний і комуністичний батальйони. На устаткованих під землею спецкомбінатах виробляти і ремонтувати зброю, виготовляли обмундирування. Серед домашніх господарок міста створювали багато груп самозахисту. Тисячі жінок ставали донорами, даючи свою кров пораненим бійцям.

Саме артилеристам берегової оборони і воєнним морякам довелося прийняти на себе перші удари ворога. Моряки стали нездоланним заслоном для фашистських танків і піхоти. Більшість із них полягло в жорстоких боях, захищаючи Севастополь. Так, 7 листопада 5 чорноморців 18-го батальйону морської піхоти – матроси І.М.Красносельський, Д.С.Одинцов, Ю.К.Паршин, В.Ф.Цибулько на чолі з політруком М.Д.Фільченковим – у бою біля селища Дуванкой (нині с.Верхньосадове, однойменної сільради, підпорядкованої Нахімовській райраді м. Севастополя), закрили шлях більше 20 ворожим танкам, що прорвалися до Севастополя в обхід Бельбецької долини. Коли скінчилися боєприпаси, а І.М.Красносельський і В.Ф.Цибулько були смертельно поранені, М.Д.Фільченков, Ю.К.Паршин і Д.С.Одинцом, обв’язавшись гранатами, кинулися під танки. Всі вони загинули; у цьому бою знищено 10 танків. Відважним морякам, які ціною власного життя зупинили танки ворога, посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На місці їхньої загибелі споруджено пам’ятник.

В умовах відбиття наступу ворога Ставка ВГК особливу увагу приділяла терміновому удосконаленню як сухопутної, так і протиповітряної оборони. Важливим завданням було доукомплектування, організаційне укріплення і відновлення боєздатності Приморської армії, що входила до складу СОР. Чорноморському флоту наказувалося обороняти Севастополь і Керченський півострів, скувати сили фашистів в Криму і не допустити їх на Кавказ через Таманський півострів. Ставка ВГК також віддала окремі розпорядження щодо організації оборони і постачання Севастопольського військового гарнізону зброєю, боєприпасами, харчами (Закавказький військовий округ кораблями відправив до Севастополя тисячі гвинтівок, сотні кулеметів і велику кількість боєприпасів.

Багаторазові атаки ворога, який мав перевагу над захисниками Севастополя по чисельності особового складу в 2 рази, гарматам і мінометам – в 3,4 рази, танкам і літакам – в 12 разів, розбивалися об небачену стійкість доблесного радянського воїнства. Обложене місто залишалося неприступним. Після провалу спроб відразу захопити Севастополь німецько-фашистське командування здійснило 3 величезні штурми міста: перший – з 11 листопада 1941р., другий – з 17 грудня 1941р., третій – з 7 червня 1942р., хоча боротьба за місто з листопада 1941р. не припинялася ні на один день.

Протягом всіх днів оборони Севастополя героїзм захисників міста був масовим. Ось лише деякі із тисяч фактів. Єфрейтор Іван Богатир скосив своїм кулеметом не одну сотню фашистів. Снайпер-інструктор Ной Адамія знищив до 200 гітлерівців. Розвідниця Марія Байда винесла з дільниць боїв сотні поранених бійців і командирів, вивела з оточення поранених воїнів до своїх. І. Богатирю, Н.Адамії, М.К.Байді було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В дні оборони жителі міста виявили ратний і трудовий героїзм. Робітники Морського заводу під обстрілом ворога ремонтували кораблі, створювали бойову техніку вдень і вночі, обладнали 2 бронепоїзди, побудували й оснастили плавучу батарею №3, що отримала назву «Не чіпай мене», яка надійно прикривала місто від нальотів фашистської авіації з моря. Німці називали її «Квадрат смерті». У гірських виробленнях (штольнях) на березі Севастопольської бухти були створені підземні спецкомбінати: № 1 – для виробництва зброї і боєприпасів; № 2 – для пошиття білизни, взуття та обмундирування. Тут же, під землею, працювали амбулаторії, їдальня, клуб, школа, дитячі ясла і сад, а згодом – госпіталь, хлібозавод. В дні оборони відважно захищав своє місто гарнізон Севастопольської міліції під керівництвом начальника міського відділу міліції В.Бузини. Велику допомогу надавали севастопольські партизани. Безсмертний подвиг здійснили воїни дзоту № 11. Червонофлотець комсомолець І.Голубець ціною власного життя врятував бойові кораблі та їх екіпажі в Стрілецькій бухті; йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. За подвиги в ті дні звання Героя Радянського Союзу були удостоєні кулеметниця Н.А. Онілова і снайпер Л.М. Павлюченко. Непохитну мужність і відвагу проявили в дні оборони медичні працівники флоту і міста. За 8 місяців оборони вони врятували життя десяткам тисяч людей, повернули до бойових лав 30 927 поранених і 10 686 хворих.

Захисники Севастополя продемонстрували палкий патріотизм, неприборкну волю до перемоги. А.Гітлер постійно вимагав найшвидшого захоплення Севастополя, котрий був потрібен йому ще в жовтні, листопаді 1941р. Один із його чергових термінів – узяти місто не пізніше 22 грудня, щоб звільнити резерви і перекинути їх з Криму для групи армій «Південь»; з цією метою А.Гітлер знову направив Е. фон Манштейну додаткові війська. Ось витяг із щоденника німецького єфрейтора, убитого у 20-х числах грудня 1941р. в другому секторі військ Севастопольського оборонного району: « 18 грудня. Атака тяжка. Багато про це писати не можу. Крагс, Гергард, Гейнц, Майдельс убиті. В цей день у нас було багато вбитих і майже 30% поранених. Ми не можемо навіть підійти до бойових порядків руських. 20 грудня. Вся ніч і весь день пройшли в бою: гранати, міномети, артилерія. Можна збожеволіти. В нашому відділенні залишилося 5 чоловік, а у взводі – 12».

Героїчні захисники міста подовжували битися до початку липня 1942р. Під час останнього, 3-го, штурму Севастополя, противник зосереджував навколо нього близько 204 тис. німецьких і румунських солдатів й офіцерів, 670 артилерійських гармат калібру від 75 до 420-мм, 655 протитанкових гармат, 720 мінометів, 450 танків і 1060 літаків, в т.ч. 700 бомбардувальників. У складі армії була найпотужніша артилерія калібру 305, 350 і 420 мм та батарея надважких 650-міліметрових мортир «Карл», а також 800-міліметрова гармата «Дора» на залізничній установці. Чисельність військ Севастопольського оборонного району становила близько 106 тис. чоловік, з них в бойових частинах налічувалася 82 тис. На озброєнні цих сил було 600 гармат різних калібрів, близько 2 тис. мінометів, 38 танків, 53 літаки.

Резерви захисників міста до кінця червня 1942р. помітно розтали. Кінчалися снаряди, патрони, гранати, але жодна батарея не здавалася ворогові; всі вони одна за одною закінчували бій і самі підривали себе. 29 і 30 червня 1942р. ворожа авіація здійснила понад 3 тис. літако-вильотів, скинула на Севастополь до 15 тис. бомб, артилерія обрушила близько 8 тис. снарядів і т.д. Війська СОР, витративши боєприпаси (снаряди, патрони тощо), почали відходити до бухт Стрілецька, Очеретяна, Козача, на мис Херсонес; деяким захисникам Севастополя вдалося пробитися в гори до кримських партизанів.

4 липня 1942р. радянські війська залишили Севастополь. Втрата Севастополя і Керченського півострова різко змінили обстановку на південній дільниці радянського фронту. Зразу ж в зруйноване місто вдерлися фашисти і відтоді безчинствували в ньому 22 місяці. Фашисти починали з того, що знищили в інкерманських штольнях 3 000 жінок, дітей і стариків, у троїцькому тунелі – понад 400 робітників. 12 липня окупанти зігнали на стадіон динамо 1 500 жителів, а після пограбування і знущання розстріляли їх на п’ятому кілометрі Балаклавського шосе. За час окупації міста фашисти розстріляли, повісили, замучили, спалили живцем, втопили в морі, насильно погнали до Німеччини десятки тисяч севастопольців. Захисники Севастополя з жовтня 1941р. до початку липня 1942р. втратили понад 200 000 чоловік, в т. ч. 156 880 чоловік безповоротно. При виконанні бойових завдань в районі Севастополя загинули крейсер «Червона Україна», 4 ескадрених міноносця, 4 великих транспорти, 2 підводні човни; 1 лідер і 3 есмінця отримали тяжкі ушкодження. За 8 місяців оборони фашистські агресори біля стін Севастополя втратили (убитими і пораненими) майже 300 000 солдатів і офіцерів, більше 400 танків і 900 літаків, велику кількість гармат, мінометів і кулеметів. Героїчна епопея Севастополя, що продовжувалася 250 днів і ночей, увійшла в історію як приклад палкого патріотизму, беззавітної відданості Вітчизні радянських людей і їх неприборкної, непохитної, незламної волі до перемоги. Це мало військово-стратегічне і політичне значення. Стримуючи й знищуючи величезну фашистську армію під стінами Севастополя, вони порушили плани А.Гітлера про швидке завоювання СРСР, дали Радянському Союзу виграш у дорогоцінному часі. Це був приклад тривалої, активної оборони приморського міста і військово-морської бази, що залишилися в глибокому тилу противника. За виявлені в Севастопольській оборонній операції героїзм і мужність 54 воїни були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. У боях за Севастополь мужністю і самовідданістю відзначилися цілі стрілецькі дивізії, бригади морської піхоти та інші частини. Газета «Правда» у ті дні писала: «Подвиг севастопольців, їх безмежна мужність, самовідданість, презирство до ворогів і нехтування смертю житимуть у віках, їх увінчає безсмертна слава». На ознаменування подвигу захисників міста 22 грудня 1942р. було засновано медаль «За оборону Севастополя», яку отримали понад 40 тис. чоловік. Президія Верховної Ради СРСР Указом від 8 травня 1965р. присвоїла місту Севастополю звання «Місто-Герой» з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

Героїзм і мужність виявили радянські воїни і трудящі Керчі. З перших днів війни під керівництвом міському партії всі керченські підприємства почали виробляти продукцію для фронту. Тисячі городян споруджували оборонні укріплення. У місті були організовані аварійно-відновлювані та винищувальні батальйони, загони народного ополчення. Ці формування разом з частинами Червоної Армії в листопаді 1941р. протягом трьох тижнів відбивали жорстокі атаки ворога. 16 листопада фашисти захопили Керч. Під час Севастопольської оборонної операції (30 жовтня 1941р.- 4 липня 1942р.) Ставкою ВГК спільно з командуванням Закавказького (з 30 грудня 1941р. – Кавказького) фронту та Чорноморського флоту було заплановано проведення у другій половині грудня 1941р. Керченсько-Феодосійської десантної операції з метою оволодіння плацдармом, з якого передбачалося розпочати визволення Криму. Крім того, десант (тобто висадка військ на зайняту ворогом територію для ведення там бойових дій) повинен був відтягнути на себе сили противника від Севастополя, ліквідувати загрозу вторгнення німецьких військ з керченського узбережжя через Таманський півострів на Північний Кавказ. Виконання цих завдань покладалося на Закавказький фронт (командувач – генерал-лейтенант Д.Т.Козлов, член Військової ради – дивізійний комісар Ф.О.Шаманін, начальник штабу – генерал-майор Ф.І.Толбухін та Чорноморський флот (командувач – віце-адмірал П.С.Октябрський, член Військової ради – дивізійний комісар І.І.Азаров, начальник штабу – контр-адмірал І.Д.Єлисєєв).

Отже, висадку десанту планувалося здійснити Чорноморським флотом у рамках проведення фронтової наступальної операції. Командуванням фронту для виконання десантної операції виділено 44-у і 51-у армії, якими командували відповідно генерал-майор О.М.Первушин і генерал-лейтенант В.М.Львов. Ці формування складалися з 8 стрілецьких дивізій, 1 стрілецької бригади, 2 бригад морської піхоти і 2 гірських стрілецьких дивізій. Чорноморський флот надавав бойові кораблі та транспортні судна.

Десантні війська повинні були висадитися синхронно на кількох дільницях узбережжя Керченського півострова – від Арабатської Стрілки до Феодосії – і знищити угруповання противника на Керченському півострові. Після цього радянські з’єднання, розвиваючи наступ у північному напрямку, мали за мету перерізати ворогові шляхи відходу з Криму, одночасно завдаючи удар у тил 11-ї армії під Севастополем. Головного удару планувалося завдати на Феодосійському напрямку силами 44-ї армії у взаємодії з Чорноморським флотом. Допоміжного удару повинна була завдати на Керченському напрямку 51-а армія у взаємодії з Азовською військовою флотилією (командувач – контр-адмірал С.Г.Горшков) та Керченською військово-морською базою (командувач – контр-адмірал О.С.Фролов), яка тоді дислокувалася на Таманському півострові. Підготовка до операції розпочалася на початку грудня з розрахунком приступити до її виконання 21 грудня 1941р.

Проте 17 грудня німецько-румунські війська почали 2-й штурм оборонних позицій Севастополя. Тому на допомогу Севастопольському оборонному району зразу направили найбільш підготовлені війська 345-ї стрілецької дивізії та 79-ї бригади морської піхоти, котрі призначалися для висадки у Феодосії. Перевозили підрозділи цих з’єднань в Севастополь бойові кораблі і транспортні судна Чорноморського флоту саме ж з тієї їх групи, яка планувалася для участі в десантній операції. Ситуація, що склалася, примусила змінити термін початку Керченсько-Феодосійської наступальної операції, внести певні коригування в рішення командувача фронту на її проведення.

Згідно з коригованим планом, чисельність особового складу десантних військ 44-ї і 51-ї армій, з’єднань морської піхоти становила 76,5 тис. військовослужбовців. До участі в операції залучалося близько 250 кораблів та суден. Забезпечувати операцію з повітря повинні були ВПС фронту (500 літаків) з приданою частиною авіації Чорноморського флоту (161 літак). В результаті проведення операції радянські війська подали допомогу Севастопольській обороні, висадили десанти північніше і південніше Керчі й у Феодосії, визволили Керч і Феодосію, оволоділи важливим в оперативному відношенні плацдармом в Криму, на якому надалі розгорталися з’єднання Кавказького, а пізніше Кримського фронтів (28 січня 1942р. Кавказький фронт директивою Ставки ВГК був розділений на Кримський фронт і Закавказький військовий округ).

8 травня 1942р. противник перейшов в наступ на Керченському півострові. Після упертих боїв 15 травня м. Керч знову захопили фашисти. Однак захисники Керчі не склали зброю; 170 днів, з 16 травня до 31 жовтня 1942р., вони продовжували боротьбу у тилу ворога в Аджимушкайських каменоломнях. Разом з радянськими воїнами, які зайняли в каменоломнях кругову оборону, було декілька тисяч місцевих жителів, в т. ч. жінки, старі і діти. Гітлерівські нелюди, намагаючись знищити Аджимушкайський підземний гарнізон, пускали у підземелля отруйні гази, замуровували й мінували входи і виходи, влаштовували обвали, внаслідок чого загинуло близько 10 тис. чоловік. Аджимушкайці, захищаючи Керч, виявили найвеличнішу мужність, героїзм, вірність Вітчизні і воїнському обов’язку.

За мужність і героїзм, виявлені у Керченсько-Феодосійській наступальній десантній операції, в боях за м. Керч декілька десятків тисяч бійців і командирів нагороджено орденами і медалями, десятки захисників Керчі удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 вересня 1973р. Керчі присвоєно почесне звання «Місто-Герой».

Після прориву фашистами наприкінці вересня 1941р. Південно-Західного фронту, здачі столиці України його війська з кровопролитними боями і великими втратами пробивалися з оточення і виходили на рубіж Ворожба – Гадяч – Полтава – Краснодар – Голубівка. Для протидії ворогові важливе значення мала взаємодія військ Південно-Західного і Південного фронтів. Червоноармійські з’єднання Південно-Західного і Південного фронтів в жорстоких боях відходили у напрямках Харкова, Донбасу і Криму. Ситуація у той момент на півдні країни настільки ускладнилася, що вони не встигали створювати сильну і стійку оборону на підступах до великих промислових центрів півдня. Щоб не допустити захоплення противником південних регіонів, Ставка ВГК 27 вересня наказала Південно-Західному фронту (командувач – Маршал Радянського Союзу С.К.Тимошенко) перейти до жорстокої оборони. Трохи раніше таке ж завдання отримав і командувач Південним фронтом (до 5 жовтня – генерал-лейтенант Д.І.Рябишев; його замінив генерал-полковник Я.Т.Черевиченко). Війська 51-ї Окремої армії (командувач – генерал-полковник Ф.С.Кузнєцов), сформований в серпні 1941р. в Криму, повинні були захищати підступи до Криму і не допустити прориву ворога на півострів.

Для захисту Донбасу з 29 вересні до 4 листопада 1941р. було проведено Донбаську оборонну операцію, яка становила частину Донбасько-Ростовської стратегічної операції. Її здійснювали війська Південного фронту, до складу якого входили 12-а (командувач – генерал-майор І.В.Галанін), 18-а (командувач – генерал-майор А.К.Смирнов), 9-а (командувач – генерал-майор Ф.М.Харитонов) армії при сприянні військ західного флангу Південно-Західного фронту – 6-ї армії (командувач – генерал-майор Р.Я.Малиновський). З’єднання цих армій були недоукомплектовані: не вистачало людей, зброї, техніки. Тому для зміцнення зайнятих військами Червоної Армії рубежів необхідно було виконати великий обсяг інженерних робіт, налагодити протитанкову і протиповітряну оборону. При облаштуванні оборонних споруд червоноармійцям дуже активно допомагали робітники, селяни, інтелігенція. Для будівництва захисних об’єктів завдовжки 300 км планувалося направляти 380 тис. чоловік, 28 тис. підвід, зокрема з Донбасу 70 тис. чоловік і 6 тис. підвід, а в дійсності ж на будівництво укріплень приходило значно більше людей, так в Сталінській (Донецькій) області замість 35 тис. осіб прибуло 160 тис. Та обсяг робіт, темпи зведення інженерних споруд, розвиток воєнних подій вимагали залучення ще більших людських ресурсів. Для цього у вересні-на початку жовтня 1941р. Сталінський облвиконком направив додатково 370 тис. чоловік. Майже 310 тис. мешканців Ворошиловградської (Луганської) області облаштовували оборонні споруди у зоні взаємодії Південного і Південно-Західного фронтів. Загальне керівництво будівництвом оборонних об’єктів, діяльністю груп промисловості, транспорту, зв’язку здійснювали секретар ЦК КП(б)У Д.С.Коротченко, голова Президії Верховної Ради УРСР М.С.Гречуха, заступник голови РНК УРСР В.Ф.Старченко. Для зведення і зміцнення інженерних споруд, створення міцної протитанкової оборони в Донбасі й на харківському напрямку Ставка ВГК направила групу військових спеціалістів.

Військово-інженерні управління Південного і Південно-Західного фронтів отримали від будівельних організацій України тисячі вагонів залізобетонних блоків, сотні тракторів з плугами, десятки автомобілів. Будівельні організації Сталінської і Ворошиловградської областей їхній людський і технічний потенціал передпідпорядковувалися управлінням фронтів. Новими військово-будівельними формуваннями стали керувати 110 досвідчених інженерів і техніків. Підприємства Сталінської, Ворошиловградської, Полтавської і Харківської областей виготовили для потреб фронтів сотні тисяч лопат, ломів, молотів, металевих клинів, зубил, тисячі протитанкових «їжаків», десятки тисяч протитанкових і протипіхотних мін, сотні бронековпаків. На заводах Сталіно (Донецька), Ворошиловграда (Луганська), Харкова випускали 50- і 82-міліметрові міномети, автомати ППШ, гранати, протитанкові пляшки, ракети різних кольорів, військове майно тощо. Робітники Сталінської області оперативно зібрали гроші на побудову ескадрильї «Металург Донбасу».

Трудящі Донбасу, виявляючи мужність і високий патріотизм, докладали всіх зусиль для зведення оборонних рубежів. Загалом вони побудували тисячу укріплень, коло 20 тис. різних військово-інженерних об’єктів, але повністю завершити будівництво укріплень на оборонних рубежах не встигли, бо вже навалювалися переважаючі фашистські полчища. Та й Донбаська оборонна операція проводилася військами Червоної Армії при ще недостатній технічній оснащеності і укомплектованості особовим складом. Тому війська Південного фронту у дуже важких оборонних боях за Донбас змушені були відходити із своїх рубежів. Проте вони хоробро билися на всіх ділянках фронту.

Кожен воїн прагнув завдати ворогу відчутних втрат. Про це свідчить безліч фактів. Наприклад, у той момент, коли ж бійці одного із підрозділів, яким командував В.В.Осауленко, з останніх сил відбивали танки противника, політрук Г.Гардемарін, молодший командир П.Сидоренко і червоноармієць А.Гогоберідзе підпалили ворожі машини. Однак 2 танки все-таки прорвалися на позиції підрозділу. В.В.Осауленко зумів непомітно підкрастися до одного з них і підірвав бензобак. Другий, втративши орієнтацію провалився гусеницями в окоп і там бійці закидали його пляшками із запалювальною сумішшю. В.В.Осауленко не тільки вміло керував діями підрозділу, а й особисто нищив бронетехніку ворога. В останньому бою 28 січня 1942р. у Ростовській області він знищив дот з обслугою. За мужність і героїзм у боях з німецько-фашистськими загарбниками В.В.Осауленко один із перших донбасівців був удостоєний посмертно звання Героя Радянського Союзу. Поблизу м. Красноармійська бійці двох рот 109-го полку 14-ї стрілецької дивізії, що прикривали відхід радянських військ, підпустивши до себе ворога на відстань сто метрів, відкрили сильний кулеметний і рушничний вогонь; знищено два батальйони піхоти і п’ять німецьких бронемашин. Уродженець Верхнього Рогачика (нині смт однойменного району Херсонської області) В.А.Іщенко особисто знищив 10 гітлерівців. Червоноармієць І.А.Сич, призваний Фастівським РВК Київської області, разом з товаришами закидали гранатами і знищили німецький вантажний автомобіль. У результаті ворожий наступ було зупинено на кілька годин, що сприяло організованому відходу червоноармійських частин 74-ї стрілецької дивізії.

Одночасно з оборонними боями за Донбас на Південному фронті війська Південно-Західного фронту вели такі ж запеклі бої у смузі понад 300 км. Особливо важкі бої розгорнулися на харківському і павлоградському напрямках, які прикривали 38-а (командувач – генерал-майор М.В.Фекленко) та 6-а (командувач – генерал-майор Р.Я.Малиновський) армії. В частинах і з’єднаннях відчувалася нестача особового складу і зброї, але і за таких обставин червоноармійці чинили жорстокий опір ворогові. 24 жовтня, незважаючи на свої великі втрати, фашисти захопили Харків. 26 жовтня після запеклих боїв, у яких гітлерівці втратили майже 50 тис. убитими і пораненими, понад 250 танків, більше 170 гармат, близько 1200 автомашин з військовими вантажами, ворог вдерся в Сталіно. Радянські війська з упорними боями змушені були відходити і закріплятися на нових оборонних рубежах. В обороні Донбасу поряд із військами Червоної Армії активно діяли партизанські загони. Партизани забезпечували розвідувальною інформацією командування Південного і Південно-Західного фронтів, а також спільно з радянськими військами воювали, знищуючи живу силу і техніку ворога.

Командування фашистських загарбників, готуючи операцію по захопленню Ростова, на напрямку головного удару проти 9-ї армії мало в 4 рази більше танків. Тоді у радянських формуваннях не вистачало протитанкової артилерії. У тій ситуації командування 9-ї армії вирішило у боротьбі з ворожими танками всебічно використовувати гранати і пляшки із запалювальною сумішшю в усіх дивізіях були сформовані підрозділи винищувачів танків. 29 жовтня гітлерівські війська за активної підтримки артилерії і танків почали наступ. На початку листопада головний удар завдавався по дільниці фронту 136-ї стрілецької дивізії 9-ї армії, де наступали 103 танки. Чітко організована, глибоко ешелонована система оборони, в котрій на найважливіших напрямках були створені протитанкові опорні пункти, посилені піхотою, мінометами, інженерними загородженнями й мінними полями, зупинила ворожі формування на тиловій смузі 9-ї армії. Лише за один день бійці дивізії знищили 38 танків. На дільниці фронту, яку обороняла 136-а дивізія ворог втратив понад 12 тис. вбитими і пораненими, більше 60 танків, велику кількість автомашин, гармат, мінометів, кулеметів, багато військового спорядження. Героїчно захищали свої позиції на підступах Ворошиловграда з’єднання 12-ї армії. Тут під час наступу фашисти втратили до 50% танків. Усього ж протягом 5-9 листопада їх війська втратили 146 танків, 22 бронетранспортери, 54 гармати, 257 вантажних автомобілів і майже 9 тис. солдатів і офіцерів убитими.

Високий бойовий дух, масовий героїзм і великі втрати радянських військ в ході Донбаської оборонної операції 1941р. помішали гітлерівському командуванню досягти головної своєї мети – оточити і знищити війська Південного фронту і прорватися на Північний Кавказ. Однак фашистам вдалося зайняти південно-західну частину Донбасу. Ворога зупинено, але на цих рубежах радянські війська змогли тримати оборону лише до літа 1942р. Для відбиття наступу німецьких військ на воронезькому і ворошиловградському напрямках з 28 червня до 24 липня 1941р.проводилася Воронезько-Ворошиловградська оборонна операція. В середині липня над військами Південного фронту, глибоко охопленими гітлерівцями з північного сходу і сходу, знову нависла загроза оточення. У зв’язку з цим Ставка ВГК вирішила відвести війська з Донбасу, щоб вони мали змогу, взаємодіючи з частиною сил Північно-Кавказького фронту, організувати оборону вздовж лівого берега Дону (50 км східніше Ростова) і далі по оборонному рубежу підготовленому на північних підступах до Ростова. Воронезько-Ворошиловградська оборонна операція не досягла своєї мети. Війська Брянського, Південно-Західного, Південних фронтів вимушені були відступити на 150-300 км. Висування гітлерівських військ у великий закрут Дону створили реальну загрозу їх прориву до Волги і на Північний Кавказ.

Однак перемога Червоної Армії в Московській битві (30 вересня 1941р. – 20 квітня 1942р.) вже вселяла народам Радянського Союзу та інших держав антифашистської коаліції впевненість в можливість розгрому фашизму. Як же була здобута ця перемога? В кінці вересня 1941р. німецько-фашистські полчища перейшли в наступ на столицю Радянської держави – Москву. Це мав бути генеральний наступ їх армій, котрий вирішував долю війни. Проти столиці СРСР ворог кинув величезні сили – більше 1 млн. солдатів і офіцерів, 1700 танків, 14,5 тис. гармат і кулеметів, 950 бойових літаків, тобто 40% всіх військ, 75% танків майже 50% гармат і кулеметів, 33% літаків, що діяли на фронті. Під Москву були направленні добірні, кадрові дивізії Вермахту – цвіт його ударних сил. На боці ворога була велика перевага, особливо в танках та іншій бойовій техніці. Плану наступу на Москву гітлерівське командування дало назву «Тайфун», підкреслюючи цим розтрощувальну, нищівну силу – ударом в серце країни переможно завершити «блискавичну війну».

5 жовтня ворожі війська вже на 120 км заглибилися в тил радянського фронту. Наказано було за всяку ціну затримати противника, щоб дати можливість підтягнути резерви. 10 жовтня Державний Комітет Оборони (ДКО) доручив Г.К.Жукову керівництво Західним фронтом. У ті дні ДКО прийняв рішення про евакуацію з Москви урядових установ, дипломатичного корпусу, оборонних підприємств, наукових і культурних закладів. У Москві залишалися Політбюро ЦК ВКП(б), ДКО, Ставка ВГК і оперативна група Генштабу. 19 жовтня у Москві було введено стан облоги. Міська партійна організація мобілізовувала всі сили на відсіч ворогу. Сформовані десятки дивізій народного ополчення і партизанських загонів, 500 тис. москвичів зводили оборонні укріплення. Всі народи Радянського Союзу подавали допомогу захисникам Москви. Незважаючи на близькість фронту, 6 листопада 1941р. в Москві відбулися урочисті збори, присвяченні 24-й річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. З доповіддю виступив Й.В.Сталін.7 листопада на Червоній площі відбувся парад радянських військ. Воїни Червоної Армії прямо з параду уходили на фронт. Ця подія відіграла винятково важливу роль у зміцненні морального духу армії, радянського народу і мала величезне міжнародне значення.

В середині листопада гітлерівці відновили наступ на Москву. Запеклі бої розгорнулися в районі Тули, але, маючи перевагу в живій силі і техніці, ворог не зміг оволодіти містом. За мужність і стійкість, виявлені захисниками Тули в період Великої Вітчизняної війни, їй присвоєно почесне звання «Город-Герой».

Найжорстокіші бої відбувалися на північно-західних підступах до Москви. Стійко тримала оборону 16-а армія під командуванням майбутнього Маршала Радянського Союзу, Двічі Героя Радянського Союзу К.К.Рокоссовського. Війська цієї армії – 316 стрілецька дивізія генерала-майора І.В.Панфілова (загинув в бою, удостоєний звання Героя Радянського Союзу посмертно), кавалерійська група генерала-майора Л.М.Доватора (загинув в бою, удостоєний звання Героя Радянського Союзу посмертно), 1-а гвардійська танкова бригада майбутнього Маршала бронетанкових військ, Двічі Героя Радянського Союзу М.Ю.Катукова, та інші з’єднання і частини – мужньо прийняли страхітливий удар танкового тарана і не пропустили ворога через передній край. Безсмертний подвиг в Московській битві здійснила група винищувачів танків на чолі з політруком роти В.Г.Клочковим із 1075-го полку 316-ї стрілецької дивізії генерала-майора І.В.Панфілова. 16 листопада 1941р. біля роз’їзду Дубосеково (східніше Волоколамська) 28 відважних панфіловців вступили в 4-годинний смертельний бій з 50 німецькими танками; 18 танків знищили і ціною свого життя не пропустили ворога. Всі вони удостоєні звання Героя Радянського Союзу. В ті дні народилися крилаті слова, що виразили почуття і думки героїчних захисників Москви: «Велика Росія, а відступати нікуди, позаду Москва».

В ході оборонного періоду (до 5 грудня 1941р.) радянські війська Західного (командувач – генерал-полковник І.С.Конєв, а з 10 жовтня генерал-армії Г.К.Жуков), Резервного (командувач – Маршал Радянського Союзу С.М.Будьонний ), Брянського (командувач – генерал-полковник А.І.Єременко, з жовтня генерал-майор Г.Ф.Захаров) і Калінінського (командувач – генерал-полковник І.С.Конєв) фронтів в героїчних боях зупинили наступ німецько-фашистських військ групи армій «Центр» (командувач – генерал-фельдмаршал Ф.Бок) на рубежі південніше Волзького водосховища, Дмитров, Яхрома, Красна Поляна (в 27 км від Москви), східніше Істри, західніше Кубинки, Наро-Фомінськ, західніше Серпухова, східніше Алексина, Тули і знекровили противника. 5-6 грудня радянські війська перейшли в контрнаступ, а 7-10 січня 1942р. розгорнули загальний наступ на всьому фронті (розбили 38 нацистських дивізій; ворог втратив до 300 тис. чоловік). Протягом січня-квітня 1942р. війська лівого флангу Північно-Західного (командувач – генерал-лейтенант П.А.Курочкін), Калінінського, Західного і Брянського (командувач – генерал-полковник Я.Т.Черевиченко) фронтів, завдаючи поразки противнику, відкинули його на 100-250 км. Розгром ворожих військ в Московській битві був першою великою поразкою гітлерівських окупантів в Другій світовій війні, став вирішальною воєнно-політичною подією першого року Великої Вітчизняної війни, поклав початок її корінному повороту на користь Радянської країни. Перед усім світом був назавжди розвіяний міф про «непереможність» гітлерівського Вермахту. Ставка фашистів на «блискавичну війну» була бита. Їх розрахунки на неміцність суспільного й державного ладу СРСР і ненадійність тилу в забезпеченні фронту зазнали повного провалу. Перемога Червоної Армії окрилила радянських людей, зміцнила їх віру в неминучу поразку ненависного ворога, підняла на ще вищий ступінь народну боротьбу в його тилу. Весь світ переконався в тому, що Червона Армія здібна розтрощити фашистських агресорів. Посилився національно-визвольний рух народів Європи. Перемога радянських військ в Московській битві запалила зорю майбутньої перемоги над фашизмом. За масовий героїзм, мужність і стійкість, виявлені трудящими столиці СРСР, Президія Верховної Ради СРСР Указом від 8 травня 1965р. присвоїла столиці Москві почесне звання «Місто-Герой» з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».