МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

В.А. Нагайник

УКРАЇНА В РОКИ

ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

ТА ЇЇ СКЛАДОВОЇ ЧАСТИНИ –

ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ

(1939-1945).

Конспект лекції

з дисципліни «Історія України».

(Для студентів 1-х курсів університету денної

і заочної форм навчання та всіх напрямів підготовки).

ОДЕСА – 2013

Т3(4 Укр)

Нагайник В.А.

Україна в роки Другої світової війни та її складової частини –

Великої Вітчизняної (1939-1945): Конспект лекції з дисципліни

«Історія України». – Одеса: ОДЕКУ, 2013.–151 с.

В конспекті лекції на наукових основах, аналізуючи історичні документи,

факти,осмислюються причини походження Другої світової війни, а також полі-

тика фашистської Німеччини в українському питанні й позиція «умиротворен-

ня» А.Гітлера з боку великих держав Заходу і поступового спрямування йо-

го загарбницьких зазіхань проти СРСР, від якої вони не спішили відмовитися і

тоді, коли цей нацистський фюрер розв’язав світову війну. Дається оцінка

здійсненим сталінським керівництвом в тих умовах рішучих заходів по воз-

з’єднанню Західної України, Північної Буковини й Бессарабії з УРСР, зміцнен-

ню оборони всіх західних кордонів СРСР.

Зазначено, що з моменту віроломного нападу гітлерівської Німеччини та її

сателітів на Радянський Союз Друга світова війна стала для України, всього

СРСР всенародною, Великою Вітчизняною, визвольною. Розглянуті оборон-

ні операції Червоної Армії, причини поразок її військ у перші місяці війни та

воєнно-політичне значення героїчної оборони Києва, Одеси, Севастополя,

Керчі, безприкладної евакуації матеріальних і людських ресурсів на схід

СРСР й доблесної праці трудівників радянського тилу.

Викривається людиноненависницький фашистський режим, встановлений

на окупованій території України. Показана широка антифашистська боротьба

партизанів і підпільників України та колабораціоністська діяльність ОУН-УПА

під час війни. Надається значення головним наступальним операціям цілого

ряду радянських фронтів за визволення України від фашистських загарбників

(1943-1944рр.). Відображається величезна роль українського народу разом з

іншими народами тодішньої нашої спільної Вітчизни в найважливіших на-

прямах боротьби, битв за досягнення повної перемоги над фашизмом.

Для студентів перших курсів університету всіх напрямів підготовки.

Р е ц е н з е н т

І.В.Бубнов, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри

українознавства та соціальних наук ОДЕКУ.

Друкується за рішенням Вченої ради Одеського державного

екологічного університету,

протокол № від 2012р.

© В.А.Нагайник, 2013

© Одеський державний

екологічний університет, 2013

П Е Р Е Д М О В А

Після революцій і Першої світової війни українські землі знову були перерозподілені між декількома країнами. Наш народ попереду чекали дуже тяжкі проби долі, щоб доборотися до створення єдиної на всіх його землях суверенної Української держави. На сході України утворилася незалежна Українська Соціалістична Радянська Республіка (територія – 452 тис. км²), яка добровільно увійшла до складу СРСР (територія – 22,4млн. км²). Західноукраїнські землі потрапили під владу Польщі, українські землі Північної Буковини і Бессарабії – під владу Румунії, Закарпатська Україна – під владу Чехословаччини.

В Радянській Україні, як і в усьому СРСР, тоді (20-ті рр. ХХ ст.) у надзвичайно складних умовах влада докладала величезних зусиль до організації мирної праці людей для відбудови народного господарства. Нова економічна політика (НЕП) забезпечила швидке відновлення народного господарства. Услід за тим (друга половина 20-х рр. – 30-ті рр. ХХ ст.) здійснювалися індустріалізація країни, колективізація сільського господарства, культурна революція. В результаті високої творчої активності трудящих, виявленої в масовому соціалістичному змаганні, Радянський Союз перетворювався в індустріально-колгоспну державу. У ті ж роки з боку країн Заходу посилювалися, а іноді змішувалися чи зливалися дві за різною мірою негативні тенденції в ставленні до Радянського Союзу. Перша тенденція – частина західних країн прагнула до розмивання сформованого в Радянській державі нового суспільно-політичного й економічного ладу шляхом нав’язування СРСР нерівноправних міжнародних відносин, а друга – частина імперіалістичних держав почала відверто жорсткий силовий тиск на нього.

Потім пануючою стала друга тенденція, котра знайшла своє найпотворніше вираження в німецькому фашизмі. Політика й ідеологія фашизму відображали прагнення монополістичного капіталу Німеччини до світового панування. У концентрованому вигляді ідеї фашизму були виражені вождем (фюрером) фашистської Націонал-соціалістської (нацистської) партії Німеччини А.Гітлером в книзі «Моя боротьба» («Mein Kampf», 1927р.). Основу всієї фашистської політики й ідеології складали войовничий антимарксизм і антикомунізм, агресивна теорія «життєвого простору», шовінізм, расизм в найбузувірських його формах, вождізм («принцип фюрерства»), всевладдя державної машини і т. д. А.Гітлер і його нацистська партія, захопивши владу (1933р.), встановивши відкриту терористичну диктатуру найбільш реакційних сил монополістичного капіталу, слідували висунутій антинауковій, маревній ідеї про нерівноцінність рас. Вони твердили, що за своєю природою арії (переважно німці) є «вищою» расою, яка покликана панувати, а інші раси приречені на рабство і знищення. Проголосивши німців «надлюдьми», фашисти намірялися відкинути з історичного шляху «неповноцінні народи» й установити панування Німеччини над світом. Теорія «життєвого простору» була перейнята фашистами із арсеналу «геополітики». Нацистські вожді (фюрери) доводили, що важке становище німецьких трудящих викликане не експлуатацією імперіалістичними монополіями, а нібито надмірною густотою населення в Німеччині і недостатніми розмірами її території. Тому, мов, єдиний спосіб поліпшення життя народу – насильницьке розширення «життєвого простору», тобто загарбання чужих земель. Війна була оголошена священною справою кожного німця. Надто істотна риса фашистської ідеології – криклива демагогія з метою маскування її істинного змісту. Цій меті служили, зокрема, спекулятивні використання фашизмом популярності ідей соціалізму в масах. Гітлерівці представляли свої погляди як вираження устремлінь всієї нації. Капіталістичне господарство з його пануванням монополій фашисти назвали «національним». Оголосивши про ліквідацію в Німеччині всіх класових суперечностей, вони обіцяли німецькому народу «націонал-соціалізм». Закликаючи до завоювання чужих земель, нацисти твердили про «загальну вигоду» війни. Ідеологам фашизму вдалося в значній мірі отруїти свідомість німецького народу, готовлячи його до війни за світове панування.

Ненависть до марксизму і комунізму – діаметрально протилежних гітлеризму ідеології і політики Радянського Союзу – була стрижнем всього злочинного діяння фашизму. Розраховуючи і виграти час, і обманути абсолютно всіх, включаючи й своїх тимчасових союзників, пособників, А.Гітлер нестримно жадав вступити в жорстокий і безкомпромісний поєдинок на знищення ідеологічного противника. Біснуватий фюрер розумів, що тільки повністю зім’явши високий морально-бойовий дух українського, російського, білоруського, всіх інших радянських народів та зростаючу міць Збройних Сил СРСР, аж тоді новими фашистськими злодійствами в подальшому розширенні війни вдалося б досягти світового панування.

Проте німецький фашизм (нацизм), визначившись із стратегічними загарбницькими цілями у напрямку на Схід, спочатку, брязкаючи зброєю, взявся створювати на Заході Європи необхідну собі військово-економічну базу для здійснення їх, тобто, щоб потім, не оглядаючись назад, зненацька напасти на Радянський Союз і розгромити його. А.Гітлер поспішав і майже не зважав на певні претензії керівних діячів держав Заходу, котрі вже багато посприяли відбудові і зростанню військово-техніко-економічного потенціалу Німеччини – колишнього противника в Першій світовій війні. Саме ця частина країн Заходу (Великобританія, Франція, США та ін.) відображала вищезгадану першу тенденцію в ставленні до Радянського Союзу. Ці держави, підпорядкувавши багато країн і цілі райони земної кулі, не збиралися здавати свої позиції. Тому між даною групою країн та фашистською Німеччиною в блоці по так званому «Антикомінтернівському пакту» з мілітаристською Японією (з 1936р.), фашистською Італією (з 1937р.) і пізніше – рядом інших агресивних держав зберігалися немалі суперечності, розходження. Однак наближали чи навіть об’єднували їх антимарксизм, антикомунізм, антирадянська ідеологія і політика. Обидві групи держав мали на меті ліквідувати Радянський Союз. Фашистська Німеччина зі своїми сателітами, що самовизначалися, замислила знищити СРСР, інша група країн намірялася зробити те ж саме в основному чужими руками, шляхом підштовхування фашистської агресії і спрямування її проти Радянського Союзу.

До речі, на превелике диво, Організація Українських Націоналістів (ОУН) вважала Росію, тобто СРСР, найбільш небезпечним окупантом України. Ще у 1933р. голова ОУН Є.Коновалець і члени Проводу українських націоналістів (ПУН) посилили діяльність ОУН в гітлерівській Німеччині, Великобританії та інших державах і домагалися від них сприяння у вирішенні українського питання, коли виникне антирадянська війна, щоб, як вони підкреслювали, український народ не був розділений між чотирма країнами, а одержав національну незалежну державу. А.Гітлер же сам ніколи не говорив і не писав прямо, що підтримує ідею Української незалежної держави. Проте багато впливових нацистів часто обіцяли ОУНівцям сприяти у вирішенні українського питання; останні вірили нацистам і готові були співробітничати з ними.

«Третій Рейх» частково за допомогою дипломатичних комбінацій, а переважно військовою силою розчищав шлях, що вів до розв’язання Другої світової війни. У березні 1936р. А.Гітлер ліквідував Рейнську демілітаризовану зону, увівши туди війська (це була смуга території по берегам Рейну, на якій Версальським мирним договором 1919р. заборонялося розміщувати німецькі війська і будувати військові укріплення). Підбурювана нацистською Німеччиною фашистська Італія на чолі з диктатором Б.Муссоліні захопила Ефіопію (1936р.), Албанію (1939р.).У 1936-1939рр. нацистська Німеччина разом з фашистською Італією при потуранні держав Заходу (політика «невтручання») брала участь в воєнній інтервенції проти республіканської Іспанії. Республіку повалили і встановили в Іспанії фашистську диктатуру генерала Б.Франко. У березні 1938р. гітлерівські війська окупували Австрію і насильно приєднали її до Німеччини (аншлюс). Лише СРСР рішуче осудив чергову гітлерівську агресію. У заяві представникам преси нарком закордонних справ, виступаючи за дорученням Радянського уряду підкреслив, що «цього разу насильство вчинено в центрі Європи, створивши безсумнівну небезпеку не тільки для відтепер межуючих з агресором 11 країн, але й для всіх європейських держав, і не лише європейських».

У вересні 1938р. в Мюнхені голови урядів Німеччини, Італії, Великобританії і Франції уклали угоду про відторгнення від Чехословаччини і передачу фашистській Німеччині Судетської області, а також задоволення територіальних претензій до Чехословаччини з боку урядів Угорщини і Польщі. Отже, Мюнхенська угода, давши повну волю дій агресорам, сприяла розв’язанню Другої світової війни. Мюнхенська політика західних держав заважала створенню блоку миролюбних держав, ставила перешкоду на шляху організації колективної відсічі загарбникам.

Небезпечна обстановка склалася і в Азії. Японія, розпочавши у 1937р. війну проти Китаю, вторглася в Північний і Центральний Китай, зайняла Пекін, Тяньцзинь, Шанхай і стала витискувати із зони окупації своїх конкурентів – США, Великобританію і Францію. У 1938-1939рр. японські мілітаристи активізували свої агресивні дії біля кордонів СРСР і Монгольської Народної Республіки. У липні-серпні 1938р. Червона Армія дала рішучу відсіч спробам японців захопити частину радянської території коло озера Хасан й оточити Владивосток. У травні 1939р. Японія, не врахувавши одержаного уроку, повторила спробу в іншому місці – в районі Халхін-Гола (на кордоні з МНР). Однак і ця спроба була зірвана. Радянські війська разом з армією МНР оточили і розгромили японських агресорів.

У жовтні 1938-березні 1939рр. мюнхенська політика західних держав потурання агресорам призвела до того, що країна Центральної Європи Чехословаччина була загарбана фашистською Німеччиною, а також частково Угорщиною ( окупувала Закарпатську Україну) і Польщею та розчленована. Так, в результаті агресивної політики фашистських держав людство опинилося перед загрозою Другої світової війни. Війна вже втягла в свою орбіту понад 500 млн. чоловік й охопила величезну територію від Шанхая до Гібралтара. Проте вона тоді ще не стала світовою; її вели поки що держави-агресори. А уряди Великобританії, Франції і США робили агресорам одну поступку за іншою.

Розправившись з Чехословаччиною у середині березня 1939р., нацистський фюрер вже на початку квітня віддав наказ про підготовку нападу на Польщу до 1 вересня 1939р. і підписав план загарбання Польщі (план «Вайс»). 1 вересня 1939р. фашистська Німеччина напала на Польщу, розв’язала Другу світову війну. Великобританія і Франція 3 вересня оголоси Німеччині війну, але не допомогли Польщі збройними силами, порушивши існуючі про це договори з нею. Польща зазнала поразки. Західна Україна і Західна Білорусія були взяті Червоною Армією під захист від фашистських військ і згідно з рішенням свого населення

возз’єднані (1939р.) відповідно з УРСР і БРСР.

Далі протягом перших 9 місяців (вересень 1939-травень 1940рр.) Другої світової війни на Західному фронті спостерігалася так звана «дивна війна»: великобритансько-французькі і зосереджені проти них німецькі війська не діяли. Уряди Великобританії і Франції продовжували розраховувати якось примиритися з фашистською Німеччиною на антирадянській основі, а гітлерівські війська тим часом завершили підготовку до наступу проти країн Західної Європи. У квітні-травні 1940р. німецько-фашистські війська вторглися в Данію, Норвегію, Нідерланди, Бельгію, Люксембург і на територію Франції. За чотири дні до падіння Парижа, 10 червня фашистська Італія вступила у війну на стороні Німеччини. Вже літом 1940р. майже вся Центральна і Західна Європа (країни із загальною кількістю населення коло 220 млн. чоловік) опинилася в руках німецьких й італійських фашистів. Ресурси загарбаних країн направлялися на швидке розширення і зміцнення німецької воєнної машини.

Таким чином, Друга світова війна, породжена суперечностями в середині самої капіталістичної системи, – це продовження політики двох угруповань (коаліцій) її держав, боротьби капіталістичних держав за ринки збуту, джерела сировини, сфери прикладення капіталу, за переділ світу; розв’язана найбільш агресивними державами – фашистською Німеччиною, фашистською Італією і мілітаристською Японією. Друга світова війна велася не просто за переділ світу; фашистське угруповання, очолене гітлерівською Німеччиною, поставило собі мету завоювання світового панування, поневолення і навіть знищення цілих народів. Під загрозою опинилися вікові досягнення світової культури. Певна річ, явно неспроможними, бездоказовими є спроби фальсифікаторів історії пояснити походження Другої світової війни тільки агресивністю фашистської Німеччини чи особисто А.Гітлера. На своєму ж початковому етапі вона була війною між двома коаліціями головних капіталістичних держав, тобто імперіалістичною, несправедливою. Об’єктивні тенденції перетворення Другої світової війни, що розгорталася, в справедливу, антифашистську, визвольну зріли поступово, у міру залучення в боротьбу народних мас країн, котрі стали жертвою агресії. В подальшому Друга світова війна стала набирати зі сторони всіх держав, що билися проти країн фашистського блоку, характер справедливої, антифашистської, визвольної війни. Головним і вирішальним фактором остаточного перетворення Другої світової війни у справедливу, антифашистську, визвольну був вступ у війну Радянського Союзу, який у відповідь на віроломний напад 22 червня 1941р. фашистської Німеччини розпочав Велику Вітчизняну війну.

З нападом фашистської Німеччини та її сателітів на СРСР центр збройної боротьби перемістився на радянсько-німецький фронт, а пожежа

Другої світової війни поступово втягла в свою орбіту 72 держави і продовжувалася 6 років. Вона завдала колосальних руйнувань і забрала десятки мільйонів життів, у першу чергу в Радянському Союзі, бо на радянсько-німецькому фронті відбувалися найбільші битви і бої, котрі докорінно змінили хід Другої світової війни; саме тут зайнялася зоря перемоги над фашизмом і був досягнутий її тріумф.

Одна із особливостей Другої світової війни – це її коаліційний характер. Під час боротьби проти агресивного блоку держав – фашистської Німеччини, фашистської Італії, мілітаристської Японії та їх сателітів – склалася антигітлерівська коаліція держав і народів, до якої входили СРСР, США, Великобританія й інші держави. Вирішальною силою антигітлерівської коаліції був Радянський Союз, що відіграв головну роль в досягненні перемоги. Свій вклад в перемогу над агресорами, достойно оцінений в Радянському Союзі, зробили США, найбільш могутня із капіталістичних держав в антигітлерівській коаліції. Хоча фронт збройної боротьби проходив удалині від території самих США та їх втрати були відносно невеликі (коло 1% від загального числа вбитих і поранених), війна привела до значних змін у міжнародному становищі і суспільно-політичному житті країни. «Народ, – писав видатний американський публіцист, історик і громадсько-політичний діяч У.Фостер, – включився у війну проти фашизму до переможного кінця». Це стало наслідком особливих історичних умов, в яких США перебували в ті роки. Специфіка характеру війни, міжнародного становища США визначалася новою історичною реальністю – союзом США (капіталістичної держави) з СРСР (соціалістичною державою) в спільній збройній боротьбі проти фашистського походу за світове панування. У боротьбу проти агресивного воєнного блоку зробили свій вклад Великобританія, Франція і Китай, а також Югославія, Польща, Чехословаччина та інші країни, що брали участь у воєнних діях чи допомагали союзникам. Наприкінці Другої світової війни до складу антигітлерівської коаліції входило більше 50 держав, але деякі з них, оголосивши війну агресивному блоку, практично не брали участі у боротьбі проти нього. Бойовим союзником антигітлерівської коаліції був Рух Опору проти німецьких, італійських, японських окупантів, їх союзників і колабораціоністів.

Отже, в історії людства події Другої світової війни та її головної складової частини – Великої Вітчизняної посідають особливе місце. За своєю глибиною, трагізмом і героїкою вони набули епохального значення. Пам'ять про війну і Перемогу над фашистською Німеччиною та її сателітами, про Перемогу, яка врятувала людей планети від гніту і знищення, є духовно-історичним надбанням нашого народу, всіх народів земної кулі. Для України ж Велика Вітчизняна війна показала, що свобода і незалежність її могла бути захищена і гарантована тільки разом з

російським та іншими братніми народами тодішньої спільної Вітчизни. Вона стала суворою перевіркою міцності соціально-політичної та ідеологічної єдності переважної більшості українського народу, його вірності владі Рад, відданості великій дружбі всіх народів СРСР.

В даному ж конспекті лекції поставлено за мету утвердити історичну правду про походження Другої світової війни, зважаючи на «українське питання» і його місце в передвоєнній політиці великих держав, на зв’язки між Організацією Українських Націоналістів (ОУН) і органами військової розвідки й контррозвідки (Абвером). Пояснити, як в надзвичайно важкій і небезпечній ситуації, що загрожувала ізоляцією СРСР, Й.В.Сталін, не пропустивши момент єдино можливого виходу із неї, погодився укласти пакт про ненапад з фашистською Німеччиною (радянське керівництво, підписавши цей пакт, добилося тих переваг, котрі через 2 роки, коли зчинився давно очікуваний напад А.Гітлера, відіграли для СРСР величезну роль, а політика «мюнхенців» зазнала провалу). Детально проаналізувати рішучі заходи сталінського керівництва по зміцненню оборони західних кордонів СРСР. Торкнутися радянсько-фінляндського воєнного конфлікту і проведення у зв’язку з ним стратегічно важливих змін радянського кордону, відновлення Радянської влади в Литві, Латвії й Естонії та прийняття їх до складу СРСР на правах союзних республік, возз’єднання Північної Буковини і Бессарабії з УРСР, перетворення Молдавської АРСР у складі УРСР в союзну МРСР. Простежити завершальний етап підготовки гітлерівського «Третього рейху» і Вермахту до війни проти Радянського Союзу. Оповісти про справжні цілі віроломного нападу нацистської Німеччини та її союзників на СРСР і співпрацю ОУН з німецько-фашистськими загарбниками. Приділити особливу увагу питанням початку Великої Вітчизняної війни, проведенню перших оборонних боїв, мобілізації всіх сил Радянської багатонаціональної держави на відбиття агресії. З’ясувати причини поразок Червоної Армії у перші місяці Великої Вітчизняної війни. Показати дальші її стратегічні оборонні операції, виділяючи при цьому героїчну оборону Києва, Одеси, Севастополя, Керчі, бої за Донбас. Надати значення великій перемозі Червоній Армії в Московській битві та її впливу на дальший хід війни. Викрити злочинний фашистський рижим на тимчасово окупованій території України, за якого проводилося масове знищення людей. Описати великий розмах антифашистської боротьби комуністичного підпілля і радянських партизанів та колабораціоністську діяльність ОУН-УПА під час війни. Висвітлити славні перемоги Червоної Армії в битвах під Сталінградом, на Курській дузі і за Дніпро та їх величезне політичне, стратегічне і міжнародне значення. Розглянути головні наступальні операції радянських фронтів в Правобережній Україні, Криму і західноукраїнських областях, останні бої за Україну восени 1944р. Охарактеризувати вклад українського

народу в розгром фашистської Німеччини та її сателітів і втрати України у війні.

1.Походження Другої світової війни.«Українське питання» і його місце в передвоєнній політиці великих держав.

Радянсько-німецький пакт про ненапад (23 серпня 1939р.)

Можливість небезпеки Другої світової війни бере свій початок ще з Версальського мирного договору 1919р., підписаного Німеччиною, яка зазнала поразки в Першій світовій війні. Відтоді німецька буржуазія посилено вимагала від її переможців перегляду грабіжницького Версальського договору. А в той же час Радянська держава – перша в світі держава трудящих, незважаючи на великі труднощі, постійно проводила тверду лінію на забезпечення миру і встановлення нормальних дипломатичних та торгово-економічних відносин з капіталістичними країнами.

Капіталістичні країни на перших порах не поспішали підписувати вигідні для себе торгові договори з Радянською державою й ухилялися від встановлення з нею дипломатичних відносин. Однак плани реакційних сил капіталістичних країн світу, спрямовані на ізоляцію Радянської держави, поступово зазнавали краху. Вслід за встановленням торгових відносин з багатьма капіталістичними країнами й укладенням дружніх договорів з рядом країн Сходу Радянська держава виходила на ще більш широку міжнародну арену. Голос її зазвучав на різних міжнародних конференціях, що розглядали важливі проблеми світової політики. Це стало результатом зміцнення Радянської держави і далекоглядної, гнучкої політики її уряду, уміло враховуючої суперечності між капіталістичними країнами.

В правлячих колах деяких капіталістичних країн, особливо Великобританії, все гучніше лунали голоси, що закликали до переговорів з Радянським урядом. Прагнення певної частини британської буржуазії до переговорів з Радянською Росією визначалися тільки міркуваннями матеріальних вигід, котрі могла одержати Великобританія. На її позицію в цьому питанні впливала також політика Німеччини (Веймарської республіки 1919-1933рр.). Німецькі промисловці не бажали розширення великобритансько-радянських торгових зв’язків, бо самі намагалися використати російський ринок. Хоча представники влади Німеччини ненавиділи Радянську державу, вони були не проти того, щоб укласти з нею договір і тим самим посилити свої позиції в Європі. На Генуезькій міжнародній конференції (10 квітня-19 травня 1922р.) з економічних і фінансових питань, в якій брали участь 28 капіталістичних держав і Радянська держава, а також 5 британських домініонів, радянська делегація внесла ряд пропозицій, в т. ч. й про загальне роззброєння. Певна річ, Генуезька конференція своїх питань не вирішила. Проте під час цієї конференції радянській дипломатії вдалося прорвати єдиний фронт імперіалістичних держав, уклавши (16 квітня 1922р.) в м.Рапалло договір з Німеччиною. Остання пішла на угоду з Радянською державою ради власних вигід. Німеччина одержала можливість розширити свою зовнішню торгівлю, а головне – виходила із становища міжнародної ізоляції.

Вперше після війни іноземна держава в особі Радянської Росії визнала Німеччину рівноправною державою. Німеччина ж відмовлялася від претензій у зв’язку з націоналізацією іноземної власності в Росії. Обидві сторони погодилися не вимагати відшкодування збитків, заподіяних в період Першої світової війни, і домовилися розширити торгові й економічні відносини на основі взаємної вигоди. Так починали пропадати надії імперіалістів на створення єдиного антирадянського фронту капіталістичних держав. Більше того, радянсько-німецький договір був прикладом мирного співіснування між країною, що будувала соціалізм і капіталістичною державою, єдиним правильним виходом із труднощів, хаосу і небезпеки війн. Розуміється, укладення радянсько-німецького договору не протверезило політичних діячів Великобританії, Франції, США та інших держав, які продовжували нав’язувати Радянській Росії кабальні економічні умови. Особливо велику активність почали виявляти американські конгресмени, закликаючи до посилення антирадянської політики. Отже, тоді в світовій політиці намітилися два принципово різних курси: 1) імперіалістичний, що базувався на надіях знищити Радянську владу, перетворивши Росію на васала капіталістичних країн, і 2) радянський, що передбачав встановити нормальні відносини з усіма країнами на основі рівності і взаємної вигоди, оздоровлення міжнародної обстановки шляхом загального роззброєння чи скорочення озброєнь.

В наступні роки продовжувалося зміцнення внутрішньополітичного та економічного становища Радянської держави. Важливою подією в житті молодої держави трудящих стало об’єднання радянських республік в єдиний Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ненависники Радянської країни докладали всіх зусиль, щоб перешкодити зміцнення СРСР; їм вдалося погіршити взаємовідносини Фінляндії, Литви, Латвії і Естонії з СРСР. Франція посилено штовхала країни так званої Малої Антанти (Чехословаччину, Югославію і Румунію) до ворожих дій проти СРСР. Капіталістичні держави підтримували зв’язки з російською контрреволюцією, заохочуючи її антирадянську діяльність. Відкрито ворожі дії проти СРСР були організовані Великобританією. Та в результаті активних дій народних мас і навіть численних представників буржуазії в усіх країнах чергова антирадянська кампанія зазнала провалу. Невдовзі настала пора визнання СРСР. Немало буржуазних діячів йшло на визнання СРСР, «скриплячи зубами», з ненавистю в думці. Однак піти на це їх

примушувало життя, очевидні успіхи СРСР на внутрішній і міжнародній арені, потрібно ж було прислухатися до голосу Радянського уряду і рахуватися з ним, як з рівним.

В другій половині 20-х – на початку 30-х рр. посилювалася боротьба між провідними капіталістичними країнами за джерела сировини і ринки збуту, наростало прагнення німецької буржуазії відродити колишню міць своєї країни. Великобританія не хотіла посилення Франції на європейському континенті, і, навпаки, Франція намагалася применшити значення Великобританії. Все більшу силу набував в Європі американський капітал. Звичайно, великий вплив на всю міжнародну обстановку робила миролюбна зовнішня політика Радянського Союзу. Тому правлячі кола США, Великобританії, Франції та інших країн намагалися найти вихід із серйозних політичних і економічних труднощів, що вони переживали, в посиленні антирадянської політики, в нових спробах створити єдиний антирадянський фронт.

Консерватори, знову прийшовши до влади у Великобританії (прем’єр-міністр С.Болдуін і міністр закордонних справ Н.Чемберлен), розгорнули шалену антирадянську кампанію. Уряд Великобританії розраховував ізолювати СРСР, організувати новий антирадянський блок капіталістичних держав, спровокувати воєнний конфлікт і припинити зростання престижу й авторитету Радянського Союзу, особливо в країнах Сходу. Саме такі цілі штовхнули С.Болдуіна і Н.Чемберлена 27 травня 1927р. повідомити уряд СРСР про розірвання Великобританією торгової угоди і дипломатичних відносин. Великобританія, Франція і США мали намір спровокувати воєнний конфлікт за допомогою Польщі. Вони посилено роздували антирадянську кампанію, підігріваючи її позиками і поставками зброї. Нарешті, порахувавши момент підхожим для провокуючого конфлікту, імперіалісти почали діяти, однак, з-за рогу. 7 червня 1927р. пострілом найманого вбивця був убитий радянський посол в Польщі П.Л.Войков. Як розраховували натхненники і організатори вбивства, за цим повинна була статися радянсько-польська війна, причому малося на увазі під виглядом допомоги Польщі почати нову інтервенцію західних держав проти Радянського Союзу. Та ці таємні заміри провалилися. Витримка, виявлена Радянським урядом, велика хвиля обурення, що охопила трудящих Польщі у зв’язку з підлим вбивством радянського дипломата, а також заінтересованість значної частини польських буржуазних кіл в збереженні економічних відносин з СРСР відвернули небезпеку воєнного конфлікту.

Невдача, якої реакціонери західних держав зазнали в Польщі, була не єдиною. Так же невдало закінчилися для них і спроби спровокувати воєнний конфлікт між СРСР і Китаєм в квітні 1927р. (напад на радянське посольство в Пекіні й радянське консульство в Шанхаї). Радянський Союз всіма засобами відстоював справу миру між народами.

Від антирадянських акцій не досяг бажаних результатів і консервативний уряд Великобританії. Розриваючи відносини з СРСР, він розраховував, що наслідують його приклад й інші країни. Але тут британських реакціонерів ждало розчарування. В Німеччині, зрозуміло, були певні сили, що прагнули до погіршення відносин з СРСР. Проте більша частина німецької буржуазії тоді вважала за краще зміцнювати взаємовигідні економічні зв’язки з великим східним сусідом, тим паче, що це забезпечувало посилення її політичних позицій в Європі. Франція також не справдила надій британських консерваторів. Хоча її уряд і допускав недружні кроки щодо Радянського Союзу, економічні ж відносини з СРСР продовжували зміцнюватися. Лише американські політичні діячі піддержували антирадянські акції британського уряду і разом з тим намагалися ослабити британський вплив в Європі.

У 1928р. радянське керівництво зірвало плани західних країн використати Паризький пакт (пакт Келлога-Бріана), підписаний 27 серпня 15-ма державами (Францією, США, Великобританією, Німеччиною, Японією та ін.) для міжнародної ізоляції СРСР. У 1929р. правлячі кола США, Великобританії, Франції і Японії зробили спробу втягти СРСР у війну на Далекому Сході. Інспірована ними група бандитів напала 27 травня на приміщення консульства СРСР в Харбіні. За їх же вказівкою китайські мілітаристи 10 липня спробували захопити Китайсько-Східну залізницю, котра була під спільним радянсько-китайським управлінням. Крім того, озброєні загони китайських мілітаристів вторглися на територію СРСР. Тоді за наказом уряду СРСР Особлива Далекосхідна армія під командуванням В.К.Блюхера завдала розтрощувального удару мілітаристам і відкинула їх з радянської території, після чого китайський уряд попросив миру. У грудні 1929р. було досягнуто урегулювання радянсько-китайського конфлікту і відновлений статус-кво на Китайсько-Східній залізниці. Отже, уряд СРСР,виявляючи витримку і спокій, уміло використовуючи суперечності між капіталістичними країнами, зірвав всі антирадянські плани імперіалістів як на Заході, так і на Сході. Економічні і зовнішньополітичні успіхи СРСР, а також власні інтереси капіталістичних країн вимусили правлячі кола багатьох з них піти на покращання відносин з Радянським Союзом. У жовтні 1929р. були відновлені великобритансько-радянські відносини, у 1932р. відбулося підписання радянсько-французького договору про ненапад і різні угоди СРСР з Великобританією, Італією, Фінляндією, Туреччиною, Іраном, Афганістаном та ін. країнами.

Паралельно ж СРСР тоді продовжував бити на сполох проти явного наростання небезпеки нової війни; активізував свою послідовну боротьбу за загальне роззброєння. Адже до того часу у всіх капіталістичних країнах посилилася гонка озброєння, в якій перше місце займали Великобританія,

США і Франція. На жаль, міжнародна організація «Ліга націй» (СРСР до неї прийняли лише у 1934р.) з року в рік тільки формально, безрезультатно обговорювала питання, пов’язані з підготовкою до скликання міжнародної конференції із скорочення й обмеження озброєнь. У Лізі націй в океані слів і міркувань топили найважливішу проблему, яка хвилювала сотні мільйонів людей, а тим часом продовжувалася гонка озброєння. Власники військових заводів гарячково розширяли свої виробничі потужності, щоб використовувати все нові і нові воєнні замовлення, одержані від тих же діячів, котрі ораторствували в Лізі націй.

СРСР добився участі (із 30 листопада 1927р. в Женеві) своєї делегації в засіданнях Підготовчої комісії конференції. Радянські представники, виступаючи на засіданнях сесій Підготовчої комісії, вносили свою розгорнуту програму роззброєння (декларацію, конвенцію, проект), закликали уряди західних держав прийняти пропозиції СРСР, які були найбільш конкретною основою для дійсного скорочення озброєнь. Однак західні дипломати навіть не хотіли їх обговорювати. Ця конференція, нарешті, відкрилася в Женеві 2 лютого 1932р. Міжнародна обстановка в той період стала набувати лиховісного характеру. У ряді країн активізувалися антирадянські сили. Утворення вогнища війни на Далекому Сході (у 1931р. Японія захопила Північно-Східний Китай), розростання фашизму в Німеччині, гонка озброєнь в Німеччині та в інших країнах створили безпосередню загрозу для загального миру. Проте політичні діячі західних держав, прибувши на міжнародну конференцію, робили вигляд, що прагнуть до роззброєння, розраховуючи таким способом приглушити незадоволення і страх в світі у зв’язку із зростаючою загрозою війни.

Конференція виявила гострі розбіжності у поглядах між делегаціями капіталістичних країн. Німецька делегація на конференції безперестанно підкреслювала, що склалася нерівність в озброєннях окремих країн і домагалася для своєї держави скасування військових обмежень Версальського договору або поширення їх на всі інші держави. Виступи на конференції від різних делегацій практично означали прагнення кожної країни ослабити військову міць інших держав і зберегти свої власні сили. 11 лютого 1932р. на конференції виступив голова радянської делегації нарком закордонних справ СРСР М.М.Литвинов. Він запропонував прийняти конвенцію про повне роззброєння, а також подав план часткового скорочення озброєнь як першого етапу на шляху до повного роззброєння. Головна мета Радянського Союзу, підкреслював радянський представник, в тому, щоб усунути загрозу війни і забезпечити народам дійсний мир.

Хоч уряди США, Великобританії, Франції, Італії, Японії не допустили прийняття на конференції радянських пропозицій, однак вони не змогли

перешкодити моральному успіху СРСР, котрий в обстановці безплідних пацифістських суперечок вніс реальний і конкретний план роззброєння; виступив за те, щоб виключити війну як засіб вирішення міжнародних питань. Та конференція із роззброєння закінчилася невдачею, тому що Великобританія, Франція, США, Італія, Німеччина, Японія не хотіли ні роззброєння, ні колективної безпеки. Конференція фактично санкціонувала доозброєння Німеччини й надовго поховала всі ілюзії про можливість добитися роззброєння. Зловісна тінь війни все більше заволікала політичний горизонт.

На дальшому загостренні суперечностей між капіталістичними країнами позначилася жахлива світова економічна криза 1929-1933рр. Важке економічне становище посилило їх боротьбу за ринки збуту і джерела сировини. Деякі країни відкрито ставали на шлях зовнішньої експансії. Для частини країн-переможниць в Першій світовій війні, таких, як Великобританія, Франція головним завданням було: за всяку ціну удержати захоплені ними колонії, свої економічні позиції й опорні пункти, розкидані по всьому світу. Однак велика буржуазія Німеччини, Італії та Японії вважала себе обділеною – вона домагалася перегляду кордонів, перерозподілу колоній і ринків збуту й готовилася добитися своїх цілей силою, за допомогою зброї.

Поспішно виступила в похід за загарбання нових земель мілітаристська Японія. У вересні 1931р. вона порушила свої угоди з Китаєм, західноєвропейськими державами і США, вторглася в північно-східні провінції Китаю (Маньчжурію) й окупувала їх. Інтереси інших імперіалістичних держав були серйозно зачеплені цими діями Японії; крім того, було ясно, що японські мілітаристи не зупиняться на півдорозі і спробують підкорити собі весь Китай. Разом з тим вони будували опорні бази на кордоні Радянського Союзу, здійснювали провокаційні напади на Китайсько-Східну залізницю, на радянські прикордонні пости і т.д. Ось так через агресію японських мілітаристів на Далекому Сході виник вузол дуже гострих суперечностей, небезпечне вогнище війни.

На шлях відкритої агресії вступала і велика буржуазія Німеччини. Протягом ряду літ вона вигодовувала так звану Націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини (нацистську, фашистську партію), очолювану (з 1921р.) А.Гітлером. Ця партія набувала собі прихильників за допомогою нахабної брехні і демагогії небаченого до того розмаху. Пропаганда нацистської партії пристосовувалася до потреб різних верств суспільства. До того ж гітлерівці використовували в своїх цілях несправедливі умови Версальського договору, нав’язаного Німеччині 1919р., і розпалювала настрої насильницької ревізії договору і реваншу. Звертаючись до народу, гітлерівці наряджалися в одяг «соціалістів», а за кулісами вони підтримували найтісніший контакт з великими монополістами важкої

індустрії Німеччини. Цим справжнім своїм хазяїнам вони обіцяли ліквідувати профспілки і Компартію, приборкати робітників і почати прискорене переозброєння Німеччини. Проти комуністів і прихильників інших лівих партій, організацій був розгорнений жорстокий терор.

30 січня 1933р. за настійливою порадою свого оточення Президент Німеччини П.Гінденбург призначив вождя («фюрера») нацистської партії А.Гітлера рейхсканцлером і доручив йому сформувати уряд, тобто передав владу фашистам (Рейхстаг /парламент Німеччини/ з 1933р. існував формально). Встановлення фашистської диктатури в Німеччині різко ускладнило всю міжнародну обстановку. Менше ж ніж через півтора роки після початку агресії Японії на Далекому Сході в центрі Європи виникло друге небезпечне вогнище війни. У 1933р. Німеччина і Японія вийшли із Ліги націй для того, щоб полегшити собі підготовку до здійснення завойовницької політики.

А.Гітлер в книзі «Mein Kampf», виданій ще в 1927р., проголосив, що головною метою зовнішньої політики Рейху повинно стати завоювання для «німців як народу вищої раси» «нового життєвого простору» – захоплення Росії (тобто СРСР) і підпорядкованих їй республік, у т. ч. й України. Такі свої маячні наміри він підтвердив відразу ж з приходом до влади. У 1933р. на нараді нацистів в Берліні А.Гітлер заявив про намір розв’язати війну проти СРСР.

Своїм найближчим завданням гітлерівці вважали ліквідувати військові обмеження, установлені Версальським договором, і тим самим прокласти шлях до відкритої підготовки війни за світове панування. Керівники Збройних сил Німеччини (Рейхсверу) /Вермарської республіки/, що були створені за Версальським договором у 1919р., і до встановлення у 1933р. фашистської диктатури вміли обходити Версальський договір; майже весь їх рядовий склад підготовлявся за програмою унтер-офіцерів, а чисельність офіцерського корпусу значно перевищувала потреби 100-тисячної армії. Після утвердження коло державного керма А.Гітлера та його спільників армія веймарського періоду почала розгортатися у великі збройні сили, що налічували декілька сотень тисяч осіб. Певний час чинилася обробка світової суспільної думки гітлерівськими пропагандистами. Прагнення відтворити могутню військову машину подавалося як просто намагання до «рівноправності» з іншими народами. Проте в березні 1935р., порушивши військові статті Версальського договору, фашистський уряд Німеччини запровадив загальну воїнську повинність і замість Рейхсверу створив Вермахт (Збройні сили фашистської Німеччини). Розпочалася форсована підготовка однієї із найбільших імперіалістичних держав Європи до війни. Розрив фашистською Німеччиною Версальського договору не зустрів ніякого опору із сторони правлячих кіл Великобританії, Франції і США.

Великі монополії Великобританії і США, котрі допомагали відтворювати військово-економічний потенціал Веймарської Німеччини, продовжували вкладати капітали в німецьку військову промисловість і після приходу до влади гітлерівців. 60 великих підприємств на території фашистської Німеччини, які належали американським капіталістам, виконували замовлення гітлерівського військового відомства і військової промисловості. Міністр закордонних справ Великобританії Д.О.Саймон приїжджав з візитом у 1935р. в Берлін, зустрівся з фашистськими керівниками Німеччини й висловив своє схвалення і розуміння їх військової політики. Більше того, в червні 1935р. було укладено великобритансько-німецьку угоду, що легалізувала (перевела у стан, визнаний законом) морські озброєння фашистської Німеччини. За умовами угоди гітлерівська Німеччина могла збільшити тоннаж свого військово-морського флоту в 5 разів. Великобританія погодилася на будівництво німецького флоту, рівного 35% тоннажу військово-морського флоту Великобританії. Це означало, що фашистська Німеччина одержала легальну можливість створити приблизно такий же військово-морський флот, котрий мала Франція.

Підбадьорена безкарністю німецьких і японських мілітаристів, до відкритої агресії перейшла фашистська Італія (фашистська диктатура Б.Муссоліні встановлена у 1922р.). У жовтні 1935р. італійські війська вторглися в Ефіопію. Проти погано озброєної країни кинули танки і літаки. Встановлені на італійських літаках розпилювачі поливали отрутною рідиною (смертоносним дощем) великі території, вбивали сотні тисяч людей і заражали джерела води й продукти харчування. Незважаючи на героїчний опір ефіопського народу, до літа 1936р. його країна була завойована. Агресія Італії не зустріла скільки-небудь ефективної протидії зі сторони Великобританії, Франції чи США. Правда, Рада Ліги націй прийняла рішення про економічні санкції проти Італії, але Великобританія і Франція, що голосували в Раді зірвали їх. Уряди Великобританії і Франції не хотіли «роздратовувати» італійських фашистів; вони сподівалися за рахунок Ефіопії розв’язати свої суперечності з Італією щодо колоніальних питань. Великобританський уряд виношував плани створення єдиного фронту чотирьох держав – Великобританії, Франції, Німеччини та Італії.

Весною 1936р. німецькі фашисти двинули свої війська в похід: за наказом А.Гітлера на світанку 7 березня німецькі війська вступили в демілітаризовану Рейнську область і вийшли до кордонів Франції. Це було прямим порушенням не тільки Версальського договору 1919р., але й Локарнських гарантійних договорів 1925р. Та Великобританія і Франція нічого не зробили для того, щоб заставити А.Гітлера піти із демілітаризованої зони і поважати міжнародні договори. Наслідки цієї політики були надзвичайно серйозними. З моменту розірвання

фашистською Німеччиною вищеназваних міжнародних договорів і ремілітаризації нею Рейнської зони «Європа вступила в джунглі беззаконня», – писав видатний журналіст і публіцист Великобританії О.Верт. Заохочувані потуранням правлячих кіл Великобританії, Франції і США, фашистські держави переходили до актів прямої агресії в Європі.

У липні 1936р. розпочався військово-фашистський заколот (очолений генералом Б.Франко) проти Іспанської республіки, підтриманий фашистськими Німеччиною та Італією. У відповідь розгорнулася національно-революційна війна іспанського народу (очолена республіканським урядом, що спирався на Народний фронт) проти фашизму. СРСР, демократичні сили багатьох країн подавали допомогу республіканській Іспанії. А так звані демократичні західні держави (Великобританія, Франція, США) проголосили політику «невтручання» в іспанські справи, яка насправді була політикою заохочування агресорів, тобто вигідною для фашистів. Більше того, західні держави допомагали агресорам стратегічною сировиною (продавали залізну руду, боксити і т.д.). Тому в березні 1939р. Іспанська республіка впала під ударами переважних сил фашистських інтервентів і внутрішньої контрреволюції; в Іспанії встановилася фашистська диктатура на чолі з вождем фашистської партії в Іспанії (Іспанської фаланги) генералом Б.Франко.

Тим часом продовжували розгоратися загарбницькі пристрасті нацистської Німеччини. Виступаючи на черговому з’їзді нацистської партії у Нюрнбергзі (вересень 1936р.), Гітлер скрикував: «Якби ми мали в нашому розпорядженні незчисленні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру і якби безкрайні родючі рівнини України були у межах Німеччини, ми б мали все». Уряди Великобританії, Франції, США, потураючи гітлерівській Німеччині як потенційному загарбнику, прагнули тоді швидше спрямувати її агресію проти Радянського Союзу. Вони сподівалися вирішити таким чином зразу декілька завдань: по-перше, ослабити або навіть знищити єдину в той час соціалістичну державу, по-друге, задовольнити територіальні претензії фашистської Німеччини за рахунок СРСР, зберегти в недоторканості власні території і колонії, по-третє, зіштовхнувши гітлерівську Німеччину з Радянським Союзом, ослабити свого суперника – німецьку велику буржуазію. Подібними мотивами керувалися західні держави і на Далекому Сході. Тут вони не вживали ніяких ефективних заходів проти агресії Японії, котра в 1937р. вторглася в Північний і Центральний Китай. За визнанням американського історика і дипломата О.Латтимора, протягом багатьох років Великобританія і США розглядали Японію, з однієї сторони, силою для зміцнення колоніальної системи і, з іншої, – «хорошою сторожовою собакою проти Росії». Різниця полягала лише в тому, що в Європі великі

держави розраховували організувати похід агресорів на схід – в сторону Радянської України і Радянської Білорусії, а в Азії – на північ і захід – в сторону Радянського Примор’я і Сибіру.

Наприкінці 1936р. почалося оформлення військового блоку агресивних держав. В жовтні під час візиту міністра закордонних справ Італії Г.Чіано до Берліна там був підписаний італо-німецький протокол про співробітництво («вісь Берлін-Рим»). 25 листопада Німеччина і Японія підписали так званий Антикомінтернівський пакт; в листопаді 1937р. до пакту приєдналася Італія. Так утворився військово-політичний союз трьох агресивних країн, відомий під назвою «трикутник Рим-Берлін-Токіо». В дні оформлення троїстого союзу агресивних держав відбулася таємна нарада гітлерівського керівництва держави і Вермахту. На цій нараді були утверджені директиви про підготовку загарбання Австрії,Чехословаччини і Данціга. Західні держави, дізнавшись про ці плани, не збиралися перешкоджати їх здійсненню. Заступник прем’єр-міністра уряду Великобританії, лорд Е.Галіфакс під час візиту до Берліна в бесіді з А.Гітлером (19 листопада 1937р.), відзначаючи «заслуги» «фюрера» у боротьбі з комунізмом, повідомив що Великобританія не буде заперечувати проти загарбання Німеччиною Австрії, Чехословаччини і Данціга. Лорд Е.Галіфакс навіть запропонував укласти пакт чотирьох держав – Великобританії, Німеччини, Італії і Франції. Прем’єр-міністр Великобританії Н.Чемберлен був задоволений підсумками переговорів Е.Галіфакса в Берліні. «З моєї точки зору, – писав він, – візит до Німеччини був дуже успішним. Але ще більше були задоволені гітлерівці: за допомогою умиротворителів із Лондона, Парижа і Вашингтона вони закінчували військово-дипломатичну підготовку до нових загарбань. У той момент А.Гітлер в промові перед старими членами фашистської партії заявив: «Я переконаний, що найважча частина роботи вже виконана… Сьогодні перед нами стоїть нове завдання: розширити життєвий простір для нашого народу…». Восени 1937р. не тільки Великобританія, але й Франція шукала шляхи до угоди з гітлерівською Німеччиною.

Одночасно в Парижі і Берліні відбувалися таємні переговори французьких і німецьких політиків. В грудні 1937р. французький прем’єр-міністр К.Шотан, бесідуючи з американським послом в Парижі У.Буллітом, підкреслив: «… Ми з Н.Чемберленом вважаємо, що Німеччина має рацію, коли виступає проти колективної безпеки, передбаченої Статутом Ліги націй». Отже, гітлерівська воєнна машина швидко посилювалася, а державні діячі західних держав, піддавшись своїм небезпечним замірам, вже навіть не сумнівалися, що події будуть розгортатися за складеною ними програмою. Із всіх великих держав лише Радянський Союз послідовно виступав на захист європейського і всесвітнього миру, за те, щоб створити загату проти воєнної небезпеки.

В СРСР про небезпеку Другої світової війни Й.В.Сталін заявляв постійно, починаючи з рубежу 1920-х -1930-х рр. Хто-хто, а він твердо пам’ятав, що написав А.Гітлер у «Mein Kampf» (1927р.): тільки експансія на Схід – через захоплення територій для колонізації в Росії і в периферійних її республіках може дати Німеччині вирішальний «життєвий простір» на шляху до світового панування. У 1931р. Й.В.Сталін висунув стратегічне завдання: оскільки СРСР відставав від передових країн світу на 50-100 років, то радянські республіки повинні пробігти за 10 років те, що капіталістичні країни проходили за 100-150 років; або СРСР зробить це, або його зімнуть. Головне в курсі Й.В.Сталіна – форсувати проведення індустріалізації, колективізації сільського господарства, культурної революцію в країні і на цій основі зміцнити оборонну могутність, необхідну для відсічі будь-якого агресора. Радянський Союз лише за 10 передвоєнних років перетворився на другу за економічним і оборонним потенціалом державу в світі. Темпи економічного зростання, масштаби будівництва вражали уяву. Країна здійснила немислимий стрибок від вікової відсталості до прогресу. Ще недавно неграмотна, темна, забита країна стала країною загальної грамотності, передової науки, процвітаючої культури і мистецтва.

У постанові ЦК ВКП(б) «Про створення системи колективної безпеки» (1933р.) вказувалося, що тільки організація єдиного фронту миролюбних сил, колективні дії держав, котрим загрожує агресія, у першу чергу з боку гітлерівської Німеччини, можуть приборкати породження світової реакції – фашизм і відвернути нову світову війну. У 1935р. Радянському Союзу вдалося зробити важливий крок на шляху запровадження в життя системи колективної безпеки. Підписані тоді з Францією і Чехословаччиною договори про взаємодопомогу повинні були стати основою для загальноєвропейської системи колективної безпеки. Уряд СРСР докладав всі зусилля для досягнення цієї мети, але, на жаль, у дійсності вони не зустріли підтримки урядів Франції і Чехословаччини, які не зміцнювали, а підривали основи своїх договорів з Радянським Союзом. Зраджуючи національні інтереси, уряд Чехословаччини запевняв гітлерівську Німеччину, що не варто всерйоз брати до відома зобов’язання його країни по договору з СРСР. Уряд Франції також став на шлях фактичного анулювання договору з Радянським Союзом.

Послідовність зовнішньої політики Радянського Союзу, спрямованої на організацію колективної відсічі фашистської агресії, була підтверджена в зв’язку із загарбанням гітлерівцями Австрії (11-12 березня 1938р.). 17 березня 1938р. Радянський уряд, звертаючись до урядів західних країн, зробив заяву, в якій підкреслювалися небезпечні наслідки пасивності їх перед лицем агресії. Запропоновано було відповісти на агресію колективними діями, «котрі мали б за мету припинити дальший розвиток

агресії й усунення небезпеки нової світової війни, що посилювалася». Ініціатива СРСР не зустріла підтримки. Але ж після насильницького аншлюсу (приєднання) Австрії гітлерівці майже не утаювали, що на черзі вторгнення в Чехословаччину. Ще задовго до того, як чехословацьке питання вступило в критичну стадію, у квітні 1938р. Радянський уряд вирішив подати дійову допомогу Чехословаччині, не допустити нового акту агресії з боку фашистської Німеччини. Про характер цієї допомоги було повідомлено уряд Чехословаччини. Позиція СРСР щодо допомоги Чехословаччині була також чітко роз’яснена у виступі Народного комісара закордонних справ СРСР М.Литвинова на Пленумі Ліги Націй 21 вересня 1938р. Запропоновано скликати нараду зацікавлених держав для вироблення колективних дій. Згідно з рішенням Радянського уряду, Наркомат оборони СРСР підтягнув до західного кордону необхідну кількість стрілецьких і кавалерійських дивізій, привів авіацію і танкові з’єднання до бойової готовності. Всі ці війська могли негайно прийти на допомогу Чехословацькій армії. Проте зусилля Радянського уряду наткнулися на опір західних політиків, які прагнули спрямувати фашистську агресію проти СРСР і вступити в союз з А.Гітлером. Керівники урядів Великобританії і Франції продовжували добиватися від Чехословаччини поступок на користь гітлерівській Німеччині.

Отже, керівники урядів провідних країн Заходу не протидіяли завойовницьким планам А.Гітлера, а навіть сприяли, проводячи політику «умиротворення» агресора. Так, 29-30 вересня 1938р. у Мюнхені відбулася конференція прихильників «умиротворення» фашистських держав Прем’єр-міністра Великобританії Н.Чемберлена, Прем’єр-міністра Франції Е.Даладьє разом з фашистським диктатором Німеччини А.Гітлером та фашистським диктатором Італії Б.Муссоліні, яка завершилася ганебною Мюнхенською угодою про відторгнення від Чехословаччини і приєднання до «Третього рейху» майже чверті її території (Судетської області), а також задоволення територіальних зазіхань до Чехословаччини з боку урядів Польщі ( на Тешинську Сілезію) і Угорщини (на Закарпатську Україну). Тому виникла загроза і для Закарпатської України у складі Чехословаччини.

Слід зауважити, що у ті роки А.Гітлер свої загарбницькі цілі наближав політикою двоїстої гри. Враховуючи складність національних відносин в Європі, А.Гітлер і його дипломатія застосовували у своїй політиці українську карту, а сам факт перебування українських етнічних територій у складі кількох європейських країн і нерівноправне становище там української національної меншини використовували як засіб тиску на їх уряди. Дивує, що полегшував агресивні підступи гітлерівців, навіть на перший погляд того не бажаючи, багато хто з представників українського національного руху, але ж не тільки члени Організації Українських Націоналістів. Весь час орієнтувався на гітлерівську Німеччину лідер Християнсько-Народної Партії Закарпатської України А.Волошин. Він довго і безрезультатно добивався підтримки А.Гітлера у вимозі до уряду Чехословаччини надати статус автономії Карпатській Україні. Проте А.Гітлер рекомендував нацистським урядовцям тільки на словах подавати надії на це, а у дійсності ж готувався до загарбання чужих територій.

1 жовтня 1938р. Вермахт перейшов кордон і окупував Судетську область Чехословаччини. Приголомшений цією агресією гітлерівської Німеччини уряд Чехословаччини спробував через урегулювання національних відносин врятувати єдність країни і за своєю ініціативою 11 жовтня 1938р. надав автономію Карпатській Україні. 26 жовтня 1938р. прем'єром автономної Карпатської України став А.Волошин. Але ж, коли гітлерівська Німеччина вже окупувала частину Чехословаччини, замість того, щоб разом з чехословацьким урядом негайно взятися за організацію оборони всієї Чехословаччини від навислої небезпеки подальшої агресії з боку Німеччини, А.Волошин продовжував плекати надії на А.Гітлера. Спеціальна делегація Карпатської України в Берліні подала німецькому уряду меморандум з проханням до Гітлера дати згоду на перетворення Карпатської України в незалежну державу, яка, мов, усвідомлює своє завдання об'єднати всі інші частини українських земель, що перебувають у складі сусідніх держав.

Відповідь гітлерівської Німеччини на пропозицію уряду автономної Карпатської України, розуміється, була оставлена на потім. Взагалі ж проголошення автономії України стало зручним приводом для німецької дипломатії посилювати тиск на угорський та польський уряди. Угорщина стала домагатися перегляду своїх північно-східних кордонів і повернення колишніх земель в Карпатському краї. Автономія Карпатської України дуже непокоїла Польщу, котра боялася впливу на її українське населення, яке було настроєне по-незалежному. Польський посол в Берліні 22 жовтня 1938р. повідомив міністра закордонних справ Німеччини: мовляв, Польща вважає, що Карпатська Україна повинна відійти до Угорщини. Так Польща розпочала здійснювати свою політику за встановлення спільного кордону з «історичною подругою» Угорщиною. Польща взяла участь у розділенні Чехословаччини. Зразу після відторгнення гітлерівськими військами її Судетської області польські війська окупували Тешинську Сілезію. Як пізніше писав У.Черчілль у книзі «Друга світова війна», Польща «з жадібністю гієни взяла участь у пограбуванні й знищенні Чехословацької держави». Польща вже бачила себе регіональною державою, котра повинна відігравати державну керівну роль в своїй частині Європи. У дійсності ж до краху «керівної ролі» Польщі залишалося менше року.

2 листопада 1938р. відбувся Віденський арбітраж, на якому міністри закордонних справ Німеччини та Італії оголосили рішення про передачу Угорщині Південної Словаччини і частини автономної Карпатської України з містами Ужгород, Берегове і Мукачеве. Після цього Карпатська Україна змушена була перенести свою столицю з Ужгорода до Хуста. Одночасно з боку гітлерівських урядовців демонструвалися жести по налагодженню економічних зв’язків з урядом Карпатської України, відкрили у її столиці Хусті німецьке консульство, а німецькі ЗМІ часто допускали розміркування про можливість створення Української держави в Східній Європі під егідою Німеччини. Якщо ж в Закарпатській Україні й особливо в Західній Україні подвійна політика нацистів у значної частини української політичної еліти народжувала надії, мовляв, Карпатська Україна стане плацдармом для створення Великої України за рахунок приєднання у майбутньому Галичини, Волині, Буковини, Радянської України, то в правлячих колах Польщі, Угорщини, Румунії, СРСР, котрих аж ніяк не влаштовувала подібна перспектива, дії уряду Німеччини, розширення відносин з нею уряду Карпатської України не могли не викликати тривоги. Тим більше, що проголошення автономії Карпатської України часто розцінювалося в політичних колах Європи як німецька ідея. Безсумнівно, це була ідея А.Гітлера, але з розрахунками, що тимчасове впровадження її призведе до інших наслідків в подальшому.

Уряд Карпатської України на чолі з А.Волошиним продовжував орієнтуватися на гітлерівську Німеччину і поспішно будував українську державність. Проводилася українізація освітньої системи та адміністрації. Водночас форма правління стала набувати риси авторитаризму: були заборонені всі політичні партії, крім створеного у той момент проурядового Українського національного об’єднання (УНО, лідери А.Волошин, Ф.Ревай).

Безперервні напади угорських і польських терористів, антиукраїнська діяльність проугорської «п’ятої колони», бажання допомогти чехословацьким військам захистити територію краю змусили уряд А.Волошина прискорити процес створення власних збройних сил. У цьому задавали тон радикально настроєні закарпатські націоналісти і група членів Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях, котрі приїхали на Закарпаття. На початку листопада 1938р. утворена організація народної оборони «Карпатська Січ» (ОНОКС). 9 листопада в Хусті відбулися установчі збори ОНОКС, на яких прийнято статут організації. Командантом «Карпатської Січі» обрано Д.Климпуша. До Генерального штабу ОНОКС увійшли ОУНівці М.Колодзінський, Р.Шухевич (майбутній головнокомандувач УПА), З.Коссак та ін. У кінці грудня 1938р. чисельність «Карпатської Січі» досягла приблизно 2 тис. членів, а в березні 1939р. – 10-12 тис.

6 березня 1939р. А.Гітлер прийняв рішення ліквідувати решту Чехословаччини, погодитися на незалежність Словацької республіки і дозволити фашистському диктатору Угорщини М.Хорті окупувати Карпатську Україну. Польщу це вдовольняло, бо вона вимагала одне із двох: або поділ Карпатської України між нею та Угорщиною, або повне приєднання її до Угорщини, щоб мати спільний польсько-угорський кордон. У ніч з 14 на 15 березня німецькі війська вступили на територію Чехословаччини: Чехія припинила своє існування, Словаччина перетворилася на сателіта-маріонетку гітлерівської Німеччини. Водночас Угорщина почала загарбання Закарпаття.

15 березня 1939р. сейм у Хусті проголосив Карпатську Україну незалежною державою. А.Волошин, якого тоді було обрано президентом, незважаючи на всім вже зрозумілу реальну обстановку, всупереч здоровому глузду звернувся до А.Гітлера з проханням прийняти незалежну Республіку Карпато-Україну під свій протекторат, та це безглузде прохання, само собою розуміється, було марним.

У попередні дні січовики, через нерозсудливість окремих членів ОУН, допустили трагічну помилку: напали на чеське військо з метою захоплення зброї. Напад співпав із вторгненням угорською армією в Карпатську Україну. Нікому непотрібні кровопролитні сутички 13-14 березня 1939р. значно ослабили «Карпатську Січ» і зробили неможливими її спільні дії з чеським військом проти агресора. Кільком тисячам «Карпатської Січі» довелося вступити в нерівні бої з 40-тисячною угорською армією. Недостатня кількість зброї у січовиків стала для них трагічним розв’язком тижневих запеклих боїв. У боях полягло коло 5 тис. закарпатців і кілька сотень галичан, котрі прийшли на допомогу. Загинули командири «Карпатської Січі» М.Колодзінський, З Коссак та ін. Наприкінці березня 1939р. незалежна Республіка Карпато-Україна перестала існувати. Трагічний кінець Карпатської України міг би допомогти зробити важливі висновки щодо німецько-українських стосунків, бо служив переконливим доказом того, що українці не повинні були навіть у самому малому покладатися на «добру» (в лапках) волю А.Гітлера. Однак уряд А.Волошина не хотів рахуватися з реальністю і дуже прагнув одержати підтримку А.Гітлера у подальшій спільній з ним боротьбі проти СРСР, за незалежну соборну Українську державу, яка включала б і землі Радянської України. Й.В.Сталін і його оточення добре знали про це й різко виступали проти антирадянських прагнень і дій уряду А.Волошина. Та незважаючи на це, Радянський Союз був єдиною країною, котра в спеціальній урядовій заяві осудила окупацію гітлерівцями 15 березня 1939р. Чехії і Моравії й угорськими військами – Карпатської України як агресивний і несправедливий акт щодо Чехословацької держави.

Отже, Мюнхенська угода між Великобританією, Францією, Німеччиною та Італією, схвалена США, а за нею англо-німецька (30 вересня 1938р.) і франко-німецька (6 грудня 1938р.) декларації, які насправді були деклараціями про взаємний ненапад, сприяли розв’язуванню Другої світової війни. Правлячі кола Великобританії і Франції впевнювалися в тому, що Німеччина отримала можливість задовольнити свої інтереси на Сході за рахунок СРСР і їм, мов, вдається максимально відвернути А.Гітлера від зазіхань на Заході.

Одночасно із спробами створити єдиний антирадянський фронт в Європі і спрямувати фашистську агресію проти СРСР, такі ж заходи державами-«умиротворителями» вживалися і в Азії. У липні 1939р. в Токіо була підписана угода, згідно з якою Великобританія визнавала японські загарбання в Китаї і зобов’язувалася не перешкоджати там японській агресії. Це був «далекосхідний Мюнхен», котрий Китаю відводив в Азії таку ж роль жертви агресії, як Чехословаччині в Європі. Особливий сенс цій угоді додавала та обставина, що вона була підписана у розпалі серйозного збройного конфлікту, розв’язаного мілітаристською Японією проти СРСР і МНР. Ще раніше, 29 липня 1938р. японські війська вторглися на територію СРСР поблизу озера Хасан, але до 11 серпня радянські війська розгромили їх і відкинули геть. У травні, липні, серпні 1939р. в районі р. Халхін-Гол японські війська вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки (вона мала союзний договір з СРСР), однак зазнали поразки від радянсько-монгольських військ. Особливо великі бої відбувалися в серпні між 6-ю японською армією і радянською 1-ю армійською групою (комкор Г.К.Жуков). Метою японських мілітаристів було – загарбати МНР і, перетворивши її в свій плацдарм, завдати удару з півдня на північ, відрізати радянський Далекий Схід. Надалі вони мали намір загарбати Сибір та інші райони Радянського Союзу.

Уряди Великобританії і Франції, продовжуючи займати позицію «умиротворення» А.Гітлера, створюючи тим самим умови для здійснення ним територіальних загарбань на Сході, скоро помітили, що після загарбання Чехословаччини нацистський фюрер уповільнює свої устремління на Схід. Враховуючи це, вони нарівні з умовлянням і заохочуванням фашистської Німеччини вдалися до непрямого лякання її: вирішили дати згоду на переговори з Радянським Союзом, припускаючи, що лише погроза Великобританії і Франції певною коаліцією з СРСР змусить Німеччину рахуватися з ними. Англо-франко-радянські переговори почалися у березні 1939р. і продовжувалися п’ять місяців.

На англо-франко-радянських переговорах 1939р. делегація СРСР зразу поставила питання в практичну площину – як, в яких формах і розмірах буде здійснюватися військове співробітництво Радянського Союзу з Великобританією і Францією. Для зміцнення європейської безпеки сталінське керівництво висунуло тоді пропозицію про прохід в потрібний момент радянських військ через території країн, розташованих між СРСР і Німеччиною. Але ж делегації Великобританії і Франції зволікали час на переговорах в Москві й лише зауважували: мовляв, ні поляки, ні румуни не бажають ніякого співробітництва з СРСР і не пропустять радянські війська через свої території.

Проте на воєнні плани А.Гітлера не дуже страшно вплинула подвійна бухгалтерія держав-«умиротворителів». Ще 3 квітня 1939р. він віддав таємний наказ Вермахту готувати напад на Польщу до 1 вересня 1939р. 1 червня 1939р. посол Франції в Берліні Р.Кулондр повідомив до Парижа про інтересну бесіду А.Гітлера з начальником штабу верховного головнокомандування збройних сил В.Кейтелем і головнокомандувачем сухопутних військ В.Браухичем, котрі на його запитання про можливості успіху в загальному конфлікті відповіли, що «результат залежить від того, зостанеться Росія поза конфліктом чи ні» і «що у разі, коли Німеччині доведеться битися з Росією, у неї буде мало шансів виграти війну». Отже, агресор остерігався виявитися затиснутим в лабети між СРСР і західними державами. А «умиротворителі» боялися ж підтримувати це остереження, щоб А.Гітлер не передумав і залишався при тій думці, яку вони завжди йому підказували – рухатися тільки в напрямку на Схід.

25 липня 1939р. Великобританія і Франція з огляду на складну й небезпечну міжнародну обстановку все ж таки змушені були дати згоду СРСР на проведення спеціальних переговорів трьох військових делегацій. Погодилися, але, перш, ніж сісти за стіл переговорів, їх військові делегації 17 довгих днів «поспішали» до Москви, умудрившись вибрати для цього такий «швидкий» вид пересування, як морський.

Переговори розпочалися у Москві 12 серпня. До складу радянської делегації були включені нарком оборони СРСР К.Є.Ворошилов, начальник Генштабу РСЧА Б.М.Шапошников, нарком ВМФ СРСР М.Г.Кузнєцов, начальник ВПС РСЧА А.Д.Локтіонов і заступник начальника Генштабу РСЧА І.В.Смородинов. Про те, яку увагу приділяли цим переговорам уряди Великобританії і Франції, говорив за себе дуже низький рівень їх делегацій. Зразу ж також виявилося, що на повні повноваження радянської делегації «вести переговори… і підписувати військову конвенцію з питань організації військової оборони Великобританії, Франції і СРСР проти агресії в Європі» місія Великобританії змогла відповісти відсутністю яких-небудь повноважень, а місія Франції – тільки про повноваження вести переговори, але не підписувати військової конвенції.

Хід цих спеціальних переговорів показав, що Великобританія і Франція прагнули найперше і найбільше забезпечити собі підтримку СРСР на той випадок, коли Німеччина все ж таки кинеться не на Схід, а на Захід. В усіх поданих їхніми делегаціями пропозиціях щодо можливої військової конвенції, котру треба було на рівних засадах розробити і прийняти, прозирало одне: бажання підставити СРСР і сусідні з ним держави Східної Європи під удар Німеччини, не зв’язуючи себе серйозними обов’язками відносно СРСР.

Вся нещирість політики Великобританії і Франції відносно Радянського Союзу видна була із того, що під час тристоронніх зустрічей Великобританія таємно вела переговори і з Німеччиною, на яких в Лондоні йшлося про нову антирадянську змову. Пропозиції Великобританії передбачали по суті укладення угоди про розмежування сфер впливу в світі між нею і Німеччиною. Подібне було характерним і для ряду провідних французьких політиків. Правлячі кола Великобританії і Франції, оголосивши про надання гарантій незалежності Польщі, заохочували помилкову, безрозсудну політику її уряду, котрий відмовлявся від усіх пропонувань про допомогу Радянського Союзу у разі агресії. Адже тоді А.Гітлер готувався розгромити Польщу; в загарбанні її бачив необхідну передумову швидкого проведення всіх дальших воєнних операцій на Заході та спосіб створення плацдарму для майбутнього походу на Схід.

14 серпня 1939р. А.Гітлер вирішив напасти на Польщу 26 серпня, тобто за 6 днів до передбаченої раніше дати. Згодом він переніс початок цієї агресії на 1 вересня. Значить, А.Гітлер 14 серпня зовсім не був впевнений в можливості укладення пакту про ненапад з СРСР. І це – дуже важливе свідчення проти тих фальсифікаторів і просто брехунів, котрі силкуються приписати Радянському Союзу вину за 1 вересня 1939р. Призначаючи дату 26 серпня, А.Гітлер був впевнений в іншому – ні Великобританія, ні Франція тоді не хотіли дійового бойового союзу з СРСР. Розумів він і те, що СРСР не стане сам «таскати для інших каштани із вогню».

Починаючи з 15 серпня, за бажанням німецького посла В.Шуленбурга через кожні два дні відбувалися бесіди з наркомом оборони СРСР К.Є.Ворошиловим. Німецький посол ставив перед наркомом оборони СРСР питання про готовність його держави укласти з Радянським Союзом договір (пакт) про ненапад, але щоразу діставав відмову. Тоді 20 серпня А.Гітлер сам звернувся до Й.В.Сталіна, котрий, нарешті, дав згоду на приїзд міністра закордонних справ Німеччини І.Ріббентропа в Москву 26-27 серпня з метою підписання договору (пакту). А.Гітлер запропонував прийняти І.Ріббентропа не пізніше 23 серпня із всіма надзвичайними повноваженнями для складення і підписання договору (пакту) про ненапад.

У тій обстановці Й.В.Сталін уміло скористався розбіжностями, суперечностями між імперіалістичними державами, щоб утруднити їх об’єднання в антирадянських цілях. Він, нарешті, погодився з настирливими пропозиціями А.Гітлера на переговори, щоб укласти з Німеччиною договір (пакт) про ненапад і направити для цього у Москву міністра закордонних справ І.Ріббентропа.

Й.В.Сталін зважився на радянсько-німецькі переговори, оскільки військові переговори з Великобританією і Францією фінішували безрезультатно, бо із Лондона і Парижа необхідних відповідей не було. У зв’язку з цим сталінське керівництво враховувало і те, що все літо 1939р. аж до 31 серпня радянські війська вели бої з японськими агресорами в районі р. Халхін-Гол. Тому гаяти час стало більше неможливо. Звичайно ж, після Мюнхенської угоди – так званого зговору і підписання вслід за ним англо-німецької і франко-німецької декларацій, які насправді були деклараціями про взаємний ненапад і надавали А.Гітлеру свободу дій щодо країн Східної Європи й у першу чергу Радянського Союзу, другого рішення у СРСР, крім того, щоб підписати з Німеччиною договір (пакт) про ненапад, не було. За свідченнями працівника МЗС Німеччини Ф.Гауса, в ході переговорів В.М.Молотова та І.Ріббентропа про ненапад Й.В.Сталін, відповідаючи на запитання І.Ріббентропа, заявив: «Не може бути нейтралітету з нашого боку, поки ви самі не перестанете будувати агресивні плани щодо СРСР». І далі уточнив: «Ми не забуваємо того, що вашою кінцевою метою є напад на нас». Пакт про ненапад був підписаний 23 серпня 1939р. в Москві терміном на 10 років.

Радянсько-німецький пакт про ненапад не можна виривати з попередньої історії переговорів і укладання договорів (пактів) про ненапад між урядами ряду західних держав і гітлерівським урядом. Отож, не СРСР перший проклав тут шлях. СРСР пропонував створити колективну безпеку. Її відкинули. Відбулися переговори Й.В.Сталіна з польським послом, де мова йшла про те, щоб дозволити прохід радянських військ на польсько-німецький кордон для гарантії польської безпеки, з якою була пов’язана і радянська безпека. Але ж Й.В.Сталін дістав відмову.

Відповідаючи на запитання співробітника «Известий», голова радянської військової місії нарком оборони К.Є.Ворошилов сказав: «Не тому перервалися переговори з Великобританією і Францією, що СРСР уклав пакт про ненапад з Німеччиною, а, навпаки, СРСР уклав пакт про ненапад з Німеччиною в результаті… тієї обставини, що військові переговори з Великобританією і Францією зайшли в безвихідь через непереборні розбіжності». У.Черчілль писав: «Мюнхен і багато чого іншого переконали Радянський уряд, що ні Великобританія, ні Франція не стануть воювати, доки на них не нападуть і, що навіть у такому разі від них буде мало пуття. Буря, що насувалася, була готова ось-ось вибухнути. Росія повинна потурбуватися про себе». В промові перед депутатами Верховної Ради СРСР 31серпня 1939р. нарком закордонних справ СРСР, і голова Радянського уряду В.М.Молотов, пояснюючи причини невдачі англо-франко-радянських переговорів і об’єктивну необхідність підписання пакту про ненапад від 23 серпня як можливість усунення загрози війни між СРСР і Німеччиною, підкреслив: «Наш обов’язок – думати про інтереси радянського народу, про інтереси Союзу Радянських Соціалістичних Республік». Пакт про ненапад дозволив не допустити міжнародної ізоляції СРСР, котра могла б призвести до створення об’єднаного альянсу західних держав проти СРСР. Такий альянс поступово формувався в Мюнхені, закріплювався в деклараціях про ненапад між Великобританією і Німеччиною, Францією і Німеччиною, між іншими країнами і Німеччиною, підтвердив своє існування, свою агресивну й антирадянську спрямованість загарбанням і поділом Чехословаччини (в котрому, як вже згадувалося вище, взяли участь Польща й Угорщина), пристрасним бажанням урядів Великобританії і Франції відвести воєнну загрозу від своїх країн і направити її проти СРСР.

Насправді ж підписання з Німеччиною надто бажаного якраз у той момент для СРСР пакту про ненапад – неоціненна перемога Й.В.Сталіна і його дипломатії. Їх велика удача породила єдино можливий шанс, використавши який Радянському Союзу не прийшлося воювати майже з цілим світом. Лопнули всі антирадянські плани англійців, котрі загравали з фашистською Німеччиною. Пакт про ненапад визначив наперед долю СРСР, його упевненість вийти із, здавалося, безвихідного становища. Значення радянсько-німецького пакту про ненапад полягало в тому, що він утворив серйозну тріщину в Антикомінтернівському пакті, розладнав антирадянські заміри і розрахунки імперіалістичних держав і дозволив Й.В.Сталіну виграти час, 22 місяці для зміцнення оборони СРСР. Даний випадок був одним із багатьох саме тих, про які У.Черчілль, коли вже минуло багато років, у зв’язку з 80-літтям від дня народження Й.В.Сталіна писав, що Й.В.Сталін міг «свого ворога знищувати руками своїх ворогів, заставляти навіть нас, котрих відкрито називав імперіалістами, воювати проти імперіалістів».

Підписання німецько-радянського пакту про ненапад викликало здивування, нерозуміння, шок у гарячих прихильників А.Гітлера серед правлячих кіл Японії і спричинило негайну відставку її уряду. Як і замислювалося Й.В.Сталіним, цей пакт став ударом по планах японської воєнщини, котра розраховувала на те, що напад Німеччини на СРСР дасть можливість розпочати великі наступальні операції проти МНР і радянського Далекого Сходу. Після укладення німецько-радянського пакту уряд Японії змушений був погодитися на ліквідацію конфлікту біля р. Халхін-Гол. 15 вересня 1939р. була підписана відповідна угода між СРСР, МНР і Японією. Прагнучи не допустити об’єднання імперіалістичних сил проти СРСР не тільки на Заході, але й на Сході, Радянський уряд добився укладення 13 квітня 1941р. угоди про нейтралітет з Японією. Хоча Японія багатьма збройними конфліктами порушувала угоду, все ж таки вона зменшила для Радянського Союзу загрозу війни на два фронти і зміцнила безпеку його далекосхідних кордонів. Отже, пакт про ненапад між Німеччиною і СРСР не може осуджувати історія, це роблять тепер (як в нашій країні, так і за її рубежем) лише ті, хто жалкує, що на Радянський Союз водночас з фашистською Німеччиною не напали ще й Японія, і Туреччина, бо згодом в Другій світовій війні на боці СРСР по Антигітлерівській коаліції боролися (вже при нових своїх керівниках) Великобританія, США та багато інших держав.