15) Сучасні теорії міжнародних валютних відносин

Незважаючи на багатство інтелектуальних традицій у вивченні між­народних відносин, роботи, які з'являлися до кінця XIX ст., не можна від­нести до розряду систематичного теоретичного дослідження. Як прави­ло, ці пошуки не виходили за межі дипломатичної історії, яка орієнтувала дослідника на детальний і точний опис найважливіших подій минулого. "Організуючими концепціями" у таких дослідженнях були час і місце, а узагальненням про причинно-наслідкові зв'язки, сутнісні характеристики різних подій або побудові гіпотез уваги практично не приділялося. Мето­дологія дипломатичної історії була подібна пилососу: для опису того, що, де, коли й за яких обставин трапилося, збиралися всі доступні факти. Такий підхід неминуче акцентував увагу на деталях, підкреслював уніка­льність тієї або іншої історичної події, залишаючи дуже незначний прос­тір для пошуків закономірностей або спільного знаменника, що дозволяє проводити порівняння. Це властиво як чисто історичним й історико-філософським дослідженням, так і дослідженням міжнародного права, у значній мірі обтяженого нормативними компонентами.

Однак на рубежі ХІХ-ХХ ст. оформлюються перші концепції, які ба­зуються на пошуку глибинних причин тих подій, що відбувалися на між­народній арені. Природним центром тяжіння для дослідників, як і колись, стали проблеми війни. Однією з перших спроб знайти їй пояснення й за­пропонувати можливі засоби для її викорінювання стала розробка різних концепцій імперіалізму. Англійський економіст Джон Гобсон (1858-1940) був одним з перших дослідників, хто запропонував своє пояснення яви­ща імперіалізму, так і назвавши свою основну роботу (1902). Випускник Оксфорда, журналіст, есеїст й університетський викладач, він знаходив­ся під впливом ідей Джона Стюарта Мілля й соціолога Герберта Спенсе­ра. Під час англо-бурської війни він був кореспондентом "Манчестер Гардіан" у Південній Африці. Спостереження цього конфлікту зсередини стало стимулом для оформлення Дж. Гобсоном своєї теорії.

Під імперіалізмом Дж. Гобсон мав на увазі політику провідних капіта­лістичних держав рубежу ХІХ-ХХ ст., спрямовану на зовнішню експансію й боротьбу за колоніальні володіння, яка відображає сподівання "капіта­нів індустрії". "Імперіалізм, - пише Дж. Гобсон, - це прагнення тих, хто контролює індустрію, розширити вихід для їхнього надлишкового багатства шляхом пошуків зовнішніх ринків і зовнішніх інвестицій для тих това­рів і капіталу, які вони не можуть продати або використати вдома". Нама­гаючись знайти економічну рушійну силу цієї політики, Дж. Гобсон зазна­чає те, що при сучасному йому рівні розвитку промисловості рівень накопичення й можливості виробництва обганяють рівень споживання в суспільстві. Ця посилка, зазначає Дж. Гобсон, є точкою відліку і для по­борників політики імперіалізму. Головним аргументом для останніх є не­обхідність інвестувати капітал: не знаходячи для нього прибуткового ви­користання всередині країни, для них немає іншого вибору, як звернутися до політичної анексії колоній як засобу отримання додатково­го простору для застосування надлишкового капіталу.

"Є значні нагромадження, які не можуть знайти прибуткового інвесту­вання в нашій країні, - наводить аргументацію "імперіалістів" Дж. Гобсон, вони мають знайти застосування будь-де, і це вигідно для націй, щоб вони знайшли застосування у якомога більшому обсязі на землях для відкриття ринків для британської торгівлі й британського підприємницт­ва". Іншими словами, для "імперіалістів" ця політика неминуча. У своїй книзі "Імперіалізм", яка вийшла у 1902 р., Дж. Гобсон простежує подібні тенденції економічного розвитку як у європейських країнах, так і в США -"найпродуктивнішій індустрії, яку коли-небудь бачив світ". Однак виснов­ки, які робить із наведеного аналізу сам Дж. Гобсон, прямо протилежні тим, на яких наполягають "імперіалісти".

"Нам можуть сказати, що процес неминучий, - пише він, - так воно й здається після поверхневого вивчення. Скрізь проявляються надлишко­ві можливості виробництва, надлишковий капітал у пошуках інвестуван­ня. Усіма бізнесменами визнається, що зростання виробничих потужно­стей у їхній країні перевищує зростання споживання, що може бути зроблено більше товарів, ніж продано із прибутком, й існує більше капі­талу, ніж може знайти прибуткове інвестування. Саме ці економічні умови формують стрижень імперіалізму. На думку самого Дж. Гобсона, на проблему варто дивитися ширше, а саме, як на проблему перероз­поділу багатства. "Якби діяла тенденція розподілу багатства й можли­востей споживання відповідно до потреб, то мабуть споживання росло б із кожним підвищенням можливостей виробництва, тому що людські по­треби необмежені, і надлишку нагромадження не було б". Іншими сло­вами, Дж. Гобсон вважає помилковим висновок про неминучість політи­ки імперіалізму. "Аж ніяк не промисловий прогрес вимагає відкриття нових ринків і сфер розміщення капіталу, а невірний розподіл можливо­стей споживання, який обмежує абсорбцію товарів і капіталу всередині країни. Аналіз наднакопичення, який є стрижнем імперіалізму, показує, що воно складається з ренти, монопольних прибутків й інших незароблених і надлишкових елементів доходу, які не мають легітимного похо­дження, тому що не дістаються тим, хто їх створює головою й руками.

Єдиним "ліками" від імперіалізму Дж. Гобсон вважає соціальну рефо­рму, спрямовану на зростання стандартів приватного й суспільного спо­живання нації, для того, щоб дати їй можливість жити відповідно до її найвищих стандартів виробництва. Програма соціального реформуван­ня як засобу лікування хвороби невірного перерозподілу багатства все­редині суспільства, з погляду Дж. Гобсона, має включати підвищення рі­вня заробітної плати або перерозподіл за допомогою оподатковування й державних витрат.

На результати економічного аналізу Дж. Гобсона, а також досліджен­ня Р. Гільфердінга й К. Каутського спирався в розробці своєї марксистсь­кої теорії імперіалізму й В. Ленін. Однак його політичні езисновки були ін­шими. В. Ленін розглядає імперіалізм закономірною й об'єктивно вищою монополістичною стадією в розвитку капіталізму, з властивими їй харак­терними ознаками. Виходячи з невідворотності цієї нової стадії капіталі­зму, неминучою, з погляду В. Леніна, є імперіалістична, тобто загарбни­цька війна "за поділ світу, через поділ колоній і сфер впливу фінансового капіталу". Рецепт соціального реформування імперіалізму для В, Леніна неприйнятний, тому що "паразитичний і загниваючий" капіталізм взагалі не підлягає реформуванню. Висновок В. Леніна однозначний: єдиними ліками проти виразок імперіалізму може стати тільки соціалістична рево­люція, покликана кардинальним чином знищити його першооснову -приватну власність.

Вступаючи у полеміку із Дж. Гобсоном, В. Ленін пише: "Зрозуміло, якби капіталізм міг розвинути землеробство, яке сьогодні всюди страшенно від­стало від промисловості, якби він міг підняти життєвий рівень мас насе­лення, який усюди залишається, незважаючи на блискавичний технічний прогрес, напівголодним і злидарським, - тоді про надлишок капіталу не могло б бути й мови... Однак тоді капіталізм не був би капіталізмом, тому що й нерівномірність розвитку й напівголодний рівень життя мас є корін­ними, неминучими умовами й передумовами цього способу виробництва. Поки капіталізм залишається капіталізмом, надлишок капіталу спрямову­ється не на підвищення рівня життя мас у даній країні, тому що це було б зниженням прибутку капіталістів, а на підвищення прибутку шляхом виво­зу капіталу за кордон, у відсталі країни. У відсталих країнах прибуток зви­чайно високий, тому що капіталів мало, ціна на землю порівняно невели­ка, заробітна плата низька, сировинні матеріали дешеві".

Залишивши осторонь ідеологію, варто звернути увагу на ті риси ле­нінської теорії імперіалізму, які стали основою сучасних радикальних неомарксистських концепцій, часто об'єднаних назвою глобалізм або структуралізм. Останнє поняття використане тому, що світ представ­ляється цими дослідниками як єдина система, базисом якої є світове ка­піталістичне господарство. "Капіталізм давно створив всесвітній ринок", - зазначав В. Ленін. "Ми бачимо, як швидко росте густа мережа каналів, які охоплюють усю країну, що централізує всі капітали і грошові доходи і перетворює тисячі й тисячі роздроблених господарств на єдине зага­льнонаціональне господарство, а потім і на всесвітньо-капіталістичне господарство". "...Фінансовий капітал у буквальному, можна сказати, сенсі розкидає свої тенета на всі країни світу". "Можливість вивозу ка­піталу створюється тим, що низка відсталих країн уже втягнуті в обіг світового капіталізму...".

Марксистське уявлення про експлуататорську сутність капіталізму переноситься теорією В. Леніна на світове господарство. "...Капіталізм виділив тепер жменьку (менше однієї десятої частки населення землі, при "найщедрішому" і перебільшеному підрахунку менше однієї п'ятої) особливо багатих і могутніх держав, які грабують - простою "стрижкою купонів" - увесь світ", - зазначав він. "На порозі XX ст. ми бачимо утво­рення іншого роду монополій: ...монополістичного становища деяких найбагатших країн, у яких нагромадження капіталу досягло гігантських розмірів". "...Гігантського розвитку вивезення капіталу досягнуло тільки на початку XX ст. Перед війною вкладений за кордоном капітал трьох головних країн сягав 175-200 млрд франків. Доход із цієї суми, за скромною нормою у 5 %, має досягати 8-10 млрд. франків на рік. Солі­дна основа імперіалістичного гноблення й експлуатації більшості націй і країн світу, капіталістичного паразитизму жменьки найбагатших дер­жав!" "Капіталісти ділять світ не за своєю особливою злостивістю, а тому, що досягнутий рівень концентрації змушує ставати на цей шлях для одержання прибутку; при цьому ділять вони його за капіталом, за силою, - іншого способу поділу не може бути в системі товарного ви­робництва й капіталізму". "Чим вищий розвиток капіталізму, чим силь­ніше відчувається нестача сировини, чим гостріша конкуренція й гонит­ва за джерелами сировини в усьому світі, тим запекліша боротьба за завоювання колоній". Задовго до появи відомої роботи Г. Моргентау у В. Леніна з'явилася теза про те, що "за будь-якими етичними, релігій­ними, політичними, соціальними фразами, заявами, обіцянками слід розшукувати інтереси тих або інших класів".

Варто звернути увагу на те, що аналіз політичних відносин, здійсню­ваний В. Леніним, містить у собі елементи системного підходу: "люди живуть у державах, а кожна держава живе в системі держав, які відносно одна одної знаходяться в системі певної політичної рівноваги". Зазначені положення відіграли свою роль у становленні самого системного підходу в науці про міжнародні відносини (нагадаємо, що він оформився й уко­ренився у ТМВ тільки в 50-і pp. XX ст.). Не менш важливими для науки стали й дослідження В. Леніна щодо природи війни. її причини поясню­ються виходячи з марксистського розуміння сутності історичного процесу. Важливе значення має схожий з висновком К. Клаузевітца висновок В. Леніна, що війна є продовженням внутрішньої політики (варто пам'я­тати, що в основі цих міркувань лежить класовий підхід).

Стосовно розглянутих концепцій кінця XIX - початку XX ст., і їхнього значення для розвитку науки про міжнародні відносини, варто звернути увагу, що в межах кожного із цих підходів учені прагнули визначи­ти й обґрунтувати якийсь особливий, вирішальний, навіть ви­нятковий фактор або групу факторів, які вичерпно й одночасно, як на історичній, так і на реальній шкалах часу пояснювали б між­народні відносини: їхню природу й характер, рушійні сили, причи­ни й напрям еволюції.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. поряд із згаданими вище концепціями склада­ються сприятливі умови для становлення ліберально-ідеалістичної дослі­дницької й політичної програми. Ситуація у світі спостерігачами оцінюва­лася досить оптимістично. Відсутність великих війн на європейському континенті протягом майже сторіччя, зміцнення міжнародного права як ін­ституту регулювання міждержавних відносин, проведення Гаазьких мир­них конференцій 1899 й 1907 pp. вселяли надії на те, що мир, добробут і контроль над озброєннями зможуть укоренитися у міжнародних справах. Тоді ж значне поширення отримали й ідеї так званого комерційного лібе­ралізму, який виходив з того, що успіхи індустріалізації й становлення світогосподарських зв'язків створять сприятливий ґрунт для співпраці, тому що ціна розриву комерційних зв'язків буде така велика, що сприймати­меться як неприйнятна. Наслідки першої світової війни виявилися в цьому плані дуже наочними. Наочність великих жертв і руйнувань стимулювала пошуки причин війни й міцних підстав для збереження миру. Домінуюче положення в дослідженнях зайняв політичний ідеалізм, який пропонує свій спосіб встановлення міцного миру. Ідейні джерела політичного ідеалі­зму варто шукати в універсалістській традиції, яка стверджує моральну єдність людського роду, наявність універсальних, загальнолюдських цін­ностей та ідеалів і необхідність досягнення "вічного миру", а також у гроціанській традиції з ЇТ ідеями про необхідність і можливість правового регу­лювання міждержавних відносин.

Уявлення ідеалістів про світ були досить різноманітними, але, якщо спробувати виділити загальні підстави цієї концепції, то їх можна визна­чити наступним чином. Ідеалісти наполягали на альтруїстичній природі людини, її здатності й прагненні до взаємодопомоги і співпраці. Вони ви­ходили з того, що "погана" поведінка людини - не результат прояву її "поганої" природи, а продукт тих інститутів, які підштовхують людину до егоїстичних дій і змушують завдавати шкоду іншим (ведення війн - край­ній прояв цього). Війни, з погляду ідеалізму, аж ніяк не є неминучими, а частота їх виникнення може бути значно знижена, якщо викорінити ті чинники, які сприяють війнам. Іншими словами, міжнародне співтоварис­тво має реорганізувати себе для того, щоб знищити ті умови, які роблять війну можливою. Оскільки війна - проблема міжнародна, ідеалісти за­кликали до колективних дій з її викорінювання.

Коли мова йде про домінування політичного ідеалізму в міжвоєнний період, то мається на увазі не тільки вплив цих ідей у дослідженнях, але й значне поширення їх як політичної програми реформізму щодо основ між­народних відносин. Політичні ідеалісти робили особливий акцент на між­народних інститутах як механізмі усунення війни. Вони бачили в їхньому створенні можливість змінити систему балансу сил, яка і призвела до першої світової війни. З їхнього погляду була необхідна нова система ко­лективної безпеки, яка б стримувала амбіційні устремління до домінуван­ня будь-якої держави. Ліга Націй, створена відповідно до рішень Паризької мирної конференції, стала першим втіленням цього принципу. Крім цього політичний ідеалізм наголошував на міжнародно-правовому регулюванні міжнародних суперечок. Реалізацією цього принципу стало створення По­стійного міжнародного суду й ратифікація Пакту Бріана - Келлога (1928), у якому війна як інструмент національної політики ставилася поза законом. Істотне місце в програмі політичного ідеалізму займали також заходи що­до контролю над озброєннями. Таким чином, головними регуляторами міжнародних відносин для політичних ідеалістів виступають універсальні моральні норми й базовані на них правові імперативи.

Найяскравішим політичним вираженням принципів ідеалізму стало послання Президента США Вудро Вільсона конгресу (січень 1918) відо­ме як "Чотирнадцять пунктів". "Програма загального миру", запропоно­вана В. Вільсоном і яка стала згодом підставою для роботи Паризької мирної конференції, включала відмову від таємної дипломатії й заміну її відкритими мирними договорами, свободу судноплавству й торгівлі, за­кріплення права на самовизначення, створення об'єднання націй для ко­лективних дій із забезпечення безпеки. Слід зауважити про значну вагу нормативного компонента політич­ного ідеалізму. У своїх міркуваннях і практичній діяльності, створюючи і прагнучи до реалізації ідеальної теоретико-політичної моделі, його прихильники виходять із того, що має бути. Для характеристики на­строїв політичних ідеалістів досить показовим є такий приклад. Перед Паризькою мирною конференцією в 1919 р. президента США В. Віль­сона запитали, чи спрацює його план збереження миру шляхом ство­рення універсальної міжнародної організації (Ліги Націй). На що амери­канський президент відповів, що, якщо не спрацює, то треба буде змусити його спрацювати. Хоча ідеалістична риторика була (і залиша­ється) в центрі академічних дискусій, виступах політиків, реальних чи практичних досягнень у цього напряму було небагато. По мірі того, як у 30-і pp. XX ст. нагніталася обстановка в Європі й на Далекому Сході, вплив ідеалізму швидко падав. Нормативістський підхід політичного ідеалізму виявився підірваним самою політичною дійсністю. Наприкінці 30-40-х pp. складається інший напрям у дослідженнях міжнародних відносин, побудований на критиці постулатів політичного ідеалізму, - політичний реалізм. У межах цієї школи працювали Рейнхольд Нібур (1892-1971),  Ніколас Спайкмен (1893-1943),  Ганс Моргентау (1904-1980),  Джордж Кеннан  (нар. 1904), Арнольд  Уолферс  (1892-1962), Раймон Арон (1904-1983), Генрі Кіссінджер (нар. 1923), Збігнєв Бжезинський (нар. 1928) й ін. Сама назва цієї школи політичної думки не­двозначно зазначає те, що реалісти, на противагу ідеалістам, вважа­ють  неприйнятним   вибудовувати  свої дослідження   на  абстрактних ідеалах і принципах абсолютного добра. Вони чітко окреслюють свій дослідницький інтерес "до реального стану речей, реальної людської природи...". Своєрідним маніфестом теоретичної школи політичного ре­алізму стала робота Ганса Моргентау "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу й мир" (1948). Не згадуючи ідеалізм безпосередньо, автор будує свої постулати на його критиці: уже в першому розділі, визначаючи основні принципи політичного реалізму, Г. Моргентау зазна­чає, що політика й суспільство підкоряються об'єктивним законам, і тут недостатньо віри в "моральний політичний порядок, заснований на уні­версальних й абстрактних принципах". Г. Моргентау закликає вивчати процеси, які відбуваються реально, і тільки пізнання об'єктивних законів суспільства, на його думку, дає можливість цілеспрямовано й успішно впливати на дійсність. Як центральну дослідницьку мету Г. Моргентау ставить створення раціональної теорії міжнародної політики. З погляду політичного реалізму, об'єктивні закони суспільства коре­няться в людській природі, і вона здається політичним реалістам зовсім не такою, як ідеалістам. Весь зміст їхніх роздумів з цього питання можна звести до того, що люди за своєю природою грішні й підступні. Із усіх вад людини жодна не є такою очевидною і небезпечною як її інстинктивне прагнення до влади. Боротьба за владу - це "боротьба всіх проти всіх". Подібне розуміння природи людини екстраполюється політичними реа­лістами й на суспільство в цілому й взаємини на міжнародній арені: до такої ж боротьби в міжнародній політиці залучені всі держави. У центрі уваги політичних реалістів перебуває держава. Вона розгля­дається як головний, і часто єдиний актор у міжнародних відносинах. А. Уолферс уподібнював держави в їхніх взаєминах одна з одною білья­рдним кулям, так як кожна з них є замкнутою, непроникною й суверен­ною величиною. Цікаво також зауважити, що для політичних реалістів подібна більярдна куля не має "кольору" - вони не беруть до уваги роз­ходження у внутрішньому устрої тих або інших держав, тому що кожна з них переслідує свої об'єктивно існуючі національні (а точніше національ­но-державні) інтереси. Остання категорія для політичного реалізму є ключовою. Г. Морген­тау пише: "Ключовою категорією політичного реалізму є поняття інтере­су, вираженого в термінах влади". Останнє положення вимагає деяких пояснень. Ми вже зазначили, що, з погляду політичного реалізму, боро­тьба за владу є об'єктивним проявом людської природи й сутністю світо­вої політики. У цьому сенсі, прагнення де досягнення влади (або могут­ності) є найголовнішою метою для будь-якої держави. З іншого боку_: досягнення влади є необхідним засобом для реалізації державою своїх першорядних цілей, найпершою з яких є забезпечення виживання. Ви­живання націй зводиться Г. Моргентау у ранг вищого морального імпе­ративу політичної дії, при цьому автор підкреслює, що воно не може бу­ти забезпечене сподіванням на норми міжнародного права або на роль міжнародних організацій. Г. Моргентау наполягає на об'єктивності кате­горії інтересу, хоча, зауважує він, сам інтерес може й мінятися". "Тип ін­тересу, який визначає політичні дії в конкретний історичний період,  пише Г. Моргентау, - залежить від політичного й культурного контексту, у межах якого формується зовнішня політика". Відстоювання національ­них інтересів у їх конкретному "наповненні" є для Г. Моргентау, "голо­вним критерієм правильності зовнішньої політики держави". Визнання об'єктивності категорії інтересу зумовлює визнання неми­нучості конфлікту інтересів різних держав. Конфліктогенність міжнарод­ного середовища робить центральною проблемою міжнародної політики забезпечення безпеки. При цьому безпека розглядається політичними реалістами насамперед у військово-силовому й державоцентричному виглядах. Ця сфера реальної політики й дослідницька проблематика, з нею пов'язана, одержала в політичних реалістів назву високої політики, чим особливо підкреслювалося її виняткове місце. Особливої уваги вимагає одне з базових положень політичного реаліз­му - положення про анархічну природу міжнародних відносин, яка і відріз­няє міжнародні відносини від сфери внутрішньосуспільних відносин. Якщо держава всередині має монополію на легітимне насильство, то у сфері міжнародних відносин немає єдиного центра, наділеного правом застосо­вувати насильство для врегулювання конфліктів. Коли кожна держава дбає лише про свої власні інтереси, анархічність міжнародного середови­ща набуває особливого значення. З погляду політичного реалізму, у цих умовах держава може розраховувати тільки на власні сили й можливості у відстоюванні своїх інтересів. Єдиний прийнятний шлях для цього - наро­щування своєї потужності. Остання оцінюється політичним реалізмом з погляду здатності впливати на інших гравців міжнародної політики й розу­міється досить широко, насамперед, як військова й економічна міць, а та­кож гарантія забезпечення безпеки й добробуту, престижу, можливості для поширення своїх ідеологічних настанов і цінностей.

Роздуми про різні складові, або елементи могутності (силу чи владу) держав-націй займають значне місце у книзі Г. Моргентау. Так, він вклю­чає в цей ряд особливості географічного положення, наявність природ­них ресурсів, демографічні характеристики, рівень індустріалізації, війсь­кову готовність, а також такі "невловимі" елементи, як особливості національного характеру, стан моралі нації, якість держуправління й ди­пломатії. Ключове завдання тих, хто відповідає за розробку зовнішньої політики, з погляду Г. Моргентау, полягає у вірній оцінці різних факторів могутності. При цьому важливо пам'ятати про те, що всі елементи могу­тності, за винятком лише географічного, динамічні. Отже, зазначає Г. Моргентау, важливо якомога точніше вміти зіставляти різні фактори могутності різних держав. Іншими словами, у спробах дати загальну оці­нку співвідношення сил різних націй, важливо точно визначити "зміни в різних компонентах сил різних націй відносно один одного". Г. Моргентау застерігає від типових помилок на цьому шляху, таких як абсолютизація могутності однієї нації (тобто, владу завжди слід розглядати як відносну категорію: вона завжди проявляється у відносинах двох або декількох держав-націй); неуважність до динамічних змін у різних факторах могут­ності; розгляд лише одного компонента потужності як ключового (на цій підставі Г. Моргентау говорить про геополітику як про лженауку тому, що вона зводить могутність націй винятково до географічного компоненту).

Прагнення кожної держави до максимальної реалізації своїх націо­нальних інтересів в умовах анархічного середовища призводить до встановлення на міжнародній арені певного балансу сил. З погляду по­літичного реалізму саме він, а не механізми колективної безпеки, є єдиним способом забезпечення миру. "Прагнення де влади з боку ба­гатьох націй, кожна з яких намагається або зберегти, або порушити status quo, неминуче призводить до конфігурації, названої балансом сил, і політики, націленої на її збереження... Баланс сил і політика, на­цілена на його збереження є не тільки неминучим, а й ключовим фак­тором у співтоваристві суверенних націй". У встановленні, підтримці або зміні балансу сил центральне місце приділяється великим держа­вам - саме вони встановлюють правила гри. Продовжуючи аналогію з більярдними кулями, можна сказати, що в цьому плані для політичних реалістів важливий не "колір" кулі, а її маса (тобто, її міць): "...могутніші розштовхують тих, хто менший, але останні можуть протистояти їм, приєднуючись до коаліції інших гігантів". Ідеальним станом для полі­тичних реалістів є "рівновага, яка означає мир. Порушення її відновлю­ється новими союзами або війною".

Подібна картина світової політики в середині XX ст. стала користува­тися попитом серед політичної еліти як у США (і, насамперед, у США), так і в інших країнах, де різні обставини забезпечили довге й "щасливе" життя ідей політичного реалізму, який домінував у науці про міжнародні відносини протягом декількох десятиліть. Саме цей попит на політичний реалізм допоміг йому витримати критику з боку опонентів і періодично знову завойовувати пальму першості серед пояснювальних моделей міжнародних відносин. Так було, наприклад, коли після відносного по­слаблення привабливості політичного реалізму як дослідницької про­грами й основи для політичного курсу держав у 70-і pp., він знову від­родився на початку 80-х pp., як найпривабливіша модель в умовах загострення міжнародної обстановки - цього разу в реформованому ви­гляді неореалізму або структурного реалізму.

При розгляді питання про розвиток науки про міжнародні відносини часто застосовують хронологічний принцип, виділяючи кілька історичних етапів домінування тієї або іншої теорії. Інтерес викликають і періоди зміни теоретичного "лідера" - вони одержали назву великих дебатів, або великих суперечок у ТМВ. Зазначене бачення розвитку дисципліни припускає якусь схему, що допомагає нам охопити прогрес у розвитку науки. Варто лише пам'ятати про деякі небезпеки, які містить у собі поді­бний підхід. Таке спрощення може намалювати занадто просту й акурат­ну версію теоретичного розвитку дисципліни і представити процес роз­витку клінічно точнішим, ніж він був насправді. Крім цього, у такому випадку неминуче спрощується різнорідність досліджень, які належать до однієї теоретичної парадигми. Критика політичного ідеалізму прихи­льниками політичного реалізму визначається як перша велика суперечка або перша хвиля великих дебатів. У центрі дискусії постало питання про концептуальні побудови й сутнісні характеристики міжнародних відно­син. На відміну від першої, у центрі другої великої суперечки - між тра­диціоналізмом і модернізмом (біхевіоризмом), - датованим кінцем 50-х -60-и pp. XX ст., були методологічні проблеми.

І політичний ідеалізм, і політичний реалізм у межах другої хвилі деба­тів потрапили під визначення традиціоналізм, чим підкреслювалася їхня прихильність до традиційних інтуїтивно-логічних методів дослідження. Джерелом суперечки стало наполегливе прагнення деяких дослідників нового покоління (Куінсі Райт, Мортон Каплан, Карл Дойч, Дейвід Сінгер, Калеві Холсті, Ернст Хаас та ін.) надати вивченню міжнародних відносин справді наукового статусу. Учені нового покоління наполягали на вико­ристанні в суспільних дисциплінах методів точних і природничих наук -"наукових" методів, - підкреслюючи, що тільки тоді наука про міжнародні відносини й може претендувати на статус науки. У їхніх дослідженнях присутня підвищена увага до використання засобів математики, форма­лізації, до моделювання, збору й обробки даних, до емпіричної верифі­кації результатів, а також інших дослідницьких процедур, запозичених із точних дисциплін і протиставлюваних традиційним методам.

Розвитком другої хвилі дебатів став виступ у 1966 р. у Лондонській школі економіки Хедлі Булла з доповіддю "Теорія міжнародних відносин: приклад класичного підходу", у якій він узагальнює дискусії, що існували в дисципліні на той час, і вибудовує аргументи прихильників класичного (традиційного) підходу. У тому ж році доповідь було опубліковано в жур­налі "Світова політика". її було сприйнято модерністами як виклик, відпо­відь на який не змусив себе чекати. Одна з найбільш значимих відповідей X. Буллу містилася у статті Мортона Каплана "Нові великі дебати: тради­ціоналізм проти науки в міжнародних відносинах". Ці й багато інших статей були зібрані Клаусом Кнорром і Джеймсом Н. Розенау у збірнику "Супер­ничаючі підходи у міжнародній політиці", який вийшов у 1959 р. X. Булл критикує новий "науковий" підхід до дослідження міжнарод­них відносин за його вроджену нездатність мати справу із сутністю предмета. Він особливо підкреслює: "Обмежуючись тим, що може бути логічно або математично доведеним або верифікованим відповідно до чітких процедур, прихильники наукового підходу позбєівляють себе єди­них інструментів, які сьогодні дають можливість вловити сутність пред­мета... Ми залежимо від інтуїції і здорового глузду не просто в розробці гіпотез для відповіді на ці емпіричні питання... Справа в тому, що при пе­ревірці цих гіпотез ми також повністю залежимо від здорового глузду, від приблизного спостереження, що не дає жодної логічної або суто науко­вої можливості вважати речі саме такими, а не іншими". Звертаючи увагу читача на ті питання, з яких "загалом, і складається теорія міжнародних відносин" - яке місце війни в міжнародному суспільстві, яка роль суве­ренної держави в ньому і так далі, - X. Булл підкреслює, що "теоретики наукового підходу відмовилися від засобів, які дозволяють поставити ці питання з усією прямотою. Коли вони зіштовхуються з ними, то роблять одне із двох: або ухиляються від них і зосереджуються на маргінальних сюжетах, або ж відмовляються від своїх власних правил і раптово, не визнаючи цього, використовують методи класичного підходу...". Модернізм або "науковий підхід" (за термінологією X. Булла), спра­ведливо критикували за те, що "його крайні прояви призвели до фрагме­нтації й часткової втрати специфіки дослідницького об'єкта, до необґрунтованого протиставлення "суворих" наукових методів традиційним, інтуїтивно-логічним, до заперечення практичної значимості теоретичних підходів, а в крайніх випадках - до відмови від теорії". Однак внесок модерністів у розвиток ТМВ не слід недооцінювати. Друга хвиля дебатів мала принципове значення для розвитку ТМВ. Вона "відбила ту стадію в розвитку науки про міжнародні відносини, яку прой­шла кожна соціальна дисципліна, - стадію вступу у зрілість шляхом пе­реосмислення свого місця в суспільстві й у науці, прагнення до віднов­лення, до досягнення більшої точності, до одержання максимальної практичної віддачі...". Починаючи із цього моменту, наука про міжнародні відносини по праву може йменуватися власне теорією міжнародних від­носин. "Усяка теорія, - зазначає М. Косолапов, - виникає лише після то­го, як наука одержує об'єктивну можливість перевіряти свої побудови практикою, роблячи це не час від часу й не в окремих питаннях, але по­стійно й на систематичній основі".

Привнесення в дисципліну нових методів і методик не привело до утворення якоїсь цілісної дослідницької програми модернізму. Внаслідок цього з'явилися різноманітні асортименти емпіричних досліджень., але не нова парадигма. Концептуальні межі модернізму охоплюють різноманітні сфери досліджень: різні варіанти системного підходу й, зокрема, систем­ного моделювання (М. Каплан, К. Райт, Д. Сінгер, К. Холсті, Р. Роузкранс); аналіз поведінки міжнародних акторів на основі психологічного аналізу сприйняття міжнародної ситуації (Р. Снайдер, X. Брук, Р. Джервіс); процес прийняття зовнішньополітичних рішень (Г. Аллісон); дослідження процесів соціальній комунікації й інтеграції з міжнародних відносинах (К. Дойч, Е. Хаас); вивчення конфліктів і співпраці (А. Рапопорт, К. Боулдінг); фор­малізація поведінки міжнародних акторів з використанням теорії ігор (Т. Шеллінг) й ін. Неоднорідність модернізму однак не перешкодила йому збагатити науку не тільки новими методиками, але й досить цікавими ви­сновками, що одержали подальший розвиток у межах різних теоретичних парадигм. Цікаво, що й політичний реалізм, який так жорстко критикував модерністів, відчув на собі його вплив. Після періоду абсолютної віри в нову науковість дисципліни, наука про міжнародні відносини повернула­ся до реалізму, але до менш самовпевненого. Відстроченою перемогою "другої великої дискусії" вважають трансформацію класичного реалізму середини XX ст. й оформлення його у вигляді неореалізму наприкінці 1970-х pp. Останнє пов'язують із виходом у 1979 р. книги Кеннета Уолтца "Теорія міжнародної політики". Ревізіоністський бік неореалізму поля­гав, насамперед, у відмові від спроб вивести раціональну теорію з розу­міння природи людини. Пояснення соціальної взаємодії неореалісти відмовляються засновувати на психологічних даних, акцентуючи свою увагу на факторах соціального порядку. Однак істотнішою стороною трансформації класичного політичного реалізму у неореалізм є прагнення останнього систематизувати, за словами Р. Кохєйна, політичний реалізм і створити "сувору системну теорію міжнародної політики". Зберігаючи ос­новні категорії класичного політичного реалізму - сила, національний ін­терес, боротьба за владу й інші, - неореалізм прагне до збагачення його досягненнями системної теорії. Як зазначав К. Уолц, для того, щоб зрозу­міти сутність подій у міжнародній політиці, слід показати, "наскільки дії і взаємодії держав, а також результати цих дій і взаємодій можуть бути по­яснені силами, які проявляються на рівні системи, а не на рівні елемента".

Нагадаємо, що одна з головних ідей системного підходу - це теза про провідну роль структури системи у пізнанні її законів. Структура "створюється" взаємодією елементів, й у свою чергу вона впливає на дії акторів. Той або інший результат взаємодії елементів у межах сис­теми обумовлений не їхніми особливостями, а властивостями структу­ри. "У визначенні міжнародно-політичних структур ми розглядаємо дер­жави незалежно від того, які традиції, звички, цілі, бажання й форми уряду вони мають, - пише К. Уолтц. - Ми не запитуємо, чи є держава революційною або легітимною, авторитарною або демократичною, ідео­логічною або прагматичною. Ми абстрагуємося від усіх атрибутів дер­жав, за винятком їхніх можливостей... Ми абстрагуємося від якихось особливих якостей держав і від усіх їхніх реальних зв'язків. Виходить по­зиційна картина, загальний опис порядку, визначеного в термінах поло­ження елементів, а не в термінах їхніх якостей". Іншими словами, струк­тура системи розуміється К. Уолцом як розподіл у межах системи можливостей для елементів. "Влада оцінюється, виходячи з порівняння можливостей різних елементів системи. Хоча можливості є атрибутами елементів, розподіл можливостей... є системною категорією". Структура системи виступає як "примушувальна сила". Зміст останнього твердження пояснює Джон Раггі: коли міжнародна система сформована, вона "стає силою, яку актори не можуть контролювати; вона обмежує їхню поведінку та стає між намірами держав і результатами їхніх дій" Іншими словами, структура системи обмежує "свободу дій" держав і багато в чому визначає результат їхньої взаємодії. Причому структурні властивості міжнародної системи фактично не залежать від будь-яких зусиль малих і середніх дер­жав, вони є результатом взаємодії великих держав. "Теорія як й історія міжнародної політики написана в термінах великих держав", - зазначає К. Уолтц. У міжнародній політиці, як і в будь-якій іншій системі, заснованій на принципі "самодопомоги", актори, які володіють найбільшими можливо­стями встановлюють правила гри для себе й усіх інших.

Слід також зазначити, що сьогодні неореалістичне розуміння міжна­родної системи є широко розповсюдженим, і системна теорія міжнарод­них відносин нерідко ототожнюється саме з ним. І знову повернемося до хронології розвитку науки про міжнародні відносини. Наприкінці 1960-х - у 1970-і pp. політичний реалізм піддавався дедалі більшій критиці, цього разу - за його модель світу. Політичний реалізм критикували за його виняткову увагу до питань міждержавної боротьби за владу й за його сліпоту до тих політичних процесів, які протікають усередині держави, у транснаціональній площині й поза межами військо­во-політичної сфери. Іншими словами, якщо раніше роль держави як центрального актора міжнародних відносин не ставилася під сумнів, то в період третьої хвилі великих дебатів це питання перебувало в центрі дискусій. Часто межі третьої хвилі визначають як протистояння державо-центричної парадигми політичного реалізму й нового напряму дослі­джень - транснаціоналізму. Транснаціоналізм (як і у випадку з модернізмом, цей термін вико­ристовується як збірна назва для цілої низки концепцій) виходив з того, що ідеї політичного реалізму і властива йому етатистська парадигма більше не відповідають характеру й сучасним тенденціям міжнародних відносин. З погляду транснаціоналістів, держава, яка посувається убік безліччю інших акторів - міжнародними організаціями, включаючи не­урядові, транснаціональними підприємствами, суспільними рухами й навіть окремими індивідами, - більше не є єдиним і навіть не центра­льним актором у міжнародних відносинах. Та й самі міжнародні відно­сини далеко виходять за межі традиційних міждержавних взаємодій, заснованих на національних інтересах і силовому протиборстві. Іншими словами, в аналізі транснаціоналістів держава втрачає свою монопо­лію, а саме міжнародне спілкування отримує інше наповнення: з інтер­національного (тобто міждержавного в суворому етимологічному зна­ченні) воно перетворюється в транснаціональне, тобто здійснюється поза межами і без участі держав.

У межах транснаціонального напряму досліджень одержали свій розвиток кілька концепцій. Одна з них розробляла проблеми наднаціо­нальної політичної інтеграції. Спираючись на досягнення функціоналі­зму середини XX ст. (Дейвід Мітрані), неофункціоналісти (Ернст Хаас, Леон Ліндберг та ін.) досліджували ненасильницькі заходи щодо ство­рення більших за масштабами політичних утворень - іншими словами, увага вчених була прикута до добровільного створення великих полі­тичних об'єднань, які свідомо утримуються від використання сили у відносинах між своїми складовими одиницями. У центрі уваги неофункціоналістів поставало питання, яким чином і внаслідок яких причин держави добровільно втрачають деякі атрибути свого суверенітету, одночасно здобуваючи нові засоби для врегулювання конфліктів між собою. Інтеграція найчастіше розумілася неофункціоналістами як про­цес, за допомогою якого лояльність політичних акторів декількох націо­нальних утворень зміщується у бік нового наднаціонального центру прийняття рішень, що і стає центром політичної активності. Таким чи­ном, у центрі уваги неофункціокалістів перебували проблеми "ерозії суверенітету" сучасної національної держави.

Зміст функціональної ідеї полягає у тому, що зростання кількості, складності і масштабності завдань, які вимагають вирішення з боку дер­жави і які у зростаючій мірі виходять на національні кордони, потребує розширення й поглиблення співпраці різних держав. Успішний розвиток

взаємовигідного співробітництва в будь-якій одній неполітичній (технічній або функціональній, за Д. Мітрані) галузі на міжнародній арені буде іні­ціювати подібну тенденцію в інших. Так, зусилля зі створення загального ринку підштовхують до подальшого розвитку співпраці в ціноутворенні, інвестиціях, страхуванні, оподатковуванні, банківській справі, валютній політиці й т. д. Залежно від підвищення рівня інтегрованості держав, ціна розриву функціональних зв'язків буде досить високою й утримуватиме держави від вступу в конфлікт, Таким чином, на думку функціоналістів, таке функціональне розгалуження здатне переорієнтувати міжнародну активність і внести вклад у справу зміцнення миру. На думку Д. Мітрані, таке розгалуження в остаточному підсумку автоматично приведе і до по­вної політичної інтеграції.

Неофункціокалісти відмовилися від ідеї автоматичності подібного розгалуження, висловленої Д. Мітрані. Вони підкреслювали, що "уроки інтеграції", або усвідомлення успіхів інтеграції, в одному функціональ­ному контексті не можуть автоматично переноситися на інші. "Функціо­нальні контексти мають тенденцію до автономності", - зауважував Е. Хаас. Такі "уроки" можливі лише в тому випадку, "якщо актори... по­бажають адаптувати цей інтеграційний урок до нової ситуації", іншими словами, якщо актори визнають, що їхні інтереси задовольняються щонайкраще в межах більшої організації. Таким чином, у неофункціоналістів інтеграція є результатом роботи відповідних еліт в урядовому і приватному секторах, які підтримують інтеграцію з огляду на прагмати­чні причини, але аж ніяк не альтруїзму. Досліджуючи діяльність Євро­пейського об'єднання вугілля й сталі, Е. Хаас прийшов до висновку, що спочатку серед відповідних еліт "шістки" лише дехто підтримував це починання. Тільки через декілька років лідери профспілок і політичних партій стали прихильниками Європейського Об'єднання вугілля та ста­лі (ЄОВС). Більше того, ці групи, спостерігаючи переваги в межах за­значеного об'єднання, стали в авангарді наступних зусиль з європейсь­кої інтеграції, включаючи Спільний ринок. У цьому випадку виявилася експансивна логіка "переливання" (spill-over) з одного сектора в інші: більш ранні рішення "переливаються" у нові функціональні контексти, включають дедалі більше людей, вимагають дедалі більше контактів і консультацій між бюрократіями для рішення нових проблем, які вирос­тають із більш ранніх компромісів". Ця логіка експансії сприяє тому, що держави-нації визначають свої інтереси в ширшому інтеграційному контексті. Якщо неофункціоналістська концепція наголошувала на над­національному вимірі міжнародних відносин, то в центрі уваги вчених розробників концепції "комплексної взаємозалежності" перебували транснаціональні відносини. Виникнення цієї концепції пов'язують із іменами Роберта Кохейна і Джозефа Ная, які в 1977 р. випустили свою книгу "Влада й взаємозалежність". У ній вони намагалися показати об­меженість моделі політичного реалізму в аналізі сучасних міжнародних відносин. Слід зазначити, що в роботі мова не йшла про повну відмову від традиційної моделі, автори лише підкреслювали, що при аналізі де­яких ситуацій у сучасному світі вона стає недоречною. Р. Кохейн і Дж. Най говорять про появу нових рис міжнародно-політичного проце­су, підкреслюючи посилення взаємного впливу між країнами або між акторами в різних країнах. Цей феномен й одержав у їхній роботі назву комплексної взаємозалежності. Термін взаємозалежність, який став дуже поширеним в останні десятиліття, у роботі Р. Кохейна й Дж. Ная зводиться до того, "у якій мірі події, які відбуваються в одній частині системи, впливають на події, які відбуваються в інших частинах сис­теми". Автори виділяють три ключові характеристики "комплексної взаємозалежності": наявність "множинних каналів", які пов'язують су­спільства - не тільки міждержавних, але й трансурядових і транс­національних; відсутність суворої ієрархії політично актуальних пи­тань, яка призводить до того, що соціально-економічні проблеми можуть бути такими ж важливими, як проблеми військової безпеки; у ситуаціях, які можуть бути визначені як прояви "комплексної взаємо­залежності", військова сила має тенденцію до зниження своєї ролі в розв'язанні конфліктів.

У 70-і pp. крім згаданих вище концепцій, які розробляють проблема­тику наднаціональних і транснаціональних відносин, з'являються до­слідження, що фокусують свою увагу на процесах вироблення і прийн­яття зовнішньополітичних рішень усередині держави. Таким чином, для дослідників держави перестають бути непроникними "більярдними ку­лями"; учені розробляють різні моделі прийняття рішень крім раціона­льної, властивої політичному реалізму. Нові моделі ставлять під сумнів раніше непорушний постулат політичного реагізму про те, що зовнішня політика держави базується на реалізації національних інтересів. В ос­нові бюрократичної, організаційної, плюралістичної моделей політики лежить декомпозиція держави: як одиниці аналізу для дослідників ви­ступають окремі політики або трути осіб, що переслідують не тільки ін­тереси національної безпеки, але й свої особисті або групові інтереси. Крім цього, у поле зору дослідників починають входити питання про те, який вплив психологічних факторів на процес прийняття зовнішньопо­літичних рішень, включаючи проблеми сприйняття ситуацій, психологі­чні й інші обмеження прийняття рішень у кризових ситуаціях.

Усі ці дослідження в сукупності матеріалізували ліберальну альтер­нативу політичному реалізму як дослідницьку програму (часто її позна­чають як плюралізм), однак це ще не свідчило про "перемогу" над реа­лізмом. Обидві парадигми мали сильні сторони, деякі питання могла краще пояснити одна з них, з іншими краще справлялася інша. Однак важливіше те, що не було можливості довести, хто має рацію. Реалісти й плюралісти бачили різні реальності. Якби вони вирішили влаштувати тестування своїм теоріям, то вони робили б це, використовуючи різний матеріал, тому що кожна з них уявляла світ відповідно до різних конце­пцій і, отже, збирала різний емпіричний матеріал. Тоді дисципліна ста­ла сприйматися як сукупність супротивних теорій, кожна з яких визна­чає для себе коло питань, що вимагають відповідей, а також які дані є релевантними, і представляє свою власну концептуальну картину. При цьому парадигми сприймалися як несумісні, й, отже, жодних дискусій між ними бути не могло - вони розмовляли різними мовами. Кожна з них давала свої відповіді на питання, хто є ключовим актором, які про­блеми міжнародних відносин є найважливішими, як визначаються сутнісні процеси і які їхні результати.

Цей новий стан дисципліни у 70-х - початку 80-х pp. назвали пері­одом міжпарадигмальних дебатів. Однак назву дебати слід пояснити. На відміну від попередніх великих суперечок, міжпарадигмальні дебати не припускали перемогу однієї з концепцій, їхньою метою не було дове­дення правоти тієї або іншої парадигми. Це був плюралізм думок, з яким потрібно було вчитися жити. Несумісність концепцій припускала, що ко­жна парадигма містила в собі свою власну правду, і що всі вони є для дисципліни цінними. Дебати і становлять сутність дисципліни. Реалізм і лібералізм посідали своє місце в дисципліні, але в 70-і pp. і неомарк­сизм став розглядатися в західній науці у зростаючій мірі як самодоста­тня альтернативна теорія міжнародних відносин, хоча не можна сказати, що радикальна парадигма займала таке ж вагоме місце, як і перші дві. Однак стало модним представляти дисципліну як залучену в тристоронні дебати реалізм - лібералізм - радикалізм. Джеймс Н. Розенау зазначав, що парадигми відрізняються тим, на якому рівні аналізу вони роблять акцент: держава як актор - для реалізму; безліч недержавних (фірми), субдержавних (бюрократія), наддержавних (режими) і трансдержавних (транснаціональна бюрократія) акторів - для лібералізму; система в ці­лому - для неомарксизму.

Деякі з найпровокативніших робіт у межах радикальної парадигми вийшли з-під пера вчених-суспільствознавців, які вивчали Латинську Америку (серед них були як латиноамериканські автори, так і європейці й американці). Згодом вони стали відомі під загальною назвою теоре­тиків залежності. Деякі з них працювали в 60-ті pp. в Економічній комісії ООН по Латинській Америці й Конференції з торгівлі й розвитку ООН. У центрі їхніх досліджень було питання, чому в економічному розвитку Латинської Америки й інших регіонів третього світу не повторювався іс­торичний досвід розвитку капіталізму Європи й Північної Америки?

Прихильники концепції модернізації намагалися дати відповідь на це питання. Вони фокусували свою увагу на процесі переходу від традицій­ного суспільства до індустріального. Культурні цінності традиційного су­спільства вважалися ними перешкодою на шляху модернізації: країни, що розвиваються, не можуть порвати з минулим, у них немає того духу підприємництва, що був у Європі при зародженні капіталізму у XVI ст. Погляд прихильників концепції модернізації був досить вузький: вони до­сліджували нерівні умови торгівлі між третім світом, що експортували сировину, й індустріально розвиненими країнами, що експортують про­мислові товари. Рекомендації Економічної комісії ООН по Латинській Америці полягали в диверсифікованості експорту й розвитку імпортозаміняючого виробництва. Однак цей політичний курс не призвів до очіку­ваних результатів, а, навпаки, лише збільшив залежність країн, що роз­виваються, від транснаціональних корпорацій <ТНК), яких запрошували для розгортання внутрішнього промислового виробництва. Підкреслю­валося вченими також і те, що не всі країни третього світу в економічно­му розвитку спіткала невдача. У деяких країнах спостерігалося економі­чне зростання, але воно було забезпечене лише тоді, коли індустріально розвинені країни проявляли особливу зацікавленість у якому-небудь виді сировини й сільськогосподарської продукції.

Критики цієї концепції, насамперед, підкреслювали, що дихотомія "традиція - модерн" є універсальною. Крім цього, вони зауважували, що розроблювачі концепції модернізації розглядали розвиток держави й су­спільства у відриві від міжнародних політичних й економічних факторів, не звертаючи уваги на те, яке місце посідають країни, що розвиваються, у світовій капіталістичній системі.

Інша група вчених (Дж. Самуель й Артуро Валензуело, Фернандо Енріке Кардозо, Самір Амін, Арджирі Іммануель) у своїх дослідженнях чіткіше зазначали політичні й соціальні фактори в контексті світової капіталістич­ної системи, які "прив'язували" Латинську Америку до Північної. Вони го­ворили, що економічне зростання у країнах, що розвиваються, не є авто­номним - якщо воно й існує, то співвідноситься з підйомами і спадами в розвинених країнах. Вибір латиноамериканських країн обмежений ієрархі­чною світовою капіталістичною системою. "Павутиння залежності" підси­лює нерівний обмін між Північчю й Півднем. Можливості країн, що розви­ваються, незначні, тому їм відведено підлеглу роль у капіталізмі. Економічна експлуатація країн, що розвиваються, з боку індустріально розвинених не є випадковою, вона є невід'ємною частиною капіталістичної системи, яка і забезпечує її функціонування. Внаслідок цього недорозви­неність низки країн не є моментом в еволюції суспільства, яке автономне й ізольоване з економічного, політичного й культурного поглядів. Латино­американські й інші країни третього світу намагаються розвиватися в зо­всім інших умовах, ніж індустріально розвинені країни.

Деякі прихильники теорії залежності використовують марксистську термінологію, підкреслюючи, що більш значущими є не відносини між державами, а транснаціональні класові відносини, якими пов'язані бур­жуазні еліти розвинених і країн, що розвиваються. Цікаво, наприклад, як ці дослідники визначають місце ТНК - їхні оцінки відрізняються від по­глядів інших концепцій. Для реалістів корпорації мають вторинну значи­мість, тому що теорія акцентує роль держави, як центрального актора. Для ліберального напряму ТНК є одним з цілої низки акторів. Для ради­кальної парадигми саме корпорації виступають у ролі ключових гравців, які встановлюють і підтримують відносини залежності.

Мабуть, найвідомішою західною концепцією, яка належить до ради­кальних, є теорія неомарксизму з його світоекономікою, або капіталі­стичною світосистемою (Еммануїл Валлерстайн, Крістофер Чейз-Данн, Теренс Хопкінс). Зазначена теорія відрізняється від теорії залеж­ності двома аспектами. По-перше, її прихильники прагнуть зрозуміти не тільки, і не стільки відсутність розвитку в латиноамериканських країнах, але економічний, політичний і соціальний розвиток усіх регіонів світу. Розвинені країни й країни, що розвиваються, "переможці" й "переможені" досліджуються із загальною метою пояснити існування нерівномірного розвитку світу. По-друге, метою теоретиків світосистеми є прагнення зрозуміти долю різних частин світу в різні історичні періоди часу в шир­шому контексті розвитку світової політекономії: пріоритетом для них є пояснення становлення й розвитку глобальної капіталістичної системи в історичній перспективі.

Найяскравішим представником теорії світосистеми є Еммануїл Валлєрстайн. У своєму двотомнику "Сучасна світосистема", який вийшов у 1974-1980 pp., він ставить перед собою завдання зрозуміти походження й динаміку сучасної світової економіки й існування нерівномірного розви­тку в масштабах усього світу.

"Концепція світоекономіки (economie-monde) має бути відділена від концепції світової економіки або міжнародної економіки. Остання конце­пція припускає, що існує низка окремих економік, національних за мас­штабами, і що за певних умов між цими національними економіками здійснюється обмін; сума цих (обмежених) контактів називається міжна­родною економікою. Прибічники зазначеної концепції доводять, що в XX ст. обмежені контакти розширюються. Таким чином, стверджується, що світ став єдиним світом у такому змісті, якого не було до XX ст. Концепція світоекономіки, навпаки, припускає, що економіка існує там, де (і якщо) є значний і відносно закінчений соціальний поділ праці в ін­тегрованому наборі виробничих процесів, які пов'язані за допомогою ринку, який було створено певним складним чином. Виходячи із цього, світоекономіка не є новою в XX ст. й не складається з національних економік, які не є завершеним поділом праці. Скоріше, світоекономіка, капіталістична за формою, існує, принаймні, у частині земної кулі з XVI ст. Сьогодні вся земна куля діє в межах єдиного соціального поділу праці, який називається капіталістичною світоекономікою. Е. Валлер­стайн зазначає, що межі капіталістичної світоекономіки набагато ширші, ніж межі будь-якого сьогоднішнього політичного утворення, тому полі­тичні утворення (держави-нації) володіють лише відносно автономним суверенітетом у межах єдиної світоекономіки.

Е. Валлерстайн виділяє у світоекономіці "центр", "периферію" й "напівпериферію". У регіонах "центру" представлено найпередовіші галузі економіки; "периферія" постачає "центру" сировину, а її некваліфікована робоча сила експлуатується; у виробничій діяльності "напівпериферії" представлено елементи і того, й іншого. На противагу ліберальній ідеї про спеціалізацію, засновану на порівняльних перевагах, теорія світосистеми наполягає на тому, що поділ праці по осі "центр - пери­ферія" вимагає і збільшує нерівність між ними. Держави периферії не можуть контролювати свою долю, у той час як держави "центру" домі­нують в економічному, політичному і військовому плані. Іншими слова­ми, структура світоекономіки припускає нерівний обмін товарів і послуг (головним чином трансдержавний), такий, що більша частина доданої вартості, здобутої в периферійних зонах світоекономіки, переводиться в зони центру. Такий несправедливий розподіл благ, з погляду неомарксистів, висуває зараз об'єктивну потребу свідомого керування проце­сами, що відбуваються.

Парадоксально, що в СРСР - оплоті марксизму-ленінізму - марксизм як філософія і методологія дослідження не могли здобути розвитку вна­слідок того, що наукові компоненти марксизму були споконвічно поставле­ні в становище заручників ідеологічної й політичної кон'юнктури. Після 1991 р. виник новуій парадокс: теорія й методологія марксизму виявилися відкинутими знов-таки з міркувань ідеологічної й політичної кон'юнктури.

На Заході інтерес до марксистського в науковому середовищі завжди був маргінальним, але він завжди був присутній. Сьогодні, коли Ідеологічні моменти відійшли на другий план, західними дослідниками підтверджуєть­ся значний вплив неомарксизму у формуванні й розвитку такого напряму досліджень як політична економія міжнародних відносин. Закінчення хо­лодної війни і зміни, які відбулися за цим, полегшили прояв наукового ін­тересу до марксистської методології дослідження, марксистського розу­міння й пояснення процесів і механізмів історії, світового розвитку, міжнародних відносин. Можливо, звільнений від обійму ідеології, марксизм повернеться в середовище науки й посяде там своє місце. У другій поло­вині 1980-х pp. теорія міжнародних відносин виходить за межі несумісності реалістичної й ліберальної парадигм. З кінця 1970-х pp. реалістична шко­ла набула в неореалізмі закінченого вигляду, у лібералізмі також з'являється  префікс нео, що було покликано підкреслити відмінність сучасної версії від більш ранніх (насамперед, комерційного лібералізму, який пов'я­зує розвиток вільної торгівлі й забезпечення миру, і республіканського, який наполягав на тому, що поширення демократії гарантує досягнення миру). Як і неореалісти, неоліберальні інституціоналісти сприйняли систе­мний підхід до аналізу міжнародних відносин, але на відміну від них приді­ляли більшу увагу тому, яким чином сприяють співпраці міжнародні інсти­тути. На цьому варто зупинитися докладніше.

Неоліберальні інституціоналісти, навіть ті, хто концентрується на до­слідженні транснаціональних відносин, не заперечують, що держави бу­ли й залишаються найважливішими акторами у світових справах. Крім цього, вони сприймають тезу про децентралізованість міжнародної сис­теми. Однак підкреслюють, що одночасно міжнародна система є інституціоналізованою. Інституціоналізація світової політики має великий вплив на поведінку урядів. "Це означає, - пише Роберт Кохейн, - що учасники міжнародних відносин визнають, що їхня поведінка відображає встановлені правила, норми і звичаї, і значення поведінки гравців інтер­претується в цьому світлі". Таким чином, хоча держави й перебувають у центрі уваги неоліберальних інституціоналістів, набагато більше значен­ня в їхньому аналізі міжнародних відносин відіграють міжнародні інститу­ти. Під останніми розуміється "стійкий набір правил (формальних і не­формальних), які визначають поведінкові ролі, обмежують діяльність і формують очікування". Міжнародні інститути виступають у трьох фор­мах: формально встановлених міжурядових або транснаціональних не­урядових організацій; міжнародних режимів і звичаїв. Що стосується останніх, то вони розуміються як неформальні інститути, незафіксовані формально правила й принципи взаєморозуміння, які формують очіку­вання акторів щодо того, як будуть реагувати на їхні дії інші гравці. Часто "звичаї" визначаються як "спонтанний порядок". Прикладом цієї форми міжнародних інститутів може слугувати дипломатичний імунітет, що був "звичаєм" протягом сторіч до того моменту, як його було кодифіковано формальними міжнародними угодами в 1960-і pp. Принцип взаємності у відносинах акторів міжнародних відносин також можна розглядати як "звичай". У тимчасовому/ вимірі "звичаї" розглядаються як передуючі встановленню режимів і заснуванню міжнародних організацій.

Неоліберальні інституціоналісти підкреслюють, що, навіть, якщо дер­жави визначають свої інтереси автономно, то міжнародні інститути важ­ливі, тому що впливають на спонукання до дії держав. Міжнародні інсти­тути уможливлюють для держав такі дії, які в іншому випадку були б неможливі: наприклад, звернення до Генерального секретаря ООН із проханням посередництва між Іраном й Іраком, або апеляція до режиму нерозповсюдження у виправдання відмови поставок ядерного устатку­вання для Пакистану.

Концепція міжнародних режимів одержала самостійне звучання в межах неоліберального інституціоналізму. На початку 80-х pp. з'явилося багато досліджень у цій галузі, активізувала дискусії навколо зазначеної концепції публікація низки статей у збірнику "Міжнародні режими". Режи­ми визначаються як "сукупність явно виражених принципів або таких, що маються на увазі, норм, правил, процедур прийняття рішень, на­вколо яких у даній сфері міжнародних відносин очікування акторів збі­гаються". Норми визначаються вченими як "стандарти поведінки, обу­мовлені в термінах прав й обов'язків". "Правила - це спеціальні умови дій або їхньої заборони". "Процедури прийняття рішень являють собою переважаючу практику прийняття й виконання колективних рішень". Найяскравішими прикладами міжнародних режимів є, мабуть, міжнарод­на валютна й торговельна системи, які склалися в другій половині XX ст. Неоліберальні інституціоналісти зауважують, що період після другої сві­тової війни багатий на формування різних режимів, основна частина яких лежить у галузі світової політекономії (одним з виключень є режим нерозповсюдження ядерної зброї).

Говорячи про подолання несумісності реалістичної й ліберальної па­радигм у ТМВ, слід зазначити, що до дослідницьких завдань входить си­нтез нео-нео-. Мається на увазі, що вододіл між ними пом'якшується, й обидві парадигми розділяють деякі загальні положення. Вони роблять своєрідний крок назустріч один одному. Так, наприклад, один із предста­вників неореалізму Баррі Бузан називає себе "ліберальним реалістом". Не заперечуючи реалістичну тезу про анархічність міжнародного сере­довища, він зауважує, що в цілому, природа міжнародних відносин міня­ється у бік "зрілої анархії", визнаючи тим самим інституціоналізованість сучасної міжнародної системи.

Що стосується появи деяких точок перетинання парадигм, то, насам­перед, це є припущення про децентралізовану (анархічну) міжнародну систему й висновок про те, що істотну роль у пізнанні законів системи грає її структура, а також серйозне ставлення до державної потужності. Дискусії між неоліберальним інституціоналізмом і неореалізмом буду­ються на шести вузлових моментах.

Перше: природа й наслідки анархічності міжнародної системи. Хоча ніхто не заперечує, що міжнародна система є анархічною, існують розбі­жності щодо того, що це означає і чому це важливо.

Друге: хоча обидві сторони згодні з тим, що міжнародна співпраця можлива, вони розходяться щодо легкості і ймовірності її досягнення.

Третє: реалісти наголошують на відносних перевагах співробітництва ("хто що одержує?"), у той час як неоліберальні інституціоналісти - на абсолютних його перевагах ("це вигідно всім").Четверте: і неоліберальні інституціоналісти, і неореалісти згодні, що як пріоритетні цілі держав важливі міркування і національної безпеки, й економічного добробуту, однак розходяться в тому, як розставляються акценти між ними.

П'яте: неореалісти у своєму аналізі фокусують увагу на можливостях держав, у той час як неоліберальні інституціоналісти - на їхніх намірах.

Шосте: обидві сторони визнають множинність міжнародних режимів, що виникли після 1945 p., однак вони розходяться в їхньому значенні.

Подолання несумісності реалістичної й ліберальної парадигм зрушує лінію концептуального протистояння: явному або прихованому доміну­ванню реалізму в науці про міжнародні відносини протистоїть група вче­них, які кидають йому постпозитивістський виклик. Це протистояння оде­ржало в ТМВ назву постпозитивістських дебатів. Щоб розібратися, що об'єднує постпозитивістів, варто звернутися до того, чому вони проти­стоять: сам термін постпозитивізм припускає критику фундаменталь­них методологічних підстав позитивізму. Нагадаємо, що позитивізм - це напрям у філософії, який вважає єдиним джерелом дійсного (позитивно­го) знання конкретні науки й заперечує пізнавальну цінність філософсь­кого дослідження. Як реакція на кризу дослідницької програми позитиві­зму, яка позначилася вже в кінці 1960-х - початку 70-х pp., виникає кілька шкіл, що ставлять під сумнів гносеологічні основи позитивізму, насампе­ред його раціоналістичну теорію пізнання. Найпомітнішими в постпози­тивістських дослідженнях у ТМВ сталі критична теорія (Роберт Кокс, Марк Хоффман, Ендрю Лінклейтер), історична соціологія (Майкл Манн, Чарльз Тіллі, Тед Скокпол), постмодернізм (Річард Ешлі, Уілльям Конноллі, Джеймс Дер Дериан, Р.Б.Дж. Уолкер, Майкл Шапіро) і фемінізм (Сінтія Енлоу, Джин Елштейн, Крістін Сільвестер).

Для прихильників критичної теорії (які йдуть у руслі досліджень Франкфуртської школи, і головним чином, Юргена Хабермаса) знання про світ завжди має сприйматися в контексті інтересів. Знання не нейт­ральне й не об'єктивне, як це припускають позитивісти. Історична соціо­логія зосереджує увагу на питаннях історичного контексту державного розвитку, історичної мінливості державних форм, взаємозв'язку між дер­жавою, культурою й економікою, про співвідношення між суспільством, державою й міжнародною системою. Постмодерністські автори характе­ризуються крайнім ірраціоналізмом і неприйняттям будь-яких теоретич­них абстракцій та узагальнень, вони піддають критиці самі поняття про реальність, істину, структуру або ідентичність, які є центральними для міжнародної теорії як і для інших гуманітарних наук. Що стосується до­сліджень феміністок, то вони представляють досить широкий спектр від тендерних досліджень і вивчення сучасної структури чоловічого домі­нування до питань природи ідентичності.

Ці течії у ТМВ об'єднує переконаність у тому, що західна політична думка, заснована на ідеалах Просвітництва, перебуває в кризі. "Проект Просвітництва" розуміється як прагнення до звільнення людства від те­мряви незнання, упереджень, традицій і від поклоніння незаперечному авторитету. Гаслом його є переконання, що людина - це хазяїн Всесвіту, що здатний побудувати світ на засадах розуму і справедливості. Найяс­кравішу критику цього проекту пропонують постмодерністи. Вони кри­тикують саму ідею прогресу, яка у кульмінації має досягти досконалості людства. Постмодерністи заперечують розуміння історії як якогось опти­мального спрямованого історичного шляху - реальність для них є соціа­льною побудовою, продуктом людського альтернативного вибору.

Постмодерністи внесли цікавий внесок у розробку цілої низки концеп­цій у межах ТМВ. На початку 1990-х pp. вони активно стали розробляти проблематику ерозії суверенної, територіально визначеної держави, що, у свою чергу, стимулювало обговорення таких істотних для ТМВ питань як федералізм і регіоналізм, національна самосвідомість і націоналізм, нові типи громадянства в сучасному світі й т. д. Одна із ключових кате­горій міжнародних відносин - безпека - також знаходить глибоке пере­осмислення в роботах постмодерністів. У їхніх дослідженнях безпека ви­ходить за межі її розуміння винятково у військових термінах. Інші параметри - політичні, економічні, соціальні й екологічні - міцно займа­ють належне їм місце. Крім цього, постмодерністи розвинули ідею про розмежування розуміння безпеки державної й безпеки народу, спочатку висловлену в межах скандинавської школи "досліджень миру": правлячі еліти, оперуючи поняттям національна безпека часто підміняють інтере­си народу, країни в цілому своїми інтересами. З погляду вчених, в епоху постмодернізму стан справ потрібно змінити й націлити механізм безпе­ки не на захист еліт або правлячого режиму, а на забезпечення безпеки простих людей і всього світового співтовариства.

Феміністки акцентують увагу на тому, що сучасні концепції безпеки дискримінаційні стосовно жінок: останні становлять половину населення і є основними жертвами у військових конфліктах, практично не можуть вплинути на процес прийняття рішень у даній сфері, тому що не мають до нього доступу. Цікаво, що саме це положення ізгоїв, яке займають жі­нки в процесі прийняття найважливіших рішень, за словами самих фемі­ністок, і дозволило їм внести істотний внесок у розробку проблем само­свідомості в міжнародних відносинах і закликати зламати сформовані стереотипи щодо виняткової важливості національної ідентичності. Са­мосвідомість - визначення того, хто ми є - це дещо, що близьке понят­тям ми й вони. На думку В. Спайк Петерсон, виключне самовизначення {ми проти них, громадяни проти іноземців і т. д.) ніяк не узгоджується із сучасними вимогами глобальної співпраці. Це вороже сприйняття самосвідомості обмежує нас у баченні міжнародних відносин як анархічної системи, змученої неминучим і нескінченним конфліктом між вимогами національної самосвідомості й потребами глобального суспільства. Чи повинні ми змиритися, запитують феміністки, із продовженням перемож­ного ходу національної ідентичності на шкоду інших її проявів - субнаціональних або транснаціональних?

Узагальнюючи розвиток ТМВ, слід зазначити, що про період другої половини 1970-1980-х pp. можна говорити як про період зрілості теорії міжнародних відносин як науки. У цей час ТМВ остаточно сформувалася як сукупність спеціалізованих напрямів і шкіл, єдиних в об'єкті й загаль­них пізнавальних цілях досліджень, які спираються на. у цілому, загальні філософські й теоретико-методологічні підстави, але розрізняються за конкретними предметами й методами досліджень. Беручи до уваги ве­лику розмаїтість і складність того, що вивчається в межах ТМВ, не варто дивуватися тому, наскільки відрізняються погляди на те, як слід вивчати міжнародні відносини.

Закінчення холодної війни стало новим стимулом для дискусій про характер і закономірності міжнародних відносин. Ідеалістичні ідеї посі­ли своє місце в риториці месіанського характеру вищого американсь­кого керівництва, яке агітує за встановлення нового світового поряд­ку. Звертаючись до Генеральної Асамблеї ООН у жовтні 1990 p., Президент США Дж. Буш (старший) проголошував: "Перед нами по­стає бачення нового партнерства націй, які вийшли за поріг холодної війни. Партнерства, заснованого на консультаціях, співпраці й колек­тивних діях, особливо через міжнародні й регіональні організації. Пар­тнерства, об'єднаного принципами і силою права й підтримуваного справедливим розподілом витрат й обов'язків. Партнерства, метою якого є збільшення демократії, збільшення процвітання, збільшення миру й скорочення озброєнь". Схожим чином звучали ліберальні ідеї "розширення демократії" у президента Б. Клінтона: "У нову еру небез­пек і можливостей нашою всепоглинаючою метою має стати розши­рення й посилення світового співтовариства країн демократичного ха­рактеру, які спираються на ринкову економіку... Ми прагнемо розширити коло націй, які живуть при наявності вільних інститутів, то­му що нашою мрією є той день, коли думки й енергія кожної людини-у світі знайдуть повне самовираження у світі бурхливо розквітаючих де­мократичних країн, які співпрацюють одна з одною і живуть у мирі".

Однак, мабуть, найяскравішим вираженням оптимізму із приводу тріумфу лібералізму ста па стаття Френсіса Фукуями "Кінець історії?" "...Це століття, спочатку таке впевнене у тріумфі західної ліберальної демократії, повертається тепер, під кінець, до того, із чого почалося, - пише автор, - не до передбаченого ще недавно "кінця ідеології" або конвергенції капіталізму й соціалізму, а до незаперечної перемоги економічного й політичного лібералізму". Тріумф західної ідеї автор пов'язує з тим, "що у лібералізму не залишилося жодних життєздатних альтернатив", а пережитий історичний період є періодом завершення "ідеологічної еволюції людства й універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління". Оптимізм спостерігався й у середовищі реалістів, які розглядали крах біполярності як американ­ський тріумф і робили акцент на різкій зміні в розподілі влади у світо­вому масштабі. Чарльз Краутхаммер, наприклад, вбачає риси "однополярного моменту" у ситуації, яка склалася після закінчення холодної війни й наполягає на тому, що американська міць досягла свого апо­гею. Він акцентує відповідальність США як єдиної наддержави за під­тримку стабільності у світі й недопущення сповзання до хаосу, що мо­же принести із собою багатополярність. Багато його колег, які об'єднали свої дослідження в збірнику, присвяченому переосмислен­ню проблем безпеки, опублікованому в США в 1992 p., наполягали, що в новій ситуації однополюсного світу безпека може бути гарантована винятково військовою міццю США. Про гегемонію США наприкінці XX ст. однозначно говорить і 3. Бжезинський, націлюючи політичне ке­рівництво країни на використання переваги США для втримання конт­ролю над великою шахівницею Євразії. Г. Кіссінджер, на відміну від багатьох своїх американських колег, ту ж ситуацію після закінчення холодної війни не оцінює однозначно як однополюсний або мононаддержавний світ. "Сполучені Штати, - пише він, - насправді перебува­ють не в такому блискучому становищі, щоб в однобічному порядку диктувати глобальну міжнародну діяльність". Г. Кіссінджер убачає в новій ситуації риси, які нагадують європейську багатополюсну систему XVIII—XIX ст. Разом з тим, з його погляду, перемога США в холодній війні "покладає на них нелегку, але цілком посильну місію єдиного лі­дера в підтримці рівноваги сил у світі".

Оптимізм деяких дослідників з приводу закінчення холодної війни, поділявся далеко не всіма. "Хтось, - зауважує Дід'е Біго, - дає волю своєму песимізму', і зв'язаний він із шкодуванням за біполярним по­рядком. "Порядок, справді, малодосконалий, але все-таки це - порядок з його двома врівноважуючими одне одного таборами, терором ядер­ної загрози й непорушністю кордонів... Можна було думати, що за біпо­лярністю йтиме новий світовий порядок, але цього не відбулося. Біпо­лярність поступилася місцем роз'єднаному, розірваному, розрізненому світові...". Руйнація біполярності означає не що інше, як настання ери безладдя. Ця ідея є лейтмотивом гучної статті Джона Мірсхаймера "Назад у майбутнє". Постбіполярний світ є, на його думку, нестабільнішим і небезпечнішим тому, що цей багатополюсний світ без гальм не виключає можливості військового використання атомної зброї.

Загроза, яку малює Семюель Хантінгтон, іншого характеру: зіткнення цивілізацій, з його погляду, стане "домінуючим фактором світової політи­ки". "Я думаю, - пише він, - що у світі, який народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія й не економіка. Найважливі­ші межі, які розділяють людство, і переважні джерела конфліктів будуть визначатися культурою. Нація-держава залишиться головною діючою особою в міжнародних справах, але найбільш значущі конфлікти глоба­льної політики будуть розгортатися між націями й групами, що належать до різних цивілізацій". Вигляд світу буде формуватися взаємодією вели­ких цивілізацій, і сучасні умови роблять зіткнення цивілізацій неминучим. Захід перебуває на вершині своєї могутності, і це робить центральною віссю світової політики конфлікт між "Заходом й іншим світом". Найяск­равіший виклик західним інтересам, цінностям і потужності кидає конфуціансько-ісламський блок.

Як бачимо, картини й прогнози досить різноманітні. Що ж поєднує всі ці, на перший погляд, несумісні проекти? Події межі 90-х pp. підірвали по­зиції стратегів й акторів сфери безпеки, мінімізували роль їхніх специфіч­них знань у керуванні зовнішньою загрозою, яка була основою їхньої сим­волічної влади й соціальної легітимності. Іншими словами, відтворення або винахід нової загрози є спробою повернути собі колишній вплив і соці­альний статус, а тези, що набули популярності, мають, таким чином, най­менше відношення до цілей пізнання й пояснення соціальної дійсності й найбільше - до цілей влади й легітимізації у межах світу безпеки.

Беручи цей аргумент до уваги, не треба, однак, вважати, що названі теорії не мають стосунку до реальності. Вони часто спираються на ґрун­товний аналіз сучасного світу, а багатозначність їхніх висновків досить яскраво свідчить про те, що світ увійшов до "перехідного віку". Відправ­ним пунктом для згаданих нами досліджень найчастіше є ситуація, по­в'язана із закінченням холодної війни і кінцем ери ідеологічного проти­стояння у форматі біполярної системи. Однак у цей час ми переживаємо і кризу глибшого порядку, пов'язану із трансформацією системи в цілому. Часто ситуація визначається як загальносистемна криза, яка характери­зується якісним перетворенням системи. У цій ситуації невизначеність у наукових дослідженнях цілком зрозуміла й, можливо, навіть і необхідна: вона стимулює пошук і є ґрунтом, на якому можливо "виростання" нових концептуальних побудов.

Досить цікава в цьому змісті концепція турбулентності у світовій політиці Джеймса Н. Розенау. Другу половину XX ст. він визначає як період турбулентних змін, що зачіпають ключові параметри системи міжнародних відносин - іншими словами, міжнародна система пережи­ває період якісних змін. Сьогоднішня ситуація є біфуркацією, яка поро­джує "два світи світової політики", що функціонують за своїми власними неперетинаючими законами. Паралельно державо-центричному світу формується й вступає у свої права поліцентричний світ безлічі ак­торів. Дж. Розенау зауважує, що цей новий світ ще не такий сильний, щоб повністю витиснути традиційний світ, у якому правила гри зада­ються державними акторами. Однак ситуація кінця XX ст. уже не може визначатися в класичних категоріях Вестфальського миру. Автор за­лишає відкритим питання про те, яким буде результат пережитих нами процесів турбулентних змін.