4.Завершальний етап підготовки гітлерівського «Третього рейху»

і Вермахту до війни проти Радянського Союзу. Віроломний напад

нацистської Німеччини та її союзників на СРСР. Початок

Великої Вітчизняної війни; героїчний опір воїнів-прикордонників;

запеклі оборонні бої. Співпраця ОУН з німецько-фашистськими

загарбниками. Мобілізація всіх народних сил на відбиття агресії

Капітуляція Франції ще більше послабила Великобританію і її новий прем’єр-міністр У.Черчілль, стежачи за дальшим розширенням гітлерівською Німеччиною війни в Європі, всерйоз задумався над швидко зростаючою великою загрозою для своєї держави. У 1939-1940рр. «Антикомінтернівський пакт» перетворювався у відкритий воєнний союз. 27 вересня 1940р. був укладений Берлінський пакт про воєнний союз між головними учасниками «Антикомінтернівського пакту» – Німеччиною, Італією і Японією. До нього стали приєднуватися уряди ряду інших держав, залежних від фашистської Німеччини. Зразу ж до Берлінського пакту фашистських держав примкнули Угорщина і Румунія, в котрих діяла воєнно-фашистська диктатура.

Одночасно А.Гітлер, реалізуючи свої замисли на світове панування, удавався до дипломатичних хитрощів у надії ввести в оману уряди країн, яких же збирався завоювати, знищити. Проте у фюрера такі дипломатичні комбінації не завжди ладилися. З даного приводу дуже важливим є констатування факту відносно СРСР у книзі Чотирижди Героя Радянського Союзу, Маршала Радянського Союзу Г.К.Жукова «Спогади і роздуми». «Принагідно мені здається доцільним нагадати, – підкреслює він, – що коли А.Гітлеру заманулося запропонувати Радянському Союзу разом подумати про ідею розподілу світу на сфери впливу, то він зустрів різку і недвозначну відмову радянської сторони, яка не побажала навіть вести мову на цю тему. Це засвідчують документи і учасники візиту В.М.Молотова в листопаді 1940 року в Берлін». Твердження Г.К.Жукова заодно спростовують, заперечують і сфабрикований «секретний додатковий протокол» до договору про ненапад, укладений між Німеччиною і СРСР 23 серпня 1939р., із якого нібито виходило, що А.Гітлер і Й.В.Сталін, поділивши сфери впливу, вирішували за спиною народів їх долі.

А.Гітлер зробив спробу відвести очі новому Прем’єр-міністру Великобританії У.Черчиллю, коли враз почав шукати обхідний шлях до так званого перемир’я. 10 травня 1941р. з метою досягти перемир’я (начебто за власним бажанням, навіть не узгоджуючи своє рішення з А.Гітлером) до Великобританії особисто за штурвалом літака, але орігінально (викинувся з парашутом, бо не розрахував з пальним, щоб долетіти до наміченого місця посадки) прибув заступник фюрера по нацистській партії Р.Гесс (так звана місія Гесса). Його задержали місцеві селяни і передали властям. У дійсності ж пропозиції Р.Гесса представникам уряду У.Черчилля повністю відображали думку А.Гітлера і його найближчого оточення. З великим напруженням чекали в ставці А.Гітлера від Р.Гесса повідомлень, котрі так і не поступили, бо фашистський місіонер був інтернований. «Непрошений посол» до Великобританії Р.Гесс мав принести вигоду для фашистської Німеччини. Адже у той момент, коли фашистська Німеччина в основному завершила підготовку до нападу на СРСР, А.Гітлеру конче потрібно було домовитися про перемир’я (вимусити уряд Великобританії піддатися удаваним пропозиціям миру – насправді ж тимчасового, а то ще й згоди на спільну боротьбу проти СРСР). А.Гітлер тямив, що саме цим він вже цілком певно забезпечить вступ у війну Японії. Тоді ж дії Японії в значній мірі зумовлювалися поведінкою Великобританії. Якби Великобританія вийшла із війни проти Німеччини, то Японія у зв’язку з посиленням її флоту, найбільш імовірно, напала б на СРСР, а коли Великобританія залишалася в стані війни з фашистською Німеччиною, то Японія намірялася напасти на військові бази США в Тихому океані.

Ставка А.Гітлера розраховувала, що на СРСР одночасно з Німеччиною нападе і Японія, а також Туреччина. Тоді Радянському Союзу, який не збирався ні на кого нападати, довелося б вести війну на два, а то й на три фронти. Безумовно, війну на три фронти СРСР не витримав би. Правда, вже за прем’єрства У.Черчилля таке стало малоймовірним. Якби фашистська Німеччина з Великобританією уклала перемир’я, то в подальшому доля призначила б Радянському Союзу дуже тяжкі, непереносні випробування. А.Гітлер також замишляв, щоб в момент повної готовності до віроломного нападу на СРСР, попередньо викликаючи у радянських прикордонників відповідь зброєю на воєнні провокації нацистів, штучно зробити Радянську країну агресором. Йому явно марилося, щоб в це потім у першу чергу повірив уряд Великобританії і міг заявити хоча б про нейтралітет. Отже, піддатися на збройні провокації гітлерівців перед віроломним нападом на СРСР означало б потрапити в пастку, тобто перетворитися на без вини винуватого в агресії і вимушеного відповідати за чужу (справжнього агресора) вину. У такому разі країни, котрі повірили б в агресію СРСР, стали б на бік фашистської Німеччини і Радянський Союз зазнав би поразки у війні. Й.В.Сталін не сумнівався, що А.Гітлер нападе на СРСР. Тому Й.В.Сталін вимагав не піддаватися на провокації, а коли А.Гітлер нападе, то перемогти агресора, виграти війну, врятувати соціалістичну державу.

У березні 1941р. Болгарія і Югославія були втягнуті в Берлінський пакт. Війська гітлерівської Німеччини введені на територію Болгарії, де вже тривалий період існував монархо-фашистський режим. В Югославії ж виник широкий антиурядовий рух протесту. 27 березня 1941р. югославський профашистський уряд був повалений, а 5 квітня 1941р. СРСР і Югославія уклали між собою Договір про дружбу і ненапад. Однак вже наступного дня гітлерівське керівництво почало проводити Балканську кампанію (6-29 квітня 1941р.) – агресію фашистських Німеччини, Італії і Угорщини проти Югославії і Греції, в ході якої капітулювали Югославія (17 квітня) і Греція (23 квітня).

Підкоривши багато країн Європи, А.Гітлер і його генерали впритул підійшла до розв’язання центральної проблеми, як швидше покінчити з Радянським Союзом – головним, до кінця непримиримим противником фашизму, і саме таким, що перепиняв нацистській Німеччині шлях до світового панування. Хоча підготовка до війни проти СРСР, починаючи з середини 30-х рр., постійно залишалася в полі зору гітлерівців, у 1940 - на початку 1941рр. вона надзвичайно активізувалася. Вермахт був в зеніті зловісних перемог. Тоді вже був забезпечений тил майбутньої війни проти СРСР і в розпорядження фашистської Німеччини потрапило достатньо ресурсів для її ведення. Гітлерівці інтенсивно використовували економічні і людські ресурси загарбаних і окупованих країн, їх інтересам багато в чому була підпорядкована економіка і нейтральних країн Європи. Таким чином, для підготовки війни проти СРСР фашистська Німеччина використовувала ресурси майже всіх європейських держав (крім Великобританії).

21 липня 1940р. німецьке командування приступило безпосередньо до розробки плану воєнного нападу на СРСР, який дістав назву плану «Барбаросса». 22 липня А.Гітлер наполягав розпочати війну проти СРСР восени 1940р. Тому вже літом 1940р. німецьке командування почало розгортання військ на кордонах з Радянським Союзом, а також засилання на його територію диверсантів і шпигунів.

Розробка плану «Барбаросса» паралельно велася в Генеральному штабі сухопутних військ Німеччини (ОКХ) і в штабі Верховного Головнокомандування Вермахту (ОКВ). В ОКХ планували удар по флангах території від Балтійського і Чорного морів з поворотом до центру, щоб примусити оточенні в котел радянські війська битися з перевернутим фронтом. В ОКВ планували прорив у центрі північніше і південніше пінських боліт з дальшим розворотом у різні сторони, тобто у напрямки Балтійського і Чорного морів, щоб оточити і розгромити радянські війська в двох котлах, а, виконавши це невідкладне завдання, тоді ж негайно приступити до операцій по взяттю Москви. Ці два варіанти плану «Барбаросса» кілька разів обговорювалися й уточнювалися фашистським командуванням спільно з політичним керівництвом Німеччини. У грудні 1940р. перший варіант плану скасували. Залишили другий деталізований, конкретизований варіант плану; всі були одностайні в оцінці остаточного плану «Барбаросса», упевнені в успішному здійсненні його. Однак в цілях дезінформації гітлерівська контррозвідка, згідно з вказівками ОКВ, під виглядом нібито «витоку секретної інформації» розповсюджувала відомості про флангові удари, накреслені в уже скасованому першому варіанті плану «Барбаросса», щоб лжеінформацією приховати по-новому визначений напрямок головного удару німецьких військ. Постійно готувалася і поширювалася дезінформація, в котрій перебільшувалася кількість і стан танкових і механізованих німецьких дивізій тощо. Подібну дезінформацію нацистська контррозвідка поширювала навіть в Генеральному штабі і штабі ВМФ Німеччини, через німецьких послів в багатьох країнах. Дивовижно, у нашій літературі, як правило, свідомо чи несвідомо за давньою звичкою, відображаючи план «Барбаросса», збиваються певною мірою на скасований його перший варіант і замовчують, можливо, по незнанню, другий, остаточно прийнятий як єдиний план воєнного нападу на СРСР.

18 грудня 1940р. А.Гітлер підписав директиву № 21 під кодовою назвою план «Барбаросса», що містила загальний замисел початку і ведення агресивної війни проти СРСР. Стратегічною основою плану «Барбаросса» була теорія «blitzkrieg» – «блискавичної війни». Згідно з цією директивою (передбачався напад 15 травня 1941р.), Вермахт повинен був готовий якраз перед кінцем війни проти Великобританії (тобто, коли ще не закінчиться ця війна) до розгрому Радянського Союзу в ході швидкоплинної воєнної операції максимум протягом 1,5-2 місяців, а самовпевнений генерал А.Йодль, головний воєнний радник А.Гітлера, вважав – і того менше. «Через три тижні після нашого наступу, – заявляв він, – цей картковий будиночок розвалиться». Дійсно, відносно ж переможних результатів запланованого нападу на Радянську країну у генералів Вермахту не було сумнівів. Так, гітлерівський генерал Г.Блюментріт у доповіді, підготовленій до наради вищого керівництва сухопутних військ 9 травня 1941р. писав: «Історія всіх війн за участю росіян показує, що російський боєць стійкий, непіддатливий до поганої погоди, дуже невимогливий, не боїться ні крові, ні втрат. Тому всі битви від Фрідріха Великого до світової війни були кровопролитними … Тепер ми маємо велику кількісну перевагу … Наші війська переважають росіян за бойовим досвідом… На нас чекають запеклі бої протягом 8-14 днів, а потім успіх не заставить себе ждати і ми переможемо». Різко почастішали засилання на територію СРСР диверсантів і шпигунів, розвідувальні польоти: лише за першу половину 1941р. було зафіксовано 324 випадки порушення повітряного кордону СРСР фашистськими літаками. Радянськими прикордонниками за 11 передвоєнних місяців було затримано майже 5 тисяч ворожих лазутчиків, вивідачів.

Гітлерівське керівництво було настільки впевненим в успіху плану «Барбаросса», що вже напередодні весни 1941р. приступило до детальної розробки подальших замислів завоювання світового панування. У службовому щоденнику Верховного Головнокомандування Вермахту (ОКВ) за 17 лютого 1941р. викладена указівка А.Гітлера про те, що після знищення СРСР необхідно передбачити загарбання Афганістану та організацію наступу на Індію. Виходячи з цих вказівок, штаб ОКВ почав планування воєнних операцій Вермахту на майбутнє. Ці операції намічалося провести пізньої осені 1941р. і зимою 1941-1942рр., тобто після здійснення плану «Барбаросса». Замисел їх був викладений в проекті директиви № 32 від 11 червня 1941р., розісланому командуванню сухопутних військ (ОКХ), військово-повітряних сил (ОКЛ) і військово-морських сил (ОКМ).

Проект директиви № 32 передбачав, що зразу після розгрому Радянського Союзу Вермахт, використавши Іспанію і Португалію, швидко захопить Гібралтар, відріже Великобританію від її сировинних джерел, вторгнеться на Британські острови, окупує британські колоніальні володіння і незалежні країни в басейні Середземного моря, на Близькому і Середньому Сході, розгорне широкий наступ в Африці, приступить до завоювання Ірану, Іраку, Єгипту, району Суецького каналу, а потім Індії, де з’єднається з військами Японії. Розроблення директиви № 32 та інших документів свідчило про те, що після розгрому СРСР і розв’язання «великобританської проблеми» гітлерівці мали намір в союзі з Японією вторгнутися на Американський континент.

Одначе, ключові позиції для поневолення всього світу, як уявлялося німецько-фашистським агресорам, давав «блискавичний» похід проти СРСР, котрий А.Гітлер на початку квітня переніс на 15 червня, а наприкінці квітня переніс на другу половину червня, згодом уточнив, що це буде 22 червня; 30 травня заявив, що днем початку операції «Барбаросса» мабуть залишиться 22 червня. Розуміється, про всі ці таємниці дізналися пізніше. А чи був для керівництва Радянського Союзу раптовим, несподіваним напад фашистської Німеччини та її союзників? Сьогодні багато хто із дослідників, навіть не замислюючись, поспішають сказати: «Ні, не був таким!». Але подібне розуміння підготовленого гітлерівцями віроломного нападу на СРСР слід спростувати, заперечити, відкинути. Підготовку нацистськими паліями війни до нападу на Радянську державу треба розглядати передусім у відповідності з тодішніми конкретно-історичними умовами, обставинами, у цілому поточному відрізку часу, а не лише в останній момент. Неодмінною має бути перевірка уроками історії своїх оцінок навислої тоді загрози фашистського поневолення людства. Адже з того моменту, коли гітлерівський Вермахт ринувся в злочинну, загарбницьку війну проти Радянської країни все в світі вирішальною мірою стало залежати від здібностей СРСР вистояти і перемогти у смертній брані проти німецького фашизму та його сателітів.

Г.К.Жуков у своїй книзі «Спогади і роздуми» писав: «Я не можу сказати з певністю, чи мав правдиву інформацію Й.В.Сталін, чи справді йому повідомляли про день, коли розпочнеться війна. Про такі важливі дані, які Й.В.Сталін, можливо одержував, він мені і Наркому оборони не повідомляв. Щоправда, якось він сказав мені: «Нам одна людина передає дуже важливі відомості про наміри гітлерівського уряду, однак у нас є деякі сумніви». Саме ж тією людиною був видатний розвідник і журналіст, доктор Ріхард Зорге. Не варто дивуватися, що Й.В.Сталін, довіряючи розвідникам, завжди мав деякі сумніви щодо їх донесень. Важливо зазначити, що Й.В.Сталін ніколи не забував про агресивні плани німецьких фашистів на Сході (завоювати новий життєвий простір загарбанням і знищенням Росії), широко задекларовані ще в книзі А.Гітлера «Майн кампф». А відносно ж «оцінки пакту про ненапад, укладеного з Німеччиною 1939р., у момент, коли нашій країні загрожувала атака з двох фронтів – з боку Німеччини і з боку Японії, – зауважував Г.К.Жуков, – то немає жодних підстав твердити, що Й.В.Сталін покладався на нього. ЦК ВКП(б) і Радянський уряд виходили з того, що пакт не ліквідовував для СРСР загрозу фашистської агресії, однак давав можливість виграти час в інтересах зміцнення нашої оборони, перешкоджав створенню єдиного антирадянського фронту. У всякому разі мені не доводилося чути від Й.В.Сталіна якихось заспокоюючих розміркувань, пов’язаних з пактом про ненапад».

Й.В.Сталін добивався всієї повноти розвідувальної інформації. Правда, враховуючи складну передвоєнну обстановку, він заборонив давати військовому керівництву країни ту інформацію, яка направлялася йому особисто та іншим членам Політбюро ЦК партії. Наркому оборони С.К.Тимошенку і начальнику Генерального штабу Г.К.Жукову Й.В.Сталін говорив: «Те, що вам слід знати, вам буде повідомлено». 29 грудня 1940р. розвідувальна група Ріхарда Зорге ( група «Рамзай») передала в Центр (Розвідувальне управління Червоної Армії) повідомлення: «У цей час німці на своїх східних кордонах, включаючи Румунію, мають 80 дивізій з метою діяння на політику СРСР. Як говорять військові, прибуваючі із Німеччини в Японію, німці зможуть окупувати територію СРСР по лінії Харків – Москва – Ленінград). Так, Ріхард Зорге за 5 з лишком місяців до віроломного нападу фашистської Німеччини на СРСР передав в Центр повідомлення з попередженням про це, котре згодом декілька разів уточнювалося. Із даного повідомлення видно, що німецька контррозвідка, з метою спантеличити майбутнього противника, нібито не втаїла «витік секретної інформації», але ж, насправді, із вже скасованого першого варіанту плану «Барбаросса». Навесні і літом 1941р. група «Рамзай» в своїх шифровках кілька разів з наведенням все нових і нових деталей попереджувала Центр про загрозливий напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. 5 березня 1941р., в той день, коли Верховне командування Вермахту віддало секретне розпорядження № 24 про співробітництво з Японією, Ріхард Зорге передав шифровку з уточненням часу нападу: «друга половина червня», а 52 дні по тому, 26 квітня, Центр одержав від групи «Рамзай» узагальнене зведення всіх запланованих Верховним командуванням Вермахту операцій проти Червоної Армії, а також оцінку чисельності військ, сконцентрованих для цієї мети на кордонах СРСР: за меншою мірою 150 дивізій. 20 травня в Центр поступило чергове донесення групи «Рамзай», в якому називалася дата нападу фашистських дивізій в напрямку головного удару на Москву – 20 червня. Крім цього, в одній із радіограм говорилося, що вже «деяка кількість німецьких представників повернулася (із Токіо. – В.Н.) в Берлін». 1 червня Центр одержав від розвідгрупи «Рамзай» таку радіограму: «Берлін інформував свого посла в Японії Отта, що німецький наступ проти СРСР почнеться в другій половині червня. Найбільш сильний удар буде завданий лівим флангом німецької армії. Отт цілковито впевнений, що війна скоро почнеться, тому він вимагав від військового аташе не посилати ніяких важливих повідомлень через територію СРСР. Технічний департамент німецьких повітряних сил в Токіо одержав вказівку повернутися в Німеччину». 15 червня, тобто за тиждень до віроломного нападу фашистського Вермахту на Радянський Союз, Ріхард Зорге передав в Москву: «Війна розпочнеться 22 червня».

Всі ці вищеназвані численні повідомлення розвідників Й.В.Сталін одержував разом з висновками начальника Розвідуправління Червоної Армії П.І.Голікова і всебічно аналізував їх сам. Певна річ, він ні на хвилину не сумнівався, що А.Гітлер готує напад на СРСР. Навіть німецько-фашистський генерал-полковник, начальник Генштабу сухопутних військ Ф.Гальдер, який керував розробленням планів гітлерівської агресії, вказував на те, що вже «з перших чисел квітня і найпізніше із середини цього місяця приховати від Радянського Союзу підготовку Німеччини до війни стане неможливим». Якщо інформацію про відносно правдиві строки нападу нацистам не удавалося приховати від радянської розвідки, то щодо напрямку головного удару вони все-таки змогли дезорієнтувати її. Й.В.Сталіна певною мірою переконувала та частина розвідінформації, котра містила відомості про можливі терміни початку нападу, але він завжди сумнівався в іншій її частині, де йшлося про напрямки можливих головних ударів, кількість і оснащеність німецько-фашистських військ. В донесеннях радянських розвідників останніх передвоєнних місяців були попередження: найвірогідніше німецько-фашистські війська завдадуть удари в напрямках на Ленінград, Москву і Київ; найбільш сильний удар буде нанесений лівим флангом німецької армії. Якраз в цьому радянський вождь і мав сумніви. Потім же виявилося, що лівий фланг німецької армії (в Прибалтиці) був слабкий чи й найслабкіший. Але ці факти в літературі, як правило, свідомо замовчуються або перекручуються з наміром спотворити, звульгаризувати мислі і дії Й.В.Сталіна, дискредитувати, принизити, зганьбити його.

Й.В.Сталін, як перший керівник держави і правлячої партії, прозорливо уявляв, що в тих конкретних умовах треба всіма силами відтягти воєнне зіткнення з гітлерівською Німеччиною, продовжити час для підготовки Збройних Сил і країни до відбиття нападу ворога. Й.В.Сталін пильно слідкував за тим, як А.Гітлер з осені 1940р. до літа 1941р. вже декілька разів переносив початок агресії, тому всілякими дипломатичними способами намагався утруднити йому здійснення підготовленого нападу. Головне не давати жодного, ані найменшого приводу для цього, не піддаватися на провокації.

За два роки, які пройшли після укладення радянсько-німецького пакту про ненапад, багато чого зроблено для переозброєння армії і флоту новою технікою, удосконалення бойової виучки особового складу Збройних Сил. Радянські воїни, виховані партією, були готові до захисту соціалістичної Батьківщини, до відсічі будь-якому агресору.

У березні-червні 1941р. Генеральний штаб Червоної Армії вжив цілий ряд заходів з метою підвищення обороноздатності СРСР. Так, прискореними темпами проводилася модернізація планів оборони західних кордонів, а план оперативної мобілізації на випадок війни був скоригований з урахуванням останніх змін ситуації. В міру можливостей посилена оборонна міць прикордонних військових округів, яким у першу чергу доведеться розпочати поєдинок з ворогом. Крім того, формувалися п’ять високомобільних, здібних швидко вступати в бій повітрянодесантних корпусів. Радянська оборонна промисловість одержала додаткові термінові замовлення. Але для повної реалізації всіх важливих заходів і виконання наказів ще був потрібний певний час. В цій ситуації фашистський Вермахт повністю завершив підготовку до початку «бліцкріга» проти СРСР. А.Гітлеру не вдалося до кінця зберегти в таємниці наближання дня віроломного нападу на Радянський Союз. Хоча фюрер вирішив навіть свого давнього союзника фашистського диктатора Італії Б.Муссоліні не інформувати до останнього моменту. Б.Муссоліні дізнався про це із листа А.Гітлера лише вночі з 21 на 22 червня 1941р.

А.Гітлер був впевнений, що німецькі війська вже біля кордонів у вирішальних битвах, які почнуть раптово, без оголошення війни, розгромлять головні сили СРСР і цим самим забезпечать перемогу «бліцкріга». Він сподівався, що завчасне зосередження всіх радянських військ біля кордонів дозволить йому в розв’язанні війни обвинуватити перед усім світом Радянський Союз. Такий замір А.Гітлера Й.В.Сталін передбачав; саме цього він і не міг допустити. Якби несподівано світ переконався, що агресором є не фашистська Німеччина, а СРСР, котрий насправді нападати не збирався, то А.Гітлер виграв би війну за знищення Радянського Союзу і завоювання світового панування.

Правда, ще 21 червня Прем’єр-міністр Великобританії У.Черчилль, за спогадом його особистого секретаря Дж. Колвілла, говорив, що «напад Німеччини на Росію є неминучим і що…Гітлер розраховує заручитися співчуттям капіталістів і правих у Великобританії і США. Гітлер, однак, помиляється у своїх розрахунках. Ми подамо Росії всіляку допомогу… Це ж саме стосується і до США». 21 червня ввечері У.Черчилль на сон грядущий Дж.Колвіллу впевнено сказав, що «саме в цю ніч, з суботи на неділю, А.Гітлер здійснить напад на Росію, але попросив не будити його, коли це трапиться, хіба почнеться вторгнення і на англійські острови». У.Черчілль, намагаючись не допустити поширення воєнних дій фашистської Німеччини на англійські острови, був заінтересований, щоб А.Гітлер у той момент напав на СРСР, водночас робив спробу через своє послання повідомити Й.В.Сталіну правдиву інформацію, одержану від свого агента, про підготовку гітлерівців до нападу на СРСР.

Й.В.Сталін поставився до послання У.Черчілля з певним недовір’ям, але на це були причини, пов’язані з відомими агресивними намірами його попередника Н.Чемберлена, котрий і після початку Другої світової війни аж до виходу у відставку (травень 1940р.) продовжував пошук шляхів для угоди з фашистською Німеччиною за рахунок СРСР. Й.В.Сталіну давали привід насторожено сприймати це послання й антирадянські, антикомуністичні погляди і висловлювання самого У.Черчилля, які він раніше ніколи не приховував, а також інші конкретні факти дипломатичного життя тодішнього часу.

За тих умов, на думку Г.К.Жукова, керівництву Наркомату оборони важко було «через військову розвідку своєчасно розкрити вихід ворожих військ на кордони СРСР – безпосередньо у ті райони, звідки почалося їхнє вторгнення 22 червня». Пізніше вже із трофейних карт і документів стало відомо, що «командування німецьких військ провело зосередження власне на кордонах у останній момент, а його бронетанкові війська, що перебували на значній відстані, були перекинуті у вихідні райони лише в ніч на 22 червня». Ввечері 21 червня начальник Генерального штабу Г.К.Жуков терміново доповів Й.В.Сталіну зміст вірогідних відомостей, одержаних радянськими прикордонниками (Київський військовий округ) від німецького фельдфебеля-перебіжчика, про висунення німецьких військ у вихідні райони для наступу, котрий розпочнеться рано-вранці 22 червня. Нарком оборони С.К.Тимошенко, начальник Генерального штабу Г.К.Жуков і його заступник М.Ф.Ватутін були запрошені Й.В.Сталіним негайно приїхати в Кремль, маючи з собою проект директиви про приведення всіх військ прикордонних округів у повну бойову готовність. Й.В.Сталін зустрів їх і почав розмову; у той же момент до його кабінету зайшли члени Політбюро ЦК, яких він зразу коротко поінформував. Заслухали проект директиви військам; Й.В.Сталін висловив по ньому ряд міркувань. Після внесення змін проект директиви знову був заслуханий. Й.В.Сталін сам вдруге прочитав його, зробив остаточні поправки і передав Народному комісару оборони, маршалу С.К.Тимошенко на підпис. З огляду на те, що директива виняткової важливості, її слід навести цілком:

«Військовим радам ЛВО, ПрибОВО, ЗахОВО, КОВО, ОдВО.

Копія: Народному комісару Військово-Морського Флоту.

1.Протягом 22-23.06.41р. можливий несподіваний напад німців на фронтах ЛВО, ПрибОВО, ЗахОВО, КОВО, ОдВО. Можливо напад розпочнеться з провокаційних дій.

2.Завдання наших військ – не піддаватися на будь-які провокаційні дії, що можуть викликати великі ускладнення. Разом з тим військам Ленінградського, Прибалтійського, Західного, Київського і Одеського військових округів перебувати у повній бойовій готовності, зустріти можливий несподіваний удар німців чи їх союзників.

3.Наказую:

а)протягом ночі на 22.06.41р. потай зайняти вогневі точки укріплених районів на державному кордоні;

б)удосвіта 22.06.41р. розосередити на польові аеродроми всю авіацію, у тому числі й військову, ретельно її замаскувати;

в)всі частини привести у бойову готовність. Війська тримати розосередженими і замаскованими;

г)протиповітряну оборону привести в бойову готовність без додаткового підйому приписного складу. Підготувати всі заходи по затемненню міст і об’єктів;

д)до будь-яких інших заходів до особливого розпорядження не вдаватися.

Тимошенко, Жуков.

21.06.41р.».

Генеральний штаб негайно приступив до передачі даної директиви в прикордонні округи. Копію її особисто одержав Народний комісар Військово-Морського Флоту адмірал М.Г.Кузнєцов. Передачу директиви в усі прикордонні округи було закінчено до 00.30 хвилин 22 червня 1941р. У ніч на 22 червня всі працівники Наркомату оборони і Генерального штабу залишалися на своїх місцях. Зразу після опівночі із доповіді по ВЧ командувача Київського військового округу М.П.Кирпоноса (перебував на своєму командному пункті в Тернополі) стало відомо про ще одного німецького солдата (222-й піхотний полк 74-ї піхотної дивізії), котрий, перепливши річку, прийшов до прикордонників і повідомив: «О 4-й годині німецькі війська перейдуть у наступ». М.П.Кирпоносу відповіли: «Якнайшвидше передавати директиву у війська про приведення їх у повну бойову готовність». Нарком оборони і начальник Генштабу розуміли, що німецькі війська висуваються ближче до кордону. Про це, не гаючи часу, доповіли Й.В.Сталіну. Й.В.Сталін сприйняв все дуже серйозно, уточнив, чи передано директиву в округи і отримав ствердну відповідь.

Отже, директива про приведення військ прикордонних округів і Військово-Морського Флоту у повну бойову готовність була віддана, щоб максимально підготовленими зустріти воєнну загрозу, котра насувалася. Наступав надзвичайно тяжкий час, адже Радянські Збройні Сили тоді ще не могли завершити цілого ряду важливих заходів з оборони західних кордонів країни, що ускладнило б опір досвідченому і сильному ворогу.

Й.В.Сталін продовжував дуже пильно слідкувати за підступними замірами А.Гітлера і давав йому про це знати. Він аж до останнього дня перед вторгненням сподівався, що дипломатичними зверненнями удасться вплинути на уряд фашистської Німеччини і тим самим розладнати і віддалити строки готовності її військ почати напад на СРСР. Згідно з телеграмою від Й.В.Сталіна, радянський посол в Берліні В.Деканозов чи секретар посольства В.Бережков, починаючи з полудня 21 червня, кожну годину дзвонили в міністерство закордонних справ Німеччини, твердячи, що радянському послу потрібно уладнати термінову справу з міністром закордонних справ І.Ріббентропом. Але В.Деканозову і В.Бережкову весь час відповідали: «Міністра І.Ріббентропа в Берліні немає». Коло 3-ї години ночі із Москви до радянського посольства в Берліні була відправлена ще одна телеграма. В ній повідомлявся зміст бесіди наркома закордонних справ В.М.Молотова з послом Німеччини в Москві В.Шуленбургом і перелічувалися питання, поставлені радянською стороною в ході цієї бесіди. Телеграмою Й.В.Сталін вимагав від В.Деканозова домогтися негайної зустрічі з І.Ріббентропом, щоб поставити перед ним ті ж питання. Лише о 4-й годині ночі (о 2-й годині за берлінським часом) І.Ріббентроп дав себе знати. В.Деканозову повідомили, що І.Ріббентроп хоче з ним зустрітися рівно через 2 години (тобто якраз о 4-й годині за берлінським часом і о 6-й годині за московським часом). Але вже о 3-й годині 15 хвилин гітлерівська Німеччина без оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз; розпочалася операція «Барбаросса».

О 3-й годині 07 хвилин в Генеральний штаб по ВЧ подзвонив командувач Чорноморського флоту віце-адмірал П.С.Октябрський і повідомив: «Система ПСОС флоту доповідає про підхід з боку моря великої кількості невідомих літаків; флот перебуває в повній бойовій готовності. Прошу вказівок». Г.К.Жуков запитав віце-адмірала: «Ваше рішення?». «Рішення одне: зустріти літаки вогнем протиповітряної оборони флоту», – сказав віце-адмірал П.С.Октябрський. Переговоривши з С.К.Тимошенком, Г.К.Жуков відповів П.С.Октябрському: «Дійте і повідомте свого наркома М.Г.Кузнєцова». О 3-й годині 15 хвилин командувач Чорноморського флоту віце-адмірал П.С.Октябрський подзвонив в Москву наркому ВМФ віце-адміралу М.Г.Кузнєцову і доповів: «На Севастополь здійснений повітряний наліт! Зенітна артилерія відбиває напад ворожих літаків. Декілька бомб упало на місто…». О 3-й годині 30 хвилин начальник штабу Західного військового округу генерал-майор В.Є.Климовських доповів в Москву про напад німецької авіації на міста Білорусії. О 3-й годині 33 хвилини начальник штабу Київського військового округу генерал-лейтенант М.О.Пуркаєв доповів в Москву про напад ворожої авіації на міста України. О 3-й годині 40 хвилин командувач Прибалтійського військового округу генерал-полковник Ф.І.Кузнєцов доповів в Москву про напад авіації противника на Каунас та інші міста. Заразом із сильними авіаційними ударами гітлерівці обрушили вогньовий вал снарядів із тисяч артилерійських гармат (артилерійська підготовка безперервно продовжувалася з 3-х годин 15 хвилин до 4-х годин 15 хвилин ранку) на всю 3000-кілометрову радянську прикордонну смугу. Від Балтійського моря на півночі і до Чорного моря на півдні здригнулася земля, запалала, заволоклася димом, залилася кров’ю.

Лише о 3-й годині 45 хвилин начальник Генштабу Г.К.Жуков за наказом наркома оборони С.К.Тимошенко доповів Й.В.Сталіну, що німці бомбардують радянські міста. Нарком оборони С.К.Тимошенко у той момент говорив по ВЧ з командувачем Київського військового округу М.П.Кирпоносом. Й.В.Сталін повелів Г.К.Жукову і С.К.Тимошенку приїхати в Кремль, а також розпорядився скликати усіх членів Політбюро ЦК. У ті ж хвилини від Й.В.Сталіна радянському послу в Берліні надійшла телеграма із зовсім іншою інструкцією, ніж попередня. На цей раз Й.В.Сталін не тільки не вимагав від В.Деканозова зустрітися з І.Ріббентропом, але навіть, навпаки, наказував, якщо ініціативу виявить німецька сторона, ухилятися від зустрічі. Розуміється, безрезультатна, безуспішна зустріч, якби її добився В.Деканозов за декілька годин до нападу, дала б Й.В.Сталіну можливість ввести в дію план прикриття – 41. Після нападу така зустріч вже була не тільки непотрібна, але й небезпечна. Перші ж години війни між двома державами особливі, надто складні, причому не лише з воєнної, але головним чином з політичної точки зору. Адже політики й політика часто користуються війною для досягнення своїх цілей і можуть зробити вирішальний вплив особливо на її початок. В останній момент перед розв’язанням війни, коли спостерігаються масові пересування військ по обидві сторони кордону, викликанні підготовкою до нападу чи до оборони, а також чиняться провокації, нерідко буває важко визначити, хто є агресором, а хто – жертвою агресії.

Попервах на обстановку розв’язаної А.Гітлером війни Й.В.Сталін реагував в дусі переданої директиви в прикордонні округи, а саме: війська всіх прикордонних округів вже повинні були зустріти авіаційні удари німців у повній бойовій готовності (тобто при оперативній готовності № 1); лише у випадку провокаційних дій противника вогню не відкривати й обов’язково відкрити вогонь, якщо противник розпочне бойові дії. Так розуміли зміст директиви С.К.Тимошенко і Г.К.Жуков. Нарком ВМФ М.Г.Кузнєцов, одержавши із рук Г.К.Жукова телеграму з директивою, заготовлену для прикордонних округів, і після швидкого прочитання її тут же запитав: «Чи дозволено у випадку нападу застосовувати зброю?». «Дозволено», – сказав Г.К.Жуков. О 1-й годині 03 хвилини в штаб Чорноморського флоту надійшов наказ наркома ВМФ М.Г.Кузнєцова: «Оперативна готовність № 1. Негайно!». Наказ був вручений командувачу флоту віце-адміралу П.С.Октябрському і через 12 хвилин, о 1-й годині 15 хвилин по флоту була оголошена «Оперативна готовність № 1». Разом з тим важливо зазначити: ще два дні тому, 20 червня Чорноморський флот, а також Балтійський і Північний були переведені на «Оперативну готовність № 2». Вночі 22 червня «Оперативна готовність № 2» перетворилася в «Оперативну готовність № 1». Як же розуміли зміст директиви командувачі прикордонних військових округів, можна судити із наказу командувача Прибалтійського особливого військового округу: «Протягом ночі на 22.06.41р. потай зайняти оборону основної смуги. В передпілля висунути польові караули для охорони дзотів, а підрозділи, призначені для заняття передпілля, мати позаду. Бойові патрони і снаряди видати. У випадку провокаційних дій німців вогню не відкривати. При польотах німецьких літаків над нашою територією не показуватися і до тих пір, поки літаки противника не розпочнуть бойові дії, вогню не відкривати. У випадку переходу в наступ крупних сил противника розгромити його. Протитанкові міни і малопомітні перешкоди ставити негайно». Пізніше виявилося, що як даний наказ, так і подібні накази командувачів інших прикордонних округів безпосередньо в штаби армій і далі аж до військових частин дійдуть пізно чи їх й зовсім не устигнуть одержати. Через це стали можливі для прикордонних військ величезні трагічні наслідки.

Невдовзі ж після нападу на Радянський Союз із канцелярії міністерства закордонних справ Німеччини у радянському посольстві в Берліні пролунав дзвінок. Якийсь чиновник офіційним тоном повідомив, що радянському послу В.Деканозову необхідно негайно прибути в міністерство на Вільгеймштрасе, його вже жде рейхсміністр І.Ріббентроп. Секретарю посольства В.Бережкову різними відмовками вдалося лише на півгодини відтягнути поїздку В.Деканозова до І.Ріббентропа. Німецький чиновник був категоричний у своїх вимогах: В.Деканозову не потрібно гаяти час на виклик машини; рейхсміністр жде і його особистий автомобіль вже стоїть біля під’їзду посольства.

В.Деканозов приїхав до міністерства разом з В.Бережковим. І.Ріббентроп запросив їх у свій кабінет сісти за круглий стіл. В.Деканозов зразу ж почав викладати зміст «Обвинувальної ноти», на передачі якої дуже наполягав Й.В.Сталін весь учорашній день. Однак І.Ріббентроп не дав радянському послу закінчити навіть першу фразу. Підвищивши голос, він заявив: «Все, про що хочете сказати, тепер вже не має значення. Мова зараз йде проте, що, спираючись на данні свого уряду відносно посиленої концентрації радянських військ на кордонні Німеччини, війська фюрера, вимушені захищати країну від радянської загрози, почали оборонну акцію і перейшли радянський кордон». Ось воно що? Саме ж цього остерігався Й.В.Сталін. Всупереч всім уже явно існуючим фактам І.Ріббентроп спробував покласти відповідальність за так званий збройний конфлікт (у дійсності – за війну) на Радянський Союз. Через 20 хвилин розмова була закінчена. І.Ріббентроп вручив В.Деканозову меморандум А.Гітлера. Дивовижно, адже німецькі війська перейшли кордон СРСР, війна в повному розпалі, а слів «війна», «оголошення війни» І.Ріббентроп так і не вимовив. Очевидно, А.Гітлер дав йому вказівку уникнути цих слів. В меморандумі А.Гітлера також не було вжито слово «війна». Після 5-ї години ранку (за московським часом) в міністерстві закордонних справ почалася прес-конференція І.Ріббентропа. Проте і на прес-конференції рейхсміністр не вимовив слово «війна», а тільки пихато заявив: «Німецька армія вторглася на територію більшовицької Росії!». Оскільки телефони радянського посольства в Берліні вже відключили, то посол В.Деканозов зразу не міг повідомити в Кремль про меморандум А.Гітлера і прес-конференцію І.Ріббентропа. Але тоді в Кремлі майже все знали.

Вже о 4-й годині 10 хвилин ранку Західний і Прибалтійський особливі округи доповіли в Москву, що після сильного, протягом однієї години, артилерійського вогню почалися бойові дії німецьких військ на сухопутних дільницях округів. О 4-й годині 30 хвилин в кабінеті Й.В.Сталіна зібралися члени Політбюро ЦК партії. Й.В.Сталін сказав: «Треба негайно запросити в Кремль німецького посла В.Шуленбурга». Після короткої телефонної розмови В.М.Молотов доповів Й.В.Сталіну: «Посол граф Вернер фон дер Шуленбург просить прийняти його для термінового повідомлення». Й.В.Сталін наказав В.М.Молотову прийняти німецького посла, а потім негайно повернутися і доповісти. Поки ждали повернення В.М.Молотова, перший заступник начальника Генерального штабу М.Ф.Ватутін додатково доповів, що сухопутні війська німців після масованого артилерійського обстрілу перейшли в наступ і вторглися на територію СРСР.

В.М.Молотов прийняв німецького посла В.Шуленбурга в Кремлі. В заяві посла говорилося: «З огляду на нетерпиму далі загрозу, що створилася для німецького східного кордону внаслідок масованої концентрації і підготовки всіх Збройних сил Червоної армії, німецький уряд вважає себе вимушеним негайно вжити воєнні контрзаходи. Відповідна нота одночасно буде передана В.Деканозову в Берліні». Вислухавши заяву посла В.Шуленбурга, В.М.Молотов запитав: «Це що – оголошення війни?» Але посол відреагував мовчки, характерним для нього жестом: з виразом безпомічності він звів руки до неба. «Отже, – сказав В.М.Молотов, – заява посла, природно, є оголошенням нам війни, бо німецькі літаки вже 1,5 години бомбардують Севастополь, Одесу, Київ, Мінськ та інші міста і німецькі війська перейшли радянський кордон… Про концентрацію радянських військ на німецькому кордоні не може бути і мови. Перебування радянських військ в прикордонних областях обумовлюються тільки літніми маневрами, котрі можуть там проходити. Якщо імперський уряд мав, що-небудь заперечити проти цього, йому було достатньо повідомити про це радянському уряду, і він потурбувався б про вжиття відповідних заходів. Замість цього Німеччина розв’язала війну з усіма її наслідками». В.М.Молотов повернувся в кабінет Й.В.Сталіна хвилин через 30 і всім там присутнім повідомив: «Німеччина оголосила нам війну!» Але це – формулювання В.М.Молотова, а в ноті В.Шуленбурга йшлося тільки «про воєнні контрзаходи», тобто і послу була передана вказівка А.Гітлера уникнути слова «війна». Таким чином, припущення, передбачення Й.В.Сталіна підтвердилися – не бажаючи бути оголошеним агресором, А.Гітлер намагався нахабною брехнею виправдати свій напад на СРСР необхідністю нанесення превентивного удару по (відсутньому в наявності) зосередженню, скупченню радянських військ на німецькому кордоні.

Оскільки позиція А.Гітлера прояснилася, Й.В.Сталін, звертаючись до С.К.Тимошенка і Г.К.Жукова, сказав: «Давайте директиву». О 7-й годині 15 хвилин ранку директива № 2 наркома оборони з поправками Й.В.Сталіна була передана в прикордонні округи. У зв’язку з нечуваним за нахабством нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз директива № 2 містила такий наказ: «1. Військам всіма силами і засобами обрушитися на ворожі сили й знищити їх в районах, де вони порушили радянський кордон. Далі до окремого розпорядження наземними військами кордон не переходити.

2.Розвідувальною і бойовою авіацією встановити місця зосередження авіації противника та угруповання його наземних військ. Сильними ударами бомбардувальної і штурмової авіації знищити авіацію на аеродромах противника і розбомбити основні угруповання його наземних військ. Удари авіації завдавати на глибину німецької території до 100- 150 км. На території Фінляндії і Румунії до окремих вказівок нальотів не робити».

Вже з 5-ї години ранку уряди багатьох країн почали поступово дізнаватися про напад гітлерівської Німеччини на СРСР. Дзвонили телефони, розбуджені були президенти, королі, шейхи, диктатори і т.д. Невдовзі всі радіостанції світу стали передавати меморандум А.Гітлера.

Директива № 2 наркома оборони, передана в прикордонні округи, через співвідношення сил і обстановку, що склалася, виявилася нереальною, а тому не могла бути втілена в життя. Адже озброєна до зубів гітлерівська Німеччина, використовуючи війська своїх сателітів, обрушила на Україну та інші республіки колишнього Радянського Союзу удар небувалої сили. У межі СРСР вдерлися 190 ворожих дивізій (5,5 млн. солдатів і офіцерів), які мали на озброєнні 3712 танків, 4950 бойових літаків, 47990 гармат і мінометів, 195 бойових кораблів і катерів. Фашистські загарбники переважали радянські війська по особовому складу в 1,8 раз, середніх і важких танках – в 1,5 раз, бойових літаках нових типів – в 3,2 рази, гарматах і мінометах – в 1,25 раз. Як вияснилося пізніше, перевага противника над радянськими військами прикриття була на ряді напрямків 3-5-кратним і більше. Німці ж в свій перший удар вклали всі сили, залишивши в резерві командувачів груп лише 4,5% дивізій від їх загальної кількості. Отож, раптовість нападу, кількісна перевага по особовому складу, середніх і важких танках, бойових літаках нових типів, гарматах й мінометах та інші тимчасові перевищування дали можливість агресору захопити мости через водні перешкоди, потім прорвати прикордонну смугу укріплень і відкрити шлях своїм моторизованим з’єднанням.

Через кілька годин після віроломного нападу з’ясувалося, що внаслідок нищівного удару німецько-фашистських полчищ на світанку в усіх західних прикордонних округах було порушено провідний зв'язок з військами (тоді радіозасобів ще не вистачало), а тому штаби округів та армій утратили можливість оперативно передати свої розпорядження. З тієї ж причини протягом певного часу Наркомат оборони і Генштаб, підтримуючи зв'язок по ВЧ, не могли добитися від штабів прикордонних округів і військ необхідних точних даних про обстановку ведення боїв з противником.

В цій надзвичайно важкій обстановці з перших годин запеклих боїв з фашистськими загарбниками радянські воїни виявляли беззавітну вірність Батьківщині, готовність захищати її, не жаліючи життя, найвеличнішу сміливість, непохитність, героїзм. Безперечно, комуністи були в перших лавах, на найвідповідальніших дільницях боїв. В умовах переваги противника у силах, особливо в озброєнні і техніці, саме стійкість радянських бійців і командирів, їх відвага дозволили здержати ворога на ряді дільниць. Всюди в боях – в повітрі і на землі – виявлялася сила морального духу радянських людей. Першими зустріли удар ворога радянські прикордонники. Вони учинили завзятий і мужній опір незмірно переважним по силам загарбникам. 13-а застава 90-го Володимир-Волинського прикордонного загону під командуванням начальника застави лейтенанта, комуніста О.В.Лопатіна протягом 11 днів вела бій в оточенні, здержуючи натиск ворога. Тільки учинивши підкіп і підірвавши спорудження застави, гітлерівці змогли зломити опір прикордонників. В нерівному бою загинув смертю хоробрих і О.В.Лопатін; йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На 17-й заставі Рава-Руського прикордонного загону, коли кінчилися боєприпаси, прикордонники, які залишилися в живих, очолені лейтенантом Ф.В.Мориним зі співом «Інтернаціоналу» кинулися в останню штикову атаку. З небаченою завзятістю, упертістю билися воїни під командуванням начальника прикордонної застави м. Перемишля комуніста А.Н.Потарикіна і робітничий загін на чолі з секретарем міському партії П.В.Орленком. Вони відбили в перший день війни декілька атак гітлерівців і відступили тільки після наказу командування. Але вже вранці 23 червня 99-а стрілецька дивізія раптовим контрударом звільнила м. Перемишль і вдержувала його протягом 5 днів. Вперше німецько-фашистські війська вимушені були відступити. Воїни 9-ї застави 17-го прикордонного загону у складі гарнізону Брестської фортеці з 22-го червня до 20-х чисел липня 1941р., перебуваючи в оточенні, відбивали шалені атаки агресора. Ворог надіявся захопити Брестську фортецю в перші ж години війни, але це виявилося неможливим. Гарнізон фортеці чинив достойний опір. Комуністи – командири і політпрацівники П.М.Гаврилов, І.Н.Зубачов, С.С.Скрипник, А.Н.Киживатов, Е.М.Фомін – очолювали героїчний опір натиску фашистів. Ворог кинув проти нечисленного гарнізону Брестської фортеці цілу 45-у і частину сил 31-ї піхотної дивізії при піддержці авіації, важкої артилерії, вогнеметів. Не маючи, гармат, зазнаючи гостру недостачу в патронах, в продуктах харчування і воді, радянські воїни дралися з дивовижною непохитністю, стійкістю. У стін Брестській фортеці знищено велику кількість гітлерівських солдат і офіцерів. Їй присвоєно звання Фортеці- Героя з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». Так же героїчно билися з першого дня війни прикордонники і на багатьох інших дільницях радянських рубежів. Їх були тисячі, героїв-прикордонників, відомих і тих, що у вогні жахливих битв пропали без вісті, залишилися невідомими, котрі грудьми стали на захист Батьківщини.

Та повернімося ж до першого дня гітлерівського «бліцкригу». 22 червня на 8-у годину ранку Наркомату оборони, Генштабу все-таки вдалося хоч якоюсь мірою вияснити, що:

надто сильних ударів бомбардувальної авіації противника зазнали багато аеродромів Західного, Київського та Прибалтійського Особливих військових округів, де дуже постраждала передовсім авіація, котра не встигла піднятися в повітря (згідно ж з директивою № 1 вся авіація мала бути вдосвіта розосереджена на польових аеродромах і замаскована);

ворожа бомбардувальна авіація завдала ударів по багатьох містах і залізничних вузлах Прибалтики, Білорусії, України, військово-морських базах Севастополя і Прибалтики; ведуться жорстокі бої із сухопутними військами агресора вздовж майже всього західного кордону Радянського Союзу; на багатьох дільницях фашисти вже вступили в бої з передовими частинами Червоної Армії;

підняті по бойовій тривозі стрілецькі частини, які входили до першого ешелону прикриття, вступили в бій з ходу, не встигнувши зайняти підготовлені позиції;

на дільниці Ленінградського військового округу противник не почав агресію.

Тим часом нарком оборони та начальник Генштабу і його заступник завершили опрацювання ряду надзвичайно важливих документів, в т. ч. проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про проведення мобілізації і проект рішення Політбюро ЦК про створення Ставки Головного Командування – найвищого органу керівництва воєнними діями Збройних Сил СРСР. Зразу після 9-ї години ранку С.К.Тимошенко, Г.К.Жуков і М.Ф.Ватутін з проектами цих документів приїхали в Кремль. Й.В.Сталін прийняв їх в своєму кабінеті у присутності членів Політбюро ЦК. Спитавши і вислухавши перш за все про воєнну обстановку, Й.В.Сталін сказав, що о 12-й годині по радіо виступатиме В.М.Молотов. Прочитавши проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про проведення мобілізації і частково скоротивши її розміри, намічені Генштабом, Й.В.Сталін передав Указ О.М.Поскрьобишеву для затвердження Президії Верховної Ради СРСР. Зробивши деякі поправки до проекту про створення Ставки Головного Командування, Й.В.Сталін виніс його на обговорення в Політбюро ЦК.

У заяві Радянського уряду (22 червня) в зв’язку з нападом фашистської Німеччини на СРСР, з якою виступив народний комісар закордонних справ, перший заступник Голови РНК СРСР В.М.Молотов, зокрема говорилося: «… Цей нечуваний напад на нашу країну є безприкладним в історії цивілізованих народів віроломством… Червона Армія і весь наш народ… поведуть переможну Вітчизняну війну за Батьківщину, за честь, за свободу… Наша справа справедлива! Ворог буде розбитий! Перемога буде за ними!»

Цього ж дня керівництво СРСР оголосило мобілізацію в 14 військових округах усіх військовозобов’язаних, що народилися в період з 1905 до 1918р. (вже на 1 липня 1941р. було мобілізовано 5,3 млн. чоловік). Указом Президії Верховної Ради СРСР запроваджувався воєнний стан на всій західній території країни. Західні прикордонні округи були негайно перетворені на 5 фронтів: Північний, Північно-Західний, Західний, Південно-Західний і Південний. 23 червня створена Ставка Головного Командування Збройними Силами СРСР під головуванням С.К.Тимошенка. 30 червня Президія Верховної Ради СРСР, РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняла рішення про створення Державного Комітету Оборони (ДКО) під головуванням Й.В.Сталіна для мобілізації всіх сил і засобів на боротьбу з агресією. ДКО отримав на період війни усю повноту влади в державі. 3 липня Генеральний секретар ЦК ВКП(б), Голова РНК СРСР і Голова Державного Комітету Оборони Й.В.Сталін виступив по радіо із зверненням до народу. Авторитет Й.В.Сталіна як вождя радянського народу був незаперечний, тому його промова відіграла велику мобілізуючу роль. В основі цієї промови лежала директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941р., яку одержали всі партійні і радянські організації прифронтових областей. У цьому документі-відозві викладалися основні завдання радянського народу і його Збройних Сил у Великій Вітчизняній війні. В умовах, коли над Вітчизною нависла серйозна небезпека, промова Й.В.Сталіна, директива уряду і партії звернені до народу, звучали як могутній тривожний набат. Відчувалося, що гнівний і закличний голос цього набату замовкне тільки тоді, коли фашистських загарбників буде розгромлено.

10 липня ДКО перетворив Ставку Головного Командування – вищий орган стратегічного керівництва – в Ставку Верховного Командування (СВК) під головуванням Й.В.Сталіна; з 19 липня Й.В.Сталін також і народний комісар оборони. 8 серпня СВК перетворено на Ставку Верховного Головнокомандування (СВГК); Й.В.Сталіна призначено Верховним Головнокомандувачем Збройними Силами СРСР. Працював він напружено, по 15-16 годин на добу.

З першого дня Великої Вітчизняної війни на західних кордонах України і всього СРСР розгорілися жорстокі кровопролитні бої. Оскільки командувачі вищевказаних 5-х фронтів не мали достатнього досвіду в управлінні бойовими діями військ і, очевидно, дещо розгубилися, Політбюро ЦК, за пропозицією Й.В.Сталіна, вирішило негайно, 22 червня, послати на Південно-Західний фронт Г.К.Жукова як представника Ставки Головного Командування, а на Західний фронт – Б.М.Шапошникова і Г.І.Кулика. Одержавши особисті вказівки Й.В.Сталіна, Г.К.Жуков через 40 хвилин уже був в повітрі. Наприкінці дня Г.К.Жуков прилетів у Київ, де на нього чекав Перший секретар ЦК КП(б)У М.С.Хрущов. При зустрічі М.С.Хрущов Г.К.Жукову сказав, що далі, до Тернополя, де був штаб Південно-Західного фронту, летіти небезпечно, бо німецькі льотчики ганяють за радянськими транспортними літаками, а тому треба їхати машинами. На командний пункт командувача Південно-Західного фронту генерал-полковника М.П.Кирпоноса Г.К.Жуков і М.С.Хрущов приїхали пізно ввечері. Зразу ж Г.К.Жуков переговорив по ВЧ із заступником начальника Генштабу М.Ф.Ватутіним. За словами М.Ф.Ватутіна, наприкінці дня, незважаючи на вжиті рішучі заходи, Генштаб не одержав від штабів фронтів, армій і ВПС точних даних про свої війська і про війська противника, а також про втрати в авіації і наземних військах; відомо лише, що авіація Західного фронту зазнала дуже великих втрат. Спроба штабів фронтів зв’язатися безпосередньо з військами успіху немала, бо в більшості армій і окремих корпусів не було ні провідного, ні радіозв’язку. В останній же момент авіаційна розвідка доповіла, що бої з фашистськими військами точаться в місцях укріплених районів і частково на 15-20 км в глибині нашої території.

На закінчення розмови по ВЧ М.Ф.Ватутін Г.К. Жукову сказав, що Й.В.Сталін схвалив проект директиви № 3 наркома оборони й наказав поставити і його підпис. Директива передбачала перехід радянських військ до контрнаступальних дій із завданням розгромити противника на головних напрямках, при цьому вийти на його територію.

Директива № 3 надійшла до командувача Південно-Західного фронту М.П.Кирпоноса близько 24-ї години. Зараз же на Військовій раді фронту представник Ставки Головного Командування Г.К.Жуков запропонував М.П.Кирпоносу терміново дати попередній наказ про зосередження механізованих корпусів з метою завдати контрудару по головному угрупованню армій «Південь», яке прорвалося біля м. Соколя (нині центр однойменного району Львівської області). До контрудару треба було залучити всю авіацію фронту і частину далекої бомбардувальної авіації Головного Командування. Командування і штаб фронту, швидко заготувавши попередні бойові розпорядження, передали їх арміям і корпусам. Г.К.Жуков відзначив велику зібраність і чудові організаторські здібності начальника штабу Південно-Західного фронту М.О.Пуркаєва і начальника оперативного відділу штабу фронту І.Х.Баграмяна, виявлені ними в тій надзвичайно складній обстановці першого дня війни.

Вранці 23 червня Г.К.Жуков відвідав командний пункт командира 8-го механізованого корпусу генерал-лейтенанта Д.І.Рябишева (корпус на той момент дуже швидко пройшов нелегкий шлях від м. Дрогобича до м. Броди (Львівська область). Щоб вступити в бій усіма силами, мехкорпусу потрібна була доба: для повного зосередження, приведення в порядок матеріальної частини і поповнення запасів, організації управління корпусом, а також ретельного проведення бойової розвідки місцевості і противника. Г.К.Жуков вирішував питання, як краще завдати контрудару 8-м, 9-м, 19-м і 22-м механізованими корпусами, коли для їх повного зосередження й узгодження спільних дій не давала обстановка. До того ж, 9-й, 19-й й 22-й механізовані корпуси аж ніяк не могли дістатися у вихідні райони без запізнення.

Лише ввечері Г.К.Жуков повернувся до Тернополя на командний пункт Південно-Західного фронту. Командувач фронту генерал-полковник М.П.Кирпонос доповів, що на всіх дільницях фронту тривають жорстокі бої; головні ж гранично запеклі битви відбуваються в районах Броди (Львівська область), Дубно (Рівненська область) і Володимира-Волинського (Волинська область); 9-й і 19-й механізовані корпуси вийдуть у ліси у районі Рівно 25 червня. М.П.Кирпонос далі сказав: «Вирішено, не чекаючи повного зосередження корпусів, 24 червня почати контрудар на Клевань і Дубно (Рівненська область). Командувач 5-ї армії крім 22-го мехкорпусу повинен об’єднати дії 9-го і 19-го механізованих корпусів і надати їм необхідну допомогу». Назвавши це рішення командувача фронту розумним, Г.К.Жуков запропонував перевірити взаємодії між корпусами і авіацією фронту.

24 червня в наступ перейшов 8-й механізований корпус Д.І.Рябишева у напрямку на м. Берестечко (Волинська область). 8-й мехкорпус був краще від інших укомплектований новітньою танковою технікою і добре навчений. 15-й мехкорпус генерала Г.І.Карпезо наступав на схід від м. Радехова (Львівська область). Удар цих корпусів, зокрема чітко злагоджені дії 8-го мехкорпусу, дуже швидко відчули німецько-фашистські війська. Особливо це позначилося після розгрому 57-ї піхотної дивізії, яка прикривала правий фланг 48-го мотокорпусу танкової групи Е. фон Клейста. Для 48-го мотокорпусу противника створилася надто тяжка обстановка; і гітлерівці були змушенні кинути проти контрудару радянських військ всю свою авіацію, а також додатково увести 44-й армійський корпус й інші війська. Наприкінці дня начальник Генштабу сухопутних військ Німеччини генерал-полковник Ф. Гальдер у службовому щоденнику записав: «Противник весь час підтягує з глибини нові, свіжі сили проти нашого танкового клину… Як і очікувалися, значними силами танків він перейшов у наступ на південний фланг 1-ї танкової групи. На окремих дільницях відмічено пересування». Так війська Південно-Західного фронту успішно завдали одного з перших контрударів по німецько-фашистських військах.

Командування Південно-Західного фронту за участю Г.К.Жукова основну увагу тоді зосередили на дубнівському (Рівненська область) напрямку, де розгорнулися головні битви на Україні. Проте ворог одночасно розвивав наступ і на львівському напрямку, де удари завдавала 17-а німецько-фашистська армія. Полонені німці засвідчили, що із захопленням м. Рави-Руської їх командування збиралося ввести проти радянських частин 14-й моторизований корпус. Рава-Руський укріплений район з перших хвилин нападу фашистів оборонявся 35-м і 140-м окремими кулеметними батальйонами, 41-ю стрілецькою дивізією генерал-майора Г.М.Мікушева і прикордонним загоном майора Я.Д.Малого. Командування 17-ї фашистської армії розгорнуло на цій дільниці 5 піхотних дивізій. Незважаючи на сильний артилерійський огонь, авіаційні удари і люті атаки, фашистські війська не могли захопити Рава-Руський укріплений район і зломити опір 41-ї стрілецької дивізії. Вже через декілька годин після нападу гітлерівців 41-а стрілецька дивізія, котра мала в своєму складі 2 артилерійських полки, була поповнена 209-м корпусним артилерійським полком, озброєним 152-міліметровими гарматами. Ворожі війська зазнали великих втрат і намічуваних результатів не досягли.

В Перемишльському укріпленому районі перші шалені атаки переважаючих за своїми силами німецьких військ відбивали 52-й, 150-й окремі кулеметні батальйони і 92-й прикордонний загін. Їм допомагали озброєні загони робітників і службовців. Довелося через кілька годин запеклих боїв відійти за м. Перемишль. Наступного дня 99-а стрілецька дивізія полковника М.І.Дементьєва, що вчасно наспіла до м. Перемишля, разом із зведеним батальйоном прикордонників перейшла у контратаку і вибила фашистів з міста, а потім утримувала його цілих 5 днів.

23 червня гітлерівці відновили атаки, особливо жорстокі на Рава-Руський укріплений район. Де-не-де німецьким частинам вдавалося вклинюватися в оборону 41-ї стрілецької дивізії, але завдяки умілому керівництву генерал-майора Г.М.Мікушіна контратакою ворог був знову відкинутий у вихідну позицію. Та ввечері цього ж дня противнику вдалося завдати сильного удару на стику Рава-Руського і Перемишльського районів, де вели оборонні бої 97-а і 159-а стрілецькі дивізії. Остання, маючи в своєму складі значну кількість солдатів із недостатньо навченого запасу, не змогла витримати сильних атак противника і почала відхід, створивши тяжку ситуацію для сусідніх частин. Вжиті командуючим 6-ю армією генералом І.М.Музиченком контрзаходи загрозливого становища не виправили; і наприкінці 24 червня розрив оборони досяг тут 40 км. Важливо зазначити, що Рава-Руський і Перемишльський укріплені райони продовжували успішно відбивати атаки агресора. 99-а дивізія, завдаючи великих втрат ворогу, не віддала жодного метра своїх позицій; і тільки вранці 29 червня за наказом командування залишила м. Перемишль. За героїчні бойові дії вона була нагороджена орденом Червоного Прапора. Так само відважно, вміло і успішно вела оборонні бої й 41-а стрілецька дивізія. Лише після вклинення великої групи німецько-фашистських військ на дільниці 159-ї дивізії і виникнення загрози обходу укріплених районів у ніч на 27 червня командування Південно-Західного фронту наказало їй відійти на тилові рубежі.

Із досить типової для перших днів війни розмови Г.К.Жукова по «Бодо» (о 17 годині 24 червня) з командувачем 5-ї армії генералом Н.І.Потаповим можна хоча б частково уявити, як на тих чи інших дільницях Південно-Західного фронту складалася бойова обстановка для радянських військ. Ось що доповів генерал М.І.Потапов. В районі м. Устилуг (Волинська область) діяло 5 ворожих піхотних дивізій і до 2 000 танків (про кількість танків генерал ненавмисно допустив перебільшення). Від Сокаля до Устилуга рвалися 6 піхотних дивізій з 14-ю бронетанковою дивізією, головний напрямок яких – Володимир-Волинський – Луцьк. На стику між 5-ю і 6-ю арміями – механізовані частини невстановленої сили. Головного удару противник завдавав у напрямку Володимир-Волинський – Луцьк і допоміжного удару – з Бреста на Ковель.

Військові частини 5-ї армії під командуванням генерала М.І.Потапова вели бої в скрутному становищі. Генерал І.І.Федюнінський здійснив бойове розташування своїх військових підрозділів в селах Пулемець, Куснищі, Вишнів, Микитичі. Його 87-а стрілецька дивізія двома полками займала укріплені райони біля м. Устилуга і вела бій в оточенні; у неї відчувалася нестача боєприпасів. Про 124-у дивізію відомостей з учорашнього вечора генерал І.І.Федюнінський не мав. 41-а танкова дивізія коло с. Старих Кошар (Ковельський р-н Волинської обл.) після бою приводила у порядок матеріальну частину. 135 дивізія у взаємодії з 19-ю танковою і одним полком 87-ї стрілецької дивізії при підтримці 1-ї протитанкової бригади і всієї артилерії корпусу атакувала в напрямку Володимира-Волинського. Танків противника знищено приблизно до 100. Луцьк мав кругову оборону, але негусту. Головне, чого остерігався командувач 5-ї армії М.І.Потапов, – це удару танкових частин противника з півдня в напрямку Луцька, що створив би загрозу боротьби на два фронти. Парирувати ударом у південному напрямку у командувача не було абсолютно ніяких сил. Він просив у Г.К.Жукова підсилити допомогу діями бомбардувальної авіації, домогтися недопущення переправи танкових частин коло Городло, затримати просування танкових частин від Бреста і подати допомогу діями штурмової та винищувальної авіації в знищенні володимира-волинського угруповання агресора. Командуючому 5-ї армії М.І.Потапову підпорядкована 14-а авіадивізія (41 літак), а також виділені за наказом командувача Південно-Західного фронту 18-а і 62-а бомбардувальні дивізії для прикриття. У генерала М.І.Потапова не було резервів, а 9-й механізований корпус, маючи до 200 танків (танків КВ із 152-міліметровими гарматами – 30 штук, а також Т-26 і БТ, головним чином старих марок), міг зосередитися в районі с. Олика (Ківерційський р-н Волинської обл.) не раніше, ніж через дві доби. Телефонний зв'язок повсюдно був зруйнований, потім відновлений і знову майже весь зруйнований діями авіації противника. По радіо командувач 5-ї армії мав сталий зв'язок із стрілецькими корпусами.

Щодо подальших дій командувач 5-ї армії М.І.Потапов одержав по «Бодо» від Г.К.Жукова такі роз’яснення і вказівки. «Перше. Сусід праворуч веде бій у районі Пружани – Городець. Вихід з Бреста на Ковель частини сил противника є наслідком недостатньо організованих дій генерала танкових військ Б.М.Коробкова. Вам треба завернути фланг у брестському напрямку і закрити підходи до Ковеля. Друге. Командувач 6-ї армії І.М.Музиченко веде успішні бої на північ від Кам’янки-Струмилівської, Рави-Руської і далі по держкордону. Противник ввівши потужну групу танків, розірвав стик між 5-ю і 6-ю арміями і силкується захопити Броди. Третє командир 15-го мехкорпусу Г.І.Карпезо і командир 8-го мехкорпусу Д.І.Рябишев завдають контрударів у таких напрямках: Г.І.Карпезо через Броди на північний захід, основні бої зараз відбуваються, очевидно, кілометрах у п’ятнадцяти на північний захід від Бродів; Д.І.Рябишев лівіше – у північному напрямку. Цим маневром вам буде подано допомогу. Мета контрудару полягає в тому, щоб розгромити противника в районі Броди – Кристинопіль і далі на північ, давши можливість вам привести в порядок частини і організувати стійкий фронт… У район Луцька, на північ і на південь, буде виведено 19-й, 9-й мехкорпуси і два стрілецьких корпуси, щоб підсилити ваше угруповання. Щодо авіації заходів буде вжито… Повторяю: міцно закрийте з півночі підходи на Ковель, не кидайтеся із стрілецькими дивізіями в контратаки без танків, бо це нічого не дасть. Необхідно допомогти снарядами і боєприпасами 87-й стрілецькій дивізії. Подумайте, чи не можна вночі вивести її з оточення… Вночі або завтра буду у вас. До побачення!»

25-26 червня бойові дії продовжувалися з наростаючою силою в Перемишльському укріпленому районі. Противник кидав сюди масу бойової авіації. У повітрі і на землі точилися запеклі бої. Обидві сторони зазнавали великих втрат. Часто німецька авіація не витримувала безстрашних ударів радянських льотчиків і зразу ж відходила до своїх аеродромів.

У зв’язку з появою передових частин противника в районі м. Дубно генерал-лейтенант Д.І.Рябишев одержав наказ повернути туди свій 8-й механізований корпус. 15-й мехкорпус націлював основні сили в район м. Берестечка і далі також на Дубно. В район Дубно спрямовувалися і 36-й стрілецький, і 19-й механізований корпуси. Жорстока битва в районі Дубно розпочалася 27 червня. Зазнавши великих втрат, агресор змушений був знімати війська з інших напрямків і перекидати їх до м. Дубна. Хоча радянським військам не вистачило сил повністю розгромити кількісно переважні війська противника і зупинити їх наступ, але головного досягли: вороже ударне угруповання, що рвалося до столиці України, було затримано в районі Броди – Дубно і знесилено. Щоб продовжити наступ на київському напрямку німецькому командуванню потрібно було перекинути із стратегічних резервів значну групу військ і сотні танків з екіпажами на поповнення частин Е.фон Клейста.

На жаль, науково-історична література, від часів хрущовської «відлиги» й «десталінізації» та особливо після розвалу СРСР аж дотепер, і, як правило, упереджено критикуючи, обмовляючи Й.В.Сталіна, тільки взагалі торкається ведення радянськими військами прикордонних битв проти німецько-фашистських загарбників з першого дня Великої Вітчизняної війни. Мається потреба в детальному досліджені і розборі оперативно-стратегічної значимості застосування тут контрудару механізованих корпусів по головному угрупованню агресора – армій «Південь», котре прорвалося, та організації самого контрудару, виконуючи сталінську директиву № 3. Адже в результаті перших контрнаступальних дій радянських військ в Україні було зірвано на самому початку гітлерівський план «блискавично» стрімкого прориву до Києва. Війська Південного фронту стримували ворожий натиск на рубежі р. Прут; вони часто контратакували німецькі і румунські дивізії, зриваючи їх спроби наступати в глибину Молдавії. Чорноморський флот забезпечував головним чином доставку людей і боєприпасів Приморським арміям і вів боротьбу на комунікаціях противника, перешкоджаючи перевезенням у румунські та болгарські порти. Група кораблів Чорноморського флоту разом з авіацією завдала удару базі румунського флоту в Констанці. Авіація Чорноморського флоту систематично бомбардувала румунські нафтопромисли і залізничні вузли. Німецькі і румунські війська змогли розгорнути наступ з території Румунії тільки 2 липня.

Ворог зазнав в прикордонних битвах тяжких втрат і добре переконався у непохитності, твердості духу радянських воїнів, готових битися до останньої краплі крові. Ось як в своїх спогадах підтвердив сказане колишній командувач 3-ї німецької танкової армії генерал Гот. «Найважче від усіх, – вказував він, – довелося групі «Південь». Війська противника, які оборонялися перед з’єднаннями північного крила, були відкинуті від кордону, але вони швидко оговталися від несподіваного удару і контратаками своїх резервів та розташованих у глибині танкових частин зупинили просування німецьких військ. 1-а танкова група придана 6-й армії, до 28 червня оперативного прориву не досягла. Великою перепоною на шляху наступу німецьких частин були могутні контрудари противника».

Проходили десятиліття і чим дальше, тим більше в історичній літературі цілком свідомо чи несвідомо, але наполегливо утверджувалося безапеляційне обвинувачення Й.В.Сталіна в тому, що попередньо не дав вказівок підтягти всі основні сили радянських військ в прикордонні округи для зустрічі і відсічі удару агресора. Чомусь сьогодні такі історики, а також письменники, журналісти взялися категорично твердити: якби це було зроблено, то сталася б менша трагедія. Та А.Гітлер же цього і хотів, навіть був впевнений, що до моменту нападу на Радянський Союз йому вдасться заманити на західні кордони всі наявні сили радянських військ і раптовим ударом знищити. Так що могла б статися більша, а то й повна трагедія – започаткувалася б неминуча поразка СРСР у війні. З даного приводу Г.К.Жуков зауважував: «Цілком можливо, що наші війська, не досить забезпечені протитанковими і протиповітряними засобами оборони, маючи меншу рухомість, ніж війська противника, не витримали б розтинаючих могутніх ударів бронетанкових сил ворога і могли опинитися в такому ж тяжкому становищі, в якому опинилися деякі армії прикордонних округів. І ще невідомо, як тоді, в подальшому, склалася б обстановка під Москвою, Ленінградом і на півдні країни. До цього слід додати, що гітлерівське командування серйозно розраховувало на те, що ми підтягнемо ближче до державного кордону головні сили фронтів, де противник мав намір їх оточити і знищити. Це було головною метою плану «Барбаросса» на початку війни».

Вкрай тяжка обстановка почала складатися на Західному і Північно-Західному фронтах. Великі угруповання бронетанкових і моторизованих військ противника прорвалися на ряді дільниць цих фронтів і просувалися в межі Білорусії і Прибалтики. Вістря найпотужнішого угруповання німецько-фашистських сухопутних і військово-повітряних сил на радянському західному стратегічному напрямку було націлене на Москву. Проти Західного фронту діяли війська групи армій «Центр». Тут на всіх напрямках своїх головних ударів німецькі війська створили 5 – 6-кратну перевагу. Дії головних угруповань безперервно підтримувалися ударами з повітря. Тяжка обстановка склалася в районі Бреста. Однак зломити опір захисників Брестської фортеці агресорові не вдалося, оточені герої давали гідну відсіч. Для гітлерівців Брестська епопея була чимсь цілком несподіваним: бронетанковим військам групи генерал-полковника Х.В.Гудеріана і 4-й німецькій польовій армії довелося обійти м. Брест і фортецю.

На радянські війська 4-ї армії (командувач генерал-майор А.А.Коробков) у районі м. Бреста, 3-ї армії (командувач генерал-лейтенант В.І.Кузнєцов) у районі м. Гродно і 10-ї армії (командувач генерал-майор К.Д.Голубєв) поряд Осовецького укріпленого району обрушилися удари величезної сили. У той момент командувач Західного фронту генерал армії Д.Г.Павлов, не знаючи точного становища в 4-й, 3-й і 10-й арміях, не маючи повного уявлення про бронетанкові угруповання противника, які прорвалися, приймав багато рішень, які не відповідали обстановці. Тому, зазнаючи великих втрат у прикордонних битвах, війська 4-ї, 3-ї і 10-ї армій, мужньо відбиваючись від противника, що насідав, змушені були відходити на схід. Героїчно стримували натиск ворога й 4 дивізії 13-ї армії: 26-27 червня вони вели бої в Мінському укріпленому районі. Ворог жорстоко бомбардував столицю Білорусії м. Мінськ; гинули тисячі мирних жителів. На ближніх підступах до Мінська розгорнулися запеклі бої. З винятковою хоробрістю там билися частини 64-ї, 100-ї, 161-ї стрілецьких дивізій; вони знищили понад 100 танків противника і тисячі фашистів.

У зв’язку з тяжкою обстановкою на Західному фронті, Й.В.Сталін 26 червня подзвонив Г.К.Жукову на командний пункт Південно-Західного фронту в м. Тернопіль і попросив його негайно вилетіти в Москву. Пізно ввечері 26 червня Г.К.Жуков вже був у кабінеті Й.В.Сталіна, де разом з С.К.Тимошенком і М.Ф.Ватутіним обговорили, що можна зробити на Західному фронті в тій обстановці. А обстановка склалася дуже небезпечна. На схід від Мінська були оточені і билися в нерівних боях решти 3-ї й 10-ї армій, сковуючи значні сили противника. Деякі частини 4-ї армії відійшли в Прип’ятські ліси. З лінії Докшиці – Смолевичі – Слуцьк – Пінськ відходили на р. Березину розрізнені з’єднання військ, які зазнали в попередніх боях серйозних втрат. Ці ослаблені війська фронту переслідували могутні угруповання противника. Було вирішено негайно зайняти оборону на рубежі Західна Двіна – Полоцьк – Вітебськ – Орша – Могильов – Мозир і для неї використати 13-у, 19-у, 20-у, 21-у, 22-у армії. Крім того, терміново почати підготовку оборони на тиловому рубежі по лінії Селіжарово – Смоленськ – Рославль – Гомель силами 24-ї та 28-ї армій резерву ставки, а також сформувати 2-3 армії за рахунок дивізій Московського ополчення. Виходили при цьому із головного завдання – створити на шляху до Москви глибоко ешелоновану оборону, виснажити противника і, зупинивши його на одному із оборонних рубежів, організувати контрнаступ, зібравши для нього необхідні сили частково за рахунок Далекого Сходу і головним чином нових формувань.

Тим часом же, незважаючи на масовий героїзм солдатів і командирів, на мужню витримку воєначальників, обстановка на всіх дільницях Західного фронту дедалі погіршувалася. 28 червня фашистські війська увірвалися до Мінська і почали по-звірячому знищувати жителів міста, піддаючи вогню і руйнуванням культурні цінності і пам’ятки старовини. Радянським військам довелося залишити столицю Білорусії. Й.В.Сталін вкрай різко реагував на обстановку, що склалася на західному стратегічному напрямку; протягом 29 червня він двічі приїжджав до Наркомату оборони і Ставки Головного Командування, які попервах продовжував очолювати С.К.Тимошенко. Командувача Західного фронту Д.Г.Павлова, котрому і за тиждень війни не вдалося добре розібратися в обстановці, викликали в Москву. 1 липня його було усунуто від командування фронтом і незабаром віддано під суд. Разом з ним за пропозицією Військової ради Західного фронту судили начальника штабу генерала-майора В.Є.Климовських, генералів штабу фронту, що очолювали війська зв’язку, артилерії та ін. Командувачем Західного фронту було призначено наркома оборони і голову Ставки ГК С.К.Тимошенка, його заступником – генерал-лейтенанта А.І.Єременка. До складу Західного фронту для підсилення включили армії Резервного фронту.

На Західному фронті – вітебський, оршанський, могильовський і бобруйський напрямки – битви, що розгорнулися в перших числах липня, відбувалися в умовах величезної переваги мотобронетанкових сил і авіації противника. Радянські війська, стомлені безперервними боями, відходили на схід, але при цьому весь час намагалися завдати ворогові максимум втрат і затримати його якомога довше на оборонних рубежах. На р. Березині радянські війська особливо завзято воювали в районі м. Борисова. Там билося Борисовське танкове училище на чолі з корпусним комісаром І.З.Сусайковим. Туди підійшла й 1-а Московська мотострілецька дивізія під командуванням генерал-майора Я.Г.Крейзера. Дивізія мала на озброєнні танки Т-34. Генерал Я.Г.Крейзер, командуючи дивізією і підпорядкованим йому Борисовським танковим училищем, виявив себе блискуче: зумів затримати зміцнену 18-у танкову дивізію ворога більш як на 2 доби, що тоді мало дуже важливе значення.

Різко погіршувалася обстановка і на Північно-Західному фронті. Уникнувши оточення, 8-а й 11-а армії через недостатню зібраність командування фронту почали відступати, зазнаючи немалих втрат. 26 червня противник великими силами форсував Західну Двіну і захопив Даугавпілс (Латвія). Але відразу 21-й механізований корпус Героя Радянського Союзу генерала Д.Д.Лелюшенка аж надто сміливо, відчайдушно перейшовши в атаку, ударив по 56-у моторизованому корпусу фашистів і зупинив просування ворожих військ. Згадуючи цю запеклу битву, генерал-фельдмаршал Е.фон Манштейн, котрий командував тоді 56-м моторизованим корпусом, у своїй книзі «Втрачені перемоги» писав: «…Незабаром нам довелося на північному березі Західної Двіни оборонятися від атак противника, підтриманих однією танковою дивізією. На деяких дільницях справа набувала серйозного обороту». Однак під тиском переважаючих сил і ударів противника з повітря генерал Д.Д.Лелюшенко наказав командирам і бійцям свого корпусу відійти і зайняти оборону, яку втримували, відбиваючи атаки агресора, до 2 липня. Потім 21-й механізований корпус увійшов до складу 27-ї армії під командуванням генерал-майора М.Е.Берзаріна, який наприкінці війни (генерал-полковник, Герой Радянського Союзу) на чолі 5-ї ударної геройської армії у складі 1-го Білоруського фронту сміливо увірвався до Берліна і став першим його комендантом.

У перший же тиждень липня 1941р. 27-а і 8-а армії Північно-Західного фронту, б’ючись з переважаючими військами противника, не маючи достатніх сил і засобів для створення глибоко ешелонованої оборони, втрачаючи зв'язок між собою, відходили. У ті вкрай тяжкі дні Й.В.Сталін провів зміни у військовому керівництві. Заступника начальника Генерального штабу генерала М.Ф.Ватутіна було призначено начальником штабу Північно-Західного фронту. За 18 днів війни Північно-Західний фронт втратив Литву, Латвію і частину Псковської області з м. Псковом (РРФСР). Створилася загроза виходу противника через р. Лугу до Ленінграда. В тяжкому становищі опинився Балтійський флот. Особливо ускладнилася обстановка для головної морської бази, де були зосереджені всі основні кораблі і матеріальні запаси Балтійського флоту. Таллінська база і м.Таллін внаслідок невдалих дій 8-ї армії Північно-Західного фронту виявилися слабо прикритими з суші. На захист столиці Естонії були кинуті всі сили Червонопрапорного Балтійського флоту, збройні загони робітників міста. На підступах до Талліна поспіхом споруджувалися оборонні рубежі, будувалися інженерні загородження, міські об’єкти готувалися до оборони. Спроби противника з ходу захопити місто і військово-морську базу відбивалися героїчними діями 10-го стрілецького корпусу 8-ї армії, частини морської піхоти, корабельною артилерією флоту і збройними загонами народного ополчення Талліна. Останню декаду липня і майже весь серпень боротьба за Таллін і головну морську базу флоту тривала. Наприкінці серпня через виснаження радянських сил і посилення ворожих військ Ставка Верховного Головнокомандування (СВГК) прийняла рішення вивести кораблі флоту з морської бази в Кронштадт і в Ленінградську гавань, а Таллін залишити. Бойова авіація флоту у битвах за Таллінський плацдарм брала активну участь, завдаючи ударів атакуючим з’єднанням противника. Тут також моряки-балтійці на суші і на кораблях билися як справжні герої.

На Північному фронті, де наступальні дії розпочалися 29 червня, бої мали місцеве значення і особливого впливу на загальну стратегічну обстановку не справляли. Радянські військово-морські сили попервах також не зустрічали особливих зіткнень з військово-морськими силами німців і головним чином відбивали авіаційні нальоти. Потім Північний флот почав взаємодіяти з військами Північного фронту і розгорнув операції підводними силами проти німецьких транспортів, що вивозили із селища Петсамо нікелеву руду (з 1920р. входило до складу Фінляндії, з 1944р. – смт. Печенга на р. Печенга в Мурманській області Російської Федерації).

В своїх авантюристичних планах «блискавичної війни» гітлерівське командування розраховувало оточити і знищити війська Південно-Західного і Південного фронтів і розвивати наступ в глиб України. Сильного удару фашисти завдавали у напрямку Львова і Луцька, намагаючись розгромити радянські війська у львівському виступі. У неймовірно тяжких умовах прикордонники і війська Південно-Західного фронту чинили відчайдушний опір. 29 червня увечері радянські війська залишили м.Львів, а 30 червня на світанку разом з передовими німецько-фашистськими військами у місто увійшли український батальйон «Нахтігаль» під командуванням Р.Шухевича та похідні групи ОУН-бандерівців. Р.Шухевич за декілька місяців перед нападом нацистської Німеччини на СРСР був призначений заступником командира військової двобатальйонної Дружини Українських Націоналістів («Нахтігаль» і «Роланд», сформованих за сприянням гітлерівського Абверу), згодом – командиром батальйону «Нахтігаль», що брав участь в боях з частинами Червоної Армії і забезпечував охорону шляхів, якими просувалися гітлерівські війська. Похідні ж групи, сформовані на передодні війни, налічували близько 5 тис. чоловік і мали завдання рухатися з фронтом й організовувати в містах і селах органи влади ОУН С.Бандери. Похідна група С.Бандери, котра повинна була взяти владу, наприкінці дня скликала так звані Національні збори для прийняття «Акта відновлення Української держави». В ньому зазначалося: «Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави … Вільна Українська Держава буде тісно співпрацювати з Націонал-соціалістською Великою Німеччиною, під керівництвом Адольфа Гітлера, що створює новий порядок в Європі і світі… Українська Національна Революційна Армія, що створюється на українській землі, далі буде разом з союзною німецькою армією боротися проти московської окупації за суверенну соборну Українську Державу і новий порядок в усьому світі». Очолений першим заступником С.Бандери Я.Стецьком уряд почав утілювати в життя свій сценарій державотворення. Львівська радіостанція передала постанови Національних зборів та звернення метрополита А.Шептицького, котрий вітав проголошення Української держави. Як тільки новина про проголошення ОУН С.Бандери Української держави дійшла до Берліна, то там, не гаючи часу, вжили заходів. 3 липня віддане розпорядження посадити під домашній арешт деяких з головних оунівських діячів у Німеччині й Краківському генерал- губернаторстві, серед яких був С.Бандера і Я.Стецько. Від них вимагали скасувати львівські акти, розпустити уряд, але вони відмовилися. Згодом за наказом А.Гітлера Галичину приєднали до Краківського генерал-губернаторства. Співпраця ж українських націоналістів з німецько-фашистськими окупантами на шкоду Радянської держави називається колабораціонізмом.

Важливе значення гітлерівське командування надавало швидкому захопленню столиці України – Києва і переправ через Дніпро, 2 липня на Південному фронті з території Румунії перейшли в наступ німецько-румунські війська, завдаючи головного удару в напрямку Могилева-Подільського – Жмеринки й створивши загрозу виходу у фланг і тил 12-й, 26-й і 6-й арміям Південно-Західного фронту. За декілька днів великих боїв противнику вдалося прорвати оборону військ Південного фронту і просунутися вперед на 60 км. Становище Південно-Західного фронту значною мірою погіршилося, бо у цей же час німецькі війська після кількох спроб усе ж зламали оборону в районі Рівно – Дубно – Кременець і ринулися в утворений прорив. 4 липня фашистські війська підійшли до Новограда-Волинського укріпленого району, де їх атаки були відбиті з великими для них втратами. Мотобронетанкові сили противника вдалося затримати тут майже на три доби. Не домігшись успіху, ворог, перегрупувавши свої сили на південь від Новограда-Волинського, 7 липня захопив Бердичів і 9 липня – Житомир.

Захоплення Бердичева і Житомира, а також триваючий наступ румуно-німецьких військ на могилів-подільському напрямку посилювали загрозу оточення 12-ї, 26-ї і 6-ї армій Південно-Західного фронту. Ці армії, відбиваючись від насідаючого противника, повільно відходили на схід. Тоді, для ліквідації реальної небезпеки оточення, командування Південно-Західного фронту 9 липня організувало контрудар на Бердичів. До контрудару було залучено 15-й, 4-й і 16-й механізовані корпуси. З півночі у районі Житомира продовжувала свої контратаки 5-а армія. У той же момент Південно-Західний фронт завдав сильного контрудару у фланг 1-ї танкової групи противника з боку Коростенського укріпленого району.

Битви в районі Бердичева – Житомира, що розпочалися 9 липня, тривали до 16 липня. Зазнавши великих втрат і побоюючись удару з півночі у фланг свого головного угруповання, командування групи німецьких армій «Південь» зупинило свій наступ у районі Житомира. Ця обстановка дала змогу командуванню Південно-Західному фронту вивести нарешті з-під загрози оточення основні сили 6-ї й 12-ї армій і значно зміцнити оборону Києва. Таким чином, противнику знову не вдалося оточити війська Південно-Західного фронту. Німці були змушені весь час вести фронтальні кровопролитні бої. Бронетанкові й моторизовані з’єднання групи Е. фон Клейста так і не добилися прориву і виходу на оперативний простір.

Минуло майже три тижні відтоді, як гітлерівська Німеччина, порушивши договір про ненапад, віроломно вторглася своїми відмобілізованими переважаючими силами Вермахту на територію Радянського Союзу. Вже за цей час фашистські війська втратили коло 100 тис. чоловік, понад 1 тис. літаків і близько половини танків, котрі взяли участь у нападі. Радянські Збройні Сили і особливо війська західних прикордонних округів, перетворених на фронти, зазнали великих втрат, що серйозно відбилося на наступному ході подій. Співвідношення сил і засобів на радянсько-німецькому фронті ще більше змінилося на користь агресора. Ворог просунувся в глиб Радянської країни на 400-600 км. і захопив найважливіші економічні райони і стратегічні об’єкти. Правителі фашистської Німеччини почали справляти перемогу.

У ті дні радянське командування не мало іншого виходу, крім переходу до оборони на всьому стратегічному фронті. Ні сил, ні засобів для ведення наступальних, особливо великих, операцій не було. Треба було створити значні стратегічні резерви військ, добре озброїти їх, щоб переважаючою силою вирвати ініціативу у фашистських загарбників і перейти до наступальних дій, щоб вигнати ворожі сили з Радянського Союзу.

В липні 1941р. обстановка на всіх напрямках, ще більше ускладнилася. Незважаючи на введення в бойові дії великої кількості з’єднань, що прибули з внутрішніх округів, радянському командуванню не вдалося створити на всіх фронтах стійкий опір агресору. Ворог, хоч і зазнав значних втрат, але, як і раніше, на вирішальних напрямках мав 3–4-кратну перевагу, не кажучи вже про танки. Через відсутність швидкохідних і всюдихідних тягачів війська не мали змоги широко маневрувати артилерією, аби у потрібний момент подати допомогу у відсічі танкових атак противника. Радянським фронтам і арміям не вистачало танкових частин і з’єднань. У таких умовах розгорнулася запекла битва за древнє м. Смоленськ, яке колись стало грізною перешкодою на шляху наполеонівських військ до Москви. Заміри ж німецько-фашистського командування полягали в тому, щоб розітнути радянський Західний фронт могутніми ударними угрупованнями, оточити основну групу військ у районі Смоленська і відкрити собі шлях на Москву. Проти 22-ї, 19-ї, 20-ї, 12-ї, 16-ї, 21-ї, 13-ї армій Західного фронту (командувач Маршал Радянського Союзу С.К.Тимошенко), що обороняли смоленський напрямок, 10 липня почали наступати танкові групи армій «Центр» (командувач генерал-фельдмаршал Ф. фон Бок), маючи значну перевагу. Ставка терміново створила для оборони ще й Фронт резервних армій (командувач генерал-лейтенант І.А.Богданов, згодом – генерал армії Г.К.Жуков), а незабаром – Центральний фронт (командувач генерал-полковник Ф.І.Кузнєцов) і Брянський фронт (командувач генерал-лейтенант А.І.Єременко).Смоленська битва посідає важливе місце в операціях літа 1941р. Хоч розгромити противника, як це планувала Ставка, не вдалося і Смоленськ зайняли його війська, проте фашистські ударні угрупування були дуже виснажені й ослаблені. За визнанням німецьких генералів, у Смоленській битві гітлерівці втратили 250 тис. солдатів і офіцерів. 30 липня гітлерівське командування віддало наказ групі армій «Центр» перейти до оборони. Радянські війська закріпилися на рубежі Жлобин – Кричев – Великі Луки – Ярцево. Смоленська битва завершилася 10 вересня. До того дня радянські війська Західного, Резервного, Центрального, Брянського фронтів у ряді оборонних операцій і контрударів зупинили наступ німецько-фашистської групи армій «Центр» на московському стратегічному напрямку вздовж рубежу Ярцево, Єльня, р. Десна і зірвали ворожий план безупинного просування до Москви. Гітлерівські армії вперше в Другій світовій війні змушені були перейти до оборони на вирішальному стратегічному напрямку.

Військам Північно-Західного фронту не вистачило сил, щоб утриматися на рубежі Західної Двіни, тому в середині липня довелося з важкими боями відступати. З’явилася загроза прориву групи фашистських армій до Ленінграда. Однак радянські війська знову зуміли завдати контрудари. Група армій «Північ», зустрівши сильний опір в районах Холм, Стара Руса, Дно, на Лузькому укріпленому рубежі, а також поблизу Сіверського й Кінгісеппа, зазнала великих втрат і без додаткового підсилення вже не могла наступати на Ленінград. Війська Північного фронту дали відсіч німецько-фашистській армії «Норвегія» і фінській армії, що наступали у напрямку на Мурманськ, Ухту і Кандалакшу.

У той час в Україні вели запеклі оборонні битви війська Південно-Західного фронту. Захоплення України мало особливо важливе значення для фашистської Німеччини. Гітлерівці намагалися швидше загарбати Україну, щоб позбавити Радянський Союз великої промислової й сільськогосподарської бази і водночас підкріпити свою економіку криворізькою рудою, донецьким вугіллям, нікопольським марганцем і українським хлібом. Із стратегічних міркувань загарбання України забезпечувало б підтримку з півдня центральному угрупованню німецько-фашистських військ, перед якими і надалі стояло головне завдання – взяття столиці СРСР Москви. Воєнні дії і в Україні розгорталися не так, як це було передбачено гітлерівським планом «блискавичної війни». Під ударами переважних сил противника радянські війська відходили, зупинялися, завдавали контрударів, потім відходили і знову вступали в жорстокі бої, чинячи мужній опір. Уміло, непохитно, відважно і героїчно билися 5-а, 26-а, 6-а, 12-а армії (командувачі: М.І.Потапов, Ф.Я.Костенко, І.М.Музаченко, П.Г.Понедєлін).

Зустрівши впертий опір Київського укріпленого району, німецько-фашистські війська повернули на південь, щоб іти в тил 6-ї і 12-ї радянським арміям, котрі відходили з рубежу Бердичів – Старокостянтинів – Проскурів. Частиною сил противник вийшов на південь від Києва на дільницю 26-ї армії. Проте цей вихід істотного значення не мав, бо ж головне угруповання ворожих армій «Південь» спускалося далі на південь. Попереду була надзвичайно важка битва 6-ї і 12-ї армій з цим фашистським угрупованням, котре виходило їм в тил. Становище погіршилося ще й тим, що 11-а фашистська армія, прорвавши оборону Південного фронту, завдала удару через Могилів-Подільський й виходила у фланг і тил 26-ї, 6-ї і 12-ї армій.

Війська Південно-Західного фронту у взаємодії з Південним фронтом контрударами намагалися стримати просування противника, але повністю зупинити не змогли. Незважаючи на відчутні втрати, фашисти після певного перегрупування своїх сил, знову вдарили по військах 6-ї і 12-ї армій, які відходили і цього разу опинилися в ще скрутнішому становищі. Через віддаленість і складність управління цими арміями командування Південно-Західного фронту з дозволу Ставки передало їх під управління командування Південного фронту (командувач генерал армії І.В.Тюленєв). Але скоро трапилася трагедія: значна частина відступаючих з’єднань 6-ї і 12-ї армій під час передачі Південному фронту попала в оточення; тяжко пораненим взятий у полон командувач 6-ї армії генерал І.М.Музиченко; не уникнув полону і командувач 12-ї армії генерал П.Г.Понедєлін. У той час і на Південному фронті склалася тяжка обстановка: 9-а армія фронту, відходячи, вела бої у напівоточенні; частина її відійшла на р. Інгулець. Вихід фашистських загарбників на р. Дніпро, прорив до Запоріжжя, Дніпропетровська й Одеси дуже серйозно ускладнили становище радянських військ на всьому південно-західному напрямку. Однак і гітлерівським військам дорого коштувало їх віроломне вторгнення на територію Радянської країни.

До середини липня 1941р. завершився початковий період Великої Вітчизняної війни – найтяжчий в її історії, адже військам першого стратегічного ешелону Червоної Армії прийшлося вести напружені оборонні битви проти головних сил всіх трьох груп армій нацистської Німеччини й військ її союзників. Ворог добився немалих оперативно-стратегічних результатів: виграв прикордонні битви, завдав великих втрат військам першого стратегічного ешелону, просунувся в північно-західному напрямку на 500 км, в західному – на 600 км, в південно-західному – на 300 км від кордону і ще мав величезну перевагу в матеріальній моці. Він рвався до життєво важливих центрів країни – Москви, Ленінграда, Києва, Донбасу. Однак вже в той період, коли дедалі розгорталася мобілізація людських і матеріальних ресурсів Радянського Союзу, фашистський «бліцкриг» дав перший збій. Ні раптовість нападу, ні міць початкових ударів противника не змогли зламати волю радянського народу і його армії до опору, підірвати їх морально-політичну єдність.

З перших же днів війни Комуністична партія на чолі з Центральним Комітетом, виступивши надихаючою і спрямовуючою силою, бойовим організатором всенародної боротьби проти фашистських загарбників, стала дійсно воюючою партією. Вона вселила в серця радянських людей непохитну віру в перемогу. ЦК партії розробив програму мобілізації всіх сил народу на боротьбу проти фашистських агресорів. Ця програма, як вже згадувалося вище, була викладена в Директиві РНК СРСР і ЦК ВКП(б) партійним і радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941р.; основні її положення висвітлені і розвинуті у виступі Й.В.Сталіна по радіо 3 липня 1941р. Перед комуністами, комсомольцями, всіма радянськими людьми поставлено завдання перетворити свою країну в єдиний бойовий табір, піднятися на священну і безпощадну війну проти ворога. З метою посилення партійно-політичної роботи в Збройних Силах ЦК партії провів реорганізацію політичних органів, ввів інститут військових комісарів. Партія очолила перебудову народного господарства на забезпечення потреб фронту, успішно вирішила складне завдання перебазування матеріальних і культурних цінностей, мільйонів людей із прифронтових областей до східних районів СРСР. Звичайно, одним із великих загонів ВКП(б) була Комуністична партія України, котра нараховувала в своїх лавах до початку війни коло 565 тис. комуністів, об’єднаних в 35 659 партійних організаціях. Парторганізації перетворилися в бойові штаби мобілізації трудящих на боротьбу з фашистськими загарбниками.

7 липня 1941р. Президія Верховної Ради, Рада Народних Комісарів Української РСР і Центральний Комітет КП(б)У опублікували звернення, в якому закликали український народ віддати всі сили розгрому ворога. «Настав час, – говорилося в зверненні, – коли кожний, не жаліючи і життя, повинен до кінця виконати священний обов’язок перед Батьківщиною, перед своїм народом. Де б не появився ворог, – він мусить знайти собі могилу. Хай кожна хата і будинок, хай кожне місто і село несуть смерть гітлерівським розбійницьким бандам». Український народ разом з усіма народами Радянського Союзу став на захист рідної Вітчизни. Сотні тисяч робітників, колгоспників, представників інтелігенції Української РСР влилися в ряди Червоної Армії. У військомати безперервно надходили заяви від людей різного віку і професій, що бажали добровільно піти на фронт. У перші місяці війни 2,5 млн. жителів України поповнили частини Червоної Армії і Військово-Морського Флоту, серед них коло 250 тис. комуністів. Парторганізації прифронтових районів майже в повному складі вливалися в ряди радянських військ. Під бойові прапори Червоної Армії стали сотні тисяч комсомольців України. Лише в західних областях України мобілізація зривалася навалою фашистських загарбників, а також ворожими діями ОУНівців. Війська ж Південно-Західного і Південного фронтів, котрі стримували наступ військ Вермахту в Україну, більш ніж наполовину були укомплектовані її жителями.

У надзвичайно складних умовах забезпечувалася швидка перебудова всього народного господарства УРСР на воєнний лад. Промислові підприємства України з перших же днів війни приступили до масового випуску зброї і боєприпасів, обмундирування і спорядження. На підприємства замість чоловіків, що пішли на фронт, прийшли жінки, підлітки, пенсіонери. Успішно оволодіваючи новими спеціальностями, вони разом з кадровими робітниками показували зразки самовідданої праці, виконували і перевиконували виробничі завдання, добивалися збільшення випуску продукції для фронту. Парторганізації очолювали соцзмагання за виконання планів воєнного часу, популяризували досвід передовиків, підтримували і поширювали почини новаторів. Любов до Батьківщини, глибоке усвідомлення свого обов’язку перед нею, перед мужніми воїнами Червоної Армії породжували масовий трудовий героїзм.

Першорядне значення у справі мобілізації всіх продовольчих і сировинних ресурсів на службу фронту мали швидке збирання врожаю і здача хліба державі. Незважаючи на труднощі воєнного часу, колгоспники, робітники МТС і радгоспів вчасно збирали хліб і здавали його державі.

Спираючись на постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 27 червня 1941р. «Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів і цінного майна», парторганізації УРСР провели колосальну роботу по евакуації населення, промислових підприємств і матеріально-культурних цінностей в глиб Радянського Союзу. Керувала цією роботою створена ЦК КП(б)У і РНК УРСР спеціальна комісія на чолі із заступником Голови РНК УРСР Д.М.Жилою. Велику допомогу у керівництві евакуацією в областях надавали спеціальні бригади керівних партійних працівників, а також Військові ради фронтів, що діяли на території України. У східні райони СРСР були перебазовані і введені в дію на нових місцях біля 550 крупних підприємств. Із Харкова евакуйовано устаткування заводів – тракторного, турбогенераторного, електромеханічного, паровозобудівного; із Києва – верстатобудівного ім.М.Горкого, «Більшовик», «Ленінська кузня», «Точелетроприлад», «Укркабель»; із Краматорська – заводів важкого машинобудування; із Одеси – верстатобудівного заводу ім.В.І.Леніна; із Миколаєва – суднобудівних заводів; із Запоріжжя – «Запоріжсталі», «Дніпроспецсталі»; із Жданова – «Азовсталі» та багато інших промислових підприємств, шахт. В східні райони Радянського Союзу також евакуйовано майно сотень колгоспів, МТС і радгоспів, багато тракторів, комбайнів, зерна і худоби. В тил СРСР були перебазовані Академія наук УРСР, її 19 інститутів, понад 70 вищих навчальних закладів, в т.ч. Київський, Харківський і Одеський державні університети, відправлені експонати музеїв, картинних галерей та інші цінності закладів культури. В глиб Радянської країни евакуйовувалося 3,5 млн. жителів УРСР – робітників, колгоспників, службовців та їх сімей. Величезну роль в задоволенні потреб фронту, в евакуації людей і матеріальних цінностей відіграв залізничний транспорт. Історія ще не знала такого переміщення людських мас і техніки. Це був героїчний подвиг радянського народу.

Звичайно, багато уваги Компартія України приділяла ідейно-виховній роботі, вихованню мас в дусі патріотизму, інтернаціоналізму, дружби народів. Вся масово-політична робота підпорядковувалася завданням відсічі фашистським загарбникам. З перших днів війни в містах і селах проводилися мітинги і збори трудящих, які відіграли важливу роль у мобілізації мас на ратні і трудові подвиги. Вживалися всі необхідні заходи з надання конкретної допомоги армії і флоту. Виконуючи рішення Політбюро ЦК від 24 червня 1941р. «Про заходи по боротьбі з диверсантами і парашутистами ворога», парторганізації створили в містах і селах УРСР винищувальні батальйони. Вже до початку липня в Україні діяло 657 таких батальйонів чисельністю біля 160 тис. бійців і понад 18 тис. груп сприяння їм, що об’єднували більше 200 тис. трудящих. Винищувальні батальйони і групи сприяння багато зробили для того, щоб убезпечити найближчі тили діючої армії. В Україні формувалися загони народного ополчення. Тільки у 12 областях – Київській, Полтавській, Харківській, Чернігівській, Сумській, Дніпропетровській, Сталінській, Ворошиловоградській, Запоріжській, Одеській, Миколаївській Кіровоградській в ополчення вступило біля 1,3 млн. чоловік. В Криму було сформовано 155 частин і підрозділів народного ополчення чисельністю в 130 тис. чоловік.

Добровільні народні формування були яскравим вираженням радянського патріотизму, готовності трудящих України всіма силами обстоювати свободу і незалежність своєї Батьківщини. Вони відіграли значну роль у боротьбі з ворогом. Переважна більшість народних ополченців і бійців винищувальних батальйонів влилися в ряди Червоної Армії. Багато з них брало участь в боях у складі самостійних добровільних з’єднань, частин і підрозділів, немало їх пішло в партизанські загони, брало участь в евакуації матеріальних і культурних цінностей, у виконанні інших завдань воєнного часу. Більше 400 тис. ополченців пішло на фронт із Донбасу і Придніпров’я (шахтарі, металурги). Величезну допомогу Червоній Армії подавали трудящі УРСР в будівництві оборонних споруджень. На цих роботах було зайнято більше 2 млн. чоловік.