Вступ

Головна мета мого дослідження – дати краєзнавцям, туристам, жителям нашого села і всім небайдужим хто цікавиться минулим і сучасним мого краю узагальнене дослідження про походження географічних назв прилеглих територій і місцевостей, розташованих навколо мого рідного села Луки, що знаходиться в Самбірському районі Львівської області. Як відомо, цим питанням займається наука топоніміка. Вибір цієї тематики мною не є випадковим, адже в сьогоднішній вік інформатизації, глобалізації, людей цікавлять світові проблеми і часто тому що є у них під боком не придається належної уваги.

Пізнання місцевої топоніміки у всьому її багатстві та різноманітності може служити важливим засобом виховання свідомого ставлення до навколишньої природи і свого місця в ній, пізнання рідного краю та виховання любові до нього засобом боротьби проти історичної бездуховності. Звичайно, що моя робота розрахована більше для ознайомлення з нею жителів нашого села та на моє переконання вона також буде своєрідним внеском у вивченні топонімів Прикарпаття. Тому я вважаю її актуальною на сьогоднішній час, адже географічні назви, присвоєні нашими предками, є пам’ятками їхньої мови, духовної культури, життя і побуту. Вони є дзеркалом рідного краю, яке нерозривно зв’язує нас з його минулим. Бережливе, свідоме ставлення до них є велінням часу і нашим громадським обов’язком. Моя робота є результатом пошуку, збирання та опрацювання матеріалів з топоніміки нашої місцевості та прилеглих територій. [7]

Топоніміка – наука про власні географічні назви – топоніми. Походить від грецького слова «топос» - місце і «онома» - ім’я, назва. Словом топоніміка позначають також і той фактичний матеріал, який є предметом дослідження, у нашому випадку – сукупність географічних назв мого села і навколишніх територій, тобто їх географічну номенклатуру. Розвиваючись на межі лінгвістики, географії та історії, топоніміка виступає як специфічно лінгвістична географія, що займається вивченням «розселення» топонімів на певних територіях, їх походження і значення, а також шляхів їх міграції на сусідні землі. Топоніміка тісно зв’язана з природою, населенням і господарством території і в широкому розумінні становить відділ географічної науки.[8]

У зв’язку з тим, що географічні об’єкти, особливо назви населених пунктів (ойконіми), часто перейменовуються, реконструкція старих назв вимагає історичних знань і має значний інтерес для історичної географії, яка вивчає географічні умови території в минулому, будучи важливим допоміжним методом історика й археолога.

Стійкішими є назви форм рельєфу (ороніми) та водних об’єктів (гідроніми).

Топоніми не вимагають перекладу, є спільними для всіх мов, а тому за їх допомогою можна розшифровувати інформацію, до якої втрачено всі ключі. Для географа топоніміка – невід’ємна частина географічних карт, їх своєрідна мова, джерело різноманітної інформації про географічні об’єкти. Підтвердженням є численні приклади зв’язку виникнення географічних назв з особливостями навколишнього середовища.[5]

Топоніми відбивають або відбивали природні особливості місцевості, її поверхню, рослинний і тваринний світ, корисні копалини та інші. Та не тільки географічне середовище визначає характер місцевих назв. Їх форму і зміст завжди зумовлюють суспільно – історичні чинники. Вивчення топонімів має не лише пізнавальний інтерес. Вони можуть сприяти розшукам забутих об’єктів геолого – промислового, політико – економічного, історико – археологічного та іншого значення і навіть допомогти відкрити поклади корисних копалин. Географічні назви можуть також свідчити про зміну природних умов даної місцевості.

На багатьох прикладах дослідження території переконуємось наскільки географічні назви пов’язані з особливостями місцевості, відбивають її характер, причому не лише у фізичному, а й економіко – географічному плані. Топоніміка відбиває не саме географічне середовище, а ставлення суспільства до нього. Люди відзначають в середовищі насамперед ті риси, які в даний момент часу найважливіші для неї, для її діяльності, розвитку та життя.[7]

У своїй роботі я старався розкрити історико – географічні передумови формування мікротопонімії села Луки та його околиць, показати коротку історію поселення та його фізико – географічні особливості на фоні топоніміки Передкарпаття.

1.Питання методики дослідження топонімів

Вивчення топонімії території починається із збирання фактичного матеріалу, яке може здійснюватись як шляхом відбору та опрацювання літературно – картографічних і архівних джерел, так і безпосередньо на місцевості шляхом опитування місцевих старожилів, збирання та систематизації географічних назв, зокрема мікро топонімів.

Серед топонімів будь – якої місцевості, а тим більше із розчленованим гористим рельєфом, найбільшу кількість становлять мікротопоніми – назви невеликих географічних об’єктів, так званої малої географії, що відомі лише невеликому колу місцевих жителів. Мікротопоніми мають значну наукову цінність завдяки їхній великій кількості, малій вивченості і добрій збереженості завдяки своїй маловідомості, а тому вони є мало зміненими за останній час.[6]

Мікротопоніми є найпростішим рангом географічних назв. Вони тяжіють до місцевих діалектів. Мікротопонім може перерости в топонім, передавши йому свою назву.

Важливою особливістю мікро топонімів є те, що вони виникають внаслідок стихійної народної творчості і не підлягають офіційному адміністративному впливу, а ому могли зберегти ритуальні, маєткові та інші відтінки. По них часто можна простежити історію розвитку і освоєння місцевості. [7]

Назви багатьох мікротопонімів показують місцеположення об’єкту до певних відомих орієнтирів: За могилою, За штрекою, Біля хреста, інші – присвійні, зв’язані з прізвищами та іменами колишніх чи теперішніх власників: Панське поле, Занівка. Мікротопоніми можуть вказувати на поширення деревних порід і на певні лісові промисли, зв’язані з ними: Букова гора, Дубівки, Липи.

Виробниче походження мають мікротопоніми з назвою Гумнище – від гумно – місце чи приміщення, де відбувались обмолот, провіювання та просушка зерна; Вітряк – місцевість, де колись знаходився вітровий млин. Вони можуть допомогти, уточнити відношення деяких з них до певних історичних та військових цілей: Рейтарська дорога.

Збирання мікротопонімів на місцевості є невідкладним завданням ще й тому, що у зв’язку з колективізацією старі назви полів та урочищ замінені номерами, зникають, забуваються ті, що існували раніше. Тому у мешканців старшого покоління необхідно з’ясовувати старі назви, їх походження і значення.

2.Історико – географічні передумови формування мікротопонімії села Луки та його околиць

2.1 Історія поселення.

Теперішнє село Луки об’єднує колишні два села Конюшки – Семенівські та Загір’я . Розташоване в пн. частині Самбірського району на відстані 58 км від обласного центру – м. Львова та 18 км від районного центру – м. Сам бора. Перша згадка про хутір Заньво – теперішня місцевість Занівка датується 1349 р. у грамоті короля Казимира, дарованій своєму слузі Івану на право користування ним.[2] Він знаходився поблизу теперішніх Лук і був ліквідований в післявоєнні роки. Колишня назва с. Конюшки є типовою для конюших сіл – сіл, що служили і стерегли королівське стадо, які випасалися в заплаві Дністра і Стрв’яжу. Вони широко були поширені в 15 – 16 ст. на великій території від Медики( теперішня Польща) до м. Комарно. В тих селах люди звикли не відбувати ніякої панщини, ані давати ніяких податків, мали роботу коло королівського стада. Косили траву, збирали сіно і ніяких інших обов’язків не хотіли нести.[3] В 1533 р. село і землі навколо належали до братів Конюшецьких, 1729 р. воно перейшло у власність Феліцияна Гутовського, ротмістра польських військ коронних; пізніше перейшла до Синявських, нащадків гетьмана польного, воєводи руського Миколи Синявського, графа Леліва. І в кінці ХІХ ст. власником села став граф Левицький, як виявилося – останнім. За часів володіння селом Синявських воно називалось Конюшки – Синявські. За часів Левицьких змінили назву на Конюшки – Семенівські.[10] У 1960 р. за часів радянської влади назву знову змінили на Луки, в зв’язку з тим, щоб не згадувалось колишніх його власників.

Друга частина теперішніх Лук є село Загір’я . Ця назва також є типовою для багатьох слов’янських сіл і пояснюється тим, що воно знаходилося за погордованою місцевістю на південь від основної на той час дороги стратегічного призначення – Рейтарської. Точної дати заснування села Загір’я поки що не знайдено, але на мою думку воно є набагато старшим за село Конюшки через те, що його автохтонним населенням були переважно українці, а більшість населення Конюшок становили поляки. Крім того в Загір’ї знаходилися церква, цвинтар, який тепер називають старим, попівство і школа.

В обох селах місцеві жителі активно займалися господарською діяльністю: в Конюшках добували торф, був бровар, де варили горілку, вітряк і цегельня; в Загір’ї виробляли дахівку, діяв молоко приймальний кооператив. Велася активна громадська робота: діяло спортивне товариство «Сокіл», українське товариство «Просвіта», а в Конюшках – організація польських жінок. В 1896р. в Конюшках було побудовано костел, а в 1932р. – церкву Преображення Господнього на межі Конюшок і Загір’я.