6.2.4. Нормативи гранично допустимого рівня радіаційного впливу
Гранична доза (ГД) - гігієнічний норматив для осіб, які не працюють з джерелами іонізуючого випромінювання безпосередньо, але за умов проживання або розміщення робочих місць можуть уражатися ним.
Особливе місце серед нормативів стану навколишнього середовища займає гранично допустимий рівень радіоактивного впливу. Цей норматив встановлюється службою санітарно-епідеміологічного контролю у величинах, які не повинні становити загрозу для здоров'я людини, його генетичного фонду. До них відносяться ядерні випробовування, атомні реактори (встановлені на електростанціях, підводних човнах і криголамах), радіоактивні матеріали (які використовуються підприємствами, установами, організаціями, громадянами).
Природне (космічне і земне) випромінювання, хоча і дає близько 4/5 всієї середньорічної еквівалентної дози опромінення, розсіяне в часі.
Серед джерел штучного радіоактивного випромінювання виділяється також медична апаратура, пристрої та побутова техніка. За умови дотримання правил користування і зберігання, вони не створюють загрози.
Прийняті нормативи були розроблені на основі рекомендації Міжнародної комісії з радіологічного захисту і схвалені національною комісією з радіаційної безпеки при колишньому Мінздраві СРСР. З них діючими є: Норми радіаційної безпеки НРБ - 76/87, Основні санітарні правила ОСП 72/87, Санітарні норми проектування СН-254-71.
З точки зору потужності й часу отриманої дози опромінення і його типу, всі особи, що піддаються опроміненню, діляться на три групи:
група А: до неї відносяться всі, хто постійно або тимчасово працював безпосередньо із джерелом радіоактивного впливу (оператори атомних електростанцій, учені фізики-атомники, моряки атомних криголамів, атомних підводних човнів);
група Б: до неї відносяться громадяни, які за умовами проживання або розміщення можуть постраждати від радіоактивного забруднення;
група В: до неї відноситься вся інша частина населення.
Гранично допустима норма опромінення для групи А за календарний рік встановлена 5 бер, для групи Б - 0,5 бер у рік.
Пристрої для виявлення й виміру іонізуючих випромінювань за своїм призначенням поділяються на дозиметри, радіометри, спектрометри.
Універсальні пристрої поєднують функції всіх трьох видів.
Залежно від об'єму й характеру контролю пристрої можуть бути:
індивідуального контролю;
групового контролю (переносні);
стаціонарні;
установки для неперервного дистанційного дозиметричного контролю.
Сьогодні найпоширеніші побутові прилади для контролю рівня випромінювання “Белла”, “Пошук”, “Сосна”, “Прип'ять”, які можуть бути рекомендовані для населення.
6.3. Господарсько-виробничі нормативи якості
До господарська виробничих нормативів якості відносять:
гранично допустимі або тимчасово погоджені норми викидів в атмосферу шкідливих речовин (ГДВ, ТПВ);
гранично допустимі або тимчасово погоджені норми скиду у поверхневі води (ГДС, ТПС);
гранично допустимі навантаження відходів виробництва на землі та ґрунти (ГДВ) тощо;
гранично допустимі норми та ліміти щодо вилучення та відновлення природних ресурсів, що випливають з необхідності підтримання рівноваги в природному середовищі;
нормативи на санітарно-захисні зони та смуги.
Гранично допустимий скид (ГДС) - науково-технічний норматив - маса речовини у стічних водах, максимально допустима для відведення з встановленим режимом у даному пункті водного об'єкта за одиницю часу з метою забезпечення норм якості води у контрольному пункті; ГДС - ліміт витрати стічних вод та концентрації домішок, які у них містяться.
Значення ГДС визначається для всіх категорій водокористування за основними шкідливими речовинами:
,
г/с (5)
де СГДС – гранично допустима до скиду концентрація забруднюючих речовин; Q СТ – витрата стічних вод, м3/с. Підприємства повинні погоджувати об'єми скидів у поверхневі води з місцевими органами охорони природи і затверджувати у виді “Проекту ГДС”.
Навколо водозабору або іншого джерела водопостачання влаштовуються зони санітарної охорони, в яких встановлюється особливий режим охорони вод від забруднення хімічними речовинами та шкідливими біологічними організмами, а також стічними водами і на яких заборонена або обмежена господарська діяльність.
Зона санітарної охорони поділяється на три підзони.
Перша підзона — суворого режиму з огородженнями, а інколи і зі спеціальною охороною. Ця зона обсаджується лісовими насадженнями, тут забороняється будувати, випасати худобу, будь-який вид діяльності, котрий може зумовити забруднення води.
Друга підзона має обмеження за видами діяльності, що спричиняють забруднення, здатні проникнути у водозабір; у ній забороняється розташовувати склади паливно-мастильних матеріалів (ПММ), тваринницькі ферми, застосовувати добрива.
Третя підзона — попереджувальна. У ній також обмежуються види діяльності, що викликають забруднення води.
Для запобігання й зниження забруднення атмосферного повітря вводяться нормативи безпосередньо на величину викиду (екологічні нормативи). Нормування викидів шкідливих речовин в атмосферу звичайно роблять за наступними показниками:
- ГДК у точці викиду (наприклад, в гирлі димаря, у вентиляційному отворі труби), мг/м3;
- гранично допустимий викид (ГДВ), г/с;
- тимчасово погоджений викид (ТПВ), г/с.
Гранично допустимий викид (ГДВ) - кількість шкідливих речовин, що не дозволяється перевищувати при викиді в атмосферу за одиницю часу. ГДВ установлюється з таким розрахунком, що викиди шкідливих речовин від даного джерела або від сукупності джерел підприємств з урахуванням перспективи розвитку промислових підприємств і розсіювання шкідливих речовин в атмосфері, не створять приземну концентрацію шкідливих речовин, що перевищує ГДК для населення, тваринного і рослинного світу, тобто необхідне виконання умови
(6).
Одиниці виміру ГДС - г/с, т/г.