Розділ 2. Наука мудрості – філософія

Наука мудрості є не практичною, а теоретичною: мудрий знає все, хоча й не знає кожного окремого предмета; він здатний пізнати важкодосяжне для людини і навчити знаходженню причин; має не одержувати настанови, а наставляти. Мудрість бажана заради неї самої і заради пізнання, а не заради одержуваної користі. Знання про все – це передовсім знання загального, а воно найменш доступне, бо найдальше від чуттєвих сприйнять. Джерелом теоретичної мудрості і мотивом філософування є здивування. Мудрість є єдиною вільною і божественною, бо лише вона існує заради самої себе. Люди прийшли до цієї науки тоді, коли в них було вже все необхідне для задовільнення життєвих і культурних потреб. (982а4-983а23)

Історико-філософський огляд учень про начала буття. Розділ 3. Чотири причини буття та їх рецепція у стародавніх мислителів.

У цьому розділі Аристотель починає історичний аналіз учень грецьких філософів – своїх попередників про першопричини сущого. Ми знаємо тоді, коли нам відома перша причина. Стагірит говорить про чотири причини: 1) сутність буття, яка сягає поняття речі (форма); 2) матерія і субстрат, що лежить у основі матерії; 3) те, звідки походить рух (діюча причина); 4) те, заради чого існує річ (мета).

Іонійські філософи визнавали лише матеріальну причину речей: воду (Фалес), повітря (Анаксимен), вогонь(Геракліт). Потім, примушені до цього фактами, (адже випадковість виключається) філософи стали до матерії прикладувати іншу, відмінну від матерії причину руху (Емпедокл і Анаксагор). При цьому Анаксагор говорив про світотвірний Розум, і він не відділяв його від рушійної причини. Деякі ж філософи прийшли до переконання, що вся сукупність речей є нерухомою (Парменід).

(983а24-984в23)

Розділ 4. Емпедокл і атомісти.

Оскільки в природі порядок зберігається не всюди, а буває і порушений, то Емпедокл установив двояку причину: одну (Любов) – для доброго, другу (Ненависть) – для поганого. У Емпедокла також спостерігаємо вчення про чотири елементи (земля, повітря, вода, вогонь). Левкіп і Демокріт визнають началами речей наповнене (атоми) і порожнє (пустоту), виводячи різноманітність речей з форми, порядку і положення атомів, ігноруючи питання про рушійну причину. (984в24-985в22).

Розділ 5. Піфагорійці й елеати.

Піфагорійці вбачали природу речей у числах; елементи чисел – парне і непарне (невизначена і визначена природи). Начала речей вони виявляли в десятьох парах протилежностей (межа і безмежне, єдине і множинне, праве і ліве, чоловіче і жіноче, світле й темне тощо). У елеатів, які вчили про єдине і незмінне буття, Аристотель приймає те, що одні з них вважали його логічним, інші матеріальним, а Парменід до того ж давав пояснення світові людської „гадки”. Саме піфагорійці, за Аристотелем, відкрили логічну (формальну) причину, але поставилися до цього дуже поверхово. Попередні ж філософи говорили про чуттєву природу речей.

(985в23-987а29)

Розділ 6. Платон

Під впливом Геракліта Платон визнавав неможливим пізнання чуттєвих речей. Виходячи з сократівського аналізу загальних понять, він установив особливі реальності – ідеї, відмінні від чуттєвих речей, причому речі «стають причетними» до ідей. Посередині між речами й ідеями Платон розмістив «математичні речі» (числа), і елементи ідей стали елементами всіх речей. Таким чином, Платон, як зазначає Стагірит, скористався першим і другим родом причин (див. розділ 3 книги першої) (987а30-988а18)