Статистичні дані, використані для побудови есм

млн. грн.

Показник	2006	2007	2008	2009	2010
1	2	3	4	5	6
ВВП	544153	720731	948056	913345	1085935
1. Сільське господарство, мисливство та лісове господарство	11758,2	16340,8	28812,2	26025,8	26545,2

Продовж. табл. 8.10
1	2	3	4	5	6
2. Добувна промисловість	4074,2	5630,5	7683,6	9607	12883,2
3. Переробна промисловість	44365,5	64709,5	106029	104951	121525,6
4. Виробництво та роз-поділення електроенергії, газу та води	3107,1	6067,7	8629,6	9273	12702
5. Будівництво	10464,6	21177,8	39274,2	41677,7	43158,2
6. Торгівля; ремонт авто-мобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку	61750,1	99652,8	155818,3	165678,4	174452,3
7. Транспорт	7123	10536,6	15990,3	16007	20944,3
8. Освіта	85,5	162,3	443,8	215,9	158,1
9. Охорона здоров’я та соціальна допомога	1372,2	1742,1	2545,3	1494,9	1456,7

Табличний процесор Excel пропонує функцію, яка знаходить значення оцінок параметрів залежності за методом найменших квадратів. Вибір залежності (функції) проводився із таких міркувань: достатніх аргументів для використання нелінійних залежностей і таких, які мають оптимальне значення факторів (наприклад: експотенційна, степенева, зворотна тощо) і при прогнозуванні доходів і видатків бюджету не мають економічного сенсу. Так і у країн з дуже розвинутою і динамічно зростаючою економікою ці показники зростають на 10-15%, що можна якісно прогнозувати лінійними залежностями. Крім того, отримані оцінки дають можливість використовувати найбільш прості і добре досліджені лінійні моделі, тим більше, що у діалоговому режимі доцільно в більшій мірі дослідити якісний вплив факторів на доходи і видатки бюджету. Наведені аргументи доводять, що використання інших залежностей не має ніякого сенсу. Процес побудови моделі складається з наступних етапів: постановка завдання; розробка її формальної схеми; формалізація завдання; побудова моделі статистичного, лінійного зв’язку між показником у та фактором х; у= ₀+ ₁х_1, де ₀ і ₁ - невідомі параметри регресії, що мають бути оцінені.

За допомогою табличного процесору Excel були отримані моделі залежності ВВП від кредитів, наданих банківською системою України в такі галузі промисловості:

- сільське господарство, мисливство та лісове господарство (рис. 8.6);

- добувну промисловість (рис. 8.7);

- переробну промисловість (рис. 8.8);

- виробництво та розподілення електроенергії, газу та води (рис. 8.9);

- будівництво (рис. 8.10);

- торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (рис. 8.11);

- транспорт (рис. 8.12);

- освіта (рис. 8.13);

- охорона здоров’я та соціальна допомога (рис. 8.14).

Рис. 8.6. Залежності ВВП від кредиті, наданих банківською системою України в сільське господарство, мисливство та лісове господарство

Статистичні оцінки побудованої моделі наведені у додатку 1.

Аналізуючи отримані статистичні оцінки, можна констатувати наступне:

• ВВП на 87% залежить від кредитів у галузь;

• модель адекватна;

• коефіцієнти регресії значимі.

Рис. 8.7. Залежності ВВП від кредитів, наданих банківською системою України в добувну промисловість

Статистичні оцінки побудованої моделі наведені у додатку 2.

Аналізуючи отримані статистичні оцінки, можна констатувати наступне:

• ВВП на 87% залежить від кредитів у галузь:

• модель адекватна;

• коефіцієнти регресії значимі.

Рис. 8.8. Залежності ВВП від кредитів, наданих банківською системою України в переробну промисловість

Статистичні оцінки побудованої моделі наведені у додатку 3.

Аналізуючи отримані статистичні оцінки, можна констатувати наступне:

• ВВП на 98% залежить від кредитів у галузь:

• модель адекватна;

• коефіцієнти регресії значимі.

Рис. 8.9. Залежності ВВП від кредитів, наданих банківською системою України у виробництво та розподілення електроенергії, газу та води

Статистичні оцінки побудованої моделі наведені у додатку 4.

Аналізуючи отримані статистичні оцінки, можна констатувати наступне:

• ВВП на 97% залежить від кредитів у галузь:

• модель адекватна;

• коефіцієнти регресії значимі.

Рис. 8.10. Залежності ВВП від кредитів, наданих банківською системою України в будівництво

Статистичні оцінки побудованої моделі наведені у додатку 5.

Аналізуючи отримані статистичні оцінки, можна констатувати наступне:

• ВВП на 93% залежить від кредитів у галузь;

• модель адекватна;

• коефіцієнти регресії значимі.

Рис. 8.11. Залежності ВВП від кредитів, наданих банківською системою України в торгівлю; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку

Статистичні оцінки побудованої моделі наведені у додатку 6.

Аналізуючи отримані статистичні оцінки, можна констатувати наступне:

• ВВП на 95% залежить від кредитів у галузь;

• модель адекватна;

• коефіцієнти регресії значимі.

Рис. 8.12. Залежності ВВП від кредитів, наданих банківською системою України в транспорт

Статистичні оцінки побудованої моделі наведені у додатку 7.

Аналізуючи отримані статистичні оцінки, можна констатувати наступне:

• ВВП на 99% залежить від кредитів у галузь;

• модель адекватна;

• коефіцієнти регресії значимі.

Рис. 8.13. Залежності ВВП від кредитів, наданих банківською системою України в освіту

Статистичні оцінки побудованої моделі наведені у додатку 8.

Аналізуючи отримані статистичні оцінки, можна констатувати наступне:

• ВВП на 23% залежить від кредитів у галузь. Зв’язку між ВВП і кредитами в освіту не встановлено.

• модель неадекватна (користуватись ЕСМ неможливо);

• коефіцієнти регресії не значимі (вони впливу на функцію практично не мають).

.

Рис. 8.12. Залежності ВВП від кредитів, наданих банківською системою України в охорону здоров’я та соціальну допомогу

Статистичні оцінки побудованої моделі наведені у додатку 9.

Аналізуючи отримані статистичні оцінки, можна констатувати наступне:

• ВВП на 7% залежить від кредитів у галузь. Можна констатувати, що зв’язку між ВВП і кредитами в охорону здоров’я та соціальну допомогу не встановлено;

• модель неадекватна (користуватись ЕСМ неможливо);

• коефіцієнти регресії не значимі (вони впливу на функцію практично не мають).

Аналізуючи отримані в результати, можна зробити наголосити наступні висновки:

1. Найсуттєвіший вплив на ВВП держави чинять кредити, надані банківською системою України в такі галузі як:

- транспорт (коефіцієнт детермінації 0,99);

- переробну промисловість (коефіцієнт детермінації 0,98);

- виробництво та розподілення електроенергії, газу та води (коефіцієнт детермінації 0,97).

Значно менший вплив на ВВП держави чинять кредити, надані банківською системою України в такі галузі як: сільське господарство, мисливство та лісове господарство (коефіцієнт детермінації 0,87) і добувну промисловість (коефіцієнт детермінації 0,87). Зовсім не впливають на ВВП кредити, надані банківською системою України в освіту (коефіцієнт детермінації 0,22) і охорону здоров’я та соціальну допомогу (коефіцієнт детермінації 0,071). Пояснення отриманих результатів вбачаємо в наступному:

•  вкладати кошти більш ефективно у кінцеві галузі технологічного ланцюга, звідки і різниця впливу на ВВП;

- коштів, що були вкладені в освіту і охорону здоров’я та соціальну допомогу, явно замало для того, щоб вони чинили вплив на ВВП держави. Крім того, з досвіду країн – світових лідерів (так званого золотого мільярду) такі вкладання коштів мають тривалий часовий лаг.

2. Кредити, надані банківською системою України, не є оптимальними, тому, що зростання кредитів у добувну промисловість було вищим, ніж у переробну (машинобудування). Слід зазначити, що, маючи надто велику металургійну промисловість, Україна приречена розвивати сучасне машинобудування. Сировини для цього більш ніж вдосталь. Щоб не втратити остаточно машинобудування, потрібно переорієнтувати ГМП на поставку продукції не на експорт (через офшори, звідки і 5% платні до бюджету), а на українські підприємства (зараз це лише 18% обсягів виробництва, із яких ½ ремонтно-механічні підприємства). Це також дасть змогу менше залежати від світової кон’юнктури цін на продукцію ГМП. Тим більше, що зараз ціни на продукцію металургії пішли вниз, що пов’язано зі швидким зростанням виробництва в Китаї.

Розділ 9. Світовий досвід впливу держав на структуру промисловості

Розглянемо декілька моделей управління технологічним розвитком розвинених країн:

1. Модель зовнішнього корпоративного управління технологічним розвитком: досвід Франції [48]. У Європі і в США саме крупні монополії з їх величезними доходами стали основою для виникнення феномена нової економіки, якому світові держави зобов'язані своїм сьогоднішнім лідерством.

Прикладом інноваційної економіки, побудованої на основі утворених під егідою держави крупних корпорацій, є Франція. Побудова національної інноваційної системи (НІС) Франції в сучасному її вигляді починалась з домінуючої ролі держави з подальшим створенням пов'язаних з державою крупних приватних корпорацій. Технологічний розвиток Франції відбувався під впливом пріоритетів, що визначались державою, до середини 1980-х років, після чого центр активності змістився у бік крупних приватних корпорацій. Останнє ж десятиліття ознаменувалося принциповою трансформацією самої структури крупного капіталу - переходом від внутрішнього до зовнішнього корпоративного управління. В умовах відсталості національної промислової бази, що накопичилася, перехід технологічного розвитку до моделі зовнішнього корпоративного управління (участі французького капіталу в зарубіжних високотехнологічних підприємствах) виявився ефективним.

З кінця 1950-х до середини 1980-х років розвиток НІС Франції характеризувався переважаючою роллю держави. У післявоєнний період головною метою стає економічне зростання, модернізація, забезпечення конкурентоспроможності французьких фірм на світовому ринку. Як основний інструмент була вибрана стратегія заохочення укрупнення фірм, наполовину штучного створення класу крупних власників. Крупним фірмам був гарантований доступ до капіталу і певні частки ринку. Відбудоване таким чином корпоративне управління не сприяло формуванню умов для інновацій: топ-менеджери перебували в особливому становищі завдяки тісним контактам з державними чиновниками, і фактично процес ухвалення рішень був ізольований від інших потенційних суб'єктів технологічної модернізації. Зі свого боку, корпорації випробовували сильний політичний вплив - у якості основного завдання їм ставилося не збільшення вартості компанії, а забезпечення міжнародної присутності в ринкових нішах, визначених політиками «зверху». Фактично спостерігалося виключення всіх зацікавлених агентів з вироблення і впровадження корпоративних стратегій.

В результаті, корпоративне управління технологічним розвитком все більшою мірою почало визначатися результатами переговорних процесів виконавчих директорів і топ-менеджерів з державними чиновниками.

У наступний період (середина 1980-х - середина 1990-х років) вплив держави на французьку економіку в значній мірі скорочується. Відхід держави ще більше виявив низьку конкурентоспроможність найбільших французьких корпорацій, особливо з урахуванням нових умов. Назрівала криза національної інноваційної системи. Саме тоді рішенням корпорацій стала орієнтація на зовнішнє стимулювання зростання - активну політику злиття і поглинання, переважно з капіталом США і Великобританії. З середини 1980-х до середини 1990-х років французькі фірми стали одними з найбільш значущих гравців на американському ринку злиття і поглинання. Наприклад, у цей період вартість американських фірм, придбаних французькими компаніями, в 2 рази перевищувала вартість придбань Німеччини на цьому ринку.

До теперішнього часу корпоративне управління набуло наступних основних рис:

• інститути незалежних директорів, які діють на користь акціонерів (дані щодо поширеності інститутів незалежних директорів у Франції близькі до даних по США і значно перевершують показники по Японії і Німеччині);

• спеціалізовані комітети, що відповідають за аудит, винагороду співробітників і призначення, часто також з незалежними директорами (аналогічно Великобританії і США, на відміну від Японії і Німеччини);

• зміна в структурі власності на користь перехресного володіння акціями (ще в середині 1990-х років у Франції спостерігалася висока концентрація власності, але вже до 1998 році ситуація докорінно змінилася, частка раніше ключових акціонерів значно скоротилася, з'явилася можливість поглинань, зросла частка іноземних власників);

• зміна організаційних форм корпорацій на користь продажу ними непрофільних бізнесів, в яких вони не володіли порівняльними перевагами, результатом чого стала концентрація інноваційного підприємництва на декількох ключових сферах діяльності, що характеризуються наявністю безперечних конкурентних переваг.

2. США як глобальний венчурний фонд (або перспективи створення «інноваційних середовищ») [48]. США стали першою державою, якій вдалося реалізувати систему необмеженого фінансування власного науково-технічного прогресу за рахунок інших країн. Розглянемо систему так званих «інноваційних середовищ» - просторово-інституційних комплексів, що створюють умови для поєднання в економіці країни глобального фінансового і людського капіталу.

Один із найбільш відомих авторів сучасної концепції інформаційного суспільства Мануель Кастельс описував інноваційні середовища як пов'язані зі стратегічними центрами глобальної економіки місця з чітко окресленими соціальними, культурними, фізичними і функціональними характеристиками, що включають «житловий простір і простір для відпочинку, які разом з резиденціями штаб-квартир і допоміжними послугами утворюють ретельно ізольовані простори, де сконцентровані домінуючі функції і звідки є легкий доступ до космополітичних комплексів мистецтв, культури і розваг».

Примітно, що перші, хоча і вельми своєрідні, моделі інноваційних середовищ були вперше втілені в СРСР у вигляді так званих закритих адміністративно-територіальних утворень, в яких були створені особливі умови для науково-технічної еліти країни, що в основному працювала на військово-промисловий комплекс (ВПК). До найбільш відомих інноваційних середовищ слід віднести: Новосибірське академмістечко, місто космонавтики – Зоряне, місто радіоелектроніки і приладобудування - Зеленоград та інші.

Після розвалу СРСР ці інноваційні міста втратили свою роль у розробці і впровадженні НТР, але в даний час у Росії ведеться робота з підвищення ефективності діяльності старих і впровадження нових інноваційних середовищ.

3. «Суспільне» управління технологічним розвитком: досвід Японії, Великобританії, Німеччини і Австралії. [48]. Одним із ключових елементів НІС розвинених країн є вже досить масштабні програми дослідження перспектив технологічного розвитку, що не так давно, але міцно увійшли до практики - «форсайти» - спроба системно розглянути довгостроковий розвиток науки, технології, економіки і суспільства з метою визначення тих галузей стратегічних знань, які здатні принести найбільші економічні й соціальні результати.

Першою країною, що пішла таким шляхом, була Японія, де «форсайти», що проводяться, як правило, за методом Делфі, організовувалися кожні 5 років з 1971 року. Європейські країни усвідомили корисність і дієвість практики подібних досліджень лише через 20 років. Перша хвиля таких досліджень в Європі пройшла на початку 1990-х років.

У рамках форсайту оцінюється часовий горизонт у 10-15 років. Вивчаються технології, що існують, перебувають у стадії розвитку або є потенційними. Використовуються два взаємодоповнюючі підходи - з одного боку, розглядається автономна динаміка науки, з іншого - технологічні потреби ринку. Основа дослідження - робота експертів, у більшості випадків міжнародного рівня. В результаті експерти повинні скласти список ключових технологій.

У Великобританії перша подібна програма була організована в 1993 році і проводилася під контролем допоміжної групи, що включала ключових фігур з промисловців, наукового середовища і уряду.

Програма здійснювалася в три фази. У першій фазі проводилися так звані роз'яснювальні семінари, які пояснювали промисловому і науковому співтовариству, що має на увазі вивчення перспектив розвитку і наскільки це важливо. Також проводилися консультації в науковому середовищі щодо того, яким чином краще реалізовувати програму.

Змістом другої, головної, стадії були дискусії в галузевих «панелях» і визначення сильних і слабких сторін у відповідній галузі/секторі, консультації з експертами, регіональні тематичні семінари. Ключовою складовою даної стадії було дослідження Дельфі - опитування 7000 експертів з різних країн.

Завершальна, третя фаза - впровадження - включала розробку рекомендацій з: а) формування нових державних пріоритетів у сфері НДДКР (у міністерствах, рада з досліджень і рада з фінансування вищої освіти); б) впливу на НДДКР стратегій компаній; в) поліпшення відносин між промисловістю і науковою базою; г) впливу на ширшу політику державі; д) формування висновків для подальшої програми з вивчення перспектив розвитку.

Аналогічна програма була здійснена Австралійською Радою з науки й технології (ASTEC) в 1994-1996 роки з вартістю приблизно в 1,5 млн. дол. Визначальною метою австралійського проекту стало створення і надання для широкого використання інформаційної бази експертних висновків за наслідками реалізації програми. Створена база даних дозволила компаніям і уряду ухвалювати більш обґрунтовані і довгострокові рішення щодо розвитку й застосування науки і технології.

У рамках німецького проекту за аналогічною програмою (1993 рік) було опитано 3000 експертів з числа промисловців, представників університетів і уряду. Спочатку передбачалося, що головним користувачем результатів реалізації програми стане уряд, проте в результаті проведення національного форсайту, цілий ряд компаній у Німеччині (як у виробничому, так і в обслуговуючому секторі) почав здійснювати свої власні спроби з проведення досліджень у галузі вивчення перспектив розвитку стосовно специфіки свого бізнесу. Так, хімічна компанія BASF на основі інформаційної бази, створеної за наслідками національного дослідження, реалізувала свою власну дослідницьку програму, оцінивши різні напрями своєї діяльності і побудувавши стратегію розвитку на майбутнє.

Створені бази експертного знання досить швидко почали використовувати для своїх цілей підприємства і дослідницькі інститути. Через деякий час виникла практика доповнення баз результатами досліджень, які почали ініціювати і самостійно проводити приватні компанії. Сьогодні значна кількість досліджень з аналізу перспектив розвитку проводиться на проміжних рівнях - на рівні агентств, суспільних або приватних фірм, регіональних рад і т.ін.

Одночасно виникає практика вивчення перспектив розвитку на загальноєвропейському рівні.

З досвіду проведення дослідження перспектив технологічного розвитку в Європі можна зробити ряд важливих висновків, корисних для України, де практика подібних досліджень відсутня.

По-перше, сам процес проведення експертного опитування дуже цінний, оскільки за допомогою цього притягується величезна кількість експертів, які мотивовані критично думати щодо майбутніх сценаріїв розвитку. При цьому їх бажання брати активну участь у формуванні майбутнього країни виявляється набагато вищим, ніж до проведення подібних досліджень.

Реалізація подібних програм, з їх широким публічним освітленням, з їх інтерактивністю і відвертістю фактично приводить до добровільної національно-державної мобілізації, до виникнення справжнього союзу влади, суспільства і бізнесу, зусилля якого націлені на пошук і оптимальний вибір майбутнього країни.

По-друге, бази експертного знання, створені в ході реалізації подібних програм, можуть бути використані широким колом експертів, компаніями, а також громадськими організаціями. Проведення форсайтів привело до зростання комунікацій серед компаній, дослідників, споживачів і спонсорів.

По-третє, для фірм вигоди від подібних програм не обмежуються простим отриманням інформації, вони також розповсюджуються на внутрішню ситуацію в компаніях. У загальнонаціональне обговорення стратегій, пов'язаних з викликами майбутнього, залучаються працівники компаній, завдяки чому відбувається підвищення їх мотивації, створюється відповідний настрій серед персоналу компаній і в суспільстві в цілому.

По-четверте, подібні програми допомогли досягнути певного рівня консенсусу щодо бажаного майбутнього на найближчі 10-20 років. Виникли певні зобов'язання щодо застосування на практиці ідей, отриманих у результаті досліджень.

Досвід зарубіжних країн із проведення дельфійських програм дослідження майбутнього технологічного розвитку дає нам приклад того, наскільки корисним, з погляду стимулювання інноваційного розвитку, є надання національним технологічним програмам суспільної значущості, їх публічне освітлення, залучення до їх обговорення і розробки максимальної кількості експертів і професіоналів.

Реалізація подібних програм відкритого для широкого кола експертів суспільного супроводу і суспільного освітлення технологічних програм на Заході фактично привела до різкого зростання інноваційної мотивації на всіх рівнях - індивідуальному, корпоративному, суспільному, дозволила створити тісну взаємодію влади, експертного співтовариства і бізнесу в пошуку і оптимальному виборі майбутнього країни.

Варто звернути увагу також на зарубіжний досвід створення і функціонування системи інститутів розвитку, що охоплюють найважливіші сфери інноваційної економіки.

Розглянемо для прикладу декілька видів таких інститутів:

1. Мережа «центрів переваги» (програми Centers of Excellence у Фінляндії, до цього ж типу тяжіє програма SBIR у США) і центри трансферту технологій передбачають підтримку інновацій на початковій стадії. Перші безоплатно фінансують проекти (що, проте, породжує корупційні ризики), другі допомагають вирішувати організаційні і юридичні проблеми.

2. Фонди «посівного фінансування» (TEKES у Фінляндії) відповідають за перехід від «обкатки» ідей до стадії перших промислових зразків і створення малих інноваційних фірм, що здійснюють запуск дослідного виробництва («старт-апів»). Вони надають інформаційну допомогу і співфінансують проекти, розділяючи ризики з приватними інвесторами.

3. Бізнес-інкубатори діють на докомерційній стадії. Вони не надають фінансування, але забезпечують всі інші необхідні умови для створення і первинного розвитку «старт-апів» (офісні площі, устаткування, бухгалтерські, юридичні, освітні послуги і т.ін.).

4. Існують державні венчурні фонди, а також фонди фондів (SITRA - у Фінляндії, Yozma - в Ізраїлі, SBIC - в США). Перші здійснюють фінансування проекту безпосередньо, а другі - опосередковано, фінансуючи інші венчурні фонди. Вони ведуть проекти, починаючи від створення «старт-апів», через розгортання дослідного виробництва і аж до початку швидкого зростання і тиражування нового бізнесу.

5. Діяльність універсальних інститутів підтримки інновацій (фонд Чилі, програма Аванчі в Мексиці) охоплює практично всі етапи розвитку і впровадження інновацій - від визначення напрямів досліджень до тиражування нового бізнесу. Такі інститути виступають «центром збірки» інноваційного процесу, посередником між усіма учасниками, захищаючи від несприятливого зовнішнього середовища інноваційний процес і забезпечуючи безперервність інноваційного ланцюжка [19].

Протягом десятиліть в економічній теорії та політиці одним із найважливіших і найдискусійніших питань зали­шається роль держави у забезпеченні структурної перебудови економіки.

Світовий досвід свідчить: найбільших успіхів досягають ті країни, які оптимально поєднують ринкові та державні регулятори, залежно від стану економіки та інших чинників. Тому вплив держави має бути гнучким і змінюватися з урахуванням економічної та політичної ситуації. Якщо потрібно швидко розв'язати певні проблеми, вплив держави має посилюватися. Лише ті держави, що проводили активну структурну політику, взяли на себе значну частину видатків на модернізацію економіки, впровадження інноваційних технологій, а також створили сприятливе середовище для впровадження інвестицій, змогли у короткий термін досягти поставлених цілей. Цікавим з точки зору пошуків джерел інвестицій в економіку є досвід декількох країн: наприклад, у Франції, ФРН, Голландії центральні банки зобов'язували ко­мерційні банки спрямовувати 30–35% своїх капіталів на інвестування пріори­тетних сфер економіки (харчова промисловість, житло, електроенергетика, експортне виробництво). У США комерційні банки, які інвестували кошти у пріоритетні галузі, автоматично одержували від ФРС пільги у вигляді коштів, отриманих за рахунок зменшення облікової ставки. В Японії комерційні банки повинні були половину інвестиційних ресурсів спрямовувати у довгострокові проекти. Крім того, більшу частину своїх коштів комерційні банки мали тримати у центральному інвестиційному банку, який активно використовував їх як інвестиційний ресурс [9].