3.Рішучі заходи сталінського керівництва по зміцненню

оборони західних кордонів СРСР. Радянсько-фінляндський

воєнний конфлікт; стратегічно важливі зміни держкордону.

Відновлення влади Рад в Литві, Латвії й Естонії та

прийняття їх до складу СРСР на правах союзних республік.

Возз’єднання Північної Буковини і Бессарабії з УРСР;

перетворення Молдавської АРСР у складі УРСР в союзну

МРСР

Виходячи із загрозливого міжнародного становища, Радянський уряд вирішив вжити негайних заходів для зміцнення оборони своїх західних кордонів. Тим часом керівники прибалтійських держав – Литви, Латвії та Естонії, а також Фінляндії продовжували займати різко антирадянську позицію; фінляндський уряд, зокрема, розгорнув велике військове будівництво біля самих кордонів Радянського Союзу, в 32км від Ленінграда. Небезінтересно відзначити, що в створенні воєнних плацдармів біля кордонів СРСР прибалтійським державам і Фінляндії допомагали обидві воюючі сторони – гроші, воєнні матеріали та інструменти прибували як із Великобританії і Франції, так й із Німеччини.

У вересні 1939р. сталінське керівництво запропонувало трьом прибалтійським країнам укласти з СРСР договори про взаємну допомогу. В результаті переговорів у кінці вересня-на початку жовтня були підписані радянсько-литовський, радянсько-латвійський і радянсько-естонський договори. Вони передбачали надання один одному будь-якої допомоги, в т. ч. й воєнної, у разі прямого нападу чи загрози нападу з боку якої-небудь великої європейської держави. Радянський Союз отримав право створити на території Латвії і Естонії бази для військово-морських сил і аеродроми, а на території Литви – право тримати в певних пунктах наземні і повітряні збройні сили. Радянський Союз передав Литовській республіці її древню столицю Вільнюс і Віленську область, захоплені в 1920р. польськими військами і визволені у вересні 1939р. Червоною Армією.

11 жовтня за ініціативою Радянського Союзу почалися переговори з Фінляндією. Радянський уряд запропонував, щоб кордон між двома країнами на Карельському перешийку був відсунутий на 20-30 км у бік Фінляндії. Натомість Радянський уряд погоджувався передати фіннам удвоє більшу територію в Радянській Карелії. Для забезпеченням безпеки Ленінграда з боку моря радянську делегація домагалася згоди Фінляндії на створення морської бази біля входу у Фінську затоку. Всяка угода виявилася неможливою, коли до уповноваженого фінляндського уряду Ю.К.Паасіківі приєднався як другий делегат міністр фінансів В.А.Таннер. Підігріті обіцянками підтримки з боку урядів великих держав, керівники Фінляндії твердо вирішили відкинути вельми помірні і справедливі пропозиції СРСР. Міністр закордонних справ Фінляндії Еркко на засіданні іноземної комісії сейму заявив: «Ми ні на які поступки Радянському Союзу не підемо і будемо битися що б то не було, так як нас обіцяли підтримати Великобританія, США і Швеція».

Зрив переговорів супроводжувався посиленням антирадянської пропаганди у Фінляндії; на радянсько-фінляндському кордоні скоїлося декілька інцидентів. Радянський уряд заявив, що не бажає їх роздувати і хоче лише одного, – щоб подібні акти не повторялися в майбутньому. З цією метою радянська сторона запропонувала фіннам відвести свої війська на 20-30 км від кордону на Карельському перешийку і тим самим запобігти можливості повторних провокацій. У відповідь уряд Фінляндії запропонував почати переговори про обопільне відведення військ, тобто про відхід радянських прикордонних і армійських частин безпосередньо до околиць Ленінграда. Це означало, що Фінляндія намірялася і далі тримати Ленінград під прямою загрозою своїх військ, а в подальшому майбутньому, можливо, і військ яких-небудь третіх держав. Відносини між двома країнами швидко погіршувалися, і 30 листопада 1939р. воєнний конфлікт, спровокований фінляндськими реакційними силами, став фактом; у той же день уряд Фінляндії офіційно оголосив війну Радянському Союзу.

Важливо завважити, що Друга світова війна, почавшись в середині самого капіталістичного табору між двома його угрупованнями, була певний час дійсно «дивною», бо Великобританія і Франція на Західному фронті не діяли. Затишшя на фронті, тобто ось така «дивна війна» не була випадковим епізодом світової політики. Причина бездіяльності обох сторін на західноєвропейському театрі воєнних дій полягала перш за все в тому, що реакційні керівники імперіалістичних держав навіть після початку світової війни не втрачали надії домовитися між собою за рахунок інтересів Радянського Союзу. По суті «дивна війна» була продовженням «мюнхенської політики». Це видно було із зайнятої у період «дивної війни» Великобританією і Францією позиції стосовно СРСР під час фінляндської воєнної кампанії Червоної Армії (30 листопада 1939р. – 12 березня 1940р.). Великобританія і Франція, виявляючи величезну активність у зв’язку з радянсько-фінляндським конфліктом, відправили в поміч Фінляндії 280 військових літаків, 686 артилерійських гармат, сотні тисяч снарядів, усілякого спорядження; виношували плани висадження експедиційного корпусу у Фінляндії й ударів бомбардувальної авіації по бакинських нафтопромислах. У Великобританії був підготовлений 100-тисячний експедиційний корпус, а у Франції – 50-тисячний. Напад на СРСР готувався і з боку Сирії, Іраку за участю Туреччини, Ірану та інших держав. Передбачалося насамперед вивести з ладу нафтопромисли в Баку, а підводні човни Великобританії і Франції повинні були діяти в Чорному морі. Американський уряд в грудні 1939р. надав Фінляндії крупний кредит. 13 грудня 1939р. газета «Нью-Йорк таймс» передвіщала, що радянсько-фінляндська війна «цілком може призвести до єдиного фронту проти Радянського Союзу».

Проте цим планам не судилося збутися. Червона Армія прорвала могутні укріплення фіннів і почала виходити на оперативний простір. Дорога на Хельсінки була відкрита. Та Радянський уряд не хотів окупації Фінляндії. За мирним договором, підписаним 12 березня 1940р., кордон був просунутий на декілька десятків кілометрів в сторону Фінляндії – на Карельському перешийку і в деяких інших районах. Тим самим була забезпечена безпека Ленінграда, Мурманська і Мурманської залізниці. Біля входу у Фінську затоку, на півострові Ханко, Радянський Союз одержав можливість побудувати військово-морську базу.

Тим часом обстановка в Європі погіршилася. Період «дивної війни» закінчувався. У квітні-травні 1940р. німецько-фашистські війська окупували Данію і Норвегію. В цих країнах частини об’єднаного франко-британського військового контингенту після жорстоких боїв з гітлерівськими військами були змушені покинути їх території. 7 травня 1940р. в Палаті Общин Британського парламенту відбулося слухання, присвячене невдачі в «Битві за Норвегію». Внаслідок того засідання Н.Чемберлен подав у відставку, а 10 травня король Георг VI офіційно призначив У.Черчилля прем’єр-міністром Великобританії.

10 травня 1940р. німецько-фашистські війська вторглися в Бельгію (капітулювала 28 травня), Нідерланди, Люксембург (капітулювали 14 травня), а потім через їх території – у Францію. 10 червня 1940р. в Другу світову війну на боці Німеччини виступила Італія. Фашистські німецькі й італійські війська окупували Францію (капітулювала 22 червня); з липня у Франції установився фашистський колабораціоністський режим «Віші» (назва по м. Віші, де надовго улаштувався капітулянтський уряд, потім колабораціоністський режим А.Петена). Майже вся Центральна і Західна Європа потрапили до рук гітлерівців. Під безпосереднім контролем німецьких та італійських фашистів до літа 1940р. були країни із загальною кількістю населення коло 220 млн. осіб. Ресурси захоплених країн направлялися на негайне розширення і посилення німецької воєнної машини.

Природно, що у зв’язку з поразкою Франції і близькою ліквідацією фронту в Західній Європі небезпека агресії гітлерівців на Сході Європи різко зросла. Й.В.Сталін і його оточення продовжували вживати нові термінові заходи по дальшому укріпленню оборони держави. Вони повинні були відповідним чином враховувати і таку обстановку, коли, незважаючи на підписання договорів про взаємну допомогу з Радянським Союзом, уряди прибалтійських країн цілеспрямовано вели підступну політичну гру. Так, в грудні 1939р. і в березні 1940р. відбулися секретні наради представників урядів Литви, Латвії і Естонії з воєнних питань. Радянському уряду стало відомо, що організатори так званої «Балтійської Антанти» – військового союзу трьох країн, оформленого вже після підписання договорів з СРСР, намагаються втягти до його складу Фінляндію. Крім того, керівники трьох прибалтійських країн посилили контакти з гітлерівською Німеччиною.

Невеликі гарнізони Червоної Армії, розміщені в Литві, Латвії й Естонії на основі пактів про взаємну допомогу, в результаті дій властей цих країн потрапили у скрутне становище. У Литві, наприклад, протягом лише одного місяця – в травні 1940р. – було декілька випадків викрадень і навіть вбивств радянських військовослужбовців. Радянські солдати, що вирвалися із рук своїх викрадачів повідомляли про допити під загрозою розстрілу, про мор голодом і т. д. Литовські громадяни, котрі брали участь в будівництві чи в обслуговуванні радянських військових об’єктів, зазнавали переслідувань, арештовувалися, висилалися. Все це відбувалося всупереч тому, що Радянський Союз проводив винятково доброзичливу політику щодо Литви, Латвії й Естонії і точно виконував свої зобов’язання за договорами про взаємну допомогу. Тому 14 й 16 червня 1940р. Радянський уряд виступив з дипломатичними зверненнями (нотами) до урядів Литви, Латвії й Естонії. В нотах Радянського уряду зазначалося, що існуючі в прибалтійських країнах уряди не можуть чесно проводити в життя пакти про взаємну допомогу. Негайним кроком сталінське керівництво вважало – одержати вільний пропуск радянських військових частин на територію Литви, Латвії й Естонії. Намічалося розмістити червоноармійські частини в найважливіших центрах прибалтійських країн. Все це повинно було забезпечити виконання пактів про взаємну допомогу і разом з тим не допустити нових провокаційних дій проти радянських гарнізонів. Всім народним масам Литви, Латвії й Естонії було абсолютно зрозуміло: такий крок Радянського уряду спрямований на те, щоб запобігти небезпеці війни гітлерівської Німеччини на сході, мати можливість перепинити шлях німецькому фашизму до світового панування. Три уряди прийняли радянські пропозиції; правлячі кола Литви, Латвії й Естонії розраховували при цьому провести невелику зміну осіб і продовжити стару політику.

Однак, оцінивши таку політику керівників своїх урядів як антинародну, в політичну боротьбу активно вступили трудящі маси. Робітничий клас країн Прибалтики не забував, що у 1918-1919рр. його влада була насильно повалена за допомогою військ імперіалістичних держав. Понад 20 років найбільш свідомі і мужні представники робітників, керовані комуністичними партіями та іншими лівими організаціями, вели відкриту і підпільну діяльність по об’єднанню сил на боротьбу проти класу буржуазії і за встановлення Радянської влади. Саме в червні 1940р настав час дій трудящих. Вулиці великих пролетарських центрів – Риги, Талліна, Каунаса, Вільнюса – були переповненні демонстраціями народу. Робітники визволяли політичних в’язнів, створювали озброєні загони, займали урядові установи. Всюди відбувалося стихійне братання із солдатами Червоної Армії. Профашистські міністри хутко втекли до Німеччини і Швеції. Ліві організації створювали народні уряди на чолі з відомими прогресивними діячами своїх країн.

У тій новій обстановці в липні 1940р. були проведенні вибори до парламентів Литви, Латвії й Естонії. Місця депутатів – банкірів, великих риботорговців – зайняли робітники, вчителі, активісти революційного підпілля, нерідко вчорашні в’язні профашистських урядів. Всі три народні парламенти одностайно проголосили Радянську владу, а 21 липня 1940р. винесли ухвали про утворення Литовської РСР, Латвійської РСР й Естонської РСР і звернулися до Верховної Ради СРСР з просьбами прийняти їх до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Верховна Рада СРСР задовольнила просьби парламентів Литовської РСР (3 серпня), Латвійської РСР (5 серпня) й Естонської РСР (6 серпня). В результаті кордони Радянського Союзу пересувалися до Балтійського моря, що мало велике значення для зміцнення обороноздатності СРСР.

Літом 1940р. було вирішено також питання про долю Бессарабії і Північної Буковини, загарбаних Румунією ще в 1918р. Слід зауважити, що наприкінці листопада 1938р. в своїй промові прем’єр-міністр Румунії М.Крістя висловив претензії на задністрянські землі, тобто на анексію Молдавської Автономної Радянської Республіки, що входила до складу Радянської України. Політика Румунії, її швидке зближення з фашистською Німеччиною створювало загрозу для безпеки південно-західних кордонів СРСР. Між А.Гітлером і Й.Антонеску були погоджені всі питання спільних дій проти СРСР. Румунії у разі перемоги були обіцяні Бессарабія, Північна Буковина і південні райони України.

Влітку 1940р., коли все більш помітно стала посилюватися фашизація Румунії і створилася обстановка, здатна викликати важкі наслідки для Бессарабії і Північної Буковини, сталінське керівництво змусило Румунію повернути Україні загарбані нею території. 28 червня 1940р. частини Червоної Армії, перетнувши Дністер, вступили на територію Бессарабії і Північної Буковини. Населення міст і сіл радо вітало червоноармійців. 2 серпня 1940р. VІІ сесія Верховної Ради СРСР прийняла закони про включення Північної Буковини, Хотинського, Акерманського й Ізмаїльського повітів Бессарабії, переважну частину населення яких становили українці, до складу УРСР, а також про возз’єднання молдавського населення Бессарабії з Молдавською АРСР (що входила до складу УРСР) і утворення союзної Молдавської РСР. На землях більшої частини Акерманського й Ізмаїльського повітів утворили Акерманську (від грудня 1940р. – Ізмаїльську) область, а на землях Північної Буковини і Пінічного Хотинського повіту Бессарабії – Чернівецьку область. На визволених від румунської окупації територіях Бессарабії і Північної Буковини почала повним ходом здійснюватися радянізація їх.

Після возз’єднання Західної України, Північної Буковини і 3-х повітів Бессарабії з Українською Радянською Соціалістичною Республікою населення УРСР збільшилося на 8 млн. 809 тис. чоловік, а її територія розширилася до 565 тис. км² . Безсумнівна правда, це було подією великої історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з’єдналися в межах однієї державної структури. Населення Західної України, Північної Буковини та української частини Бессарабії визнало сам факт возз’єднання з УРСР як акт їхнього волевиявлення.