Запам 'ятайте:

• Всі країни Центрально-Східної Європи невідкладно здійснили адміністративно-територіальні реформи (АТР) у контексті ради­кальних політичних та економічних трансформацій, пов'язаних з розпадом світової «соціалістичної системи».

• Досвід європейських країн переконливо засвідчує об'єктивний характер АТР: кожна нова політична система потребує відповідно оновленого АТУ; новий АТУ потребує нової системи влади та уп­равління.

• Адміністративно-територіальна реформа в Польщі (1998 р.) була спрямована на принципову децентралізацію державного управ­ління та на ефективну регіональну політику.

• Кількаразові АТР в Угорщині мали на меті гармонізацію АТУ країни з Європейським Союзом. Остання реформа (2005 р.) ввела нову АТО — регіон, оскільки ЄС планує свій розвиток за регіона­ми. В Угорщині прийнято закон з регіонального розвитку тарегіо-нальних перетворень.

• Для всіх країн Центрально-Східної Європи діє стандарт ЄС ІЧІЛГБ-2 щодо необхідності формування великих регіонів, на основі яких можна було б розробляти і впроваджувати концепції регіонально­го розвитку.

• У Чехії адміністративно-територіальна реформа (1997 р.) встано­вила трирівневу систему АТУ з одним рівнем державного управ­ління та двома — місцевого самоврядування.

• В Австрії з 1962 р. законодавчо встановлена «громадська консти­туція», за якою основною ланкою АТУ є громада з функціями са­моврядування.

• Кількаразові АТР у Бельгії (1970-1993 рр., 2004 р.) трансформу­вали унітарну державу в федеративну з регіональним поділом. Ре­гіони встановлювались за історико-географічними та мовно-куль­турними ознаками.

• У триступеневому АТУ Данії широкі повноваження регіональних та місцевих органів влади регламентовані Актом місцевого само­врядування (1989 р.).

• АТУ Італії визначений конституцією країни (1947 р.) і складаєть­ся з регіонів, провінцій та комун. З 20 регіонів чотири мають спе­ціальний автономний статус. Дискутується можлива федераліза­ція країни.

• Децентралізація державного управління у Франції проголошена у 1982 р. і здійснена у 1986 р.

• Реформа державного регіонального управління проведена у Фін­ляндії у 1997 р.

• АТУ Іспанії визначений Конституцією країни (1978 р.) та законом про місцеве самоврядування (1985 р.) Він трирівневий — муніци­палітети, провінції, автономні області. Два верхніх рівні являють собою регіони.

• У 1998 р. у Німеччині прийнято новий закон про розподіл повно­важень між адміністраціями федеральних земель і районів.

• Головними питаннями АТУ європейських країн є регіоналі-зація та визначення базових адміністративно-територіальних одиниць.

Контрольні питання та завдання

1. Які головні обставини спричиняють адміністративно-тери­ торіальні реформи (АТР)?

2. Чому всі країни Центрально-Східної Європи пройшли через кілька­разові АТР?

3. Характеризуйте цільові настанови АТР у Польщі (1998р.).

4. Яку головну мету ставила АТР в Угорщині?

5. З яких міркувань для всіх країн Центрально-Східної Європи Євро­пейський Союз встановив стандарт ИІІТ5-2?Яка вимога такого стан­дарту?

518

519

6. Прокоментуйте адміністративно-територіальні реформи в ок­ремих європейських країнах (Австрія, Бельгія, Данія, Італія, Фінляндія, Іспанія, Німеччина) та визначте їх головні особливості та загальні ці­льові настанови.

7. Поясніть проблему визначення базових АТО, яку в європейських країнах вважають стрижнем адміністративно-територіальних ре­форм.

3. АТУ УКРАЇНИ: ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД

Політичний і адміністративно-територіальний устрій Украї­ни має довгу, складну геополітичну історію. З часів Київської Русі (IX—XIII ст.), яка об'єднала регіональні слов'янські племена полян, древлян, дулібів, дреговичів, сіверян, волинян, тиверців, уличів та ін., історія України-Русі була і драматичною, і трагічною. Після її за­воювання татаро-монголами (1240 р.) Закарпаття увійшло до складу Угорщини, а пізніше — Австро-Угорської імперії, Буковина відійшла до Молдови. Протягом ста років українська державність зберігалась як Галицько-Волинське князівство. З середини XIV ст. більша части­на етнічних українських земель входять до складу Великого князівс­тва Литовського. Після об'єднання Королівства Польського та Ве­ликого князівства Литовського (Люблінська унія, 1569 р.) більша частина Правобережної України тривалий час перебуває у складі Речі Посполитої, а Лівобережна Україна після прийняття Переяславських статей (1654 р.) стала протекторатом Московської держави. Протя­гом 1648-1654 рр. українське козацтво здійснило збройну спробу відновлення української державності. З 1663 р. відбувається повне політичне розмежування Правобережної та Лівобережної України: Правобережжя залишилось під контролем Речі Посполитої, а Лівобе­режжя — під Московською державою. У 1772 р. після першого лоділу Польщі Західна Україна перейшла під владу Австро-Угорської імпе­рії, а внаслідок третього поділу Польщі (1795 р.) вся Правобережна Україна, крім Галичини, Закарпаття та Буковини, увійшла до складу Російської імперії.

Базовими політичними і адміністративно-територіальними оди­ницями на етнічних українських землях були у різні часи князівства, воєводства, повіти, міста, що мали Магдебурзьке право, козацькі полки і сотні (Слобідська та Гетьманська Україна). Запорізька Січ контро-

лювала свою територію — «Вольності Запорізькі», а створена у 1709 р. Нова Січ поділялась на паланки.

В 1775 р. у Росії проведена адміністративно-територіальна ре­форма, за якою було створено Малоросійське генерал-губернаторство у складі Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній. Піс­ля другого (1793 р.) і третього (1795 р.) розділень Речі Посполитої Поділля і Волинь відійшли до Росії. Було утворене Київське генерал-губернаторство, що включало Київську, Волинську і Подільську гу­бернії. Губернії поділялись на уїзди (Лівобережна Україна) та повіти (Правобережна Україна). На межі XIX-XX століть було створене Новоросійське генерал-губернаторство у складі Херсонської, Катери­нославської і Таврійської губерній. З 1802 р. цей регіон став Ново­російським краєм.

Незалежна Українська Народна Республіка була проголошена 22 січня 1918 р., її очолила Центральна Рада. Наприкінці квітня була проголошена Українська держава на чолі з гетьманом Скоропадсь­ким. Після прийняття Скоропадським Акту федерації (14 листопада

1918. р.) з входженням України до майбутньої небільшовицької Росій­ської держави українська опозиція створила альтернативний уряд — Директорію, очолювану Винниченком та Петлюрою. На початку

1919. р. владу захопили більшовики. У цей же час (листопад 1918 р.) була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка проіснувала до липня 1919 р. З січня 1919 р. Україна стала Українсь­кою Радянською Соціалістичною Республікою у складі Радянської Росії і наприкінці 1922 р. увійшла до складу СРСР У 1939-1940 рр. СРСР ультимативно з використанням військової сили повернув до складу України Галичину, Бессарабію та Північну Буковину, а в 1945 р. — За­карпатську Україну.

АТУ України протягом XX ст. зазнав численних змін. До 1923 р. устрій був трирівневим: губернії — повіти — волості. У березні 1918 р. було ухвалено закон про поділ України на землі (32 землі), який не був реалізований. З 1923 р. АТУ України став чотирирівневим: губер­нії — округи —райони — сільради. Після ліквідації губерній (1925 р.) АТУ став знову трирівневим: 41 округ — 680 районів — 70 міськрад; 150 селищних рад; 10314 сільрад. У 1930 р. були ліквідовані округи, а з 1932 р. цей рівень був відновлений у вигляді областей. У лютому 1932 р. Україна була поділена на 5 областей — Вінницьку, Дніпропет­ровську, Київську, Одеську, Харківську. Окремо виділялись Автономна Молдавська РСР та 17 адміністративних районів Донбасу. Незабаром

520

521

ця схема АТУ трансформувалась у триступінну: центр — області — райони.

Післявоєнна Україна (1946 р.) мала такий АТУ: 25 областей, 81 місто республіканського і обласного підпорядкування; 750 районів, 13 округів (у Закарпатті); 451 селищна, 177 міських рад, 16435 сільрад. У 1954-1955 рр. укрупнювались сільради внаслідок укрупнення колгоспів. У 1962-1963 роках паралельно функціонували у 19 областях промислові та сільські обласні ради, скоротилась кількість районів. У 1964 р. від­новлено обласні ради (без поділу на промислові та сільські).

У 1967 р. АТУ України вже був близьким до сучасного: 25 облас­тей, 2 міста республіканського підпорядкування, 475 районів, 111 міст обласного підпорядкування; 8555 сільрад, 762 селищних, 273 міських рад. Станом на 1 січня 2003 р. АТУ країни був таким: Авто­номна Республіка Крим, 2 міста зі спеціальним статусом, 24 області; 490 районів; 453 міста, з них 173 обласного значення та 278 — район­ного; 26 міст з районним поділом (118 районів у містах); 887 селищ міського типу; 1376 селищ; 27239 сіл; 12104 місцевих рад — 24 облас­них, 488 районних, 82 районних у містах, 451 — міських, 786 селищ­них, 10273 сільських. Від 1991 р. зберігається тенденція до збільшен­ня кількості адміністративно-територіальних одиниць та зменшення населення в них.

З стам 'я /пай те:

• Адміністративно-територіальний устрій України веде свою історію з часів Київської Русі (IX-XI11 ст.) у формі князівств, воєводств, повітів, міст з Магдебурзьким правом самоврядування, козацьких полків, сотень, Запорізьких вольностей, паланок.

• У 1663 р. відбулося повне політичне розмежування Правобереж­ної та Лівобережної України: Правобережжя входить до складу Речі Посполитої, пізніше — до Австро-Угорщини, Лівобережжя підпадає під владу Росії.

• Протягом 1775-1797 рр. у Росії проведена адміністративно-тери­торіальна реформа. В межах тогочасної України створені генерал-губернаторства — Малоросійське, Київське, Новоросійське.

• Незалежна Україна як суверенна держава проіснувала недовго: Українська Народна Республіка (проголошена 22 січня 1918 р.); Українська держава (з кінця квітня); Директорія (з 14 листопада 1918 р.). На початку 1919 р. владу захопили більшовики.