10.Головні наступальні операції радянських фронтів в Правобережній Україні, Криму і західноукраїнських областях. Останні бої за Україну восени1944р.

На початку 1944 р. розгорнулася битва за визволення Правобережної України і Криму. Гітлерівське командування надавало особливого значення удержанню цього регіону з його багатими продовольчими ресурсами, марганцем Нікополя і рудою Криворіжжя, а також басейном Чорного моря з першокласними морськими портами. Фашистські загарбники ураховували і те, що визволення цих територій дозволить Червоній Армії вийти на державний кордон СРСР. Тому не випадково в Правобережній Україні зосереджувалося величезне угруповання ворожих військ – 93 дивізії, що складало майже 40% військ і 72% танкових дивізій, котрі перебували на радянсько-німецькому фронті.

Згідно з планом Ставки ВГК радянським військам належало фронтальними ударами від Овруча до Херсона розчленувати оборону противника, розгромити його по частинах і вийти на рубіж річок Південний Буг, Інгул та Дністер. Стратегічна операція в Правобережній Україні відрізнялася гігантським розмахом і напругою, яких не знала історія. Вона включала 10 пов’язаних між собою єдиним замислом наступальних операцій фронтів і груп фронтів. Розгром зосереджених в Правобережній Україні ворожих сил Ставка ВГК покладала на чотири Українські фронти (за участю авіації далекої дії, військ ППО Радянської країни), Окрему Приморську армію, а також Чорноморський флот і Азовську військову флотилію, що допомагали сухопутним військам. Координацію дій фронтів здійснювали представники Ставки ВГК Маршали Радянського Союзу Г.К.Жуков і О.М.Василевський. З метою підготовки особового складу до виконання поставлених бойових завдань в усіх фронтах і арміях проводилася велика партійно-політична робота. Політпрацівники роз’яснювали воїнам вимоги Ставки ВГК про те, що необхідно сміливо і рішуче долати оборону противника, переслідувати його при відступі й не давати змоги закріплюватися на проміжних рубежах.

Надійною опорою командування і політорганів у вихованні особового складу, мобілізації воїнів на виконання складних бойових завдань служили партійні організації. Перед наступом у військах Українських фронтів налічувалося 538 тис. комуністів, об’єднаних в 16 тис. первинних організацій. У складі партійних організацій 1-го Українського фронту (командувач – генерал армії М.Ф.Ватутін) в січні 1944 р. були представники 89 національностей, 2-го Українського фронту (командувач – генерал армії І.С.Конєв) – 83. У з’єднаннях і частинах відбувалися партійні і комсомольські збори, мітинги, бесіди. Армійські політпрацівники агітували не лише словом, а й особистим прикладом.

Першою із запланованих Ставкою ВГК зимових наступальних операцій стала Житомирсько-Бердичівська (з 24 грудня 1943р. до 14 січня 1944р.). Проведення цієї операції покладалося на війська 1-го Українського фронту (командувач – генерал армії М.Ф.Ватутін). З’єднанням фронту було поставлено завдання розгромити сильне угруповання противника, відкинути його від Києва і не дати змоги відновити оборону на Дніпрі. 24 грудня з’єднання 1-го Українського фронту розпочали рішучий наступ на житомирському напрямку. Цьому наступу передувала 50-хвилинна артилерійська підготовка, яка всіх фашистів приголомшила; вогонь був такий нищівний, що німецька артилерія не змогла навіть відповісти. Адже залп тільки одного полку М-13 становив 576 реактивних снарядів 132-міліметрового калібру, котрі випускалися за 16-18 секунд.

Наступальний порив радянських воїнів був нестримним. Зламавши сильно укріплену оборону противника, війська 1-го Українського фронту за дві доби запеклих боїв визволили 150 населених пунктів, у т.ч. районні центри Брусилів, Корнин, Попільню; розгромили танкову дивізію СС «Рейх», 25-у, 8-у, 19-у танкові дивізії, 68-у піхотну дивізію, 213-у охоронну дивізію; знищили більше 15 тис. солдатів і офіцерів противника. Зазнали великих втрат і радянські війська. До 14 січня 1944р. в ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції фронт прориву військ Червоної Армії досяг 300 км, були звільнені Сквира, Коростень, Козятин, Житомир, Бердичів та інші міста. За бойові заслуги під час операції 46 з’єднань і частин отримали почесне найменування «Житомирських», «Білоцерківських», «Бердичівських». Успіхи 1-го Українського фронту в Житомирсько-Бердичівській наступальній операції створили сприятливі умови для подальшого визволення Правобережної України.

В ході першого етапу битв за Правобережну Україну (січень-лютий 1944 р.) війська Червоної Армії розгромили великі угруповання противника. Протягом 5-16 січня війська 2-го Українського фронту (командувач – генерал армії І.С.Конєв, член Військової ради – генерал-лейтенант танкових військ І.З.Сусайков, начальник штабу – генерал-полковник М.В.Захаров) провели Кіровоградську наступальну операцію з метою оточення і знищення угруповання противника на цьому напрямку і виходу військ фронту до р. Південний Буг. Враховуючи швидкий наступ 1-го Українського фронту на житомирсько-бердичівському напрямку, Ставка ВГК 29 грудня 1943р. наказала 2-у Українському фронту основними силами його лівого крила завдати головного удару в напрямку Кіровоград-Новоукраїнка-Первомайськ, а допоміжного – на Шполу, Христинівку й у взаємодії з 1-м Українським фронтом розгромити ворога в районі Звенигородка-Канів. В операції брали участь значні сили 53-я армія (командувач – генерал-лейтенант І.В.Галанін), 5-а гвардійська армія (командувач – генерал-лейтенант О.С.Жадов), 7-а гвардійська армія (командувач – генерал-полковник М.С.Шумілов), танкові і механізовані війська 5-ї гвардійської танкової армії (командувач – генерал-полковник танкових військ П.О.Ротмістров), 5-й гвардійський і 7-й механізовані корпуси (під командуванням генерал-майорів танкових військ Б.М.Скворцова і Ф.Г.Каткова). Замисел операції, схваленої Ставкою ВГК, полягав у тому, щоб охопити Кіровоград з північного і південного заходу, оточити вороже угруповання і, відрізавши шляхи відступу на захід, знищити його. Ставка ВГК виділила 2-у Українському фронтові відповідні матеріальні засоби, озброєння, боєприпаси, але ворог мав перевагу над військами фронту за кількістю танків і самохідно-артилерійських установок. У ході операції німецько-фашистські війська прикривали частини 4-го повітряного флоту.

В результаті Кіровоградської наступальної операції війська 2-го Українського фронту розгромили чисельне угруповання противника і просунулися на захід на 40-50 км на фронті 70 км. Цій операції притаманні були такі особливості: вдалий замисел і рішуче його втілення, швидке перегрупування сил на напрямок головного удару; раптовість наступу; тверда централізація управління військами з самого початку і до закінчення операції; тісна взаємодія всіх родів військ, раціональне і своєчасне використання резервів; вмілий і сміливий маневр бронетанкових військ. Усе це сприяло швидкому визволенні Кіровограда. У боях за Кіровоградщину полум’яний патріотизм і героїзм виявили тисячі солдат і офіцерів, понад 400 з них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а 58 частин і з’єднань почали іменуватися на честь міст, які вони визволили на Кіровоградщині.

Із 24 січня до 17 лютого 1944р. війська 1-го і 2-го Українських фронтів провели Корсунь-Шевченківську наступальну операцію. Її основною метою було оточення і знищення фашистських військ в районі Корсуня. Корсунь-шевченківський виступ обороняло численне і міцне угруповання противника, що входило до складу групи армій «Південь» (командувач – генерал-фельдмаршал Е. фон Манштейн). На лінії 1-го і 2-го Українських фронтів діяла німецька повітряна армія, у складі якої нараховувалося до 500 бомбардувальників, 270 винищувачів і 250 літаків розвідників. 8 лютого оточеним німецьким військам радянське командування пред’явило ультиматум – скласти зброю, але ця пропозиція була відхилена і бої продовжилися з ще більшою жорстокістю. До ранку 17 лютого оточене фашистське угруповання перестало існувати. Противник втратив

55 тис. солдатів і офіцерів убитими й пораненими і 18 тис. – полоненими.

Корсунь-Шевченківська операція вписала яскраву сторінку в історію Великої Вітчизняної війни. Після Сталінградської битви Корсунь-Шевченківська операція була другою великомасштабною операцією з оточення і ліквідації великого ворожого угруповання. Корсунь-Шевченківський «котел» бійці і командири називали «другим Сталінградом», «Сталінградом на Дніпрі». Навіть биті гітлерівські генерали визнали, що це був «новий Сталінград». Генерал-фельдмаршала Е. фон Манштейна, котрий зазнав чергової поразки, незабаром відправили у відставку. Внаслідок Корсунь-Шевченківської операції агресор був остаточно відкинутий від Дніпра. Склалися сприятливі умови для нових наступальних операцій радянських військ в Правобережній Україні і визволення півдня Радянської країни від фашистських загарбників.

За мужність і відвагу під час цієї операції тисячі радянських солдатів, сержантів і офіцерів нагороджені орденами і медалями, 86 – удостоєні звання Героя Радянського Союзу. За вміле керівництво військами генералу армії І.С.Конєву було присвоєно найвище військове звання – Маршала Радянського Союзу, а генерал-полковнику П.О.Ротмістрову – Маршала бронетанкових військ.

Одночасно з Корсунь-Шевченківською наступальною операцією, яка проводилася 2-м Українським фронтом і лівим крилом 1-го Українського фронту, війська правого крила Українського фронту здійснили Рівненсько-Луцьку наступальну операцію (27 січня-2 лютого 1944р.) з метою розгрому фашистських дивізій, що входили до складу 4-ї танкової армії, і визволення району Рівне-Луцьк-Шепетівка. З глибоким жалем треба замітити, що незабаром після успішного завершення цієї наступальної операції на під’їзді до с. Малятин Гощанського району Рівненської області українськими націоналістами-бандерівцями із засідки був смертельно поранений командувач 1-го Українського фронту, великий полководець і герой визволення України М.Ф.Ватутін (життя славного українця рятували висококваліфіковані лікарі спочатку в Рівневі, а потім в Києві, але 15 квітня 1944р. він помер).

Війська 3-го і 4-го Українських фронтів (командувачі – генерали армії Р.Я.Малиновський і Ф.І.Толбухін) провели Нікопольсько-Криворізьку наступальну операцію (30 січня-22 лютого 1944р.). В ході кровопролитних боїв війська Червоної Армії 8 лютого вибили гітлерівців із Нікополя, а 22 лютого визволили і Кривий Ріг. У той час, як частини військ 3-гоУкраїнського фронту, оволодівши Кривим Рогом, вийшли до Інгульця у верхній течії з метою захоплення плацдармів на правому березі, інші з’єднання цього фронту наступали до річки в її середній течії. Війська 4-го Українського фронту після ліквідації угруповання противника на нікопольському плацдармі в надзвичайно складних умовах повноводдя форсували Дніпро й захопили плацдарм на протилежному березі, а в другій половині лютого розгорнули наступ у південно-західному напрямку. Під час форсування Інгульця в крижаній воді цієї річки і в бою на її правому березі зразки мужності, стійкості й витривалості виявили воїни різних родів військ.

У результаті жорстоких боїв, що відбувалися в лютому 1944р., війська 3-го і 4-го Українського фронтів, тісно взаємодіючи між собою, розгромили нікопольсько-криворізьке угруповання агресора, завдали йому тяжкої поразки. Понад 35 тис. гітлерівців знайшли собі могилу на полях битв, 4 тис. потрапили в полон. 3-й і 4-й Українські фронти успішно виконали поставлене завдання. З ліквідацією важливого плацдарму ворога на лівому березі Дніпра, на південь від Нікополя, він втратив можливість встановити сухопутний зв'язок зі своїм кримським угрупуванням, а війська Українських фронтів, відкинувши гітлерівців далеко від Дніпра, зайняли вигідні позиції для нових наступальних операцій.

Ще під час зимової кампанії Ставка ВГК розробила план остаточного визволення Правобережної України і розгрому ворожого угруповання в Криму, а також визначила послідовність наступальних операцій. Проскурівсько-Чернівецьку наступальну операцію спланував штаб 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М.Ф.Ватутіна, якого після смертельного поранення замінив призначений в березні 1944р. командувачем цього фронту Маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков. Військам 1-го Українського фронту ставилося завдання силами трьох загальновійськових і двох танкових армій у взаємодії з 40-ю армією (на чолі з генерал-лейтенантом П.Ф.Жмаченком) 2-го Українського фронту (командувач – Маршал Радянського Союзу І.С.Конєв) завдати удару в південному напрямку на дільниці Дубно, Шепетівка, Любар і розгромити угруповання противника в районі Кременець, Старокостянтинів, Тернопіль, а потім, виставивши заслін з боку Львова, у ході наступу на Чортків відрізати ворогові шлях відступу на захід у смузі на північ від р. Дністер. Протягом 4 березня-14 квітня 1944р. проведена Проскурівсько-Чернівецька наступальна операція. Наступ наземних військ підтримувала 2-а повітряна армія під командуванням генерал-полковника авіації С.Я.Красовського, яка мала знищити авіацію ворога на аеродромах Вінниці, Калинівки, Старокостянтинова, Проскурова й дезорганізувати його комунікації. У ході операції війська 1-го Українського фронту вибили фашистів із Вінниці і форсували Південний Буг (20 березня), звільнили Проскурів (25 березня), Кам'янець-Подільський (26 березня), Чернівці (29 березня), Тернопіль (14 квітня).

Важливе місце в плані подальшого наступу радянських військ відводилося Умансько-Ботошанській наступальній операції (5 березня- 17 квітня 1944р.), котра проводилася силами 2-го Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу І.С.Конєва з метою розгрому уманського угруповання противника, визволення південно-західних областей України, виходу на лінію державного кордону СРСР і перенесення бойових дій на територію Румунії. «З усіх операцій, – писав у своїх мемуарах Маршал Радянського Союзу І.С.Конєв, – найважчою була Умансько-Ботошанська. Історія війн не знає більш широкої за своїм розмахом і складністю в оперативному відношенні операції, яка була б здійснена в умовах повного бездоріжжя і весняного розливу рік». У складних умовах червоноармійські формування послідовно подолали 6 річок: Гірський Тікич, Південний Буг, Дністер, Реут, Прут, Сірет, визволивши Умань, Вапнярку, Новоукраїнку, Ботошани, велику кількість інших населених пунктів Правобережної України, Молдавії і Румунії. У ході наступу війська 2-го Українського фронту просунулися на 320-400км.

В результаті Умансько-Ботошанської наступальної операції повністю розгромлено 8-у і частково 1-у танкову армії Вермахту, розчленовано угруповання ворожих армій «Південь». 10 фашистських дивізій втратили від 50% до 70% особового складу і майже все важке озброєння. За одержану перемогу було заплачено дорогою ціною – життям радянських воїнів. Втрати військ 2-го Українського фронту в ході операції становили 115 146 чоловік, з них 22 426 чоловік безповоротні і 75 973 санітарні. Німецько-фашистські війська в смузі наступу 2-го Українського фронту втратили 206 395 солдат і офіцерів: знищено 189 042 чоловік, взято в полон 17 353.

Умансько-Ботошанська операція ввійшла до скарбниці воєнного мистецтва. Оперативне мистецтво збагатилося досвідом прориву глибокоешелонованої оборони противника з розвитком тактичного успіху в оперативний. В цій операції у складі головного угруповання фронту на вузькому напрямку вперше в історії Другої світової війни застосовувалися одночасно удари трьох танкових армій.

Радянські воїни виявили в операції високу бойову майстерність і масовий героїзм. Десятки тисяч солдат і офіцерів нагороджено орденами і медалями, а декілька десятків їх удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Частинам і з’єднанням, котрі найбільше відзначилися в боях, вручено високі державні нагороди, присвоєно почесні найменування: «Уманських», «Новоукраїнських», «Вапнярських».

В ході весняного наступу радянських військ, що відбувався майже одночасно на всій території Правобережної України, 3-й Український фронт під командуванням генерала армії Р.Я.Маліновського провів Березнегувато-Снігурівську наступальну операцію (6-18 березня 1944р.). На той час співвідношення сил сторін було приблизно однаковим. Операція тривала на фронті завширшки 300км і вглиб 120-160км.

Під час проведення Березнегувато-Снігурівської операції особливо яскраво виявилися переваги радянської школи воєнного мистецтва, бойова майстерність військ, мужність, витривалість й стійкість бійців і командирів – солдатів, сержантів і офіцерів, які звершили багато подвигів в ім’я визволення Батьківщини від німецько-фашистських окупантів. Радянські війська знищили 36 800 й захопили в полон 13 869 німецьких та румунських солдат і офіцерів, велику кількість техніки: 478 гармат, 469 мінометів, 131 танк, 174 штурмові гармати. Було знищено 276 гармат, 431 міномет, 74 танки і 53 штурмові гармати противника. В ході цієї наступальної операції війська 3-го Українського фронту звільнили Херсон (13 березня), очистили від окупантів межиріччя Інгульця та Південного Бугу і, захопивши плацдарми на правому березі річки, зайняли вигідні рубежі для розгортання наступу на миколаївсько-одеське угруповання фашистських військ.

У ході наступу радянських військ на Правобережній Україні між фронтами, що діяли на південно-західному й західному напрямках, до середини лютого 1944р. утворився значний розрив у районі басейну Прип’яті – Полісся. Тут на 300-кілометровій дільниці від дельти Птичі (на захід від Мозиря) до Рожища (північніше Луцька) вели бої війська Білоруського й 1-го Українського фронтів. Праве крило 1-го Українського фронту висунулося далеко на захід і створило сприятливі умови для розвитку наступу в бік Ковеля. У смузі дій 1-го і 2-го Українських фронтів планувалося зосередити основні сили для знищення угруповання німецько-фашистських армій «Південь» і виходу до Карпат. Але у разі наступу цих фронтів у південно-західному напрямку виникала загроза контрудару ворога з району Львова по відкритому правому флангу 1-го Українського фронту. У зв’язку з цим Ставка ВГК прийняла рішення створити 2-й Білоруський фронт для окремого наступу на ковельсько-брестському напрямку, а Білоруський фронт перейменувати на 1-й Білоруський. 4 березня 1944р. Ставка ВГК поставила новоствореному 2-у Білоруському фронту під командуванням генерал-полковника П.О.Курочкіна завдання провести Поліську наступальну операцію (15 березня-5 квітня 1944р.) з метою виходу головними силами до Західного Бугу на дільниці Брест – Гродно, а правим флангом до Прип’яті на дільниці Туров – Давид-Городок – Столін. Передусім треба було знищити угрупування противника в районі Ковеля. Оволодіння цим важливим вузлом залізничних і шосейних доріг забезпечило свободу маневру військам Червоної Армії на брестсько-холмському й володимир-волинському напрямкам з виходом на Західний Буг війська фронту мали глибоко охопити з півдня угрупування ворожих армій «Центр», забезпечивши вигідні умови для визволення України, Білорусії та Польщі. Хоча до кінця операції 2-й Білоруський фронт не зовсім впорався із завданнями, поставленими Ставкою ВГК, наступ у Поліссі сприяв 1-у Українському фронтові в розгромі лівого крила угрупування ворожих армій «Південь». На пінському, брестському, ковельському напрямках радянські війська скували великі сили противника й таким чином надали підтримку правому флангові 1-го Українському фронту у вирішальний момент Проскурівсько-Чернівецької операції. Гітлерівці втратили понад 10 тис. чоловік убитими і полоненими, до 100 гармат і мінометів, 50 танків, 36 літаків. Радянські втрати становили убитими 2 761 і пораненими 8 371 чоловік. Також було створено передумови для розгрому ударом у фланг і тил угруповання ворожих армій «Центр», реалізовані пізніше у Люблінсько-Брестській операції 1-го Білоруського фронту, війська якого 6 липня 1944р. визволили Ковель. Досвід Поліської операції став надбанням радянського воєнного мистецтва і був використаний в ході літнього наступу радянських військ в Білорусії.

Війська 3-го Українського фронту під командуванням уродженця Одеси генерала армії Р.Я.Малиновського (Маршала Радянського Союзу з 1944р., Героя Радянського Союзу з 1945р., а в подальшому Двічі Героя Радянського Союзу і Міністра оборони СРСР) при сприянні сил Чорноморського флоту (командувач – адмірал П.С.Октябрський) і під прикриттям 17-ї повітряної армії (командувач – генерал-полковник В.О.Судець) провели Одеську наступальну операцію (26 березня- 14 квітня 1944р.) з метою розгрому приморського угруповання ворога між Південним Бугом і Дністром, визволення північно-західного узбережжя Чорного моря, Миколаївської та Одеської областей і виходу на державний кордон СРСР з Румунією.

19 березня представник Ставки ВГК Маршал Радянського Союзу О.М.Василевський і командувач фронту генерал армії Р.Я.Малиновський надіслали в Ставку ВГК план Одеської наступальної операції. Ним передбачалося завдати головного удару чотирма правофланговими арміями (38 стрілецьких і дві артилерійські дивізії, кінно-механізована група під командуванням генерал-лейтенанта І.О.Плієва і 23-й танковий корпус) на Нову Одесу, Тирасполь, Роздільну й оточити Одесу з північного заходу. При цьому кінно-механізована група з 200 танками вводилася в прорив для розвитку успіху через Роздільну на Одесу у взаємодії з 46-ю і 8-ю гвардійськими арміями, а 23-й танковий корпус разом з 37-ю армією наступав на Цебрикове, Тирасполь. Допоміжного удару завдавали 5-а ударна і 6-а армії в напрямку на Миколаїв, Нечаяне, Одесу.

До 22 березня основні сили фронту досягли Південного Бугу на лінії Костянтинівка-Вознесенськ і зайняли плацдарми на його західному березі в районах Костянтинівки, Олександрівки, Нової Одеси. На протилежному березі Південного Бугу проти наступу радянських військ заздалегідь підготували оборону 6-а німецька і 3-я румунська армії угруповання «А» (з 5 квітня – «Південна Україна») під командуванням генерал-фельдмаршала Е. фон Клейста (з 1 квітня – генерал-полковника Ф.Шернера). Ці армії в своєму складі мали 22 дивізій і 8 окремих частин. Наземні війська ворога прикривав 4-й повітряний флот – до 700 літаків з місцем базування в Румунії та Бессарабії.

26 березня почалася Одеська наступальна операція. Ще до прориву оборони противника в районі Вознесенська частини і з’єднання 5-ї ударної, 6-ї і 28-ї армій вели тяжкі бої в районі Миколаєва. В боях за визволення Миколаєва безсмертний подвиг здійснили десантники – бійці і командири із складу 384-го окремого батальйону морської піхоти Чорноморського флоту і 1-го гвардійського укріпленого району 28-ї армії. У ніч на 26 березня загін під командуванням старшого лейтенанта К.Ф.Ольшанського і заступника з політичної частини капітана А.Ф.Головльова у складі 67 чоловік на 7 рибальських човнах вийшли із с. Октябрське і, пройшовши лиманом 15км, у 5 годин ранку висадився в Миколаївському порту, в районі нового елеватора. В складі десанту були воїни різних національностей: росіяни П.П.Артемов, М.В.Коновалов, Е.М.Павлов, українці Г.І.Ковтун, К.В.Шпак, білорус А.С.Лютий, азербайджанець А.А.Мамедов, татари А.М.Хайрутдінов, М.К.Хакімов, аварець А.Д.Абдулмеджидов, адигеєць А.Б.Чуц та ін. Протягом двох діб десантники, сковуючи великі сили ворога, самовіддано відбили 18 його атак. Останні 5 атак за участю танків, артилерії і вогнеметів мали особливо жорстокий характер. До 700 ворожих солдатів і офіцерів знищили відважні радянські воїни, стоячи на смерть. 55 чоловік полягло в нерівному бою, а ті, хто залишився в живих бився до підходу радянських військ, які 28 березня визволили Миколаїв. Всім 67 десантникам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Зразу ж після визволення Миколаєва війська 5-ї ударної армії (командувач – генерал-полковник В.Д.Цвєтаєв), форсувавши Південний Буг в цьому районі, стали швидко просуватися на лівому фланзі 3-го Українського фронту вздовж узбережжя Чорного моря і 30 березня звільнили Очаків. 5-а ударна і 6-а армії вздовж узбережжя Чорного моря завдавали допоміжні удари, а головний удар завдавали 46-а і 8-а гвардійські армії з кінно-механізованою групою генерала-лейтенанта І.А.Плієва та 23-м танковим корпусом у напрямку на Роздільну, з поворотом військ на південь у бік Біляєвки – Маяків – Овідіополя. Становище німецько-фашистського угруповання «А» стало катастрофічним. 46-а армія оволоділа Благодатним, а війська 8-ї гвардійської армії прорвалися до верхів’я лиманів і вели бої на рубежі Куяльник, Благодатне. За обставин, що склалися, противник вирішив прорвати оборону в районі Роздільної і звідти вивести війська, яким загрожувало оточення. На світанку 6 квітня в районі Новоукраїнки фашистські війська раптово атакували Роздільну і вклинилися в бойові порядки 37-ї армії. Але генерал-полковник М.М.Шарохін, локалізувавши наступ ворога, завдав йому нищівного удару двома стрілецькими девізіями. В жорстоких боях гітлерівців було розгромлено. Їхні втрати становили 7 000 чоловік убитими і 3 200 полоненими. Незважаючи на весняне бездоріжжя, неперервні дощі, мокрий сніг, пронизливий вітер, радянські війська наступали на фронті довжиною 250км.

Фашистські загарбники чинили жорстокий опір. Гітлерівське командування надавало важливе значення удержанню Чорноморського узбережжя в районі Одеси. На підступах до міста окупантами були споруджені 4 оборонні рубежі, які перепиняли шлях. Так, наприклад, підступи до Тилигульського лиману і єдину 3,5-кілометрову дамбу замінували, всі три мости через лиман висадили у повітря.

Вся ж Одеська операція увійшла в історію як одна з найблискучіших по відмінно налагодженій взаємодії великих військових об’єднань. Вони несли прапори своїх перемог над ненависним ворогом. Радянські війська навально просувалися вперед, знищуючи вузли опору німецько-румунських фашистів. При підході з’єднань Червоної Армії до Одеси завдавали гітлерівцям ударів партизани. У прифронтовому тилу противника активно діяло 10 партизанських загонів чисельністю 4 260 бійців; вони відбивали у фашистів награбоване майно, підривали залізниці, пускали під укіс ешелони. Могутній натиск наших військ відчутними ударами доповнювали партизанські загони з одеських катакомб, які, здійснюючи сміливі напади, знищували фашистів, сіяли паніку. В проведені Одеської наступальної операції велике значення мала участь авіації 17-ї повітряної армії і кораблів Чорноморського флоту. На світанку 10 квітня центр Одеси був очищений від фашистських військ. Воїни 248-ї дивізії встигли прорватися до Театру опери і балету, витягли із нього 40 мін сповільненої дії й відвернули вибух небаченої сили, котрий повинен був потрясти Одесу в 10 годин ранку. Їм разом з командиром дивізії М.З.Галаєм надана честь водрузити на балконі театру Червоний прапор визволення Одеси. Ввечері Москва дала салют 24 артилерійськими залпами із 324 гармат славним визволителям Одеси.

У ході Одеської наступальної операції війська 3-го Українського фронту відкинули противника на 150-180км, визволили Миколаївську та Одеську області й частину Молдавії. Угруповання ворожих армій «Південь» зазнала великих втрат: 25 600 гітлерівців були вбиті й 10 600 – полонені. Радянські війська захопили 367 танків, 946 гармат, 1500 кулеметів, 11000 автомашин, 370 мінометів, 6 800 возів, 3 300 коней і багато іншого майна. Втрата Одеси погіршала становище гітлерівців в Криму, котрі виявилися ще більше ізольованими від головних баз в Болгарії та Румунії. Було створено умови для проведення Кримської і Яссько-Кишинівської наступальних операцій.

Проведення Кримської наступальної операції (8 квітня – 9 травня 1944 р.) Ставка ВГК покладала на війська 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії Ф.І.Толбухіна й Окрему Приморську армію під командуванням генерала армії А.І.Єременка. Ці основні сили мали взаємодіяти з Чорноморським флотом, яким командував адмірал П.С.Октябрський, і Азовською військовою флотилією під командуванням контр-адмірала С.Г.Горшкова. Їхні дії підтримували 8-а повітряна армія під командуванням генерал-лейтенанта Т.Т.Хрюкіна (з 11 травня 1944р. – генерал-полковник), військово-повітряні сили Чорноморського флоту під командуванням генерал-лейтенанта В.В.Єрмаченкова і 4-а повітряна армія під командуванням генерал-полковника К.А.Вершиніна. Координацію дій військ 4-го Українського фронту й Окремої Приморської армії здійснювали представники Ставки ВГК Маршали Радянського Союзу К.Є.Ворошилов і О.М.Василевський.

У Криму була зосереджена 17-а армія Вермахту (5 німецьких і 7 румунських дивізій) під командуванням генерал-полковника Є.Енеке). Вона налічувала понад 195 000 чоловік, до 3 600 гармат і мінометів, 215 танків і штурмових гармат, 150 літаків. Крім того, фашистська авіація розташовувалася на аеродромах в Румунії.

Замисел операції полягав в тому, щоб стрімкими комбінованими ударами 51-ї армії з плацдарму за Сівашем, 2-ї гвардійської армії з Перекопського перешийка і Окремої Приморської армії з плацдарму поблизу Керчі в напрямку на Севастополь і Сімферополь розчленувати й розгромити війська противника на півострові. Радянські війська у ході Кримської стратегічної наступальної операції, прорвавши ворожу оборону, 11 квітня звільнили Керч, 13 квітня – Сімферополь, 9 травня після жорстоких боїв на Сапун-горі штурмом оволоділи Севастополем. Велику допомогу військам Червоної Армії у визволенні міст Криму надавали місцеві партизани. 12 травня було завершено очищення всього Криму від фашистських окупантів.

Кримська наступальна операція проводилася на порівняно невеликій території, але була вкрай напруженою і кровопролитною. З обох сторін у ній брали участь до 700 тис. чоловік. Завдяки мужності й героїзму радянських воїнів, якими командували талановиті, добре підготовлені у військово-оперативному відношенні командири і воєначальники, було розгромлено чисельне німецько-румунське угруповання в Криму: ворог втратив на суші до 100 тис. чоловік; майже вся бойова техніка противника дісталася військам Червоній Армії. Крім того, різнорідними силами Чорноморського флоту і авіацією було потоплено більше 100 кораблів і суден ворога, пошкоджено близько 60. За даними штабу 17-ї німецько-фашистської армії, тільки протягом 3-13 травня під час евакуації морем із Криму загинуло майже 42 000 солдатів і офіцерів. Значних втрат зазнали й радянські війська. В результаті успішного проведення Кримської наступальної операції різко змінилася стратегічна обстановка на Чорноморському театрі воєнних дій, було вивільнено значні сили для подальших наступальних операцій військ Червоної Армії.

40 тис. воїнів-визволителів Криму нагороджені орденами і медалями, 138 чоловік удостоєнні звання Героя Радянського Союзу. Багато частин і з’єднань отримали почесні найменування міст, котрі вони визволяли. Гідно оцінила Батьківщина і ратний подвиг моряків Чорноморського флоту: 23 із них удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

В плани Ставки ВГК щодо проведення літнього наступу військ Червоної Армії входило послідовне здійснення могутніх ударів на різних дільницях радянсько-німецького фронту. 1-й Український фронт під командуванням Маршала Радянського Союзу І.С.Конєва одержав наказ підготувати Львівсько-Сандомирську наступальну операцію (13 липня-29 серпня 1944р.), щоб розгромити німецько-фашистську групу армій «Північна Україна» (командувач – генерал-полковник Й.Гарпе) і завершити визволення західних областей України.

У той же момент головний удар Червона Армія завдавала в Білорусії, адже через неї лежав найкоротший шлях до кордонів Німеччини. Внаслідок проведення Білоруської наступальної операції (23 червня- 29 серпня 1944р.) під кодовою назвою «Багратіон» радянські війська 1-го Прибалтійського, 3-го, 2-го і 1-го Білоруських фронтів (командувачі – генерал армії І.Х.Баграмян, генерал-полковник І.Д.Черняхівський, генерал армії Г.Ф.Захаров, генерал армії К.К.Рокоссовський) при підтримці партизанів прорвали на багатьох дільницях оборону німецько-фашистської групи армій «Центр» (генерал-фельдмаршал Е.Буш, потім В.Модель), оточили і ліквідували великі угруповання противника в районах Вітебська, Бобруйська, Вільнюса, Бреста і східніше Мінська, визволили територію БРСР і її столицю Мінськ (3 липня), значну частину Литовської РСР і її столицю Вільнюс (13 липня), східні райони Польщі і вийшли на ріки Нарев, Вісла і до кордонів Східної Пруссії. Радянські воїни, що наступали в Білорусії, на кожному кроці стикалися з жахливими злочинами і звірствами фашистських окупантів. Сотні тисяч жителів замучено і розстріляно гітлерівцями при відступі; велику частину території республіки перетворено в «зону пустелі».За мужність і героїзм, виявленні у боротьбі з ворогом, велику роль у розгортанні всенародного партизанського руху в Білорусії її столиці Мінську присвоєно почесне звання «Місто-Герой» з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

До початку Львівсько-Сандомирської операції військам 1-го Українського фронту протистояли великі сили противника: ворожі німецько-угорські армії мали 33 піхотні, 5 танкових, 1 моторизовану дивізії й 2 гірськострілецькі бригади. Крім того у складі кожної армії була велика кількість спеціальних частин і підрозділів. Загалом фашистське угруповання налічувало більше 900 тис. чоловік, 6 300 гармат і мінометів, 900 танків і штурмових гармат, 700 літаків 4-го повітряного флоту. Наступальну операцію радянські війська 13-14 липня почали могутніми ударами на рава-руському і львівському напрямках. Велику допомогу військам 1-го Українському фронту надавали партизани. Вони влаштовували засідки на шляхах, проводили диверсії на ворожих комунікаціях, пускали під укіс ешелони з живою силою і технікою противника тощо. Військам фронту доводилося докладати великих сил до руйнування інженерних споруд і загороджень ворога, відновлення мостів, забезпечення форсування рік і переправ через водні рубежі піхоти, артилерії і танків.

До 20 липня оборону ворога було прорвано на фронті 250км. До речі, не можна ж обійти стороною факт гіркої правди про вияв військового колабораціонізму в Україні з боку націоналістів саме тоді, коли справжні українці, представники інших народів Радянського Союзу в ході Львівсько-Сандомирської операції не шкодували крові і свого життя заради визволення України від фашистських загарбників. 22 липня радянські війська оточили і розгромили 8 ворожих дивізій чисельністю майже 60 000 чоловік в районі м. Броди. У таких катастрофічних обставинах серед них опинилося 10 000 вояків української дивізії СС «Галичина». 27 липня радянські війська визволили Львів; у боях під Львовом знищили 8 000 і взяли в полон 3 500 гітлерівців. Незабаром визволили Рава-Руська, Перемишль, Станіслав, Дрогобич, Самбір, Борислав та інші міста. Ціною десятків тисяч вбитих і поранених самовідданих радянських солдат і офіцерів Львівсько-Сандомирська наступальна операція до кінця серпня принесла визволення від фашистських окупантів майже всім районам західних областей України і відкинула противника за річки Вісла, Вислока, Сан і створила Сандомирський плацдарм, котрий відіграв важливу роль у підготовці Вісло-Одерської операції. Успіх Львівсько-Сандомирської операції був забезпечений високою бойовою майстерністю, самовідданістю, масовим героїзмом визволителів. Понад 23 000 солдатів, офіцерів і генералів нагороджені орденами і медалями, а 160 чоловік, у т.ч. і командувач 1-м Українським фронтом І.С.Конєв, – удостоєні звання Героя Радянського Союзу. За виняткову хоробрість і військовий хист, виявлені в боях під Львовом і на Віслі, полковники І.Г.Якубовський, В.С.Архипов, майор А.В.Ворожейкін вдруге удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Уславлений радянський ас О.І.Покришкін здобув третю «Золоту Зірку» Героя Радянського Союзу. Багато частин і з’єднань отримала почесні найменування: «Львівські», «Вісленські», «Сандомирські».

В результаті Яссько-Кишинівської стратегічної наступальної операції (20-29 серпня 1944р.) радянські війська 2-го і 3-го Українських фронтів (командувачі – генерали армії Р.Я.Малиновський і Ф.І.Толбухін у взаємодії з Чорноморським флотом (командувач – адмірал Ф.С.Октябрський) і Дунайської військової флотилії під командуванням контр-адмірала С.Г.Горшкова оточили і розгромили 22 німецьких і майже всі румунські дивізії ворожої групи армій «Південна Україна» (командувач – генерал-полковник Г.Фріснер), визволили Молдавську РСР, Ізмаїльську область УРСР, східну частину Румунії і надали допомогу румунським трудящим, що повстали 23 серпня проти фашистського режиму. Румунія вийшла із війни і її новий уряд 24 серпня оголосив війну фашистській Німеччині. Яссько-Кишинівська наступальна операція завершилася повною перемогою двох Українських фронтів, але з великими втратами особового складу радянських військ (загинуло смертю хоробрих 69 130 чоловік). Яссько-Кишинівська операція визнана однією із найблискучіших у ході Великої Вітчизняної війни і в полководницькій біографії Р.Я.Малиновського і Ф.І.Толбухіна – за неї вони одержали звання Маршала Радянського Союзу.

Наприкінці серпня 1944р. 1-й Український фронт під командування Маршала Радянського Союзу І.С.Конєва зосередив основні сили на берлінському стратегічному напрямку, а лівим крилом разом з військами 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії І.Ю.Петрова вів бої у передгір’ях Карпат. Однак події, що розгорталися в Словаччині змусили радянське командування внести деякі зміни в свої дії. Потрібно було надати термінову допомогу Словацькому національному повстанню, що вибухнуло проти фашистських загарбників. Ставка ВГК затвердила план Східно-Карпатської наступальної операції (8 вересня-28 жовтня 1944р.), яка включала Карпатсько-Дуклінську наступальну операцію військ 1-го Українського і Карпатсько-Ужгородську військ 4-го Українського фронтів. Передбачалося ударами на межі цих двох фронтів з району Кросно (Польща) через Дуклінський перевал у загальному напрямку на Пряшів вийти на кордон Словаччини і з’єднатися з повстанцями. На початку жовтня під час Карпатсько-Дуклінської наступальної операції завершилося визволення території Української РСР. Останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах – с. Лавочне Дрогобицької області (нині Сколівського району Львівської області), визволили від гітлерівців 8 жовтня 1944р. До середини жовтня в ході Карпатсько-Ужгородської наступальної операції війська 4-го Українського фронту оволоділи головним карпатським хребтом і перевалами: Лунковським, Руським, Ужоцьким, Верецьким, Вишковським, Яблоницьким і Татарським. Визволили Ясиню, Рахів та багато інших населених пунктів Закарпаття. В другій половині жовтня вийшли на південно-західні і південні схили Східних Карпат. 27 жовтня визволили Ужгород і Мукачеве. 28 жовтня війська 4-го Українського фронту завершили остаточне визволення Закарпатської України, населення якої здавна боролося за возз’єднання із своїми єдинокровними братами на всіх українських землях. В Східно-Карпатській наступальній операції загинуло смертю хоробрих більше 26 000 радянських воїнів-визволителів. За героїзм, велику військову майстерність, виявлені в цій операції, тисячі солдатів, сержантів і офіцерів нагороджені орденами і медалями, а 30 воїнів удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

У січні-лютому 1945р. війська 1-го Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу І.С.Конєва брали участь в проведенні Вісло-Одерської стратегічної наступальної операції: здійснили Сандомирсько-Сілезьку операцію (визволили південні райони Польщі, форсували Одер і розгорнули бойові дії на території Німеччини) й Нижньо-Сілезьку операцію (вийшли до річки Нейсе й зайняли вигідні позиції для наступу на Берлін). У другій половині березня провели Верхньо-Сілезьку операцію (оточили і знищили опельнське і ратиборське угруповання противника. У квітні-травні разом з військами 1-го і 2-го Білоруського фронтів провели Берлінську стратегічну операцію, а протягом 6-11 травня спільно з військами 2-го і 4-го Українських фронтів – Празьку стратегічну операцію (завершили розгром сил Вермахту).

Війська 2-го і 3-го Українських фронтів під командуванням Маршала Радянського Союзу Р.Я.Маліновського і Ф.І.Толбухіна провели Будапештську стратегічну операцію (29 жовтня 1944р.-13 лютого 1945р.). У грудні 1944р. оточили в Будапешті війська чисельністю майже 190 000 чоловік із німецько-фашистської групи армій «Південь» (командувач – генерал-полковник Г.Фріснер) і після запеклих боїв ліквідували їх, визволивши Будапешт (13 лютого). У березні-квітні 1945р. війська 2-го і 3-го Українських фронтів в ході Віденської стратегічної операції розгромили німецько-фашистську групу армій «Південь» (командувач – генерал піхоти О.Велер), визволили Угорщину, частину Чехословаччини, східні райони Австрії та її столицю Відень (13 квітня). Війська 3-го Українського фронту, визволивши Болгарію, завдали тяжкої поразки німецько-фашистським військам групи армій «Ф» (командувач – генерал-фельдмаршал М.Вейхс) в Бєлградській стратегічній операції (28 вересня-20 жовтня 1944р.) і німецько-фашистським 6-й армії і 6-й танковій армії СС в Балатонській стратегічній операції (6-15 березня 1945р.). Радянські війська 4-го і 2-го Українських фронтів (командувачі – генерал армії І.Ю. Петров і Маршал Радянського Союзу Р.Я.Маліновський в Західно-Карпатській стратегічній операції (12 січня-18 лютого 1945р.) розгромили 18 німецько-фашистських дивізій, визволили більшу частину територію Словаччини і південні райони Польщі.

Отже, своїми переможними бойовими діями війська 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських фронтів зробили колосальний вклад в остаточний розгром фашистської Німеччини, в знищення гітлерівського фашизму, в примушення Румунії, Болгарії та Угорщини – союзниць нацистського «Третього Рейху» до виходу із війни. Вони вели битви за визволення Чехословаччини, Польщі, Австрії, Югославії, Албанії. Перемоги Українських фронтів у складі Збройних Сил Радянського Союзу мали важливе значення для розгортання широкого антифашистського руху в раді країн Європи й зміцнення демократичних сил. Наступальні операції Українських фронтів у Європі на завершальному етапі Другої світової війни стали вершиною радянського воєнного мистецтва, а досвіт, набутий ними, – безцінним скарбом, національним багатством і предметом особливої гордості українського народу, який представляють громадяни України всіх національностей.