5.2. Судження і речення

Подібно поняттю, судження виражається за допомогою мови. Але як більш складна форма мислення, воно виражається у більш складній мовній формі. Якщо матеріальною оболонкою поняття служить слово (або словосполучення), то матеріальною формою існування, носієм судження виступає речення (або сполучення речень).

Речення за своїм призначенням поділяються на розповідні, питальні і спонукальні. Розповідні речення виражають судження. Наприклад: «Я втратив книгу». Тут повідомляється щось про щось – отже, міститься твердження (або заперечення), що може бути істинним або хибним. Те саме судження може виражатися в різних розповідних реченнях. Наприклад: «Арістотель є основоположником науки логіки»; «Вихователь Олександра Македонського – основоположник логіки як науки».

Питальні речення, навпаки, не виражають суджень. Наприклад: «Чи знайдена книга?» Тут безпосередньо немає ні твердження, ні заперечення. Інакше ми сказали б просто: «Книга знайдена» (або «Книга не знайдена»).

Не будучи ні твердженням, ні запереченням, питання не може бути також істинним або хибним. Воно буває лише правильним і неправильним. Це цілком залежить від того, які судження лежать у його основі, – істині або хибні.

Пізнавальна роль питань дуже велика. Разом із судженнями вони дозволяють здійснювати процес наукового пізнання, рухатися від незнання до знання, від менш повного знання до більш повного, більш точного і глибокого. Форму питання нерідко приймають мета і завдання дослідження, наукові проблеми, гіпотези і т. д., без яких не може бути розвитку науки.

Від питальних речень власне відрізняються так звані риторичні питання. Як і розповідні речення, вони теж виражають собою судження, але в особливій, специфічній формі. Наприклад: «Як тобі не соромно?» Тут лише підсилюється категоричність, безумовність судження: «Ти повинний цього дотримуватися».

Спонукальні речення, подібно питальним, теж засновані на будь-яких судженнях. Наприклад: «Знайдіть книгу!» Тут передбачається, що «Книга існувала», «Книга загублена», «Книга необхідна». Однак логічний зміст і призначення таких речень полягає не в констатації цих фактів, а в спонуканні когось до здійснення дії, вимозі, побажанні, проханні.

Пізнавальне значення спонукань теж велике. У них так чи інакше закріплюється людська мудрість, заснована на досвіді і знаннях. От чому багато спонукальних речень стали свого роду афоризмами, перетворилися в прислів’я і приказки.

Неоднозначні відношення також між структурою судження і структурою речення. У найбільш загальному вигляді відмінності між ними зводяться до того, що в мисленні людей, що говорять на різних мовах, судження має ту саму структуру, а речення в цих мовах будуються по-різному. Так, у судженні лише два взаємозалежних члени: суб’єкт і предикат. А в реченні можуть бути як головні члени – підмет і присудок, що складають його граматичну основу, так і другорядні.

5.3. Прості судження

Прості судження виражають зв’язок тільки двох понять. Вони поділяються на три види: атрибутивні, реляційні й екзистенційні.

Атрибутивні судження – судження про властивості чого-небудь, розкривають наявність або відсутність у предмета думки тих або інших властивостей (або ознак). Наприклад: «Усі республіки колишнього СРСР оголосили про свою незалежність».

Реляційні судження (від лат. relatio – відношення), або судження про відношення чого-небудь до чогось, розкривають наявність або відсутність у предмета думки того або іншого відношення до іншого предмета (або декількох предметів). Тому вони звичайно виражаються спеціальною формулою: х R у, де х і у– предмети думки, a R (від relatio) – відношення між ними. Наприклад: «Київ більший за Полтаву», «Оксана сестра Віктора».

Екзистенційні судження (від лат. existentia– існування), або судження про існування чого-небудь, це такі судження, в яких розкривається наявність або відсутність самого предмета думки. Предикат тут виражається словами «існує» («не існує»), «є» («не є»), «був» («не був»), «буде» («не буде») і ін. Наприклад: «Диму без вогню не буває», «СНД існує». Безсумнівно, екзистенційні судження мають визначену специфіку. Однак їх доцільніше розглядати як окремий випадок атрибутивних суджень.