22. Поняття та правова природа договору дарування. Правова природа дарування.

Характеристика дарування.

Розвиток інституту дарування.

Віднесення дарування до односторонніх угод.

Договір дарування.

 

        Недостатня врегульованість відносин з приводу безоплатної передачі майна у власність у чинному Цивільному кодексі УРСР є, очевидно, результатом недооцінки законодавцем та вітчизняною наукою цивільного права важливості правового інституту дарування.

    Така «непопулярність» дарування як об’єкту наукових досліджень, зумовлюється, насамперед, маловживаністю (поширення, як правило, у сімейних, родинних відносинах)[5], безоплатністю - невідповідністю принципу еквівалентності в цивільному праві (односторонній рух вартості від дарівника до обдарованого)[6], постійним недотриманням як простої письмової, так і нотаріальної форми договору (що, безперечно, є наслідком звичаєвого (побутового) порядку відчуження майна на користь інших осіб).

        Дарування є одним з найстаріших інститутів цивільного права. Так, формування інституту дарування в римському праві, як підстави виникнення права власності розпочалось в період республіки (V-I ст.до н.е.). Хоча тут воно розглядалось радше як одностороння угода, оскільки саме вчення про дарування розміщали у загальній частині цивільного права. Винятки стосувались обіцянків дарунку, якщо вони здійснювались у формі стипуляції, тоді можна було б угледіти елементи консенсуальності угоди – договору. Основа сучасних положень щодо предмету та ознак дарування закладена у творах видатних дореволюційних вчених-цивілістів Мейера Д.І., Шершеневича Г.Ф., Грімма Д.Д., Дністрянського Станіслава[7]. Цікаво, що дані автори по-різному розглядали дарування і його місце в системі цивільного права. Так, наприклад, Д.І. Мейер та Д.Д. Грімм інститут дарування розміщали у загальній частині, хоча перший відносив дарування до розділу «майнові права» (зокрема, як  спосіб набуття майнового права), а інший – у контексті римського приватного права, взагалі виділяв особливе (курсив Авт.) «вчення про дарування» при загальних положеннях про угоди.

        Розлянемо детальніше причини віднесення дарування як до способу набуття майнових прав, так і до односторонніх угод.

1. Д.І.Мейер відносив категорію “майнове право”[8] до числа об’єктів цивільних прав (що у світлі Проекту ЦК порушує складне теоретичне питання стосовно поняття об’єкту зобов’язання[9]). Відповідно, дарування виступає як спосіб “відчуження права”[10] (конструкція переходу не речі, а права на неї). Для дарування  характерними є такі риси :

Дарівник позбавляється якого-небудь майнового права при житті (дарування на випадок смерті Мейер вважав звичайним заповітом). Немає необхідності, щоб відчуження права з його набуттям були рівноцінними для контрагентів : “подароване” майнове право може бути “більш важливе” для особи обдарованої, ніж для дарівника – потребується лише сам факт відчуження. Обдарована особа набуває право, якого у неї перед цим не було – вона збагачується. Без набуття права, без розширення сфери майнових прав особи – немає й дарування. Дарування представляє собою безеквівалентне набуття права однією особою внаслідок його відчуження  іншою.

2. Основною причиною віднесення дарування до односторонніх угод слугувала сама наявність у римському праві інституту дарування на випадок смерті (одностороннє волевиявлення дарівника). Д.Д.Грімм зазначав: «Питання про місце вчення про дарування (donatio) в системі римського права до цієї пори вирішується по-різному. Одні вчені викладають це вчення в загальній частині, інші включають його у зобов’язальне право. Без сумніву одне, що вчення про дарування має досить загальне значення, що значна кількість різноманітних юридичних угод можуть слугувати засобом для надання  однією особою безоплатної користі (вигоди) іншій, що дарування може бути здійснено не тільки у формі обіцянки подарунку, але й шляхом безпосередньої передачі подарунку (дарунку, дару) однією особою іншій, що дарування зустрічається не тільки inter vivos (серед живих – Авт.), а й  mortis causa (з приводу смерті – Авт.); у зв’язку з усім цим пропонується викласти основні начала дарування у зв’язку з загальним вченням про юридичні угоди[11]».

    Дарування Д.Д. Грімм розрізняв у широкому і вузькому розумінні. Даруванням в широкому розумінні він називав будь-яке надання («доставление») особою безоплатної користі (вигоди) іншій, оскільки це здійснюється по добрій волі без будь-якого  обов’язку, хоча б навіть це не призвело за собою зменшення майна дарівника.   Дарування ж у вузькому розумінні – таке добровільне надання безоплатної («безвозмездной») користі (вигоди) однією особою іншій,  яке передбачає  зменшення власного майна дарівника[12]. Різниця між широким та вузьким розумінням дарування полягає в тому, що в римському праві обмеження стосувались лише дарування у вузькому розумінні (обмеження свободи дарування  між подружжям).

    Дарування у римському приватному праві передбачалось у формах :

А) Dando - дарівник безпосередньо передає які-небудь об’єкти або встановлює які-небудь речові права, наприклад узуфрукт на користь обдарованого.

В) Promittendo -  дарівник обіцяє передати в майбутньому яку-небудь річ або встановити яке-небудь право на користь обдарованого.

С) Liberando - дарівник прощає обдарованому борг або відмовляється від якого-небудь речового права на користь обдарованого.

    Як особливі види дарування передбачались:

А) Donatio remuneratoria - дарування за особливу послугу, віддяка (особливо за рятування життя ). 

В) Donatio sub modo - дарування з покладенням на обдарованого обов’язку що-небудь виконати; невиконання такого наказу дає дарівнику альтернативне право вимагати виконання його або повернення дарунку (дарування під умовою).

С) Дарування всього майна або його частини. Використання дарівником у майбутньому частини від подарованого (цесія зі сторони обдарованого стосовно дарівника). Таке дарування не створює універсального правонаступництва[13].

    Для того, щоб з’ясувати належність дарування до односторонніх угод чи до договорів на наш погляд необхідно відповісти на запитання : яка фактична дія (завершена) у процесі здійснення дарування є більш юридично значимою (у розумінні настання позитивних юридичних наслідків для сторін угоди, тобто реалізація права власника на вільне розпорядження своїм майном і перехід права власності на це майно від однієї особи до іншої) – дії (правомірні) дарівника по безоплатному відчуженню майна чи дії обдарованого по прийняттю дарунку (майна у власність), іншими словами – що визнати юридичним фактом – сам факт безоплатного відчуження майна чи разом з прийняттям майна обдарованим ? Відповідь на це запитання має важливе практичне значення : для визначення моменту виникнення права власності; визначення правового режиму майна.

            Використовуючи теорію «юридичного складу» О.А. Красавчикова[14] акт вчинення дарування слід розглядати як “складний юридичний склад («сложный юридический состав») – сукупність фактів, між якими існує пряма залежність[15]”. Необхідність прийняття дарунку обдарованим є завершальною цеглиною у конструкції дарування, що і визначає його зобов’язальний (договірний) характер[16]. Одна тільки угода про передання речі в дар сама по собі ніяких правових наслідків не передбачає і правовим захистом не користується[17].

    Прибічник договірного характеру дарування Г.Ф. Шершеневич вказував: “Дарування – це угода, що грунтується на взаємній згоді, а не на волі одного дарівника. До прийняття пропонованого дарунку особою, яку одаровують, дарування немає сили. Тому дарування призначається договором[18]”. Саме зустрічне позитивне волевиявлення обдарованого перетворює дарування в договір, що відрізняє його, наприклад, від заповіту, де не є потрібною згода одержувача при здійсненні цієї односторонньої угоди[19]. Немає згоди обдарованого на отримання дару, або немає бажання дарівника на безкоштовну передачу речі, немає і договору дарування. Іншими словами, “… зобов’язально-правовий договір дарування має нетиповий зміст: він не передбачає обов’язка дарівника здійснити виконання, а лише як угоду про безоплатність супроджує акт надання речі обдарованому… В цьому випадку треба розрізняти угоду між дарівником і обдарованим про безоплатність надання і безпосередньо…акт надання[20]”.

Таким чином, ми з’ясували договірну природу інституту дарування у цивільному праві.