4. Видатки місцевих бюджетів.

Видатки місцевих бюджетів відіграють важливу роль у соціально-економічному розвитку суспільства. Оскільки місцеві органи самоврядування покликані вирішувати локальні проблеми, що безпосередньо пов´язані з виконанням суспільних функцій у формі надання соціальних послуг та сприяння підвищенню життєвого рівня населення, то склад і структура видатків місцевих бюджетів відображають соціальну спрямованість. Видатки місцевих бюджетів на соціально-культурні заходи включають витрати на освіту, охорону здоров´я, соціальний захист і соціальне забезпечення населення, культуру і мистецтво, фізичну культуру і спорт. Обсяг цих видатків щорічно збільшується. Протягом 2000—2003 pp. витрати місцевих бюджетів на соціально-культурні заходи зросли більше ніж у два рази (з 11490,4 млн. грн.. у 2000 р. до 24143,4 млн. грн.. у 2003 р.) У структурі місцевих бюджетів частка витрат на соціально-культурні заходи у 2000 р. становила 67,6%, у 2001 р. - 72,7%, у 2002 p.- 79,1% і у 2003 р. - 76%.

З місцевих бюджетів виділяються значні кошти на фінансування місцевого господарства. Вони включають фінансування витрат на житлове будівництво, водопостачання, каналізацію, освітлення, благоустрій міст і селищ тощо.

Видатки місцевих бюджетів включають бюджетні призначення, встановлені рішенням про місцевий бюджет, на конкретні цілі, пов´язані з реалізацією програм за переліком, визначеним Бюджетним кодексом.

Усі видатки поділяються на такі групи:

Перша група — видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найбільш наближено до споживачів. Ці видатки здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об´єднань.

Друга група — видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для громадян України. Вони здійснюються з бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення, а також районних бюджетів.

Третя група — видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Ці видатки здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів.

Видатки всіх трьох груп здійснюються із бюджетів міст Києва та Севастополя.

До видатків першої групи, які здійснюються з бюджетів сіл, селиш, міст районного значення та їх об´єднань і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) органи місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення;

2) освіту: дошкільну освіту; загальну середню освіту (школи-дитячі садки);

3) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти);

4) сільські, селищні та міські палаци культури, клуби та бібліотеки.

До видатків другої групи, які здійснюються з районних бюджетів і бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на такі заходи:

1) державне управління: органи місцевого самоврядування міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення; органи місцевого самоврядування районного значення;

2) освіту:

а) дошкільну освіту (у містах республіканського значення Автономної Республіки Крим і містах обласного значення);

б) загальну середню освіту: загальноосвітні навчальні заклади, у тому числі: школи-дитячі садки (для міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, вечірні (змінні) школи;

в) заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячі будинки (уразі, якщо не менше 70% кількості учнів загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для Дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячих будинків формується на території відповідного міста чи району), дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім´ї, допомога на дітей, які пе­ребувають під опікою і піклуванням; г) інші державні освітні програми;

3) охорону здоров´я:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклініки та амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки);

б) програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров´я й заходи щодо санітарної освіти);

4) соціальний захист і соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального забезпечення: притулки для не повнолітніх (у разі, якщо не менше 70% кількості дітей, які перебувають у цих закладах, формується на території відповідного міста чи району), територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому;

б) державні програми соціального захисту: пільги ветеранам війни і праці, допомога сім´ям із дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

5) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

6) районні та міські програми і заходи щодо реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім´ї;

7) державні культурно-освітні й театрально-видовищні програми (театри, бібліотеки, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школи естетичного виховання дітей);

8) державні програми розвитку фізичної культури і спорту: утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів (крім шкіл республіканського значення Автономної Республіки Крим і обласного значення), заходи щодо фізичної культури і спорту та фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості й спортивних споруд місцевого значення.

До видатків третьої групи, які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) державне управління;

2) представницьку і виконавчу владу Автономної Республіки Крим;

3) обласні ради;

4) освіту:

а) загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації: спеціальні загальноосвітні навчальні заклади для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, санаторні школи-інтернати; загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячі будинки (крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені батьківського піклування, дитячих будинків та дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей);

б) заклади професійно-технічної освіти, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим і виконують державне замовлення;

в) вищу освіту (вищі заклади освіти І, II, III та IV рівнів акредитації, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим і спільній власності територіальних громад);

г) післядипломну освіту (інститути післядипломної освіти вчителів і центри й заходи щодо підвищення кваліфікації державних службовців місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, постійно діючі курси (центри) підвищення кваліфікації працівників соціально-культурної сфери та агропромислового комплексу, що перебувають у комунальній власності);

д) інші державні освітні програми;

5) охорону здоров´я:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні республіканського значення Автономної Республіки Крим та обласного значення);

6) спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні, Центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові);

в) санаторно-курортну допомогу (санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації);

г) інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров´я і заходи санітарної освіти, інші програми і заходи);

6) соціальний захист і соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального захисту та соціального забезпечення: допомога по догляду за інвалідами І чи II групи внаслідок психічного розладу; адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім´ям; виплати компенсації реабілітованим; дитячі будинки-інтернати; навчання й трудове влаштування інвалідів; будинки-інтернати для старих та інвалідів; будинки-інтернати для дітей-інвалідів; центри з нарахування пенсій; притулки для неповнолітніх;

б) республіканські Автономної Республіки Крим і обласні програми й заходи щодо реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім´ї;

в) інші державні соціальні програми;

7) культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (республіканські Автономної Республіки Крим та обласні бібліотеки, музеї та виставки);

б) державні театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи та ансамблі, театри, палаци і будинки культури республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення, інші заклади та заходи у галузі мистецтва);

в) інші державні культурно-мистецькі програми;

8) фізичну культуру і спорт:

а) державні програми з розвитку фізичної культури і спорту (навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, заходи з фізичної культури і спорту республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення);

б) державні програми з інвалідного спорту і реабілітації (республіканський Автономної Республіки Крим та обласні центри з інвалідного спорту, дитячо-юнацькі спортивні школи інвалідів і спеціалізовані спортивні школи параолімпійського резерву; проведення навчально-тренувальних зборів і змагань з інвалідного спорту республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення).

До видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1) місцеву пожежну охорону;

2) позашкільну освіту;

3) соціальний захист і соціальне забезпечення:

а) програми місцевого значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім´ї;

б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення;

4) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;

5) культурно-мистецькі програми місцевого значення;

6) програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації місцевого значення;

7) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту;

8) типове проектування, реставрацію та охорону пам´яток архітектури місцевого значення;

9) транспорт, дорожнє господарство:

а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішеннями органів місцевого самоврядування;

б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (в тому числі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційними підрозділами);

в) будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання доріг місцевого значення.

10) заходи щодо організації рятування на воді;

11) обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;

12) програми природоохоронних заходів місцевого значення;

13) управління комунальним майном;

14) регулювання земельних відносин;

15) інші програми, затверджені відповідною радою згідно із законом.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об´єднувати на договірних засадах кошти відповідних бюджетів для виконання власних повноважень.

Міські (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) й районні ради можуть передати видатки на виконання всіх або частини власних повноважень Верховній Раді Автономної Республіки Крим чи обласній раді з передачею відповідних коштів до бюджету Автономної Республіки Крим чи до обласного бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту.

Сільські, селищні та міські (міст районного значення) ради можуть передавати видатки на виконання всіх або частини власних повноважень районній раді чи раді іншої територіальної громади з передачею коштів до відповідного бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту.

Передача видатків здійснюється за спільним рішенням відповідних рад на договірних засадах. Усі угоди про передачу видатків укладаються до 1 серпня року, що передує плановому.

Передача прав на здійснення видатків на виконання делегованих державних повноважень до бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об´єднань може здійснюватися за рішеннями районної або міської (міст республіканського Автономної Республіки Крим чи міст обласного значення) ради з відповідними коштами у вигляді міжбюджетного трансферту.

Міські (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) ради можуть передати частину видатків на виконання делегованих державних повноважень районній раді з відповідними коштами районному бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту. Районні ради можуть передавати частину видатків на виконання делегованих державних повноважень міській раді (міста республіканського Автономної Республіки Крим та міста обласного значення) з відповідними коштами міському бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту. Ця передача здійснюється на підставі спільних рішень відповідних рад і укладення договору.

Якщо інше не визначено договором, обсяг переданих коштів на виконання делегованих державних повноважень має бути пропорційний частці користувачів зазначеними послугами у повній вартості цих послуг, розрахованих за фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості для органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, який передає ці повноваження. Якщо на території міста (республіканського Автономної Республіки Крим чи міста обласного значення) чи району недостатньо бюджет­них установ, які забезпечують надання послуг в обсязі, визначеному фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості, обчислений обсяг видатків на фінансування цих послуг враховується при визначенні міжбюджетного трансферту бюджету, з якого утримуються бюджетні установи, що надають ці послуги.

У сучасних умовах соціально-економічного розвитку країни особливо актуальна проблема прозорості і зрозумілості бюджету для громадян та підвищення якості надання державних послуг. Важливим засобом, що дає можливість ефективніше й прозоріше використовувати бюджетні фінансові ресурси, є програмно-цільовий метод формування бюджету. Особливість цього методу полягає у формуванні бюджету за програмами, зосередженні на результатах, стратегічному підході у плануванні, посиленні відповідальності при виконанні програм, обґрунтованості та аналізі бюджетних рішень, прозорості у фінансуванні заходів за рахунок бюджетних фінансових ресурсів.

Процес формування бюджету за програмно-цільовим методом починається з окреслення проблем, що підлягають розв´язанню (кількість дітей, яких необхідно охопити освітою; кількість пацієнтів, яких треба полікувати; види транспорту, які треба забезпечити тощо). Для розв´язання кожної проблеми окремо створюються відповідні програми і на їх підставі здійснюється формування бюджету. Кінцевою метою фінансування установ і конкретних заходів є реалізація програм, спрямованих на розв´язання визначених проблем.

Програмно-цільовий метод передбачає також, що при прийнятті рішень щодо використання грошових коштів враховуються такі аспекти, як підвищення корисності програми, зниження витрат на функціонування органів місцевого самоврядування, якісне надання соціальних послуг та підвищення добробуту в цілому. Найважливішими складовими програмно-цільового методу є:

- складання бюджетних програм і підпрограм;

- стратегічне планування;

- доходи й видатки: прогноз, оцінка і визначення повноважень;

- аналіз, оцінка і моніторинг програм;

- прозорість бюджетного процесу та участь широких верств населення у ньому.

Реалізація бюджетної політики соціально-економічного розвитку вимагає переходу на програмно-цільовий метод формування місцевих бюджетів. Останнє зумовлено ще й тим, що недостатньо ефективне використання бюджетних коштів та поліпшення якості надання державних послуг є назрілою проблемою, особливо в умовах нестачі бюджетних коштів.

5.

Основною метою діяльності будь-якого комерційного підприємства його згідно з визначенням є отримання прибутку. Вирішення питань розвитку території, а також питань соціального характеру не є основним завданням комерційної організації.

Однак в останні десятиліття у світовій економічній теорії та практиці набула визнання концепція соціальної спрямованості підприємництва та соціальної відповідальності підприємств. У реформованої російській економіці вона набуває особливої ​​актуальності. Її суть зводиться до того, що підприємництво не обмежується економічною метою - отримання прибутку, а враховує соціальні фактори впливу виробничої сфери на працівників, містоутворюючу роль підприємства, соціальну роль суспільства в цілому. Відповідно до цієї концепції роботодавці несуть соціальну відповідальність перед своїми працівниками і сприяють досягненню рівноваги між економічними і соціальними інтересами території.

У сучасних умовах інтенсивного переходу до ринкових відносин стабільний соціально-економічний розвиток території виступає головним показником ступеня розвитку не тільки комерційних організацій, а й ступінь цивілізованості держави і суспільства в цілому. Соціальна інфраструктура є найважливішою сферою життєзабезпечення населення, «джерелом і основою розвитку людського капіталу». Саме тому, в умовах конкуренції між роботодавцями за висококваліфіковані кадри частина фінансових ресурсів багатьох, особливо великих підприємств, спрямовується на соціальні програми, орієнтовані на працівників і членів їх сімей. Адже не можливо забезпечити поступальний розвиток, не вкладаючи коштів у розвиток охорони здоров'я, освіти, культури, житлово-комунального комплексу та інших галузей цієї сфери.

Таким чином, найважливішою складовою частиною фінансового забезпечення населених місць, розвитку та утримання в них виробничої і соціальної інфраструктури є кошти підприємств і господарських організацій.

Головним джерелом формування коштів підприємств, призначених для соціально-побутової інфраструктури, є їх прибуток. З прибутку, який залишається в розпорядженні підприємств, формуються цільові фонди. За рахунок коштів цих фондів підприємства мають можливість задовольняти колективні потреби в житлі, соціально-культурних і побутових послугах.

Перш за все, це стосується фонду споживання, який використовується на соціальний розвиток і соціальні потреби. За рахунок нього фінансуються витрати по експлуатації об'єктів соціально-побутового призначення, що перебувають на балансі підприємства, будівництво об'єктів невиробничого призначення, проведення оздоровчих та культурно-масових заходів, здійснюється виплата деяких спеціальних премій, надання матеріальної допомоги, доплата до пенсій, компенсація подорожчання вартості харчування в їдальнях та буфетах тощо.

Значний обсяг фінансових ресурсів підприємств спрямовується на утримання підвідомчих їм об'єктів житлово-комунального та культурно-побутового призначення. У відомчому підпорядкуванні знаходяться житловий фонд, комунальні підприємства, дитячі дошкільні установи, піонерські табори, будинки відпочинку, санаторії і так дав е е. За рахунок прибутку промислових, будівельних, транспортних та інших підприємств здійснюється покриття збитків відомчого житлово-комунального господарства і витрат на утримання соціально-культурних установ.

Розвиток у міських поселеннях промисловості супроводжується, як правило, зростанням числа їх жителів. І те, і інше веде до збільшення навантаження на міські комунікації, що вимагає їх реконструкції і збільшення експлуатаційних витрат. Однак територіальні органи влади не завжди мають для цього необхідними ресурсами. Все це змушує їх звертатися за допомогою до підприємств, що знаходяться на підвідомчій їм території. Підприємства виділяють матеріальні, фінансові та трудові ресурси на загальноміські заходи.

Керівники підприємств самі розуміють, що нормальна робота їх підприємств, рівень продуктивності праці і т. д. в значній мірі залежать від стану соціальної інфраструктури міста. Тому промислові підприємства беруть на себе турботи по прокладці та підтримання доріг і тротуарів вздовж своїх об'єктів, освітлення та озеленення прилеглих до них територій, ремонтують транспортні та водопровідно-каналізаційні та інші комунікації. У багатьох містах для координації такої допомоги створені ради директорів підприємств, на яких вирішується питання про внесок кожного підприємства у фінансування загальноміських заходів.

В останні десятиліття в практику господарської роботи на місцях широко впроваджується метод пайової участі підприємств у створенні об'єктів інфраструктури. Така форма участі засобів відомств викликана зростанням потреби в інфраструктурі, підвищенням її технічної оснащеності, недостатністю коштів у деяких підприємств для спорудження окремих інфраструктурних об'єктів. Наприклад, в містах вже неможливе будівництво невеликих житлових будинків. Раніше фінансування будівництва таких будинків було посильно багатьом, у тому числі і дрібним підприємствам. Сучасні об'єкти соціально-побутової інфраструктури не тільки значні за потужністю, але і вимагають складного інженерно-технічного оснащення, що вже непосильно для окремих підприємств-зайстройщіков.

Виходом з такого становища стало об'єднання на пайових засадах коштів підприємств для будівництва об'єктів інфраструктури. Все частіше кошти підприємств стали об'єднуватися із засобами територіальних бюджетів. Така форма використання коштів підприємств прогресивна і перспективна. Вона сприяє кооперації ресурсів відомств та місцевих органів влади, більш раціонального їх використання, комплексності забудови міських масивів, більш швидкому досягненню економічного і соціального ефекту від вкладених коштів.

Разом з тим треба відзначити, що в умовах становлення ринкових відносин та економічної кризи багато комерційні підприємства з метою зниження собівартості своєї продукції і підвищення конкурентоспроможності пішли по шляху не тільки скорочення виділення коштів на загальнорегіональними заходи, а й відмови від підвідомчих об'єктів соціально-культурного та комунально -побутового призначення. А це посилює навантаження на місцеві бюджети з утримання і розвитку соціальної інфраструктури.

Слід вважати, що після виходу країни з економічної кризи, із зміцненням фінансового стану комерційних організацій вони, з метою соціальної захищеності своїх трудових колективів і поліпшення умов проживання їх у населених пунктах, будуть збільшувати виділення коштів на соціальну інфраструктуру і здійснення загальнорегіональними заходів. Все це призведе знову до підвищення значення засобів господарюючих суб'єктів у територіальних фінансах.

Однак далеко не всі, господарюючі суб'єкти здатні безпосередньо мати значний вплив на розвиток території (особливо це стосується невеликих підприємств). Проблема посилюється фактично повною відсутністю будь-якої законодавчої бази регулюючої і зобов'язує комерційні організації брати участь в розвитку території. Крім того, багато невеликих підприємств просто не можуть надавати скільки-небудь істотного впливу на соціально-економічний розвиток регіону. На сучасному ж етапі, коли весь світ зіткнувся з несприятливими наслідками фінансової кризи, навіть найбільш великі містоутворюючі підприємства часто не справляються зі своїми завданнями щодо забезпечення сталого соціально-економічного розвитку регіонів і міст. Як вже було сказано раніше, далеко не всі комерційні підприємства здатні безпосередньо впливати на соціально-економічний розвиток регіону. Однак це не означає повної відсутності непрямого впливу. Такий вплив проявляється, перш за все, в ті податки, які сплачує господарюючий суб'єкт і які надходять до федерального регіональний та місцевий бюджети. Частина цих коштів у подальшому може використовуватися на розвиток території.

Система оподаткування підприємств, таким чином, певною мірою здатна впливати на розвиток регіону. При цьому вона повинна вирішувати певні завдання: сприяти діловій активності підприємців, зростання виробництва і підвищення зацікавленості працівників у результатах праці; спонукати підприємства ефективно використовувати основні виробничі фонди, мінімізувати виробничі запаси скорочувати невиробничі витрати; забезпечувати формування доходів бюджетів в обсязі, достатньому для фінансування витрат.

Якщо всі підприємства, як правило, виступають платниками податків до бюджету, то тільки деякі з них отримують з бюджету дотації і асигнування на капітальні вкладення.

Деяка роль підприємств у забезпеченні розвитку регіону може виявлятися також у використанні деяких фінансових ресурсів на благодійні цілі. Засоби організацій передаються дитячим будинкам, інтернатам, установам охорони здоров'я, також здійснюється підтримка закладів культури, мистецтва, науки та освіти.

Про соціальний ролі комерційних організацій у забезпеченні розвитку регіонів у сучасному російському суспільстві існують різні, навіть самі суперечливі думки: одні кажуть, що це наша надія, без них нічого не вийде, саме вони виведуть Росію з кризи, інші, що всі підприємства ставлять на чільне кута отримання максимально високого прибутку і на рішення різних соціально-економічних завдань, спрямованих на якнайшвидший вихід регіону з кризи, вони просто не звертають уваги. Різноманіття точок зору свідчить про те, що соціально-економічна роль підприємств у нашій країні ще не визначилася з достатньою ясністю.

Для сучасного російського суспільства особливо важливо, щоб національний капітал зайняв гідне місце у розвитку вітчизняної економіки, щоб він служив інтересам народу і держави, сприяв зміцненню соціального миру та партнерства, дбав про поліпшення життя і праці, тобто необхідно, щоб він проявляв соціальну відповідальність, яка є однією з найважливіших функцій бізнесу, а також передбачає самовдосконалення господарюючих суб'єктів, підвищення їх професійного, культурного і духовного рівня. Важливо розуміння того, що якість продуктивності праці, благополуччя самого підприємця і підприємства безпосередньо залежить від благополуччя тієї території, на якій знаходиться господарюючий суб'єкт, від рівня благополуччя членів суспільства.

Комерційний успіх будь-якого підприємства залежить від людей, його успішна діяльність безпосередньо пов'язана з ретельно продуманою соціальною політикою, що дозволяє зберігати на хорошому рівні взаємодія з трудовим колективом і з муніципалітетом міста.

Враховуючи, що витрати на розвиток території та утримання соціальної сфери здатні знизити інвестиційну привабливість господарюючого суб'єкта та погіршити її становище в умовах зростаючої внутрішньої конкуренції, найбільш великими підприємствами вибирається шлях формування адресних соціальних програм - програм «нового покоління». Рішення задач ототожнення особистих цілей працівника з цілями підприємства - головна мета соціальної політики. У сучасних кризових умовах скорочення витрат підприємств на забезпечення розвитку регіонів, а також соціальної сфери комерційних організацій при низькій заробітній платі і недостатньою ресурсній базі регіональних і місцевих бюджетів відбувається істотний розрив між фінансовими потребами соціальної сфери і реальними можливостями її фінансування.

Найбільш прийнятним у сучасних умовах при цьому є підхід, заснований на партнерстві комерційних підприємств і державних і муніципальних органів влади в забезпеченні стабільного розвитку територій.

Для підвищення ролі вітчизняних підприємств у розвитку регіонів, а також соціальної відповідальності господарюючих суб'єктів необхідно вирішити ряд завдань. До числа найбільш важливих з них відносяться, перш за все, зміна ставлення держави і суспільства до підприємництва і його представникам, зміна відносини господарюючих суб'єктів до фінансування різного роду соціальних програм (підприємство повинно орієнтуватися не лише на отримання прибутку, але й на здійснення соціально-значущих програм ), а також спільна участь комерційних організацій та органів влади різного рівня в забезпеченні розвитку території.

6.

Ще одна сфера, де органи місцевого самоврядування мають певне коло прав і повноважень – це позабюджетні, валютні та інші цільові фонди.

Згідно зі статтею 63 Закону органи місцевого самоврядування отримали право мати позабюджетні цільові, у тому числі валютні кошти. Ці кошти знаходяться на спеціальних рахунках в установах банків.

Органи місцевого самоврядування мають право самостійно затверджувати положення, за якими визначається порядок формування та використання позабюджетних коштів. Такі положення затверджуються відповідними місцевими радами.

Утворення окремих позабюджетних цільових фондів на місцевому рівні передбачено законодавством про зайнятість населення, про приватизацію, про фінансування шляхових робіт, про охорону навколишнього середовища та деякими іншими законами[12].

Згідно із чинним Законом України “Про бюджетну систему України” встановлено порядок, згідно з яким усі позабюджетні фонди можуть утворюватися лише за рахунок надходжень від необов’язкових платежів.

Порядок утворення валютних фондів органів місцевого самоврядування регламентується Декретом Кабінету Міністрів №15-93 “Про систему валютного регулювання і валбтного контролю” від 19 лютого 1993 року.

Відповідно до статті 14 цього Декрету запроваджений порядолк, згідно з яким уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих рад формують відповідно республіканський (Крим) і місцеві валютні фонди шляхом покупки іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів в межах, затверджених Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами. Згідно з цим Декретом збережені й інші джерела формування валютних фондів місцевих рад, передбачені законодавством України.

Важливою сферою, у якій органи місцевого самоврядування мають рад повноважень, є оподаткування. Ці органи мають ряд повноважень щодо встановлення місцевих податків і зборів.

Це право передбачено статтею 143 Конституції України. Згідно зі статтею 69 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, органи місцевого самоврядування відповідно до закону можуть встановлювати місцеві податки і збори, які зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. За рішенням зборів громадян за місцем їх проживання можуть запроваджуватись місцеві збори на засадах добровільного оподаткування.

Спеціальним законодавством, що регламентує види, ставки місцевих податків і зборів, об’єкти і суб’єкти оподаткування, є Декрет Кабінету Міністрів “Про місцеві податки та збори” від 20 травня 1993 року, Закон України “Про доповнення Декрету Кабінету Міністрів України “Про місцеві податки та збори” “ від 17 червня 1993 року, Закон “Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 року із наступними змінами.

7.

Відповідно до законодавства в Україні справляється два місцеві податки – податок з реклами та комунальний податок, а також 14 зборів. Це – готельний збір; збір за припаркування автотранспорту; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру; курортний збір; збір за участь у бігах на іподромі; збір за виграш на бігах на іподромі; збір за участь у грі на тоталізаторі; збір за право використання місцевої символіки; збір за проведення кіно- і телезьомок; збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей; збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон; збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг; збір з власників собак.

Місцеві податки і збори встановлюються міскими, сільськими та селищними радами, крім збору за проїзд по території прикордонних облатейавтотранспорту, що прямує за кордон, що встановлюється відповідними обласними радами.

Окремі з місцевих податків і зборів визначені як обов’язкові. Так, відповідно до статті 15 Закону України “Про систему оподаткування” обов’язковими для встановлення міськими, селищними та сільськими радами за наявності об’єктів оподаткування або умов, з якими пов’язане запровадження цих податків, є збір за припаркування автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг, збір з власників собак.

Органи місцевого самоврядування мають певне коло повноважень в галузі комунального кредиту. Відповідно до статті 70 Закону україни “Про місцеве самоврядування в Україні” місцева рада або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування, крім того, можуть у межах законодавства створювати комунальні банки та інші фіінансово-кредитні установи. Вони мають право виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад. Ці органи мають право розміщувати належні їм кошти в банках інших суб’єктів права власності, отримувати відсотки від їх доходів відповідно до закону із зарахуванням їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету.

Повноваження органів місцевого самоврядування в сфері комунального кредиту регламентуються також спеціальним законодавством. Так, згідно з Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” від 1991 року (стаття 11) місцеві ради торимали право на випуск внутрішніх місцевих позик. Статтею 14 Закону було встановлено, що кошти, одержані від реалізації місцевих позик, направляються до місцевих бюджетів та позабюджетних фондів місцевих рад. Визначено, що ці кошти спрямовуються на цілі, визначені при випуску облігацій. Згїдно із Законом порядок реєстрації випуску місцевих позик встановлюється Кабінетом Міністрів України або за його дорученням Міністерством фінансів україни.

Згідно із Законом України “Про державне регулювання ринку цінних паперів” від 30 грудня 1996 року функції регулювання реєстрації цінних паперів, включаючи місцеві цінні папери, покладено на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Порядок випуску та обігу облігацій місцевих позик врегульований відповідним Положенням, затвердженим рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку №48 від 13 жовтня 1997 року, а також Указом Президента України “Про впорядкування внутрішніх та зовнішніх запозичень, що проводяться органами місцевого самоврядування” від 18 червня 1998 року.

Згідно з Указом розмір місцевих позик, а також розмір кредитів, що отримують органи місцевого самоврядування в банках, мають погоджуватися з Міністерством фінансів України.

Тут слід зазначити, що основна частина доходів місцевих бюджетів, як і в попередні роки, формується за рахунок коштів, що передаються їм із державного бюджету України на основі та званих нормативів розподілу основних державних податків. Ось чому з метою забезпечення самостійності місцевих бюджетів невідкладною проблемою є переведення їх на власну доходну базу. Це означає, що україна перед великою реформою – реформою міжбюджетних відносин, тобто взаємовідносин між державними та місцевими бюджетами. Ключовими моментами такої реформи мають стати розподіл функцій та сфер відповідальності між виконавчою владою та органами місцевого самоврядування; розмежування доходів між державним, регіональними та місцевими бюджетами; створення нової системи переміщення фінансових ресурсів від бюджетів одного рівня до бюджетів іншого рівня. Це, зокрема, має передбачити чітке визначення делегованих повноважень органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування та створення механізму їх фінансування, запровадження нової системи бюджетних трансферів, під якими розуміють кошти, що передаються з державного бюджету місцевим бюджетам, а також коштів, що передаються з місцевих бюджетів державному бюджету.

Докорінним чином має бути змінена роль місцевих податків і зборів у формуванні доходів місцевих бюджетів. Нині за їх рахунок формується лише кілька відсотків доходів місцевих бюджетів. Місцеві податки і збори мають стати одним із основних доходних джерел місцевих бюджетів. Це можливо лише за умови, коли до місцевих податків і зборів будуть віднесені такі податки, як податок на землю, податок на нерухомість, прибутковий податок з громадян, податок на промисел та деякі інші.

На початковому етапі реформування міжбюджетних взаємовідносин мають бути сформовані фінанси територіальних громад України, створені їх власні фінансові органи. Однак цій роботі має передувати визначення правового статусу територіальних громад, їх оптимальних розмірів та переліку.

Слід подумати над зміною порядку формування обласних та районних бюджетів україни, які також повинні мати власну доходну базу. Зазначу, що сьогодні ці бюджети не мають власної доходної бази і мають формуватися, згідно з Конституцією україни, за рахунок коштів, що передаються з державного бюджету україни, та коштів, що передаються з бюджетів територіальних громад.

Мабуть, чи не однією з найбільш складних проблем, яка має бути розв’язана, є створення системи фінансового вирівнювання в Україні. Під фінансовим вирівнюванням слід розуміти систему заходів, які здійснюються державою з метою збалансування доходів та видатків бюджетів, що дозволить місцевим органам державної влади та органам місцевого самоврядування фінансово забезпечувати покладені на них функції і завдання. Це принципово важливо у зв’язку з тим, що в Україні є так звані “бідні” і “багаті” території. “Багаті” – ті, які мають високі подяткові доходи ,”бідні” – ті, які мають низькі податкові доходи. Тому без відповідного перерозподілу доходів “багатих” територій на користь “бідних” територій неможливим буде забезпечити приблизно однаковий рівень та якість життя громадян в різних регіонах України. У зв’язку з цим постає ще одна проблема, яка терміново має бути розв’язана. Це проблема так званих стандартів, або нормативів бюджетних видатків на душу населення. Незалежно від того, де проживає громадянин України, в селі чи в місті, в Києві чи в Харкові, він має право на приблизно однакові за якістю послуги, що фінансуються державою та органами місцевого самоврядування, наприклад, в освіті, охороні здоров’я, культурі та інших галузях. Така система нормативів і стандартів має бути законодавчо затверджена і заповаджена в життя.

Є ряд інших проблем, без розв’язання яких неможливо становлення фінансів місцевого самоврядування ті їх ефективного функціонування. Це, зокрема, такі проблеми, як вдосконалення діяльності органів місцевого самоврядування на ринках місцевих позик, проблеми запровадження інвестиційних бюджетів, сприяння з боку органів місцевого самоврядування розвитку підпиємницької діяльності в регіонах, містах, селах, селищах ті їншї проблеми.

Податкову систему України можна представити у вигляді трьох основних підсистем:

• підсистема оподаткування юридичних осіб

• підсистема оподаткування фізичних осіб

• збори в державні цільові фонди

Усі ці підсистеми знаходяться в тісному взаємозв’язку між собою, їх складають одні структурні елементи: прямі податки, непрямі податки, а також інші податки і збори.