8. Місцеве управління в другій половині XIX ст.

Очолював місцеву адміністрацію, як і раніше, губернатор, якого призначав цар, він був Його представником у губернії та зосереджував у своїх руках всю владу У діяльності губернатор спирався на губернське правління, до складу якого належали: віце-губернатор, прокурор, радники, канцелярія. Функціонувала також низка установ галузевого призначення - різноманітні палати та присутствія, що підпорядкову­валися губернаторові. Губернському апарату були підпорядковані повітові управління - земські суди, очолювані капітанами-справниками. Спочатку справ­ників обирали терміном на три роки дворяни повіту, а починаючи з 1862 р. їх починають призначати губернатори. Разом з помічником і членами-засідателями справник здійснював загальне управління повітом. Повіти ділилися на волості, а останні складались із сіл. У волостях і селах існували органи місцевого самоврядування: волосний схід, волосне правління, волосний суд. У волості головною посадовою особою був старшина, котрому підпорядковувалися сільські старости.

31889 р. важливе місце в урядовому апараті, покликаному забезпечити спокій і порядок серед сільського населення, відводиться земським дільничним начальникам. їх призначали губернатори за погодженням з предводителями дворянства та затверджував міністр внутрішніх справ. Цю посаду могли обіймати лише спадкові дворяни, котрі мали вишу освіту та володіли землею в повіті. Земський начальник мав великі повноваження. Він здійснював нагляд за органами місцевого само* врятування, ревізував їхню діяльність, міг усунути неблагонадійних волосних і сільських писарів, затверджував суддів волосного суду та в разі необхідності здійснював перегляд його рішень.

9. Реформа поліції та політичного розшуку

Важливу роль у місцевому державному управлінні відігравали органи поліції - загальної та політичної. У 1862 р. вони були об'єднані Й у кожному повіті діяли єдині поліцейські органи - поліцейські управління, очолювані повітовими справниками, котрих призначав губернатор. Повіти поділялися на дрібніші адміні­стративно-поліцейські одиниці - стани, дільниці (сотні), селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, яким у 1878 р. були надані помічники - поліцейські урядники (у кожній губернії нарахову­валося 200 і більше урядників). Існувала також міська поліція у формі міських поліцейських управлінь, очолюваних поліцмейстерами. Щоб запобігти виступам пролетаріату, підприємцям було дозволено створювати фабрично-заводську поліцію. У сільській місцевості приватним особам дозволялося теж власним коштом формувати поліцейські команди.

У 1880 р. був створений департамент державної поліції Міністер­ства внутрішніх справ, чим, по суті, було завершено централізацію всього поліцейського апарату. Тож систему політичної поліції було значно розширено. У деяких місцевостях було створено жандармські управління. У1898 р. був створений Особливий відділ департаменту, що керував політичним розшуком. Розвиток революційного руху зумовив появу нових спеціальних секретних органів політичного розшуку - відділень з охорони порядку та громадської безпеки, до обов'язків яких належало запобігання страйкам на заводах і фабриках, нагляд за тими, хто приїжджав до столиці, за студентами. Основними засобами охоронних відділень були агентура (від лаг. а&ю- діючий; особа, котра виконує доручення) та філери (віл франід. {ііеиг, {ііег- вистежу­вати; агент таємної поліції, що стежить за кимось).

У 1879 р. при Міністерстві внутрішніх справ було організовано Головне тюремне управління. У 1895 р. в'язниці буяй передані в підпорядкування Міністерству юстиції.