11.Вклад українського народу в розгром фашистської Німеччини та її сателітів; втрати України у війні

Неоціненний вклад в перемогу над ворогом зробили трудівники тилу. Життя і праця мільйонів радянських людей підпорядковувалася одному непорушному закону: «Все для фронту, все для перемоги». Вирішальне значення у перші місяці війни мало масове перебазування матеріальних цінностей, переміщення людей із фронтових і прифронтових районів в Східні області країни. Евакуація проводилася в гранично стислі строки, а прибулі в нові місця підприємства негайно вводилися в дію. У середньому 1,5-2 місяці потрібно було перебазованим підприємствам для налагодження виробництва. Маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков зазначав: «Народна трудова епопея з евакуації і відновлення виробничих потужностей в роки війни, проведена у зв’язку з цим колосальна організаційна робота партії за розмахом і значенням своїм для долі нашої Вітчизни дорівнювали найбільшим битвам Другої світової війни».

На базі евакуйованого із України та інших районів СРСР устаткування швидко виникали і зростали сотні нових потужних підприємств в східних областях країни. У колективи Карагандинського, Челябінського та інших вугільних басейнів влилося понад 54 тис. шахтарів Донбасу. Тисячі працівників господарських органів і спеціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки виробництва. У 1943р. народне господарство одержало вугілля на майже 18млн. тонн більше ніж у 1942р. Тисячі гірників України поповнили колективи підприємств залізорудної промисловості Уралу, за участю українських гірників відкривалися нові родовища руд. До листопада 1942р. план видобутку залізної руди на Уралі було повністю виконано, а марганцевої – перевиконано. Виробничі потужності Магнітогорського металургійного комбінату зросли у кілька разів за рахунок поповнення обладнанням і майже чотирма тисячами робітників і спеціалістів з 25 плавильних, трубопрокатних, коксохімічних та інших підприємств України. Після пуску (20 вересня 1941р.) листопрокатного стану Маріупольського заводу «Азовсталь» Магнітогорський металургійний комбінат першим з підприємств Уралу і Сибіру розпочав випуск броньованої сталі. Наприкінці війни він виплавив високоякісної сталі у 7 разів більше, ніж у 1940р.

Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів вимагало значної кількості легованої сталі, яку до війни, в основному, виплавляли заводи України. Для виконання цих завдань за безпосередньої участі українських металургів розпочалася реконструкція старих заводів Уралу. На виробничих площах Златоустівського металургійного заводу робітники і спеціалісти «Дніпроспецсталі», «Запоріжсталі», Харківського моторобудівного заводу «Серп і Молот», будівники «Південважбуду» з Харкова встановили своє обладнання. Протягом 1942р. були введені в експлуатацію 4 нові цехи і 4 електросталеплавильні печі. На початку 1944р. колектив заводу завершив реконструкцію і освоїв виплавку 156 нових марок легованих сталей. У серпні 1941р. в с.Чебаркуль Челябінської області 2-тисячний колектив будівельників «Запоріжбуду», металурги України і підмосковного заводу «Електроспецсталь» розпочали будівництво металургійного підприємства покових, колінчастих валів для авіаційних двигунів. Очолили будівництво відомі українські спеціалісти А.Хворостовський і П.Карпенко. Вже в березні 1942р. завод виготовив першу продукцію.

Зростаючі темпи озброєння і виробництва боєприпасів вимагали величезної кількості труб. У травні 1942р. металурги Дніпропетровських трубопрокатних заводів ім. К.Лібкнехта та ім. Ілліча налагодили випуск труб у Першоуральську. Після прийняття обладнання і спеціалістів з Дніпропетровська, Маріуполя, Макіївки, Нижньодніпровська потужним виробником труб став Синарський металургійний завод. За рахунок робітників і спеціалістів з України та інших регіонів, евакуйованих на Схід, кількість працюючих у чорній металургії на середину 1942р. зросла на 62 тисячі і налічувала вже 179 тис. чоловік. Металургійні підприємства східних регіонів освоїли виробництво високоякісних сталей, броньованого прокату, труб, поковок для авіаційної і танкової промисловості.

Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Незабаром почали випускати свою продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. За допомогою робітників і спеціалістів Київського авіаційного заводу в Новосибірську збудовано підприємство з випуску бойових літаків. Пермський авіаційний завод розширився за рахунок встановленого на 10 тис. тонн обладнання з Дніпропетровська і Харкова.

У Нижньому Тагілі найбільшим виробником танків Т-34 став Харківський завод ім. Комінтерну. За роки війни його колектив виробив 35 тис. танків. Понад 6 тис. трудівників і 3 тис. одиниць обладнання з Харкова поповнили виробничу базу Челябінського тракторного заводу. У 1942р. його колектив зріс до 58,4 тис. чоловік. Цей тракторний завод освоїв серійне виробництво танків і самохідних артилерійських установок. Одним із найбільших виробників зброї і боєприпасів став Челябінський завод ім. Д.Колющенка після розміщення на його території Херсонського і Сумського заводів сільськогосподарського машинобудування.

Самовіддано працювали, задовольняючи потреби фронту і народного господарства, евакуйовані в тил 75,5 тис. залізничників з 9 залізниць України. Значно посилили виробничі потужності паровозоремонтних і вагоноремонтних підприємств тилу (в Златоусті, Троїцьку, Челябінську, Красноярську, Омську, Свердловську, Ташкенті, Алма-Аті) колективи й обладнання 30 споріднених заводів з УРСР.

Великий внесок у забезпечення продовольством воїнів Червоної Армії та працівників тилу зробили хлібороби України, евакуйовані, в основному, в Поволжя, Казахстан, Азербайджан. Високими показниками в роботі відзначилися 100 МТС, 140 колгоспів з України, що розташовувалися на землях Саратовської області. Доля жінок серед трактористів МТС складала у 1943р. 56%, серед комбайнерів – 62%; самовіддано трудилася в ім’я перемоги радянська молодь. Українські хлібороби допомагали працівникам сільського господарства тилових районів збільшувати розміри посівних площ, удосконалювати агротехніку вирощування пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, підвищувати продуктивність тваринництва. За 1942-1945рр. посівні площі в СРСР зросли на 26 млн. га, що дало можливість забезпечити безперебійне постачання фронту і тилу продовольчими товарами.

Понад 70 евакуйованих з України вузів продовжували готувати в тилу дуже важливих країні спеціалістів. Ті вищі навчальні заклади, що вчасно евакуювалися в глибинні райони Радянського Союзу, об’єднавшись з іншими евакуйованими або місцевими вищими навчальними закладами досить швидко налагодили навчальний процес. Евакуйований в обстановці інтенсивних фашистських бомбардувань лише невеликою групою від усього колективу викладачів і студентів (не маючи можливості вивезти науково-навчальне устаткування, архів тощо) Харківський інженерний гідрометеорологічний інститут, отримавши назву «Харківський гідрометеорологічний інститут Червоної Армії (ХГМІ ЧА) і незабаром поповнившись, з честю виконував своє завдання по підготовці унікальних кадрів для країни в м. Ашгабаді Туркменської РСР. Про це добре знали керівні органи на фронті і в тилу. Так, начальник ГУГМС ЧА відомий полярник і вчений, бригадний військінженер, Герой Радянського Союзу Є.К.Федоров в своєму наказі від 23 грудня 1942р. високо оцінив роботу невеликого колективу викладачів ХГМІ ЧА на потребу гідрометеорологічного забезпечення бойових дій по розгрому ворога у Великій Вітчизняній війні. Самовіддана праця колективу ХГМІ ЧА була відзначена і в Указі Президії Верховної Ради СРСР від 19 червня 1943р. Цим Указом група працівників Гідрометслужби ЧА бала нагороджена орденами і медалями «за гідрометеорологічне забезпечення Червоної Армії і Військово-Морського Флоту», т.ч. і директор ХГМІ ЧА Д.І.Грінвальд – медаллю «За трудову доблесть». До речі, згідно з Постановою РНК СРСР від 9 липня 1944р., ХГМІ ЧА був перебазований із м. Ашгабада в м. Одесу з перейменуванням в Одеський гідрометеорологічний інститут (нині наш – Одеський державний екологічний університет).

В радянському тилу успішно виконували оборонні завдання співробітники Академії наук УРСР. У її установах, що розмістилися в Уфі, працювало 578 науковців, серед них – 43 академіків АН УРСР, 53 членів-кореспондентів і 482 наукових співробітників. Діяльність науково-дослідних установ України в евакуації була спрямована перш за все на надання науково-практичної допомоги оборонній промисловості, сільському господарству, госпіталям, лікувальним установам тощо. Так, колектив інституту електрозварювання Академії наук УРСР, очолюваний академіком Є.О.Патоном, успішно застосував свої наукові відкриття для налагодження автоматичного дугового зварювання корпусів танків Т-34 під флюсом. Нові патонівські методи докорінно змінили технологічні процеси в багатьох галузях виробництва, сприяли підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції. Колектив Фізико-технічного інституту АН України розробив висококалорійний терміт для мін і снарядів, що переважав своїми теплотворними можливостями всі існуючі раніше види, створив більш доскональні радіолокатори, автоматичні системи пеленгації, прилад для знешкодження морських мін і т. ін. Маючи тісні наукові зв’язки з сотнями промислових підприємств, колгоспів, радгоспів, лікарень, госпіталів, українські вчені зробили значний внесок у підвищення ефективності виробництва у різних галузях народного господарства. Вони опрацювали і впровадили у виробництво нову технологію виплавки броньованих сталей у мартенівських печах, сконструювали ряд пристроїв, що посилили потужність морських торпед і мін, авіабомб, домоглися видатних досягнень у лікуванні поранених воїнів, профілактиці різних хвороб тощо.

Сотні тисяч радянських воїнів повернулися до життя завдяки плідній, плодотворній роботі лікарів України, української медицини на чолі з терапевтом М.Д.Стражеско – академіком Академії наук УРСР (1934р.), академіком Академії наук СРСР (1943р.), академіком Академії медичних наук (1944р.), Героєм Соціалістичної Праці (1947р.); з офтальмологом і хірургом В.П.Філатовим – академіком Академії наук УРСР (1939р.) і академіком Академії медичних наук (1944р.), лауреатом Державної премії СРСР, Героєм Соціалістичної Праці (1950р.), з патофізіологом О.О.Богомольцем – академіком Академії наук СРСР (1932р.), академіком Академії наук УРСР (1929р.), академіком Академії наук БРСР (1939р.), академіком Академії медичних наук (1944р.), Президентом Академії наук УРСР (1930-1946рр.), лауреатом Державної премії СРСР (1941р.), Героєм Соціалістичної Праці та ін. В Червоній Армії на медико-санітарній службі перебувало десятки тисяч лікарів. Завдяки запропонованим українськими вченими новим методам лікування істотно знизилася смертність серед поранених радянських солдатів.

Великий вклад в досягнення Перемоги українського народу у Великій Вітчизняній війні зробили діячі культури. Вони хоробро билися з ворогом на фронті і брали активну участь в організації і зміцненні радянського тилу; виховували у радянських воїнів високий бойовий дух, любов до Батьківщини і ненависть до фашистських загарбників. Різні твори, що появилися в перші дні Великої Вітчизняної війни, – «Священна війна» – своєрідний гімн Великої Вітчизняної війни В.І.Лебєдєва-Кумача, «Батьківщина-мати кличе» І.М.Тоідзе, «Присягаємо перемогою» О.О.Суркова, статті і нариси М.О.Шолохова, О.М.Толстого, І.Г.Еренбурга – з великою емоційною силою кликали народ до мужності і героїзму, виражали патріотизм радянського народу, його готовність захищати Батьківщину, відстояти радянські, соціалістичні ідеали.

Всі види мистецтва підтримували у трудящих віру в неминучість перемоги. З літа 1941р. в українській радянській літературі одна за одною друкувалися статті істориків і письменників, присвячені величним сторінкам національного минулого, передусім яскравим зразкам відсічі загарбникам і поневолювачам. Раз у раз вони зверталися з різних тематичних приводів до героїчних постатей вітчизняної історії: до Ярослава Мудрого, Данила Галицького, Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка та ін. Заохочувався потяг до національного традиціоналізму, стрімко проривалися назовні мотиви українського патріотизму, радянського патріотизму взагалі. Видатні діячі культури виступали з узагальнюючими нарисами про український національний театр (український радянський драматург І.А. Кочерга), малярство (український живописець, народний художник УРСР К.Д. Трохименко), мову (український і російський мовознавець Л.А. Булаховський).

Роки війни стали справжнім випробуванням для української літератури. Понад 300 членів Спілки радянських письменників України пішли до Червоної Армії, частина з них загинула на фронтах. Українські письменники, живописці, актори, котрі опинилися у гітлерівському тилу, боролися проти окупантів у складі партизанських з'єднань і підпільних груп. У далекому радянському тилу працювали українські прозаїки, поети, драматурги М.П.Бажан, П.Г.Тичина, М.Т.Рильський, В.М.Сосюра, О.П.Довженко, О.Є.Корнійчук та багато ін. Появилися значні, наснажені патріотичним пафосом віршовані твори, які об'єднала тема нестерпної туги за рідною землею, тема любові до отчого краю (М.Т. Рильський «Слово про рідну матір»; П.Г. Тичина «Голос матері», «В безсонну ніч»; Л.С. Первомайський «На Полтавщині»; А.С. Малишко – цикл «Україна моя» та ін.). Це був час, коли Радянська влада, використовуючи силу і авторитет мистецтва, заохочувала письменників, поетів, драматургів до створення високохудожніх творів, котрі об’єктивно відображали минуле і сучасне України. Якраз в тій воєнній атмосфері з'явився відзначений Сталінською премією високопатріотичний вірш В.М.Сосюри «Любіть Україну». Саме ж тоді, у воєнні роки над Україною прозвучали життєстверджуючі слова П.Г. Тичини: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила, а сила знову розцвіла!»

Важливий внесок у зміцнення морального духу радянських воїнів зробила агітаційна фронтова бригада українських письменників, до складу якої входили А.В.Головко, С.Д.Скляренко, А.С.Малишко, В.М.Сосюра, М.А.Стельмах, Л.Д.Дмитерко та багато ін. Війна вимагала постійної готовності до подвигу, до повсякчасного героїзму. Подвиг в ім'я Вітчизни став вищим морально-етичним принципом, героїзм – провідною рисою радянського характеру. Діячі художньої культури стверджували героїчний характер як панівний.

Радянське керівництво прагнуло зберегти вплив на населення окупованих територій. Щодня передачі на Україну вели радіостанції ім. Т.Г.Шевченка із Саратова та «Радянська Україна» з Москви. Театри України, що перебували в евакуації підтримували тісні зв’язки з фронтом. Найбільш активно діяли Київський театр опери та балету ім. Т.Г.Шевченка, Полтавський театр ім. М.В.Гоголя, об'єднані Дніпропетровський і Одеський театри опери та балету. Всього театри та концертні колективи України відрядили на фронт понад 100 бригад. До них, зокрема, входили такі визначні діячі української культури, як народні артисти Радянського Союзу З.М.Гайдай, І.С.Паторжинський, П.П. Вірський та багато інших.

В радянському тилу продовжували працювати евакуйовані кіностудії України. Київська та Одеська кіностудії, перебуваючи в Середній Азії, створили цілий ряд фільмів, в т. ч. «Олександр Пархоменко», «Як гартувалася сталь», «Партизани в степах України». Влітку 1943р. завершив свою кіноповість «Україна в огні» видатний кіномитець ХХ ст. О.П.Довженко. В роки Великої Вітчизняної війни також створені кінофільми: «Вони захищали Батьківщину» Ф.М.Ермлєра, «Чекай на мене» і «Хлопець з нашого міста» О.Б.Столпера, «Секретар райкому» І.О.Пир'єва, «Радуга» М.С.Донського, «Зоя» Л.О.Арнштама, котрі стали художньо-естетичною школою героїзму.

Таким чином, героїчною працею в тилу трудівники України зміцнювали обороноздатність СРСР. Могутня промислова база, великий досвід організаційної й виробничої діяльності спеціалістів України сприяли створенню там великого воєнно-промислового комплексу СРСР – головного арсеналу країни, який став поставляти фронту понад три чверті всієї бойової техніки, зброї і боєприпасів. Вже у 1942р. Радянський Союз перевищив фашистську Німеччину за виробництвом танків і САУ в 3,9 рази, бойових літаків – в 1,9, гармат всіх видів і калібрів – в 3,1, гвинтівок і карабінів – в 3 рази. У 1944р. щодобово радянська індустрія випускала стільки танків, САУ і бойових літаків, скільки необхідно було для укомплектування 1 танкової бригади і полку САУ, 3 авіаційних полків. Вороги не могли не визнавати міць радянського тилу. «Нам здається чудом, що із безмежних радянських степів встають все нові маси більшовицької техніки, наче якийсь великий чарівник ліпить її із уральської глини в будь-якій кількості», – писала газета «Schwarze Kor» в 1943р. Працівника тилу вдавалося добитися не тільки значного зростання виробництва зброї, але й підвищення його якісних характеристик.

За роки війни в серійне виробництво поступило 25 нових моделей літаків (включаючи модифікації) і 23 типи авіаційних двигунів. Частка нових зразків досягла: в стрілецькому озброєнні – 42%, в артилерійському – 83%, бронетанковій продукції – більше 80%, в авіаційному устаткуванні – 67%. Досягнення авіаційної промисловості відіграли вирішальну роль в тому, що радянська авіація, завоювавши у 1943р. панування в повітрі, надійно утримували його до кінця війни. Літака, подібного штурмовику Іл-2, не мала ні одна із воюючих країн. Гітлерівці називали його «чорною смертю». Танк «Т-34» за бойовим і маневреним якостями перевершував всі сучасні йому середні і навіть деякі важкі танки. Отже, перемога у війні – це й перемога трудівників радянського тилу. Указом Президії Верховної Ради СРСР була заснована медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.». Нею нагороджувалися робітники, інженерно-технічний персонал промисловості й транспорту, колгоспники, фахівці сільського господарства, науки, техніки, мистецтва, письменники, службовці радянських, партійних, профспілкових та інших громадських організацій. Усього нагороджено 16,1 млн. чоловік. Державних нагород, в т.ч. й бойових орденів удостоєні керівники основних галузей промисловості, які забезпечували фронт усім необхідним, а також конструктори бойової техніки. 201 чоловік трудівників тилу удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці.

В той час, коли на фронтах війни продовжувалася жорстока боротьба з ворогом, на визволених від німецьких окупантів територіях уже з 1943р. розгорталися відбудовчі роботи. На це націлювала постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 21 серпня 1943р. «Про невідкладні заходи щодо відновлення господарства в районах визволених від німецької окупації. В Україну стали повертатися евакуйовані колективи і вивезене в тил обладнання заводів. З грудня 1942р. до грудня 1944р. військовими і цивільним населенням було відновлено 21 тис.км залізничних шляхів, 65 мостів, 28,5 тис. км ліній зв’язку, з дна Дніпра піднято 260 суден, 227 з них було відремонтовано, відновлено роботу і побудовано 29 аеродромів і 295 посадкових майданчиків. Невдовзі Україна перетворилася на прифронтову матеріально-технічну базу Червоної Армії. Велика увага була спрямована передусім на відновлення машинобудівної промисловості, електростанцій, транспорту і зв’язку. Невдовзі трудящі України з допомогою народів республік СРСР ввели в експлуатацію 123 великих і 506 середніх та малих шахт, розпочали будівництво 50 нових шахт з видобутку коксового вугілля. Значних успіхів досягли металурги, машинобудівники, хіміки і будівельники, які протягом 1943-1945рр. поставили до ладу 14 домен, 35 мартенівських печей, 38 прокатних і трубних станів, 2 бесемерівські конвертери, 95 великих машинобудівних підприємств і 8 хімічних заводів. Тяжкою працею жінок, людей поважного віку та молоді піднімалося з руїн сільське господарство, відроджувалися колгоспи, радгоспи, МТС. Радянські республіки відправили Україні понад 11 тис. тракторів, 7 тис. вантажівок, більше тисячі комбайнів, 311 тис. коней, 284 тис. голів великої рогатої худоби. Поступово відроджувалася наука, починали роботу наукові та культурні заклади, відбудовувалося комунальне господарство. У березні 1944р. до Києва повернулися Академія наук УРСР, вищі навчальні заклади і відразу включилася у процес відбудови. Відновлювалося навчання в школах, технікумах.

8 травня 1945р. підписанням Німеччиною акта про беззастережну капітуляцію закінчилася війна в Європі. 9 травня стало всенародним святом – святом Великої Перемоги. 8 серпня Радянський Союз, виконуючи свої зобов’язання перед союзниками, оголосив війну Японії. За три тижні радянські війська розгромили мільйонну Квантунську армію і 2 вересня беззастережною капітуляцією мілітаристської Японії закінчилася Друга світова війна.

Отже, значний внесок у Перемогу вніс український народ разом з усіма народами СРСР. Доблесною працею, самопожертвуваннями радянських людей була створена економіка, що кувала могутню зброю, годувала країну. Героїчним і трагічним був шлях, пройдений ними і їх Червоною Армією до перемоги над гітлерівською Німеччиною та її спільниками. Крізь полум’я нескінчених боїв, страждання й смерть, гіркоту поразок і радість численних успішно виграних битв, знаходячи в собі душевні сили, щоб гоїти тяжкі травми, завдані війною, йшли вони до вистражданого і довгожданого Дня Великої Перемоги над фашизмом. Вони здійснили подвиг, в якому злилися в одне ціле і воєнне мистецтво маршалів, генералів, Ставки Верховного Головнокомандування, командувачів, командирів, і беззавітна хоробрість воїнів, партизанів, учасників підпілля, і самовідданість трудівників тилу.

Дуже важливий вклад в загальну перемогу внесли США, Великобританія, Франція, Китай та інші держави антигітлерівської коаліції. Проте численні документи засвідчують, що саме СРСР відіграв вирішальну роль на всіх етапах війни з фашизмом як на полях боїв і битв, так і в економічному ратоборстві. 29 липня 1943 р. Президент США Ф.Рузвельт справедливо відзначав, що СРСР, «рятуючи себе, розраховує врятувати весь світ від нацизму». Перемоги ж, здобуті Червоною Армією у ряді відомих величезних битв і, врешті, в битвах на Курській дузі та на Дніпрі (друга половина 1943р.), а також видатні досягнення радянського тилу привели до корінного перелому не тільки у Великій Вітчизняній, а й в усій Другій світовій війні. Це змусило союзників СРСР по антигітлерівській коаліції в червні 1944р. відкрити другий фронт в Західній Європі. Однак другий фронт мав би далеко більше значення, якби він був відкритий раніше, у найтяжчі для СРСР часи. 27 вересня 1944 р. Прем’єр-міністр Великобританії У.Черчілль заявив, що «саме російська армія випустила кишки із німецької воєнної машини...». Червона Армія визволила від фашистської окупації Австрію, Албанію, Болгарію, Угорщину, Польщу, Румунію, Чехословаччину, Югославію.

Понад 73 % загальних втрат війська фашистського блоку зазнали (взято у полон і розгромлено 607 дивізій) у боях і битвах на радянсько-німецькому фронті: вони були в 4 рази більші, ніж на західноєвропейському і середземноморському театрах воєнних дій разом взятих, а по кількості вбитих і поранених – в 6 разів. На частку союзників по антигітлерівській коаліції прийшлося 176 взятих у полон і розгромлених дивізій, причому значно менш боєздатних і, по суті, тих, що зазнали розгрому в період, коли кінець війни вже був зумовлений. Приблизно таку кількість дивізій радянські війська розгромили лише в двох операціях – Білоруській і Берлінській. Червона Армія знищила й основну частину воєнної техніки противника – до 75 % танків і штурмових гармат, 76 % авіації, 74 % артилерійських гармат. Отже, факти переконливо свідчать про те, що радянсько-німецький фронт був головним фронтом Другої світової війни, а Радянські Збройні Сили відіграли вирішальну роль в розгромі гітлерівської Німеччини та її сателітів.

СРСР зробив основний внесок і в перемогу над співучасником фашистської Німеччини в Другій світовій війні мілітаристською Японією. Розгромивши у серпні 1945 р. майже мільйонне угруповання її військ в ході Маньчжурської операції, радянські війська позбавили Японію засобів подальшого ведення війни й примусили її прийняти вимоги антигітлерівської коаліції про капітуляцію. 2 вересня у Токійській затоці на борту американського лінкора «Міссурі» відбулася церемонія підписання Акта про беззастережну капітуляцію мілітаристської Японії. Від імені СРСР цю історичну місію було доручено українцю, уродженцю с. Косенівки Уманського району Черкаської області, 40-річному генерал-лейтенанту Червоної Армії, видатному полководцю і військовому дипломату К.М.Дерев’янку, який тоді, представляючи радянське Верховне Головнокомандування при штабі союзних військ на Тихому океані, поставив крапку в Другій світовій війні. Червона Армія визволила у той час Північно-Східний Китай, Північну Корею, Південний Сахалін і Курильські острови.

Важко переоцінити ратний подвиг українського народу у Великій Вітчизняній війні. Яскравим свідченням його внеску у Велику Перемогу є кількість урядових нагород: із 13 000 000 орденів і медалей, вручених солдатам, офіцерам і генералам Збройних Сил СРСР, – 2 500 000 припало на уродженців України. Український народ дав Червоній Армії десятки тисяч офіцерів, сотні генералів, десятки воєначальників. Найбільш відомі з них – Маршали Радянського Союзу А.І.Єременко, Р.Я.Малиновський, К.С.Москаленко, С.К.Тимошенко, Маршал бронетанкових військ П.С.Рибалко, генерали армії М.Ф.Ватутін, І.Д.Черняховський та ін. Із 11 575 воїнів, удостоєних звання Героя Радянського Союзу, 2 072 – громадяни України; із 115 Двічі Героїв Радянського Союзу –32 українці, а крилатий витязь України, Маршал авіації І.М.Кожедуб – тричі Герой Радянського Союзу (за два роки і два місяці, проведених на фронті, І.М.Кожедуб здійснив 330 бойових вилетів, брав участь в 120 повітряних боях, особисто збив 62 німецьких літаки, але сам не був збитий жодного разу).

Фашистська окупація призвела до таких загальних людських втрат в Україні: 3 898 000 осіб цивільного населення; 1 366 000 осіб військовополонених; 2  244 000 осіб вивезено до фашистської Німеччини на каторжні роботи (загнано людей з України до «Третього Рейху», виснаження і загибель яких були передбачені самою системою експлуатації). Всього 7 508 000 осіб. Із січня 1943р. до жовтня 1944р. загальні втрати (включаючи безповоротні і санітарні) радянських солдат і офіцерів, які визволяли Україну склали 3 492 448 осіб. Загальні ж людські втрати Радянських Збройних Сил у Великій Вітчизняній війні – 30 995 305 осіб, в т. ч.: 8 668 400 осіб – безповоротні втрати; 22 326 905 осіб – санітарні втрати.

Друга світова війна стала найкровопролитнішою з усіх раніше відомих у всесвітній історії війн. До збройних сил воюючих країн мобілізовано понад 140 000 000 чоловік. Більше 50  000 000 чоловік були вбиті, одержали поранення, лишилися інвалідами; серед них коло половини з цивільного населення. 18  000 000 громадян Європи кинуто до нацистських концтаборів; із них знищено 6 000 000 євреїв і понад 5 000 000 представників інших національностей. США втратили вбитими 405 000 чоловік, пораненими 671 000; Англія – вбитими 375 000 чоловік, пораненими 369 400; Франція – вбитими і пораненими 600 000 чоловік; Польща – 6 000 000 чоловік; Югославія – 1 700 000 чоловік; Африка – 10 000 чоловік; Австралія і Нова Зеландія – 40 000 чоловік. Основні втрати в фашистському блоці: Німеччини – 13 600 000 чоловік, Японії – 2 500 000 чоловік.

Основні факти про величезні матеріальні втрати, яких фашисти завдали Українській РСР, вже наводилися вище, коли йшлося про злочинний фашистський режим в окупованій Україні; вони ж становили 30% від всіх національних багатств України. Нацистський окупаційний режим і тактика випаленої землі, застосована відступаючими гітлерівськими та союзними їм військами, призвели до небаченої руйнації всього економічного життя України.