6. Охарактеризуйте можливий спектр організаційних стратегій та організаційних рішень, що випливають із них. До якого типу стратегій із розглянутих їх можна віднести?

Організаційна стратегія - рішення по організації роботи співробітників (вибір типу організаційної структури, системи оплати праці і т.д.)

Види організаційних стратегій: вертикальної і горизонтальної інтеграції, створення стратегічних альянсів.

Організаційна стратегія належить до функціональних стратегій

7. Наведіть органіграму «двоїстої структури управління». Які з її ланок мають найбільший вплив на прийняття стратегічних рішень? Обґрунтуйте свою відповідь.

“Двоїста структура” — це одна з організаційних структур управління, де для забезпечення керованості різними напрямками діяльності підприємства створюється стратегічний централізований апарат управління, а для забезпечення гнучкості в реакціях на потреби окремих ринків — децентралізовані більш-менш самостійні підрозділи (наприклад, СГЦ, “центри прибутків”, “центри інвестицій” тощо).

Штаб-квартира є виразом вертикального поділу ОСУ на різні рівні управління. У найпростішому випадку виокремлюють два рівні управління — стратегічний та тактичний; такі структури дістали назву «двоїстих».

8. Що таке сгц? Для чого вони створюються? Яку відповідаль­ність несе його керівник за розробку та виконання стратегій? Від чого це залежить?

Концепцію SBU — Strategic Business Unit («стратегічну бізнес-одиницю», або, як прийнято серед вітчизняних науковців, «стратегічний господарський центр») — було розроблено менеджерами «Дженерал Електрик» (GE). В основу поділу організації на СГЦ (SBU) покладено «портфель» бізнес-напрямків або СЗГ

СЗГ або бізнес-напрямки набрали свого організаційно-управ­лінського оформлення у вигляді СГЦ.

Найчастіше СГЦ — це окремий підрозділ компанії, що має свою місію, конкурентів, «стратегічний набір». Стратегічний господарський центр — це організаційно оформ­лена найменша виробничо-управлінська одиниця (відділення, завод, продуктова лінія, «центр прибутків», «центр інвестицій», «центри реалізації», «продуктово-споживчі центри», «внутрішні венчури» тощо), для якої можна налагодити облік доходів, витрат, інвестицій та розробити самостійну продуктово-товарну стратегію (або «портфель») та «стратегічний набір» певного типу.

Завдяки створенню СГЦ зростає керованість великими організаційними системами. СГЦ являють собою організаційні формування (підсистеми) з різним ступенем господарської незалежності. Головні принципи діяльності такі: господарська незалежність; автономність у визначенні ринково-збутової діяльності; відповідальність за розробку та реалізацію стратегії («стратегічного на­бору»), тобто за досягнуті результати.

Характеристиками СГЦ є кількісні та якісні показники ринків (СЗГ), що ним обслуговуються, конкурентна позиція, а також виробничо-господарські чинники, які визначають його конкурентоспроможність.

Нині можна створювати СГЦ за таких умов:

• наявність великої, самостійної виробничо-збутової програми як інструменту реалізації продуктово-товарної стратегії;

• здатність до стратегічної діяльності на певному ринку (СЗГ) незалежно від інших підрозділів;

• незалежність у забезпеченні ресурсами та фінансовому забезпеченні;

• наявність виробничого та організаційно-управлінського потенціалу, що дає змогу ефективно конкурувати із сильними конкурентами.

З метою забезпечення керованості формують загальні підрозділи управління кількома СГЦ з однаковими видами діяльності, зумовленими схожими СЗГ. Такими підрозділами можуть бути: відділи маркетингу, науково-конструкторських робіт, експериментального виробництва, збутові центри тощо. Важливою при цьому є фінансова залежність або відносна незалежність СГЦ від інших рівнів управління.

Розрізняють два типи СГЦ:

1) децентралізовані ОСУ з повністю незалежними СГЦ, з фінансовим «самообслуговуванням». Ці СГЦ можуть існувати за умови: стійкої ринкової позиції, коли вони мають великий обсяг реалізації та прибутків, обмежену диверсифікацію виробництва, керовані апаратом управління на чолі з менеджером, успішно реалізують стратегії зростання;

2) децентралізовані ОСУ з частково незалежними СГЦ, де відбувається перехресне (централізоване і децентралізоване) фінансування.

Такі організаційні структури створюються в диверсифікованих фірмах, що мають нові та освоювані (нові) напрямки діяльності між якими потрібно перерозподіляти ресурси з метою досяг­нення загальної стратегії зростання через переливання прибутків з менш перспективних у більш перспективні напрямки. У цьому разі СГЦ може мати «урізаний» апарат управління, підпорядкований централізованому органу зі стратегічного розвитку, в якому остаточно і формуються «портфель підприємства» та «стратегічний набір».

Стратегічні переваги:забезпечує стратегічну відповідність поєднання великої кіль­кості різноманітних напрямків у працюючу систему; полегшує координацію між окремими напрямками діяльності з несхожими стратегіями, ринками та можливостями зростання; дає змогу перенести основні операції зі стратегічного планування на відповідний рівень управління підприємством; допомагає вищим рівням управління встановлювати загальні стратегії для всього підприємства більш об’єктивно та ефективно; допомагає розподіляти ресурси з найбільшими можливостями зростання в довгостроковій перспективі; налагоджує більш тісну взаємодію між новими напрямками діяльності, які пов’язані з діючими; координує всі види діяльності, пов’язані з функціонуванням СГЦ; як наслідок, підвищується прибутковість стратегічних дій у СГЦ; збитки та ліквідація окремих СГЦ не руйнують всієї організації.

Стратегічні недоліки: об’єднання у СГЦ кількох напрямків діяльності може обґрунтовуватися лише метою підвищення керованості, що призводить до перенесення недоліків адміністрування на нижчий рівень управління; окреме СГЦ може виявити обмеженість у визначенні майбутньо­го напрямку діяльності, опинитись у «пастці протореного шляху»; створює додатковий «зайвий» рівень управління, що перешкоджає поширенню загальних рішень вищого керівництва; виникає невизначеність у розподілі прав, обов’язків і відповідальності між центральними органами управління, СГЦ та їхніми керівниками; навіть добре розроблена стратегія може опинитись у пастці цієї невизначеності; стратегічна координація між окремими напрямками діяльнос­ті об’єднаними в СГЦ нерідко залежить від волі керівника СГЦ; можливі конфлікти між більш чи менш прибутковими СГЦ, що руйнують організацію; створюються умови для конкуренції за кредити та прихильність вищих керівників.