Тема 10. Фінансовий механізм державного регулювання економіки

1. Суть і форми фінансової політики

Фінансова політика – це сукупність заходів, здійснюваних шляхом маніпулювання державним бюджетом, урядовими видатками і доходами для досягнення повної зайнятості, зростання виробництва і зниження інфляції.

Форми фінансової політики:

1. Дискреційна політика(регульована);

2. Стимулююча фінансова політика;

3. Стримуюча фінансова політика

Під дискреційною політикою розуміють свідоме маніпулювання податками і урядовими видатками з метою:

1. Зміни реального об’єму національного виробництва і зайнятості;

2. Контролю над інфляцією;

3. Прискорення економічного зростання

У період економічного спаду використовується стимулююча фінансова політика. Вона включає в себе:

1. Збільшення державних видатків;

2. Зменшення податків

3. Поєднання 1 і 2.

У період економічного зростання використовується стримуюча фінансова політика. Вона включає в себе:

1. Зменшення державних видатків;

2. Збільшення податків;

3. Поєднання 1 і 2

Наприклад, в період піднесення додаткові податки можуть зменшити попит у приватному секторі, а в період спаду податковий тягар може бути полегшений за допомогою податкових пільг.

Інструменти фінансової політики:

1. Політика видатків;

2. Політика доходів;

3. Бюджетна політика;

4. Вплив на приватні капіталовкладення.

При використанні недискреційної фінансової політики необхідні зміни у рівні державних видатків і податків вводяться автоматично. Ця, так звана автоматична або вбудована, стабільність не включена в розгляд дискреційної фінансової політики.

Вбудований стабілізатор – це кожний захід, який має тенденцію автоматично стримуючим(обмежуючим) чином в період піднесення і стимулюючим – в період спаду економічної

Наприклад, в період швидкого піднесення ділової активності при низькому безробітті знижуються внески до пенсійного фонду, в результаті чого зменшується купівельна спроможність доходу працюючих. Одночасно здійснюється по безробіттю.

Таким чином в деякій мірі комплексується і стримується спад ділової активності.

2. Політика видатків

Основне завдання фінансової політики полягає в досягненні макроекономічної рівноваги між сукупним попитом і пропозицією в цьому регулюючому процесі приймають участь всі елементи фінансової політики.

В економічній теорії під державними видатками розуміють витрати держави на придбання матеріальних благ і послуг, пов’язаних із задоволенням суспільних потреб.

Класифікація державних видатків:

1. Трансформаційні(потокам державних засобів протистоять послуги у вигляді товару або праці, внаслідок чого державні фінансові засоби трансформуються в інші блага. Наприклад, державні інвестиції, державне споживання товарів і послуг, виплата із бюджету зарплати)

2. Трансфертні (не передбачають зустрічних послуг і виступають лише як пряма передача засобів). Наприклад, субсидії домашнім господарствам, соціальне забезпечення.

За функціональним принципом:

1. Оборона;

2. Освіта;

3. Наукові дослідження;

4. соціальне забезпечення.

Механізм використання політики видатків

Держава варіює видатки, щоб збалансувати обумовлені кон’юктурою коливання попиту зі сторони домашніх господарств, підприємств і зовнішнього ринку.

У період швидкого зростання ділової активності держава стримує надмірно високий в порівнянні з пропозицією сукупний попит на ринку, використовуючи скорочення своїх видатків і тимчасове обмеження доходів (ліквідація інфляційного розриву).

В період спаду держава компенсує відносно низький сукупний попит за допомогою своїх видатків ( вирівнювання дефляційного розриву).

Стримуючі дії:

1. Відстрочка державних видатків (наприклад, на будівництво);

2. Призупинка надходження доходів до бюджету шляхом створення компенсаційного резервного фонду кон’юнктури або шляхом одержання позик;

Стимулюючі дії:

1. Фінансування додаткових видатків із компенсаційного фонду кон’юктури або щляхом одержання позик;

2. Прискорення реалізації інвестиційних проектів.

Політика видатків із державного бюджету повинна враховувати попит державного з сектора з попитом приватного сектора у відповідності із станом кон’юнктури, тобто в проблемному напрямку.