2.Т. Мальтус про теорію вартості.

Хоча найбільший резонанс науковому світі викликала мальтузіанська теорія народонаселення, чи не найбільш плідною в теоретичній спадщині

Т. Мальтуса була теорія витрат виробництва.

Т. Мальтус не сприйняв положення А. Сміта про те, що вартість пов’язана лише з працею, заперечуючи абсолютизацію трудової вартості. Натомість він розвивав інший аспект учення свого вчителя – про те, що вартість утворюється усіма факторами виробництва. На думку Т. Мальтуса, величина вартості товару визначається витратами його виробництва, до яких він відновив матеріальні витрати та затрати живої праці. Ці ідеї були покладені в основу теорії витрат виробництва, яку згодом позитивно сприйняла більшість західних економісті. Серед її прихильників був і видатний англійський економіст ХХ ст. Дж. М. Кейнс.

Достатньо суперечливим, виходячи з теорії витрат виробництва, стало трактування Т. Мальтусом прибутку. Прибуток він визначив як надлишок вартості над витратами виробництва, який виникає не у виробництві, як стверджували А. Сміт і Д. Рікардо, а в обігу – при реалізації товарів за цінами, що перевищують витрати виробництва.

Ця сумнівна теза змусила Мальтуса шукати можливості повної реалізації виробленого продукту, що знайшло відображення в його теорії реалізації. Мальтус міркував, що робітники внаслідок низької заробітної плати не в змозі закупити всі вироблені товари, тому необхідно, щоб існували непродуктивні класи, які зможуть викупити частину продукту, в якій втілений прибуток.

Парадоксом стало те, що це помилкове твердження привело Мальтуса до правильного висновку про існування меж капіталу внаслідок недостатнього попиту. «Капіталізувати дохід тоді, коли немає достатнього попиту на продукти, - писав Мальтус, - так само безглуздо, як безглуздо заохочувати шлюби і розмноження населення, коли немає попиту на робочі руки та немає фонду для прокорму нового населення».

У цьому пункті, випередивши свій час, Мальтус кинув виклик класичній економічній теорії, яка стверджувала, що джерелом зростання багатства є ощадливість, що виробництво завжди повинно перевищувати споживання. Визнаючи ці висновки великою мірою правильними, він зазначав, що принцип ощадливості, доведений до крайнощів, підриває стимули до виробництва: «Якби кожен задовольнявся простою їжею, найскромнішим одягом і житлом, то, очевидно, і не існувало б ніяких інших видів харчів, одягу і житла…».[3,358]

Ці положення концепції Т. Мальтуса згодом розвинув Дж. М. Кейнс у своїй теорії, показавши, що нестача сукупного попиту призводить до стагнації економіки, а ощадливість, як її розуміли класики, неминуче зумовлює парадокс, зменшуючи сукупний попит і тим самим збіднюючи націю.

3. Рікардіанська теорія вартості.

Теорія вартості, як і в Сміта займала одне з центральних місць і у дослідженнях Д. Рікардо, який присвятив їй перший розділ своїх «Засад політичної економії». Тут він полемізує зі своїм великим попередником, заперечує подвійне трактування вартості Смітом, беззаперечно відстоюючи її одно факторне – трудове – походження. « Вартість товару або кількість якогось іншого товару, на яку він обмінюється, - наголошує Рікардо, - залежить від відносної кількості праці, котра необхідна для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка сплачується за цю працю». Так англійський дослідник уперше в історії економічної думки показав повну прихильність до трудової теорії вартості.

Отже, Д. Рікардо не сприйняв думку А. Сміта, за якою вартість визначається працею тільки у «примітивному стані суспільства». Завжди та всюди вартість визначається тільки працею, твердить Рікардо, і «це є абсолютним і загальним законом», тому «вартість товару прямо пропорційна кількості праці та обернено пропорційна продуктивності праці».

Як і А. Сміт, Д. Рікардо розмежовував споживну (корисність) і мінову вартість (цінність) товару, вказавши, що корисність, хоч і є необхідною основою мінової вартості, не може бути її мірилом. Тому Д. Рікардо розрізняє вартість і багатство. Багатство визначається кількістю доступних споживних вартостей (корисностей), тоді як вартість (цінність) – це мінова вартість, яка залежить не від достатку, а від важкості чи легкості виробництва.

Д. Рікардо передусім зосередився на дослідженні економічної природи мінової вартості. Насамперед він відхилив твердження А. Сміта, що вартість визначається купленою на товар працею або доходами чи витратами виробництва. Він вважав, що товари, які мають, корисність, здобувають свою мінову вартість з двох джерел: своєї рідкісної та кількісної праці, необхідної для їх виробництва. Однак вплив рідкісності на величину мінової вартості він відносив лише до невеликої групи не відтворюваних благ, якими є шедеври мистецтва і раритети – рідкісні книги, монети, антикваріат тощо. Вартість решти товарів, які обмінюються на ринку, однозначно вимірюються кількістю затраченої на їх виробництво праці.

Водночас Д. Рікардо розмежовував як «субстанцію вартості» і як «внутрішню міру вартості». Першу він назвав «абсолютною вартістю», під якою розумів уречевлену в товарі певну кількість робочого часу, а другу – «відносною вартістю», або, власне, «міновою вартістю», під якою розумів втілену в товарі працю, яка здатна «виражати споживну вартість іншого товару, обмінюючись на нього». «Відносну вартість» Д. Рікардо фактично ототожнював із ціною товару або його «ринковою вартістю». При цьому

Д. Рікардо розрізняв природну та ринкову ціни і трактував їх так само, як і А. Сміт.

Визначивши вартість працею, англійський теоретик поставив питання про те, які ж витрати праці визначають величину вартості. Він дійшов висновку, що величина вартості товару регулюється не фактично затраченою працею окремого працівника, а працею, необхідною для виробництва товару за найгірших умов. Сама постановка проблеми про розмежування індивідуальної та суспільно необхідної праці відіграла важливу роль у розвитку економічної думки і, зокрема, стосовно розробки механізму дії закону вартості.[3,361-362]

Важливо, що до вартості товару Рікардо включав не тільки вартість, створену живою працею, а й вартість капіталу, зайнятого в його виробництві. Від цього залежить і ціна товару. На ціну товару можуть впливати попит і пропозиція на ринку, але, як зазначив Рікардо, цей вплив має тимчасовий характер, тому в кінцевому підсумку ціна визначається витратами виробництва (затратами живої і уречевленої праці). Так виникло положення класичної теорії, за якими ціна товару в короткому ринковому періоді визначається співвідношенням попиту і пропозиції, а в більш тривалому періоді – витратами виробництва.

Тут позиція Рікардо не зовсім послідовна, адже визначаючи вартість витратами праці, він водночас допускав, що в її створенні бере участь і капітал. Англійський дослідник дотримувався трудової теорії вартості насамперед тому, що вона була зручним наближенням до реальності в короткі проміжки часу, коли трудові витрати становлять основну частину усіх витрат. Однак у тривалому періоді зростає значення інших витрат, але Рікардо не акцентував на цьому увагу.