Модуль IV

Проаналізуйте суть змін у стані освіти, які відбулися на українських землях з середини ХIV ст. до середини ХVIІ ст.

Розвиток освіти в Україні, починаючи з ХІV ст., відбувався у складних соціальних і національно-культурних умовах. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло суттєвих змін у їх культурно-національний розвиток. Тут продовжували діяти православні (монастирські й церковноприходські) школи, традиції яких склались у період Київської Русі і викладання в яких велося церковнослов’янською мовою. Вони забезпечували основи грамотності населення.

Поступово, у процесі зближення Литовської держави з Польщею у князівстві посилюються польські впливи. Після заснування при Празькому (1397) та Краківському (1409) університетах спеціальних інтернатів для студентів з литовських та інших сусідніх земель литовські й українські магнати почали туди посилати своїх дітей для подальшої освіти. Як наслідок навчання у чужій школі у середовищі литовської й української магнатерії та шляхти почалося культивування презирства до рідної мови.

На українських землях давався взнаки кризовий стан шкільної освіти, відсутність власної вищої школи. Як правило, школи існували при церквах і монастирях, де навчались переважно діти міщан, селян, дрібної шляхти, які міцно трималися своєї національності й православної віри. У ХVІ ст. в Україні з’являються мандрівні дяки та світські вчителі, які організовували своєрідну пересувну школу. Першим підручником у школах був буквар, зразки якого не збереглися, першою читанкою – часослов. У 1491 р. Святополк Фіоль видав у Кракові “Часослов”, який призначався для користування на українських землях і який став першою слов’янською книжкою, друкованою кирилицею.

В умовах посилення наступу католицизму на українські землі з другої половини ХV ст. православна церква як один з головних чинників тогочасного культурного процесу намагалась зберегти національний характер школи з навчанням слов’яноруською мовою. Але з розвитком продуктивних сил, поглибленням товарно-грошових відносин такі школи вже не відповідали вимогам часу, у суспільстві зростала потреба в освічених людях. У той же час церква, яка володіла всіма освітніми закладами, не була зацікавлена у поширенні знань, освіти серед населення, а через те не прагнула до вдосконалення існуючих шкіл.

З середини ХVІ ст. на українські землі починають проникати ідеї руху Реформації, зокрема, звільнення з-під влади Риму, демократизація церкви й наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на національні мови, заснування шкіл. Реформаторство супроводжувалося могутнім прсвітницьким рухом. В Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. створюваються протестанстські та соцініанські школи, які пропагують реформаторські ідеї (у Хмельнику, Любарі, Киселині, Панівцях та ін.). Високий рівень викладання, загальнодоступність і віротерпимість привертали до цих закладів й іновірців, а тому ці школи переслідувалися католицькою церквою та урядом Речі Посполитої.

Католицька церква, занепокоєна поширенням реформаторських ідей, розпочала з ними боротьбу, у тому числі в галузі освіти. Важливим інструментом у зміцненні позицій католицизму став орден єзуїтів. У Польщі його діяльність була спрямована на посилення католицької експансії, піднесення рівня католицьких шкіл, розширення їх мережі. На українських землях експансія Ватікана особливо активізується після Люблинської унії (1569) і утворення Речі Посполитої.

Єзуїти відкривали свої школи (елементарні й середні) та колегії, які мали два відділи: нижчий (гімназія, п’ять класів) і вищий (де три роки вивчалась філософія і чотири – богослов’я). Чільне місце в них посідала латинська мова, якою велось викладання. Навчальні заклади організовувалися за зразком західноєвропейських. Випускники єзуїтських шкіл відзначалися вмінням вести диспути з протестантами та православними. В Україні діяли 23 єзуїтські колегії – у Ярославі (1575), Львові і Луцьку (1608), Києві (1647) та ін. Система виховання в єзуїтських школах була спрямована на формування з молодих людей ревностних католиків. Багато представників православної української шляхти після закінчення цих шкіл зрікалися своєї національності й віри, починали з неповагою ставитись до рідної культури. Таким чином, католицькі школи стали одним із засобів полонізації українського населення.

Цей процес денаціоналізації, що охопив насамперед українські шляхетні кола, викликав в Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. серйозний опір. В умовах посилення боротьби за вплив на освіту з боку католицького, уніатського, протестантського віровчень православна церква втрачає свою монополію у галузі шкільництва. З ініціативи окремих осіб або груп української шляхти, міщанства, духовенства виникають нові або реорганізуються старі школи.

Посилення впливу світських кіл, проникнення гуманістичних і реформаційних ідей обумовили вагомі зміни в українській освіті у цей період, виникнення якісно нової школи – греко-слов’яно-латинської. Вона ґрунтувалась на національних традиціях, поєднуючи їх з передовими досягненнями західноєвропейської школи й науки. Такий різновид школи стає визначальним у розвитку освіти на східнослов’янських землях протягом тривалого часу. Першим навчальним закладом такого типу була школа в Острозі на Волині, яка піднесла систему освіти в Україні до рівня вищих протестантських і католицьких шкіл.

Культурно-освітній центр нового типу, який складався з колегії, літературно-наукового гуртка, друкарні і бібліотеки, заснував у 1576 р. князь Костянтин Острозький, який відігравав роль опікуна православ’я і мецената української культури. Він зібрав у м. Острозі людей з високою гуманістичною освітою. Першим ректором колегії був письменник-полеміст Герасим Смотрицький, друкарню очолював Іван Федоров (1577-1582), викладали українські учені Даміан Наливайко, Василь Сурозький. Наприкінці ХVІ ст. Острог перетворився на великий просвітницький центр.

Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою “семи вільних мистецтв”, яка поділялась на тривіум (граматика, риторика, діалектика) та квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Острозька школа, як і більшість шкіл того часу, мала переважно гуманітарну спрямованість. Національні культурно-освітницькі традиції в Острозькій школі зберігались завдяки викладанню церковнослов’янської та грецької мов, які були літературними й конфесійними мовами даного регіону і вивчення яких було характерною особливістю шкіл у східнослов’янських землях ще з часів Киівської Русі. Крім того, в умовах наступу католицизму церковнослов’янська мова виступала як засіб самозбереження національної віри й культури.

Разом з тим, навчання будувалось таким чином, щоб випускники школи за рівнем освіти не поступались тим, хто закінчив католицькі та протестантські школи. У зв’язку з цим в Острозі значну увагу приділяли вивченню латини, яка була мовою західноєвропейської школи, науки, літератури. До того ж у Речі Посполитій вона було також офіційною мовою адміністративних та судових установ. Острозька школа стала фактично першою вищою школою в Україні. Після смерті К.Острозького (1608), нащадки якого прийняли католицтво, вона поступово занепадає. 1624 р. єзуїти відкрили в Острозі свій колегіум і припинили діяльність школи.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 27—30.

Визначте роль братських шкіл та Київської колегії у збереженні та розвитку української освіти наприкінці ХVI ст. – ХVIІ ст.

З другої половини 1580-х рр. значну роль у суспільно-політичному і культурному житті починають відігравати братства – громадсько-політичні організації українського міщанства, які створювалися для захисту своїх станових і національно-релігійних інтересів. Вони розпочинають боротьбу проти національного і релігійного обмеження, за збереження православ’я та української культури, у тому числі у галузі освіти. Створення шкіл було одним з головних положень статутів братств. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в Україні виникає близько 30 братських шкіл, першою з яких була школа при Львівському Успенському братстві (1586).

Її першим ректором був визначний знавець і викладач грецької мови єпископ Арсеній. Він розробив один з найстаріших шкільних статутів Європи – “Порядок шкільний”, який містив педагогічні ідеї та визначав коло предметів. Цим статутом було закладено принцип станової рівності освіти. З 1604 р. братство запросило на посаду ректора школи чудового знавця латинської та грецької мов Івана Борецького.

Школа готувала вчителів і священиків, а також намагалась зразково поставленим вихованям протидіяти антиукраїнським впливам єзуїтської школи. Визначним здобутком Львівської школи було створення її студентами греко-слов’янської граматики “Адельфотес”, призначеної не лише для вивчення мов, а й для знайомства з діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією, астрономією, медициною та богослов’ям.

Інші братські школи, які виникають у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Немирові, Крем’янці, Луцьку та ін., будувались за зразком Львівської. Вона надсилала багатьом свій статут, постачала підручники, а іноді направляла й вчителів. Під ідейним і педагогічним впливом братських шкіл перебували монастирські і парафіяльні школи.

За навчання у братських школах батьки сплачували певні кошти, діти незаможніх батьків навчалися безкоштовно. За програмою навчання ці школи були закладами середнього типу. Найголовніша увага приділялась вивченню слов’янської та української книжної мов. Усі братські школи у своєму розвитку пройшли два етапи: вони виникали як греко-слов’янські, а згодом почали зближуватись з латино-польськими. Це дозволяло знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки й літератури.

У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Одним з організаторів школи й першим її ректором був Іван Борецький (пізніше – митрополит Іов), який переїхав зі Львова. У Київській братській школі, як і у Львівській, викладались церковно-слов’янська, грецька, латинська, книжкова українська мови, філософія, риторика, поетика.

Викладання не у всіх школах було однаковим і визначалося можливостями братств. Але Львівська, Луцька, Київська братські школи за рівнем викладання успішно конкурували з єзуїтськими й протестантськими і відіграли важливу роль у розповсюдженні освіти, розвитку наукових знань, боротьбі проти католицизму.

Діяльність українських освітніх закладів проходила в умовах посилення національно-релігійного тиску. Після Берестейської унії (1596) розпочалось створення уніатських шкіл: 1609 р. Іпатій Потій заснував уніатську школу у Володимирі, такі ж школи у Барі, Шаргороді, Холмі організував уніатський орден василіан. В уніатських школах вивчались латинська, польська, грецька, а іноді й церковнослов’янська мови, але головним їх завданням було насадження уніатства. Королівський універсал 1613 р. прирівняв ці школи до католицьких.

З початку ХVІІ ст. Київ стає провідним культурним центром України, чому в значній мірі сприяло зростання економічного значення міста. У 1631 р. митрополитом Київським став Петро Могила, який заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Від братської вона відрізнялася тим, що в ній вивчались “сім вільних мистецтв” і більше уваги приділялось латинській мові, а грецька мала другорядне значення. Відкриття школи у лаврі викликало невдоволення Київського братства, яке не бажало передавати шкільну освіту до рук архімандрита Києво-Печерської лаври. У 1632 р. братчики примусили П.Могилу погодитись на об’єднання навчальних установ.

Школа отримала назву Київської колегії (у Західній Європі колегіями називали навчальні заклади вищого типу) і за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Однією з реформ, здійснених П.Могилою, стало введення викладання у колегії та багатьох братських школах латинською мовою, яка становила невід’ємну ознаку освіченості. Без її знання неможливо було вступити до вищих шкіл Західної Європи. У колегії викладались також старослов’янська, книжкова українська, польська та грецька мови. Крім того, у програму П.Могила ввів викладання “семи вільних мастецтв”. З часом у програму навчання почало входити вивчення німецької, французької, староєврейської мов, з 1751 р. введено курс російської мови і поезії. Викладались також історія, географія, література. Повний курс навчання тривав 12 років.

Київська колегія дещо відрізнялась від західноєвропейських університетів, що було обумовлено історичними умовами та національними традиціями: в ній не було обов’язкової для університетів системи факультетів, учням не надавались учені ступені, не завжди читався курс богослов’я. Останнє було пов’язано з політикою польського уряду, який забороняв викладати у колегії богословські науки, інакше заклад мав би права академії. Все ж рівень освіти, який отримували випускники Київській колегії, був достатньо високим, що давало їм можливість продовжувати навчання за кордоном і відкривало шлях до європейської науки. Вона продовжувала залишатись центром українського культурного життя і у другій половині ХVІІ ст.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 30—33.

Дайте стислу характеристику наукових знань, що їх надавали центри освіти на українських землях у ХVІІ ст.

Головним центром розвитку наукових знань на початку ХVІІ ст. був Київський колегіум, навколо якого зосереджувались кращі наукові сили. Викладачі колегіуму в трактуванні деяких питань вийшли далеко за межі теологічного тлумачення світу. Вони сприймали ідеалістичні погляди Арістотеля, які становили основу їх філософських концепцій, але в своїх спробах творчо переосмислити його спадщину звертались не до інтерпретованих церквою творів філософа, а безпосередньо до першоджерел. Разом з тим, у поглядах деяких викладачів колегіуму простежувались елементи матеріалістичного світосприйняття. Так, Йосип Кононович-Горбацький викладав у колегіумі філософію. Його курс включав логіку, фізику й метафізику. Він вважав, що матерія перебуває у постійному русі й що саме рух є формою її існування. Він стверджував також, що світ існує незалежно від людської свідомості.

Викладачі колегіуму знали не тільки філософську систему Арістотеля. Їм були відомі матеріалістичні погляди старогрецьких філософів. Так, М.Стрийковський у своїй хрониці виклав ці погляди на походження світу.

У другій половині ХVІІ ст. центром освіти і науки в Україні стала Києво-Могилянська колегія. Тут гуртувалися наукові сили того часу: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський та інші. Київські вчені зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, географії та інших наук. Зокрема, І.Галятовський намагався розкрити причини таких явищ природи, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, блискавка. Передові погляди у галузі астрономії, що пов’язувалися з системою Коперника, проявили перекладачі “Космографії” Є.Славинецький та А.Сатановський. У науковому середовищі Києва були знавці математики, зокрема планіметрії та стереометрії.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 53—54.

Розкажіть про досягнення у математиці, фізиці, геології в Гетьманщині, Слобожанщині та західноукраїнських землях у ХVІІІ ст.

У ХVІІІ ст. на розвиток і поширення наукових знань у Гетьманщині, Слобожанщині та інших українських землях вплинуло створення Петербурзької Академії наук та діяльність М.Ломоносова. Своїм вченням про поверхню землі він поклав початок розвитку геології, надавав великого значення використанню кам’яного вугілля, яким багаті надра України. Наукові експедиції Академії наук мали велике значення для вивчення природи України. Їх маршрути пролягали через Київ, Глухів, Бахмут та інші міста. На початку ХVІІІ ст. було відкрито поклади кам’яного вугілля в Донбасі. Академічні комплексні експедиції на чолі з П.Палласом, В.Зуєвим та іншими вченими започаткували систематичні геологічні дослідження в Україні.

З точних наук певних успіхів було досягнуто в галузі математики. Складений Феофаном Прокоповичем у 1707-1708 рр. курс лекцій з арифметики і геометрії для студентів Київської академії мав переваги над тогочасними зарубіжними підручниками з математики. Підручник викладача математики Київської академії І.Фальковського “Скорочення змішаної математики” та книга “Теоретична астрономія” були значним досягненням тогочасної науки.

Математика й фізика займали значне місце в учбовій програмі Studium Ruthenum при Львівському університеті. Викладали ці предмети у ХVІІІ ст. вихідці із Закарпаття Петро Лодій та Іван Земанчик. У цілому поширенням наукових знань в українських землях досягло помітних успіхів, хоч і гальмувалось феодальними відносинами і відсутністю державності.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 54—55.

Охарактеризуйте стан початкової та середньої освіти на Лівобережній та Правобережній Україні у ХVIІІ ст.

Хоча входження Лівобержжя до складу Росії після національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького зумовило суперечливі тенденції у духовному розвитку України, на Лівобережжі зберігався багаторічний досвід організації шкільної освіти. Продовжували існувати приходські школи при церквах, в яких вчителювали дяки та їх помічники (“виростки”, “молодики”), у містах працювали школи для дітей духовенства, ремісників, купців. На Запорожжі функціонували церковноприходські та січова школи, які велику увагу приділяли навчанню військовій справі і забезпечували освіченими людьми військову канцелярію Запорізької Січі. На Правобережжі продовжували діяти братські школи, але вони поступово втратили провідну роль у галузі освіти. Натомість посилилась політика полонізації, яку проводив уряд Речі Посполитої.

У першій половині ХVІІІ ст. освітній процес на Лівобережжі і Слобожанщині був ускладнений колоніальною політикою царизму, зокрема мовною. Низка царських указів (1721, 1727, 1728, 1735 рр.) була спрямована на введення російської вимови у церковну практику й обмеження друкування та розповсюдження книжок, написаних українським варіантом церковнослов’янської мови. З другої половини ХVІІІ ст. усі школи України поступово перейшли на російську мову. Іншою перешкодою розвитку національної освіти були кріпосницькі відносини.

Початкова освіта на Лівобережжі, Слобожанщині та Запорожжі до останньої чверті ХVІІІ ст. зосереджувалась у церковно-парафіяльних школах. Вони існували майже у кожному селі, засновувалися сільськими громадами й у них навчалися діти старшини, козаків, а також селян. У 1748 р. на території семи полків Гетьманщини було 866 шкіл, але розміщення їх було нерівномірним. Так, у Ніжинському полку нараховувалося 217 шкіл, Лубенському – 172, тоді як у Миргородському – лише 37. На Слобожанщині у 1730-х рр. налічувалось 131 трирічна церковно-парафіяльна школа. В наступні роки кількість цих школ зменшилась, що пояснювалося дальшим розоренням і закріпаченням селян і козаків.

За свідченням лубенського полковника І.Кулябки, освічених людей не вистачало навіть для заміщення посад осавулів і сотенних отаманів. У 1768 р. з його ініціативи почалося навчання грамоті й військовій справі понад тисячі козацьких дітей. Невдовзі досвід Лубенського полку схвалила Генеральна канцелярія, котра сприяла його поширенню у всіх полках. З другої половини ХVІІІ ст. для дітей старшини створювалися закриті учбові заклади – пансіони та інтернати, в яких викладали переважно іноземці. На Запорожжі у 1754-1758 р. існувала Головна Січова школа для дітей переважно заможних козаків і старшини. За змістом навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл, у ній викладали піїтику, риторику, математику, астрономію, музику (велася підготовка кобзарів, цимбалістів, сурмачів, скрипалів) та ін.

У ХVІІІ ст. розвиток вищої освіти в Україні був пов’язаний насамперед з діяльністю Києво-Могилянської академії, якій указами Петра І 1694 р. та 1701 р. було надано статус академії, права самоуправління (як у вищих навчальних закладах Європи) й уперше дозволено викладати курс богослов’я. До середини ХVІІІ ст. Києво-Могилянська академія вважалась одним з перших за значенням вищих навчальних закладів Російської імперії. Серед її слухачів було багато вихідців з Правобережжя й західноукраїнських земель, уродженців центральних районів Росії, а також представників пригноблених Туреччиною та Австрією слов’янських народів (сербів, болгар, чорногорців та ін.). Хоча навчання в академії значною мірою мало церковно-богословський характер, її слухачі діставали досить всебічну освіту.

Головну масу студентів становили діти старшини, духовенства, заможних казаків і міщан; у реєстрі слухачів 1729 р. згадано представників майже всіх відомих тоді старшинських сімей. Разом з тим, серед студентів були й бідні, що жили у бурсі (гуртожитку). Свою роль культурно-освітнього центра академія почала втрачати з кінця ХVІІІ ст. й була закрита у 1817 р. Її функції перейняла Київська духовна академія (1819).

Українська старшина, не задовольняючись духовним характером академії, яка з другої половини ХVІІІ ст. все більше перетворювалася у спеціальний церковний навчальний заклад, не раз ставила питання про відкриття у полкових містах Гетьманщини та Слобожанщини університетів. Навіть російські адміністратори П.Румянцев та Г.Потьомкін неодноразово виступали з подібною ідеєю. Царський уряд відкидав усі ці проекти, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Україні.

Важливе значення у розвитку освіти мали також колегіуми у Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1730). Харківський колегіум став центром освіти Слобожанщини, у відкритих 1768 р. додаткових класах викладались інженерні науки, артилерійська справа, геодезія, географія, французька та німецька мови, а з 1773 р. було відкрито клас вокальної та інструментальної музики. Крім того, наприкінці ХVІІІ ст. існувало ще дві семінарії – у Полтаві та Новгород-Сіверському, які були всестановими й загальноосвітніми школами.

Розвиткові національної освіти на Правобережжі й західноукраїнських землях заважала політика полонізації, яку проводив польський уряд. Шкіл на Правобережжі було дуже мало. Влада підтримувала лише єзуїтські колегії та уніатські школи, навчання в яких мало яскраво виражений польсько-католицькмй характер. У містах Східної Галичини існували трирічні школи, в яких навчалися діти шляхти, міщан, духовенства, а викладання здійснювалося польською мовою. Важливим осередком освіти й науки на землях Західної України був Львівський університет (1661), викладання в якому велося латинською мовою.

Після першого поділу Речі Посполитої (1772) західноукраїнські землі увійшли до складу імперії Габсбургів. Австрійський уряд здійснив реформи в галузі освіти. З 1774 р. було запроваджено три види шкіл: однокласні “парафіяльні” з викладанням рідною мовою; трикласні “тривільні”; чотирикласні “нормальні” з викладанням німецькою мовою. Як “рідна мова” була допущена й українська (церковно-слов’янська з українською вимовою). Львівський університет було перетворено у світський заклад, при ньому у 1787-1808 рр. діяв “Руський інститут” (“Studium Ruthenum”) – відділення, де на філософському і богословському факультетах окремі предмети викладалися українською мовою.

Дуже низьким стан освіти був на Буковині. За турецького панування тут майже не було шкіл. З встановленням австрійської влади було відкрито кілька шкіл, де викладання велося переважно румунською та німецькою мовою. Закарпаття перебувало у складі Угорського королівства, що обумовило там політику латинізації та мад’яризації. Разом з тим, там існувала невелика кількість церковно-уніатських шкіл з викладанням “руською” (як називалась там українська) мовою. Викладання на слов’яно-руській мові здійснювалося також у Мукачівській монастирській школі (з 1744 р. – духовній семінарії), яка стала основою для створення учительської семінарії. У 1776 р. вона була переведена до Ужгорода.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 39—41.

Розкажіть про провідних науковців університетів та ліцеїв, які працювали в галузях природничих та фізико-математичних наук на українських землях у ХІХ ст.

У ХІХ ст. науково-дослідні роботи зосереджувалися в університетах та ліцеях. Професори вищих навчальних закладів поряд з викладанням займалися дослідженнями в лабораторіях, кабінетах, обсерваторіях. У науці все більше наростала боротьба між матеріалістичним та ідеалістичним світоглядами.

Професор Харківського університету Т.Осиповський у праці “Зміна Сонця” висловив ряд думок про природу світла. В астрономії він був послідовником Лапласа. Виданий у Петербурзі його тритомний “Курс математики” протягом кількох десятиліть служив основним вітчизняним підручником з цієї галузі науки. У Київському університеті працював професор В.Федоров, діяльність якого сприяла відкриттю в університеті обсерваторії. Помітне наукове значення мали праці з астрономії професора Рішельєвского ліцею В.Петровського, який вивчав космічні тіла та будову всесвіту. Професор Харківського університету гідрогеолог Н.Борисяк досліджував геологічну будову басейну річок Сіверського Дінця, Дніпра і Дону, геологію Донбасу.

Велику роль у розвитку природничих, фізико-математичних та технічних знань відігравали наукові товариства, які зміцнювали контакти між ученими та займалися пропагандою знань. Особливо виділялися Харківське (1863), Київське (1899), Одеське (1870) товариства дослідників природи. Перше математичне товариство в Україні виникло при Харківському університеті у 1879 р. Київське фізико-математичне товариство (1890) друкувало наукові праці у своїх “Звітах” і “Протоколах”. Наприкінці 1860-х рр. розпочало роботу Київське відділення Російського технічного товариства. Згодом воно взяло активну участь у заснуванні Київського політехнічного інституту.

На західноукраїнських землях у 1892 р. на базі Літературного товариства ім. Т.Шевченка було створено Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке складалося з трьох секцій: історико-філософської, філологічної, математично-природничо-медичної та ряду комісій з окремих галузей науки. Товариство видавало наукові журнали, серійні видання.

Помітних успіхів у другій половині ХІХ ст. досягла математика. З 1885 р. у Харківському університеті працював видатний математик О.Ляпунов, якому належить провідне місце в розробці проблем стійкості й рівноваги руху механічних систем. Його праця “Загальна задача про сталість руху” не втратила свого наукового значення до наших днів. Математики Київського університету заклали фундамент нової алгебраїчної теоретичної школи. Праця М.Ващенка-Захарченка “Символічне числення і застосування його до інтегрування лінійних диференційних рівнянь” стала відома у всій Європі. Засновником математичної школи в Одесі став професор Є.Сабінін. Його учень С.Ярошенко в 1873 р. видав першу в математичній літературі працю, присвячену проекційній геометрії, – “Початки нової геометрії”.

ХІХ століття в усьому світі було періодом бурхливого розвитку фізики. Нові відкриття – закон збереження і перетворення енергії, явище електролізу, електромагнітні явища – вимагали нових філософських узагальнень.

Професор Новоросійського університету М.Умов у своїх працях про хвильові процеси і земний магнетизм зробив помітний внесок у розвиток світової науки. У Київському університеті проблемами молекулярної фізики займався М.Авенаріус. У Києві 1884 р. виникла перша в Україні кафедра теоретичної фізики, яку очолював М.Шіллер. У Харкові з 1880 р. фізик М.Пильчиков розвивав теорію магнітних аномалій і магнітних вимірів, працював у галузі електротехніки та електролізу, став одним з піонерів рентгенографії та рентгенології в Росії. Пильчиков був дійсним челеном багатьох вітчизняних та закордонних наукових товариств.

1864 р. М.Бекетов організував у Харківському університеті при фізико-математичному факультеті перше фізико-хімічне відділення і лабораторію фізичної хімії. У галузі загальної хімії працював Я.Михайленко, який у 1899 р. увів парціальні величини у термодинаміку розчинів, випередивши цим відкриття Люїса.

Активна розробка корисних копалин зумовила піднесення геологічної науки. К.Феофілактов заснував у Києві школу геологів, що поклала початок вивченню Українського кристалічного щита та геології Придніпров’я.

Значного розвитку досягла біологія. У 1867 р. І.Мечников був обраний доцентом Новоросійського університету. Він створив вчення про фагоцитоз та імунітет, яке знайшло визнання у світовій науці. У 1886 р. спільно з мікробіологом М.Гамалією він організував в Одесі першу в країні бактеріологічну станцію.

Центром наукової діяльності на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст. залишався Львівський університет та математично-природничо-медична секція Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Активними членами секції стали математики В.Левицький і М.Зарицький. У галузі загальної хімії у Львові з 1872 р. плідно працював Б.Радзішевський. Проблемами органічної хімії у 60-70-х рр. ХІХ ст. займався керівник кафедри хімії Е.Ліннеманн. Львівські вчені-геологи провели ряд грунтовних досліджень з метою вивчення геології краю. Ю.Токарський розробляв літографію і петрографію відкладів південно-східної частини Карпат; виверження порід вивчав основоположник мікроскопічної петрографії Ф.Ціркель.

У 1881 р. уродженець України, інженер М.Бенардос першим у світі винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів. Найбільш економічний для свого часу паровоз сконструював наприкінці ХІХ ст. київський інженер О.Бородін.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 55—57.

Розкажіть про формування мережі вищих навчальних закладів (академій, університетів, інститутів тощо) на українських землях у ХVIІІ ст. – на початку ХХ ст.

У ХІХ ст. набула розвитку вища освіта. У 1805 р. було відкрито Харківський університет, який стає центром національного відродження. Його було засновано за приватною ініціативою, головним чином В.Каразіна, на кошти харківського дворянства й купецтва. 1834 р. було відкрито Університет св. Володимира в Києві, до складу якого входили філософський, юридичний, згодом медичний (1842) факультети. Його першим ректором став професор М.Максимович. 1863 р. університети отримали автономію. Але у 1884 р. її було ліквідовано, а університети передано під контроль попечителів навчальних округів.

Крім того, створювалися вищі навчальні заклади, що об’єднували гімназичний та університетський курси: Волинська гімназія у Кременці (1805-1832), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), при якому існував Інститут східних мов для підготовки перекладачів (1828-1855), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820), згодом перетворена у математичний (1832), а потім юридичний (1840) ліцей. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі було утворено Новоросійський університет.

Економічний і культурний розвиток країни прискорив появу спеціальних вищих навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Харківського ветеринарного інституту (1873). Першим вищим технічним закладом в Україні став Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885). У 1898 р. було створено Київський політехнічний інститут у складі хімічного, механічного, інженерного та сільськогосподарського відділень. Серед професорів інституту були відомі вчені М.Артем’єв, С.Реформаторський, В.Кирпичов, який став його першим ректором. 1899 р. у Катеринославі почало діяти вище гірниче училище.

Характерною рисою у розвитку вищої освіти в Україні на початку ХХ ст. було створення мережі вищих навчальних закладів для жінок. У 1903 р. в Одесі було відкрито Вищі жіночі педагогічні курси, які з 1906 р. отримали історико-філологічний та фізико-математичний факультети; після 17-річної перерви відновили діяльність Вищі жіночі курси у Києві (1906), створені такі ж курси у Харкові (1907), які крім двох традиційних факультетів мали юридичне відділення.

Вища освіта в західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, Реальній (або торгівельній, 1817), Ветеринарній (1897), Технічній (1844) академіях у Львові (остання була згодом реорганізована у політехнічний інститут), Чернівецькому ліцеї. Львівський університет складався з філософського, теологічного, юридичного та медичного факультетів. Викладання провадилося латинською, німецькою та польською мовами. Австрійський уряд не чинив перешкод для вступу українцям лише на богословський факультет, який готував сільських священиків.

Українському студенству західноукраїнських земель після наполегливої боротьби вдалося домогтися в австрійських властей відкриття у Львівському й Чернівецькому університетах кількох українських кафедр. В цілому ж, освіта в українських земелях як Російської, так і Австро-Угорської імперій не задовольняла потреб суспільства.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 34—35, 41—43.

Яку роль у розвитку та поширенні фізико-математичних та технічних знань на українських землях відіграли створені в першій третині ХХ ст. наукові, технічні товариства та гуртки?

Помітний внесок у розвиток і демократизацію науки, в справу популяризації наукових знань робили наукові товариства, багато з яких діяли при університетах. Так, при Київському університеті налічувалося десять наукових товариств, при Харківському – працювало вісім, у Новоросійському – чотири.

Велике значення для розвитку технічних знань в Україні мала діяльність філіалів Російського технічного товариства у Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Найактивнішим серед них було Київське відділення Російського технічного товариства, яке очолював професор університету і політехнічного інституту Г.Де-Метц. До його складу в 1915 р. входило сім відділів: архітектурний, механіко-будівельний, цукровий, фотографічний, електротехнічний, теплотехнічний, борошномельний.

Помітну роль у розвитку авіаційної справи, теоретичну основу якої заклали М.Жуковський і К.Ціолковський, відіграли добровільні повітроплавальні товариства, гуртки і аероклуби. 1908 р. в Одесі було засновано аероклуб, у якому вже через два роки налічувалося близько 140 членів. Його вихованцями були піонери повітроплавання С.Уточкін та М.Єфимов, який 8 березня 1910 р. здійснив над Одесою перший у Росії політ на літаку.

1908 р. повітроплавальний гурток організувався при Київському політехнічному інституті, а через рік виникло Київське товариство повітроплавання. Невдовзі вони об’єдналися в єдине товариство. Його керівником став професор політехнічного інституту М.Делоне. У товаристві успішно працювали такі видатні конструктори і льотчики, як Д.Григорович, І.Сікорський, П.Нестеров, Ф.Андерс, професор політехнічного інституту О.Кудашев. І.Сікорський уславився як конструктор перших у світі надпотужних багатомоторних літаків “Російський витязь” та “Ілля Муромець”. Заслуга створення перших гідролітаків типу “летючий човен” належить колишньому студенту КПІ Д.Григоровичу. Сконструйовані ним моделі гідролітаків широко використовувались у бойових діях під час Першої світової війни. Лише в Києві протягом 1909-1912 рр. було створено близько 40 дослідних літаків різних типів. 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві П.Нестеров вперше в історії авіації здійснив одну з найскладніших фігур вищого пилотажу – “мертву петлю”, яка пізніше дістала назву “петлі Нестерова”.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 55—62.

Розкажіть про провідні наукові школи в галузі фізико-математичних та технічних наук, що діяли в Україні на початку ХХ ст.

Початок ХХ ст. ознаменувався помітною демократизацією науки, що знаходило свій вияв насамперед у популяризації наукових знань, чому була присвячена діяльність О.Ляпунова, В.Стеклова, Д.Синцова, С.Реформатського та ін.

Значно зросли міжнародні зв’язки вчених України. Активну участь у роботі майже всіх міжнародних математичних конгресів початку ХХ ст. брав професор Харківського університету, почесний член Амстердамського математичного товариства Д.Синцов. Професора Київського університету, геолога М.Андрусова обрали членом Ради Міжнародного геологічного конгресу.

Помітних успіхів на початку ХХ ст. досягли математики України. Зокрема, викладачі київських вузів В.Єрмаков, Б.Букрєєв, їх учні Г.Пфейффер, П.Воронець з успіхом досліджували різні питання теорії диференційних рівнянь, варіаційного числення, а також звернулись до нових проблем математики – теорії поверхонь, алгебраїчних функцій двох змінних і теорії груп. Викладач комерційного інституту Є.Слуцький проводив дослідження в галузі математичної статистики, розробив основи теорії випадкових функцій.

Професор Київського університету Д.Граве створив алгебраїчну школу, з якої вийшли відомі вчені М.Чеботарьов, О.Шмідт, Б.Делоне, М.Кравчук. Основним напрямом їхніх досліджень був один з найголовніших відділів алгебри – терія груп. Математики Харківського університету працювали в галузях математичної фізики (В.Стеклов), геометрії і геометрічної теорії диференційних рівнянь (Д.Синцов), математичного аналізу теорії функцій і теорії ймовірностей (С.Бернштейн).

Значних успіхів добилися вчені в галузі фізики. Представник київської фізичної школи М.Авенаріуса Й.Косоногов провів ряд досліджень, присвячених вивченню електролізу за допомогою ультрамікроскопу, питанням оптичного резонансу, електричних коливань. Проблемами оптики займались професор Київського університету і політехнічного інституту Г.Де-Метц та професор Харківського університету Т.Кравець. Дослідження останнього з питань поглинання світла в розчинах забарвлених речовин становили на той час одне з найвидатніших досягнень у галузі оптики, а в сучасній науці вони мають велике значення у зв’язку з висновками квантової теорії.

Засновником харківської школи радіофізиків був Д.Рожанський, який своїми дослідженнями коливного розряду в 1908 р. набагато випередив у цій галузі зарубіжних вчених. Цінні дослідження з різних питань геофізики, оптики, радіотехніки та рентгенографії провів професор Харківського технологічного інституту М.Пильчиков.

У Львівському університеті М.Смолуховський займався розробкою проблем молекулярної фізики і термодинаміки. Своїми працями він створив основу для молекулярно-кінетичного обгрунтування другого начала термодинаміки.

Особливого значення в Україні на початку ХХ ст. у зв’язку з подальшим розвитком промисловості набули технічні науки. Цей час пов’язаний з якісно новим етапом у розвитку науки: віднині наукові дослідження стали випереджати і визначати розвиток техніки, а не навпаки, як було до цього часу. Практичне застосування наукових ідей привело до кардинальних змін у техніці та технологічних процесах.

Важливі наукові проблеми аналітичної механіки, динаміки твердого тіла розробляли професори Київського університету Г.Суслов, П.Воронець, праці яких поклали початок новому розділу механіки і математики – динаміки неголономних систем.

Видатним вченим-механіком був ректор Київського політехнічного інституту В.Кирпичов. Його дослідження з різних питань фізики, механіки, опору матеріалів, варіаційного числення не втратили свого значення і в наш час. Викладач цього ж інституту з 1904 р. Є.Патон став відомим фахівцем у галузі мостобудування. Йому належать ряд посібників і монографій з питань розрахунку і проектування мостів, численні проекти мостів оригінальних конструкцій.

Професор Катеринославського вищого гірничого училища О.Динник – засновник наукової школи з теорії пружності – працював у галузі проблем стійкості та дав визначення коефіцієнтів стійкості, вивчав питання гірського тиску і міцності підйомних шахтних канатів. Оригінальністю і новизною відзначалися роботи професора того ж училища Я.Грдини в галузі динаміки живих організмів з широким застосуванням методів аналітичної механіки, в яких уже в той час проступали риси сучасної біокібернетики.

Комплексним процесом розробки й експлуатації вугільних родовищ Донбасу були присвячені наукові роботи професора О.Терпигорєва. Розробкою аналітичних методів проектування рудників і шахт займалися Л.Шевяков та Б.Бокій. Цінний внесок у розвиток гірничої науки зробили праці професора М.Протодяконова з проблем гірського тиску і кріплення гірничих виробок. Визначеним ним коефіцієнтом міцності і класифікацією гірських порід за міцністю користуються і зараз при відповідальних розрахунках.

Серед технічних наук широкого розвитку набула металургійна справа, тісно пов’язана з розвитком металургійної промисловості в Україні. Велике значення для розв’язання ряду проблем у галузі металознавства і термічної обробки металів мали праці відомого вченого-металурга, професора Київського політехнічного інституту В.Іжевського – автора проекту електроплавильної печі оригінальної конструкції.

Чималий внесок у розвиток металургійної справи зробили вчені Катеринославського вищого гірничого училища, які досліджували процеси доменного виробництва, виробництва коксу, підготовки металургійної сировини (П.Рубін), вивчали природу і властивості булату, смугасту структуру сталі, розробляли теорію прокатки металів (А.Виноградов), теорію доменного процесу (М.Павлов). На початку ХХ ст. на металургійних заводах України (Брянському, Маріупольському, Краматорському) працював визначний український металург-практик, конструктор доменних печей, один з засновників школи вітчизняних доменщиків М.Курако.

Різні галузі електротехніки збагатили своїми дослідженнями професор Харківського технологічного інституту, автор перших вітчизняних підручників з електротехніки П.Копняєв, наукові праці якого присвячені теорії машин і електричної тяги; М.Артем’єв, який вивчав дії струму високої напруги і розробив проекти електростанції та електромережі Харкова, електричного трамваю в Полтаві та ін.

Цінні дослідження проводили вчені в різних галузях хімічної науки. Над проблемами органічної хімії працювали С.Реформатський, роботи якого стосувалися синтезів за допомогою металоорганічних сполук. Наукові пошуки І.Осипова – представника харківської хімічної школи М.Бекетова – та професора Новоросійського університету П.Павлова з питань термохімічних процесів сприяли розвитку фізичної хімії. Основоположником колоїдної хімії в Україні вважається А.Думанський, який з 1912 р. викладав у Київському університеті курс колоїдної хімії і того ж року видав монографію “Про колоїдні речовини”.

У Львівському університеті питання загальної і фармацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б.Радзішевський. Дослідження в галузі фізичної хімії тут проводили С.-К.Толочко, В.Кемула.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 58—61.

Розкажіть про особливості розвитку української науки після розпаду Російської імперії. Які саме організаційні та структурні зміни відбулися в ній після 1921 року?

Новий етап у розвитку української науки розпочався з розпадом Російської імперії. Установчі збори Української Академії наук (УАН) відбулися у листопаді 1918 р. Першим президентом академії став відомий вчений, мінералог, кристалограф, геохімик В.Вернадський. УАН складалася з трьох відділів і нараховувала 12 членів. 12 лютого 1919 р. в Києві відбулись загальні збори учених – засновників академії. У постанові від 4 липня 1919 р. Раднарком УСРР зазначав, що утворення Академії наук має першочергове значення для розвитку науки в Україні. Наприкінці 1920 р. у складі її трьох відділів працювали вже три інститути, 26 кафедр, 15 наукових комісій та комітетів. Уряд взяв на себе фінансування УАН.

У зв’язку з відмовою у квітні 1921 р. В.Вернадського від своїх обов’язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П.Скоропадського М.Василенка. Після ліквідації у 1920 р. університетів наукова діяльність в УСРР зосереджувалась переважно в установах УАН. У червні 1921 р. РНК УСРР схвалив постанову, згідно з якою академія визначалася найвищою науковою державною установою республіки. Після укладення Ризького мирного договору у березні 1921 р. УАН перейменували на Всеукраїнську Академію наук (ВУАН). Такою назвою декларувався намір об’єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України. Відносини ВУАН з керівництвом Радянської України були напруженими. Зв’язки із західними вченими швидко зійшли нанівець. Влада не визнала повноважень М.Василенка, і в березні 1922 р. президентом обрали академіка О.Левицького, але у травні 1922 р. після його смерті президентом став В.Липський, який обіймав цю посаду до 1928 р.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 62—65.

Коли і чому ВУАН було перейменовано в Академію наук УСРР? Які провідні наукові школи існували в її установах у той час?

1 квітня 1934 р. ВУАН була підпорядкована Раднаркому УСРР. У складі академії було створено або значно розширено науково-дослідні інститути хімії, хімічної технології, фізичної хімії, геології, математики та ін. Внаслідок цих організаційних заходів в Академії наук замість 164 невеликих інститутів, кафедр, комісій, лабораторій було створено 36 структурних одиниць (науково-дослідні інститути та установи при Президії). На травневій сесії ВУАН 1934 р. було обрано 9 дійсних членів та 18 членів-кореспондентів, у їх числі – О.Шмидт (математика), В.Яворський (органічна хімія), О.Лейпенський (фізика).

У лютому 1936 р. РНК УСРР затвердила новий статут академії. ВУАН було перейменовано на Академію наук УСРР.

Інститути технічних наук академії працювали над створенням нових машин, у галузі хімічних наук розроблялися нові технологічні процеси. Було розроблено загальну теорію втомлюваності, стійкості металу, теорії динамічної пружності конструкцій. 1934 р. було створено Інститут електрозварювання АН УСРР під керівництвом академіка Є.Патона. Працюючи в тісному контакті з підприємствами, інститут розробив ефективний спосіб автоматичного зварювання під флюсом.

Успішно досліджувалися проблеми фізико-математичних, хімічних і геологічних наук. В Інституті фізичної хімії О.І.Бродський вперше в країні на лабораторних установках здобув важку воду. Вчені України зробили значний внесок у розробку теоретичних основ фізики плазми. В галузі кінетичної теорії плазми основоположною стала праця Л.Ландау “Кінетичне рівняння для випадку кулонівської взаємодії”, написана вченим у 1936 р. під час роботи в УФТІ. Висновки Л.Ландау випереджали наукову думку в цій галузі на два десятиліття і пізніше знайшли застосування і розвиток у зв’язку з розгортанням досліджень з термоядерного синтезу.

У нерозривному зв’язку з діяльністю академічних науково-дослідних установ розгортали наукові дослідження вчені на кафедрах і в лабораторіях університетів та інститутів республіки. Багато відомих учених України очолювали кафедри та вузівські лабораторії. Вони зробили значний внесок у розвиток гірничої справи, металургії, зварювальної техніки, будівельної механіки та ін. У Дніпропетровському гірничому інституті під керівництвом академіка О.Терпигорєва, а також Л.Шевякова склалася відома школа з гірничої справи. У галузі металургії багато зробив академік М.Доброхотов, який з 1934 р. завідував кафедрою металургії сталі Дніпропетровського металургійного інституту.

1939 р. в АН УРСР відбулися чергові організаційні зміни. У березні загальні збори академії ухвалили створити 4 відділи: суспільних, фізико-математичних, біологічних і технічних наук. У складі Академії наук УРСР почали працювати нові інститути – чорної металургії, енергетики, технології силікатів. У відання академії перейшов УФТІ. Після включення західноукраїнських земель до складу України в організації науки в республіці відбулися певні зміни. За постановою РНК УРСР від 2 січня 1940 р. у Львові було організовано філіали установ АН УРСР. На 1 січня 1941 р. в Академії наук УРСР нараховувалося 60 академіків, 66 членів-кореспонденів та 164 доктора наук.

На межі 30-40-х рр. ХХ ст. центральне місце в планах науково-дослідної роботи відводилося використанню енергії атомного ядра, виробництву високоякісних сталей, електрозварюванню тощо. У передвоєнні роки Інститут електрозварювання розробив новий ефективний спосіб швидкісного автоматичного зварювання. Праці Інституту будівельної механіки у галузі теорії міханічної міцності конструкцій знайшли практичне застосування в авіаційній, танковій і машинобудівній промисловості. В Україні було розроблено технологію одержання індію з напівпродуктів і відходів та впроваджено у виробництво на Костянтинівському цинковому заводі. У 1941 р. В.Ізбеков, Я.Фіалков та О.Нижник здобули перший кілограм металевого індію.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 65—67.

Праналізуйте процес ліквідації неписьменності та становлення системи навчальних закладів в Радянській Україні 1917 – 1930-х рр.

Радянська влада в Україні також приділяла увагу розвитку освіти. Народне секретарство освіти у грудні 1917 р. очолив В.Затонський. Протягом наступних 2-3-х місяців у тих регіонах України, де існувала радянська влада, замість старих адміністративних органів освіти створювались відділи й комісаріати народної освіти, культурно-освітні комісії ревкомів. Ці органи на початку 1918 р. зустрілися з гострими кадровими проблемами, оскільки абсолютна більшість адміністрації й учителів 480 гімназій та 356 неповних середніх шкіл поставилися до неї різко негативно й практично не брали участь у перших спробах запровадження обов’язкової та безкоштовної освіти.

25 січня 1919 р. було ухвалено Декрет Раднаркому УСРР про єдину трудову школу. Передбачалось створити єдиний тип навчальних закладів – трудову школу, яка складалась з двох ступенів: першого (5 класів) і другого (4 класи) з безкоштовним навчанням та викладанням предметів рідною мовою. З метою якнайшвидшої підготовки спеціалістів для зруйнованої економіки України в 1920 р. державні, громадські й приватні початкові і середні школи були тимчасово ліквідовані, а їх класи реорганізовані у 7-річну школу. Молодь мала продовжувати освіту в професійно-технічних школах і технікумах. Наприкінці 1920 р. в Україні нараховувалося 21887 шкіл.

Радянська влада вжила заходів для ліквідації станового характеру вищої освіти. З 1919 р. були запроваджені нові правила вступу до вищих навчальних закладів, які створювали пільгові умови вихідцям з робітників і селян: не складались вступні іспити, не вимагалося свідоцтво про середню освіту, відкривались тримісячні підготовчі курси. Замість ректорів і проректорів призначались спеціальні комісари.

З 1920 р. почали організовуватися робітничі факультети (робітфаки). Університети ліквідовувались, а на базі окремих факультетів створювались відповідні інститути. На початку 1920 р. поновив свою діяльність Київський політехнічний інститут, закритий у роки війни. Були відкриті інститути народної освіти, міжнародних відносин, зовнішньої торгівлі тощо. З урахуванням воєнного часу термін навчання скорочувався, державні іспити скасовувались, а складалися лише іспити з предметів, які вивчались на окремих факультетах. Наприкінці 1920 р. в Україні вже діяло 38 інститутів, де навчались 57 тис. студентів, а також 13 тис. робітфаків і 665 професійних шкіл. Попит на освіту був дуже великий. Так, в Одеський інститут народного господарства потрібно було набрати кілька сот студентів, а заяв подали 13 тис.

Радянська влада розпочала ліквідацію неписьменності з літа 1920 р., оскільки 72% населення України не вміли читати і писати. У травні 1921 р. Раднарком України ухвалив Декрет про ліквідацію неписьменності. Для його виконання у 1923 р. було створене товариство “Геть неписьменність!” на чолі з головою ВУЦВК Г.Петровським. Вже наприкінці 1920-х рр. рівень письменності виріс з 24% до 57%. Найбільша кількість слухачів у школах грамотності в Україні навчалась 1934 р. (870 тис.). Згодом учнів у них стає менше, й 1936 р. товариство припинило діяльність як таке, що виконало свої функції.

У роки непу відбувався подальший розвиток системи освіти. 1925 р. в Україні – першій з союзних республік – було запроваджено обов’язкове чотирирічне навчання дітей віком 8-9 років. На початку 1930-х рр. загальнообов’язковою початковою освітою було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% випускників початкових шкіл продовжували навчання у семирічній школі.

Велику увагу радянська влада приділяла підготовці вчителів. У 1920 р. було відкрито 48 педагогічних технікумів і близько 100 учительських курсів. Крім того, відбувся поворот вчительської маси до радянської влади. За 1926-1932 рр. мережа педагогічних інститутів зросла в республіці з 12 до 46, а технікумів – з 59 до 84. Вдвоє було підвищено заробітну плату вчителям початкової школи; на 80% – учителям старших класів. Разом з тим, держава посилила адміністративне керівництво та ідеологічний тиск на освіту. У травні 1934 р. керівництвом республіки приймається спеціальна постанова, яка ставила під жорсткий ідеологічний контроль викладання громадянської історії та географії.

З 1931 р. відбувається відхід від так званої комплексної системи освіти, яка не давала учням достатнього обсягу знань, і перехід до поєднання політехнічного навчання з ґрунтовним засвоєнням наук. З 25 серпня 1932 р. в СРСР запроваджувалася єдина загальноосвітня школа з десятирічним строком навчання, а з 1934 р. – єдині типи школи: початкова (І-ІV класи), неповна середня (І-VІІ класи) і середня (І-Х класи). Протягом 1930-х рр. значно зросла мережа неповних середніх та середніх шкіл при зменшенні початкових шкіл. Внаслідок відмови від політики коренізації на вересень 1938 р. в УРСР були переведені на російську або українську мови викладаня всі школи з мовами ниціональних меншин. Всього ж в Україні на травень 1941 р. працювало 30881 загальноосвітня денна школа, з яких 4435 були середні (2264 – на селі).

Потреби економіки вимагали постійного збільшення кількості закладів професійно-технічної освіти. На початку 1920-х рр. були створені школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), куди приймали підлітків з чотирикласною освітою, та здійснено перебудову спеціальної освіти. На базі колишніх ремісничих і реальних шкіл організовані професійно-технічні школи для юнаків з семирічною освітою для підготовки кваліфікованих робітників. Замість вчительських семінарій, інститутів і відповідних факультетів університетів створювались інститути соціального виховання або профосвіти; відкрито інститут народного господарства, сільськогосподарські, зооветеринарні інститути; широкопрофільні медичні інститути (Київ, Харків, Одеса) та хіміко-фармацевтичні інститути (Харків, Одеса). Зростала мережа робітфаків, які готували робітничу молодь до вступу в інститути.

З 1929 р. розпочинається уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти і реорганізація її за галузевою ознакою. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум. Усі технікуми передавалися з Нарокомату освіти галузевим наркоматам. Їх кількість зросла до 576 (1938 р.). Було створено галузеві вищі навчальні заклади. З 1932 р. розпочалось укрупнення 203 вузів України, з яких на 1938 р. залишилось 123. За рішенням уряду УСРР від 10 березня 1933 р. було відновлено в республіці університетську освіту. Почали працювати університети у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську.

Після включення західноукраїнських земель до складу УРСР освіту в краї було реорганізовано відповідно до діючої в СРСР системи. Вона стала загальнообов’язковою. У середині 1940 р. тут діяло 6918 шкіл, у тому числі 6000 – з українською мовою навчання. Розгорнулася ліквідація неписьменності серед дорослого населення. Всі вищі й середні навчальні заклади перейшли на державний бюджет. У 1940/41 навчальному році у західноукраїнських земелях діяло 15 вузів (7 – у Львові), 23 технікуми і 2 робітфаки.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 46—49.

Розкажіть про внесок українських науковців у перемогу СРСР в роки Другої світової війни

Серйозної перебудови зазнала робота науково-дослідних установ України з початком Великої Вітчизняної війни. В плани їх роботи включалась переважно оборонна тематика. При Президії Академії наук УРСР було створено Науково-технічний комітет сприяння обороні. До його складу входили провідні вчені: П.Будніков, А.Кіпріанов, М.Луговцов та ін. Праця вчених сприяла виробництву високоякісних металів, вибухових речовин, появі нової військової техніки та озброєння, підвищенню продуктивності праці працівників тилу. Так, працівники Інституту електрозварювання АН УРСР під керівництвом Є.Патона розробили та впровадили у виробництво методи електрозварювання для відновлення відпрацьованих деталей, створили установки для підводного зварювання і різання металів, що в багато разів прискорило ремонт кораблів. Важливе значення мало автоматичне електрозварювання металів, що стало широко застосовуватись у танковій промисловості та виробництві іншої військової техніки. Співробітники Фізико-технічного інституту виготовили перший зразок радіолокатора для визначення координат і швидкості літаків. Був створений також зразок локатора для кораблів ВМФ. Вчені інституту дали свої пропозиції з виробництва хімічних запалювальних сумішей, які використовувалися для боротьби з танками противника, рівнів для мінометних пріцілів, приладів для контролю стволів гармат тощо.

У зв’язку з просуванням німецьких військ вглиб України відбувалась евакуація науково-дослідних установ та вузів республіки у тилові регіони. Наприкінці 1941 р. працівники евакуйованих наукових установ та вузів налагодили роботу на нових місцях. Більшість інститутів і Президія АН УРСР знаходились в Уфі. Деякі інститути, а також науково-дослідні установи, підпорядковані різним наркоматам і відомствам, працювали безпосередньо на базі підприємств у Казахстані, на Північному Уралі, в Сибіру.

Хоча кількість наукових співробітників Академії наук скоротилася у порівнянні з довоєнним часом у 6 разів, однак збереглось ядро найбільш кваліфікованих спеціалістів, які забезпечували виконання основної наукової тематики.

У воєнний час кількість досліджуваних проблем і тем в АН УРСР зменшилась майже вдвічі, але їх актуальність, темпи та якість розробки були на значно вищому рівні, ніж до війни. Дослідні роботи провадились переважно комплексно, тобто одну тему розробляли вчені кількох інститутів. У 1942 р. АН УРСР мала тісні науково-виробничі зв’язки більш ніж з 300 підприємствами.

Важливе значення мали праці учених для подальшого розвитку металургійної промисловості. Метод виплавки ферромарганцю на магнезіальних шлаках, розроблений Українським науково-дослідним інститутом металів, був впроваджений на Кузнецькому металургійному комбінаті. Перебуваючи на Уралі, академік М.Доброхотов розробив і впровадив у виробництво технологію виплавки броневих сталей у мартенівських печах, запропонував нову технологію їх окислення та легірування. Це дало змогу знизити брак з 42% до 2%.

Науковий колектив Інституту енергетики взяв участь у реконструкції енергогосподарства великих підприємств, у монтажі повітряохолоджувального устаткування заводів та шахт. Вугільні родовища Кузнецького басейну досліджувались Українським вуглехімічним інститутом. Внаслідок цих робіт сировинна база коксування на Сході була збільшена на 2400-2500 тис. т на рік.

Особливу цінність мали роботи вчених, спрямовані на підвищення боєздатності армії. Першочергове значення у забезпеченні армії танком Т-34 мали роботи колективу Інституту електрозварювання, евакуйованого до Нижнього Тагілу. Інститут став першою організацією в країні, яка проектувала автоматичні зварювальні установки, виготовляла у своїх майстернях апаратуру до них, монтувала ці установки на заводах, пускала їх в експлуатацію, вдосконалювала технологію автоматичного зварювання, готувала кадри зварювальників безпосередньо на підприємствах. За короткий термін співробітники інституту створили необхідну кількість апаратів швидкісного зварювання, пультів управління апаратурою та ін. На березень 1943 р. внаслідок річної праці колективу інституту на двох танкових заводах Уралу швидкісне зварювання зайняло провідне місце у технологічному процесі бронекорпусного виробництва. 28 автоматів, які працювали на цих заводах, вивільнили декілька сотень зварювальників для інших робіт, підвищилась надійність зварних швів.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 67—69.

Розкажіть про умови відновлення та розвиток народної освіти Радянської України після звільнення від німецько-фашистських окупантів.

В УРСР у повоєнні роки першочергова увага приділялася відновленню і вдосконаленню мережі навчальних закладів. Вже в першому після визволення 1943/44 навчальному році в усіх містах і селах республіки школи відновили свою роботу. До навчання залучалась молодь, яка змушена була припинити його в зв’язку з війною. З вересня 1943 р. в Україні були створені школи робітничої молоді, а у вересні 1944 р. – школи сільської молоді з навчанням без відриву від виробництва.

Здійснення заходів, спрямованих на охоплення всіх дітей навчанням у школі, створення й розширення мережі вечірніх та заочних шкіл, сприяло розгортанню обов’язкової семирічної освіти. До 1953 р. в основному було забезпечено загальне семирічне навчання для дітей шкільного віку, у другій половині 1950-х рр. майже всі учні мали можливість закінчити десятирічку, адже у 1958 р. в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл – у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р.

З 1958 р. замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту молодь здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9-10-ті класи). Наприкінці 1950-х рр. у країні почалась організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. На кінець 1950-х рр. в Україні діяло понад 90 шкіл-інтернатів.

У 1960-1970-х рр. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. У 1960-ті рр. було запроваджено загальнообов’язкове восьмирічне навчання, а в 1970-ті – завершено перехід до загальної середньої освіти, яка запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, але й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. У 1980-х рр. значно скоротилася кількість початкових і неповних шкіл і водночас зросла кількість середніх, що становлять основну ланку шкільної освіти.

На 1990/91 навчальний рік в Україні налічувалося 20819 шкіл, в яких навчалося 6,8 млн. учнів. У 15316 школах (3,3 млн. учнів) навчання здійснювалося українською мовою. Російською мовою навчалися у 1303 школах республіки. Змішаних українсько-російських шкіл у республіці нараховувалося у цей період 981. У 93 школах України навчання здійснювалося румунською мовою, в 59 – угорською, в 14 – молдавською, у двох – польською. Зате не існувало жодної української школи за межами республіки.

Швидко зростаючий у повоєнні роки технічний рівень виробництва висував дедалі вищі вимоги для підготовки кадрів працівників для всіх галузей народного господарства. Досвід показав, що однією з найефективніших форм підготовки нового поповнення робітничих лав є професійно-технічні учалища, які поряд з професією дають молодим робітникам і середню освіту. Крім того, існувала система виробничого навчання: виробничо-технічні курси, вечірні та заочні школи, технікуми, інститути. На 1987 р. в Україні функціонувало понад 1200 професійно-технічних училищ всіх видів, де навчалося 710 тис. учнів.

У повоєнне сорокаріччя розширювалася підготовка спеціалістів у системі вищої і середньої спеціальної освіти. 1954 р. було здійснення об’єднання дрібних вузів і споріднених факультетів, організовано ряд нових вищих навчальних закладів і збільшено прийом на інженерні спеціальності. На 1960 р. кількість вузів в Україні скоротилася із 160 до 135, але контингент студентів збільшився з 201 тис. до 417 тис. Значно розширилися заочні та вечірні відділення при університетах та інтитутах. У 1960-1980-х рр. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, спортивні комплекси. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінститутів були створені університети. У 1986/87 навчальному році в Україні працювали 146 вищих навчальних закладів, де навчалося 850 тис. студентів. У 1969 р. в ряді вузів республіки були створені підготовчі відділення, слухачі яких після складання іспитів зараховувалися на І курс.

Розширилась підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. У 1986/87 навчальному році в Україні налічувалося 733 середніх спеціальних навчальних заклади, де навчалося 805 тис. учнів, які отримували 370 професій.

Розвиток освіти у повоєнний період забезпечив високий освітній рівень жителів України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила 28 млн. чоловік при загальній кількості 52 млн. В цілому, вища і середня спеціальна школи виконували покладені на них завдання підготовки кадрів для економіки, науки й культури. Але у цей період не обійшлося без помилок і порушень у галузі освіти. Політика “злиття націй” призвела до того, що в Україні залишилося менше половини шкіл з українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Крім того, з 1983 р., виконуючи постанови керівних партійних органів, у системі середньої школи республіки почалось посилене викладання російської мови, що виражалось у збільшенні кількості годин, поділу класів на групи в школах з українською мовою викладання тощо. Вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову.

Загалом радянська школа забезпечила всім громадянам республіки доступ до освіти, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати масову неписьменність й запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал. Але в умовах командно-адміністративної системи національної школи в Україні не існувало такої школи, де учням дають не тільки знання, а й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, культуру свого народу. Процес створення такої школи розпочався в Україні після здобуття незалежності.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 49—52.

Які саме напрями в розвитку математичних і технічних наук були домінуючими у Радянській Україні в повоєнні роки?

У повоєнні роки було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень в УРСР. Зокрема, у 1952 р. з відділу фізико-хімічних і математичних наук АН УРСР виділився відділ фізико-математичних наук. У 1954 р. був утворений Кримський філіал академії. Розширилася мережа науково-дослідних установ в УРСР. Якщо у 1945 р. їх налічувалося 267, то у 1950 р. – 462, у т.ч. більше 30 академічних інститутів. Серед новостворених – харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур, львівські інститути – машинознавства та автоматики, геології, корисних копалин, київські інститути – металофізики, металокераміки і спецсплавів та ін. Зміцнювалася, хоча і повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ, зростав кадровий потенціал.

У середині 1950-х рр. у складі академії налічувалося 81 дійсний член та 100 членів-кореспондентів. У 1946 р. після смерті О.Богомольця президентом АН УРСР був обраний О.Палладін, відомий учений-біохімик.

Зусилля учених України спрямовувалися передусім на розв’язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію “плану перетворення природи”. Попри всі труднощі морально-психологічного порядку, некваліфікованого втручання у наукове життя партійних і державних чиновників, репресії, українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Вчені України взяли активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі у жовтні 1957 р., польоту в космос першої в світі людини. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини, колишній студент КПІ С.Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним з творців атомної зброї був генерал-лейтенант М.Духов.

Значними були досягнення математичних наук. Під керівництвом М.Лаврентьєва було створено новий напрям у теорії функцій – теорію квазіконформних відображень, що мало велике значення для подальшого розвитку газо- та гідродинаміки. Провадились дослідження у галузі квантової теорії поля, теорії ймовірностей, обчислювальної машинної техніки. 1947 р. в очолюваній С.Лебедєвим лабораторії моделювання та обчислювальної техніки Інституту електротехніки АН УРСР розпочато дослідження в галузі кібернетики. У 1948-1951 рр. тут під його керівництвом було створено першу в СРСР малу електронну обчислювальну машину “МЭВМ”. З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М.Пасічника розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Металургію атомної енергетики, ядерну фізику надвисоких енергій, ядерну фізику середніх енергій, фізику наднизьких температур, радіофізику успішно досліджували науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР. З 1948 р. розгорнулися дослідження в галузі порошкової металургії.

В Інституті електрозварювання АН УРСР, якому 1945 р. було присвоєно ім’я його організатора академіка Є.Патона, досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільнозварних мостів, суден, нафтових та газових резервуарів. Завдяки цьому методу стало можливим замінити нераціональні великі суцільнолиті і суцільноковані конструкції зварними з окремих, більш економічних відливок, поковок та товстолистового прокату. Цей спосіб вніс докорінну зміну у технологію важкого машинобудування – відпала потреба в будівництві нових цехів і заводів із складним устаткуванням. Син і учень Є.Патона Борис створив теорію автоматів дугового зварювання, що допомогло розробити технології напівавтоматичного зварювання під флюсом.

Розроблені Інститутом електрозварювання принципи будівництва залізничних і шляхових мостів методом зварювання замість клепання знайшли застосування при спорудженні у 1953 р. (разом з Дніпропетровським заводом металоконструкцій та 1-м Мостозагоном) найбільшого на той час у світі суцільнозварного мосту через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км та сприяли значному поширенню електрозварювання в мостобудуванні. З 1953 р. після смерті батька і донині Інститут електрозварювання очолює академік Б.Патон.

Українські вчені продовжували дослідження у різних галузях металургії, зокрема сталеплавильного процесу. Група науковців під керівництвом академіків АН УРСР М.Луговцева та М.Доброхотова розробила технологію застосування кисню в мартенівських печах. Цей метод сприяв підвищенню продуктовності виробництва сталі. У промислових масштабах кисень було застосовано в мартенах у 1952 р. на “Запоріжсталі” та “Азовставі”. У 1956 р. на Дніпропетровському металургійному заводі ім. Г.Петровського вперше в промислових масштабах було впроваджено киснево-конверторний процес, який у наступні роки став основним напрямом розвитку сталеплавильного виробництва.

Значні результати були досягнуті в галузі хімічних наук. В Інституті фізичної хімії ім. Л.Писаржевського 1949 р. було вперше одержано важкий азот. Під керівництвом директора інституту О.Бродського було розроблено теорію розділення ізотопів, створено методи концентрування важкої води. Книга О.Бродського “Хімія ізотопів” (1952) стала першим у світовій науці підсумковим дослідженням у цій галузі хімії.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 70—74.

Яким чином, на Вашу думку, екстенсивні методи ведення господарства в СРСР у 1960 – 1980-ті рр. впливали на стан української науки?

Протягом 70-80-х рр. ХХ ст. понад десятки тисяч наукових розробок українських учених було впроваджено у виробництво. Однак гальмівним чинником було те, що командно-адміністративна економіка не була зорієнтована на швидке впровадження наукових новацій і прогресивних ідей у виробництво. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства використовувати досягнення НТР, штовхало на пошук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвитку. Наукові розробки впроваджувалися здебільшого тим же методом адміністративного тиску, наказу чи розпорядження. Велика кількість наукових досягнень, технологій, винаходів і розробок циркулювали лише у науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва, а якщо і знаходили, то швидше за рубежами СРСР. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового комплексу і великі наукові проекти загальновійськового значення.

У розвитку наукової діяльності діяли ті ж самі закони і принципи, що панували в радянському суспільстві. Екстенсивний розвиток економіки визначив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи. Більшість з них займалися новими перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень), але були й такі, що виникали на хвилі реорганізації, кон’юктури, без достатніх на те об’єктивних підстав. Подібні рішення призводили до розпорошення наукових сил, диспропорції наукового потенціалу, нераціонального його використання, не відповідали вимогам підвищення ефективності академічної науки, що й обумовило їх перегляд, визнання як помилкових.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 74—77.

Розкажіть про особливості науково-технічної революції в СРСР і УРСР у 1960 – 1980-ті рр.

З другой половини 50-х рр. ХХ ст. у світі широко розпочалася науково-технічна революція, головні напрями якої – комплексна автоматизація виробництва, вдосконалення контролю і управління виробництвом, відкриття і використання нових видів енергії, застосування нових конструкційних матеріалів. Розширилася спеціалізація наук, що зумовило їх подальшу диференціацію та появу нових галузей наукових знань.

НТР, що бурхливо розвивалася в усьому світі, поставила перед вченими України складні завдання. У республіці велися дослідження з ряду ключових, визначальних напрямків науково-технічного прогресу. У 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР був створений найбільший на той час у світі прискорювач електронів у 2 млрд електронвольт. Розширилася пошукова діяльність у галузі фізики твердого тіла, матеріалознавства, астрофізики і т.п.

Україна була одним з центрів розвитку кібернетики. За цикл праць із теорії цифрових автоматів академік В.Глушков у 1964 р. був удостоєний Ленінської премії. Українські вчені й інженери спроектували і створили цифрову машину “Київ” (1960), першу в СРСР машину управління широкого профілю “Дніпро” (1961), машини “Промінь” (1962), “Мир” (1964) та ін. Колектив українського Науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. одержав перші штучні алмази.

Світове визнання одержали дослідження українських вчених у сфері точних наук. Серед них – розроблені наприкінці 50-х рр. ХХ ст. академіком М.Боголюбовим нові методи квантової теорії поля і статичної фізики. Це дало можливість обгрунтувати теорію надтекучості і надпровідності.

Науково-дослідні установи АН УРСР, галузеві інститути хімічного профілю, а також кафедри вузів республіки зробили значний внесок у розвиток фізичної хімії, зокрема хімії ізотопів, кінетики, електрохімії, каталізу. В Україні почала розвиватися порівняно молода на той час галузь хімічної науки – хімія високомолекулярних сполук. Такі високомолекулярні сполуки, як пластичні маси, синтетичний каучук, штучне волокно, різні лаки, почали широко використовуватися у виробництві. Зокрема, пластичні маси, що відрізняються малою питомою вагою, високою механічною міцністю, високими ізоляційними властивостями, почали широко використовуватись як замінники кольорових металів в авіапромисловості, автомобілебудуванні, електропромисловості та приладобудуванні.

У 60-80-х рр. ХХ ст. щорічно на науку асигнувалися десятки мільярдів карбованців. Основним науковим центром залишалася республіканська Академія наук. Згідно із статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністірів УРСР та Президії АН СРСР. Наукові дослідження здійснювалися в академічних установах, установах відомчого підпорядкування і вищих навчальних закладах.

У 1965 р. управління всією наукою було централізовано під керівництвом Державного комітету науки й техніки. В Україні виникли і регіональні центри управління наукою. Того ж 1965 р. був створени Донецький науковий центр у складі 4 установ АН УРСР і Донецького університету, у 1971 р. – ціла мережа центрів: Південно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Південний (Одеса) і Західний (Львів). Створення наукових центрів сприяло зростанню потенціалу вузівської науки і її орієнтації на вирішення регіональних проблем.

У 1970-ті рр. республіканська академія складалася з трьох секцій, що об’єднували 9 відділів. У наступні роки були створені ще три відділення. Основні напрями дослідження визначалися секцією фізико-технічних і математичних наук та секцію хімико-технологічних наук. В установах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо 1960 р. їх нараховувалося 3,6 тис., то 1985 р. – 15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 раза. Значно зріс науковий потенціал вузів – більш ніж половина всіх наукових працівників республіки було зосереджено у вузах.

Останнє не могло не позначитися на ефективності наукових розробок. Відкриття, які не мали аналогів у світі, були здійснені вченими-математиками. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, очолюваний академіком В.Глушковим, а потім академіком В.Михалевичем. З 1966 р. у розпорядженні українських вчених-фізиків для проведення досліджень був найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів.

У 70-ті рр. ХХ ст. однією з головних проблем, яку вирішували вчені Академії наук України, було скорочення термінів розв’язання проблеми у лабораторії і застосування її на практиці. Академічний інститут перетворювався на науково-технічний комплекс із замкнутим циклом: науковий заклад – конструкторське бюро – експериментальне виробництво – дослідний завод, що давало можливість науковій продукції одразу перетворюватися на серії готових приладів і конструкцій.

У серпні 1971 р. в Україні вперше було створено науково-виробничий комплекс у складі Інституту проблем матеріалознавства, окремого конструкторсько-технологічного бюро цього інституту і Броварського заводу порошкової металургії. У середині 1970-х рр. в академії існувало вже 23 таких організацій.

Однією з головних проблем, що розв’язувалася вченими республіки у цей період, було створення якісно нових матеріалів із заданими властивостями. Принципово нову технологію виготовлення залізного та сталевого порошків і металокерамічних виробів з них розробив Інститут проблем матеріалознавства. На початок 1970-х рр. науковцями інституту у промислове виробництво було впроваджено понад 100 винаходів.

Інститутом кібернетики велося багато спільних розробок разом з галузевими нуково-дослідними інститутами та великими підприємствами. Створення і впровадження у виробництво автоматизованих систем управління (АСУ) було одним з головних завдань, над яким працював цей інститут у той час. Основою для створення типового проекту АСУ підприємствам масового і великосерійного виробництва стала система “Львів”, розроблена інститутом спільно з Львівським телевізорним заводом.

Значні наукові сили були зосереджені у вищих учбових закладах України. Вчені вузів, проводячи фундаментальні дослідження, багато уваги приділяли поєднанню наукової творчості з потребами виробництва. Вони розв’язували завдання, пов’язані зі створенням й удосконаленням нових машин, апаратів, приладів, технологічних процесів. Лише у 1970 р. вчені вузів України одержали 1059 авторських свідоцтв. Зокрема, Харківський політехнічний інститут виконував науково-дослідні роботи більш ніж для 300 підприємств країни. Важливі технічні вироби були розроблені й впроваджені у виробництво науковцями Київського, Одеського, Львівського політехнічних інститутів. На 1970 р. сума, одержана від впровадження результатів наукових досліджень вчених вузів України у виробництво, в 3,3 раза перевищувала затрати на них.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 74—77.

Визначте досягнення і прорахунки в науково-технічному розвитку України в перше десятиліття після проголошення державної незалежності України.

Після проголошення незалежності України у сфері наукового розвитку проявились певні негативні тенденції, які потребували швидкої ліквідації. Зокрема, орієнтація на прикладні розробки супроводжувалася падінням престижності фундаментальних досліджень, що було наслідком нагромадження серйозних проблем у середині 1990-х рр. Понад 90% нових технологічних розробок, здійснених академічними вченими, не впроваджувалось у виробництво.

Суттєвою вадою сфери науки в Україні новітнього періоду є її поділ на академічну, вищих навчальних закладів та галузеву. Низький рівень фінансування створює великі труднощі у матеріально-технічному та кадровому забезпеченні науки. Окремі науково-дослідні інститути втратили за останні роки понад половину свого кадрового складу.

На 1994 р. загальна чисельність наукових кадрів в Україні становила близько 300 тис. осіб, що було вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. — доктори та кандидати наук. Однак наукова віддача цих спеціалістів була набагато нижчою, ніж у Західній Європі, Америці та провідних країнах Далекого Сходу. Стало помітним падіння професіоналізму частини наукових співробітників. Давалися взнаки брак творчих дискусій, здорового суперництва та певна ізоляція від європейської та світової науки.

Недостатня технічна спорядженість наукових лабораторій та соціальна незахищеність наукових працівників призвели до зростання виїзду вчених за межі країни для роботи за контрактом на тривалий час, а то й назавжди. Щороку в результаті міграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих спеціалістів. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків.

Попри всі негаразди, значна частина академічних учених продовжувала самовіддано працювати на ниві вітчизняної науки. Перебудовувалася робота Національної академії наук. Були визначені фундаментальні проблеми, що потребують ґрунтовного наукового аналізу: енергозабезпечення, розроблення й управління інформативних технологій, випереджального зростання вартості робочої сили, земельної власності, включення землі в товарні відносини, правового регулювання стосунків між її власниками та тими, хто на ній працює.

Одночасно з вирішенням завдань науково-прикладного характеру зросла увага до фундаментальних досліджень. Відбулося перегрупування наукових сил. Розгорнула діяльність Українська наукова асоціація (УНА), покликана сприяти відродженню української науки й виведенню її на світовий рівень. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук, ряд інших галузевих академій. Засновані й розгорнули свою діяльність декілька інститутів та центрів як громадських об’єднань науковців, наукових товариств тощо. Сучасна наука України представлена більш як 300 тисячами науковців, з яких 90 тис. — доктори і кандидати наук.

В сучасній Україні існує декілька концепцій пріоритетних напрямків розвитку науки: екологічно чиста енергетика та ресурсозберігаючі технології; перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації, системи зв’язку, а також виробництво, переробка та збереження аграрної продукції.

За роки незалежності українські науковці мають чимало здобутків. Зокрема, створено перший в Україні комп’ютер швидкістю в сотні мільярдів операцій за секунду; георадар, який “бачить” на десятки метрів під землею; нову ультразвукову апаратуру для виявлення дефектів у трубопроводах та інших великогабаритних об’єктах у процесі їх експлуатації. Вченими Інституту “Трансмаг” та Інституту проблем ринку і економіко-екологічних проблем НАН України (м.Одеса) розроблена оптимальна траса для високошвидкісного наземного транспорту (ВШНТ) в Україні. 28 січня 2000 р. створена громадська наукова організація “Інститут авіаційно-космічних досліджень імені І.Сікорського”, яка діє відповідно до Закону “Про об’єднання громадян” для цілеспрямованого розвитку аерокосмічної науки, захисту фахових інтересів, взаємної координації науково-дослідних робіт. Інститут, у рамках співпраці з Національним космічним агентством України, бере участь у проведенні державної та науково-технічної політики з розвитку аерокосмічної науки і техніки.

Факторами, які сприяють впровадженню основних засад техніко-промислової політики, насамперед є такі: розвиненість транспортної мережі; здатність промисловості випускати великий асортимент продукції. Фактори, які у минулому не сприяли впровадженню основних засад техніко-промислової політики: 80% підприємств України до 1991 р. працювало на потреби військово-промислового комплексу; відсутність законодавчої нормативної бази для функціонування в умовах ринкової економіки; відсутність чіткої програми дій щодо реформування економіки; тривала економічна криза.

Особливо негативно вплинули на техніко-промислову політику держави зміни у демографічній ситуації, що стались у суспільстві України за останні півтора десятиріччя. На момент проголошення незалежності чисельність усіх зайнятих у народному господарстві республіки становила 25 млн. чоловік. При цьому 72% працездатного населення були зайняті у виробничій сфері, близько 28% — у невиробничій.

Аналіз економічного стану різних галузей промисловості свідчить про те, що вірогідним напрямком його розвитку є поступове піднесення технологічного розвитку машинобудування, металургійної та хімічної промисловості, де рівень рентабельності майже сталий, як і рівень прибутку. У цих галузях промисловості найбільша кількість підприємств впроваджує нові технологічні процеси та освоює випуск нових видів продукції, що також пов’язано з удосконаленням технологій. З відносно сталою рентабельністю працюють також фармацевтична, деревообробна та целюлозно-паперова галузі промисловості.

І все ж питання впровадження науково-технологічних розробок у виробництво на сьогоднішній день ще залишається до кінця невирішеним. Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється в Україні, не має сучасного науково-технічного забезпечення, що позначається на конкурентоспроможності і рентабельності більшості вітчизняних товарів. Фінансовий стан більшості виробництв не дозволяє їм впроваджувати нові технології, утримувати висококваліфікованих фахівців. Через недостатнє використання сучасних вітчизняних досягнень науки і впровадження їх у виробництво Україна втрачає щорічно близько 50 млрд. грн. Кількість підприємств, які займаються інноваційною діяльністю, постійно зменшується і становить нині всього 12-13%.

Водночас про позитивну тенденцію останніх років свідчить те, що в обсязі експорту технологічних послуг у 1998-1999 рр. майже половину складали науково-дослідні та дослідно-конструкторські послуги. Так, у межах співробітництва Україна — ЄЕС започатковано три проекти технічної допомоги “Твіннінг”, що мають на меті впровадження засад європейської транспортної політики, підвищення безпеки дорожнього руху та приєднання України до європейських авіаційних правил.

Україна, володіючи значним науково-технічним потенціалом, пропонує міжнародній спільності співпрацю в галузі авіакосмічних технологій (проект “Морський старт”, спільне виробництво літаків АН-148, АН-70 тощо), ресурсо- та енергозбереження (економічні теплоенергогенеруючі технології), розробки нових речовин та матеріалів, захист природних екосистем та багато іншого.

У 1990-ті рр. ХХ ст. в умовах переходу до ринкової системи господарювання, фактичного розриву традиційних кооперативних зв’язків, зміни характеру ринків збуту та необхідності протидії кризовим явищам закладалась правова основа нової промислової політики держави. Зокрема, було прийнято Закон “Про власність”, а згодом Державну програму приватизації майна державних підприємств, яка протягом 12 років змінювалась та доповнювалась. На перше десятиліття ХХІ ст. пріоритетним визнано структурну перебудову промисловості та розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави, її вихід до 2010 р. у число провідних технологічно розвинених країн світу.

Впродовж 2006 р. відбулися позитивні зрушення, що відобразили нові пріоритети в енергетиці. Поступово нарощувався видобуток власних енергоносіїв, зокрема: вугілля — на 1,8% (порівняно з відповідним періодом 2005 р.), нафти разом із газовим конденсатом — на 6,3%, природного газу — на 1%.

Однією з найважливіших властивостей економічно незалежної держави є здатність створювати та ефективно використовувати власні технології на основі розвиненої фундаментальної і прикладної науки. Без інтеграції науки, освіти з виробничим потенціалом проблема подолання економічної кризи практично немає перспективи вирішення.

Для подальшого розвитку держави, враховуючи технологічний, інтелектуальний і виробничий потенціал України, виділяються сім стратегічних напрямів: літакобудування, біотехнології, ракетоносії, комп’ютерні системи, телекомунікації, зв’язок, супутникові технології. Створення державних науково-технічних програм під ці напрямки та надання ресурсів і пільгового кредитування може бути побудоване на засадах комерційних ефектів. Вони є частиною системи стратегічних ефектів, де поряд з економічними критеріями враховуються також національно-стратегічні, геоекономічні, культурологічні тощо.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 93—99.

Окресліть головні напрями розвитку середньої та вищої освіти в Україні після проголошення 1991 року її державної незалежності.

Незалежна Україна успадкувала від СРСР високий освітній потенціал: 93% зайнятого населення на початок 1990-х рр. мали середню або вищу освіту. У 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України “Про освіту”, що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави. Його реалізація була тісно пов’язана зі зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень економіки.

На основі закону “Про освіту” прийнято закони прямої дії, зокрема “Про загальну середню освіту”, нормативно-правові акти про різні типи шкіл і форми навчання. Вперше в Україні були розроблені стандарти загальної середньої освіти.

На початку ХХІ ст. в Україні працювало 21,3 тис. денних загальноосвітніх навчальних закладів різних ступенів із контингентом 6,7 млн. учнів, 248 середніх вечірніх (заочних) шкіл (114,3 тис. учнів). Для розвитку здібностей обдарованих дітей відкрито 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів тощо. Викладання основ шкільних наук здійснюється за 135 навчальними програмами.

На початку ХХІ ст. в Україні продовжувала поглиблюватись політика, спрямована на розширення сфери використання української мови як державної, задоволення потреб і прав молоді щодо вивчення рідної мови. Тільки в 1999/2000 н.р. додатково було відкрито 60 шкіл з українською мовою навчання, 166 російськомовних шкіл реорганізовано в українськомовні. У російськомовних закладах відкрито 2,7 тис. класів з українською мовою навчання. Всього на початку ХХІ ст. українською мовою навчалося 4,5 млн. учнів (67,4%) — проти 49,3% в 1991 р.

На початку ХХІ ст. зі зміцненням матеріально-технічної бази освітніх закладів розпочався досить тривалий процес поетапного переходу на 12-річну структуру загальноосвітньої середньої школи. На початок 2006/2007 н.р. Міністерством освіти і науки України були підготовлені й запроваджені державні стандарти загальної середньої освіти, які включали, зокрема, низку критеріїв дійового механізму атестації та акредитації закладів освіти, системи тестування й моніторингу якості загальноосвітньої підготовки учнів. З метою забезпечити рівні права випускників загальноосвітніх середніх шкіл при вступі до вузів, в Україні відбувається поступова заміна випускних іспитів на тестування за єдиним загальнодержавним зразком.

Важливою ланкою системи безперервної освіти є професійно-технічна, яка спрямована на формування кваліфікаційного рівня особистості, створення національного виробничого потенціалу, що бере участь у технологічному оновленні виробництва. Україна успадкувала досить розвинуту систему професійно-технічної освіти, яка відповідала потребам економіки країни на межі 1980-1990-х рр. Так, у 1991 р. функціонувало 1246 професійно-технічних училищ із контингентом учнів понад 600 тис. осіб, але підготовка робітничих кадрів була спрямована у той період здебільшого на задоволення потреб військово-промислового комплексу, машинобудування. Внаслідок чого у 1990-ті рр. в Україні позначився дефіцит кваліфікованих фахівців у соціальній сфері, готельному господарстві, у сфері туризму, бізнесу побуту, комунальній службі.

З початку 1990-х рр. в Україні розпочала здійснюватись власна політика в галузі професійно-технічної освіти, спрямована на виведення її на рівень розвинутих країн світу. Указом Президента України від 8 травня 1996 р. було затверджено Основні напрями реформування професійно-технічної освіти України на 1996-2000 рр. На його виконання органами управління профтехосвітою на місцях професійно-технічними навчальними закладами, науково-методичними установами здійснено систему заходів, що дало змогу розпочати реформу цієї ланки освіти.

На початок ХХІ ст. система профтехосвіти України налічувала 977 державних професійно-технічних закладів, де понад 500 тис. випускників загальноосвітніх шкіл оволодівають більш як 500 робітничими професіями (70% учнів ПТУ одночасно з професією здобувають повну середню освіту).

Подальший процес оптимізації мережі навчальних закладів та структури підготовки фахівців здійснюється на підставі спеціалізації навчальних закладів за професійним спрямуванням відповідно до потреб ринку праці й суспільства, враховуючи загальнодержавні й регіональні потреби в кваліфікованих кадрах. Проте у реформуванні професійно-технічної освіти здійснено лише частину запланованих кроків. Через недостатнє фінансування не вдається повністю реалізувати програму реформування професійно-технічної освіти.

Систему вищої освіти України на початку 1990-х рр. утворювало 910 навчальних закладів: 735 технікумів і училищ, 15 коледжів, 156 університетів, академій та інститутів. Ці заклади були нерівномірно розташовані на території України, концентрувалися в основному в індустріальних центрах. Зокрема, недостатня кількість навчальних закладів для забезпечення освітнього рівня населення була в Житомирській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Чернігівській та Закарпатській областях. Систему освіти країни визначав відомчий, а не загальнодержавний підхід. Саме на цій основі в першій половині 1990-х рр. формувався основний зміст освіти, перелік спеціальностей, обсяг держзамовлення за кожною з них. Звідси випливали суттєві диспропорції обсягів підготовки спеціалістів за основними галузями знань. Досить зазначити, що частка природничих та інженерних спеціальностей в Україні у той час становила 52%, тоді як у Канаді — 16%, США — 17%, Франції — 19%. Тільки 7% загального обсягу становила підготовка з права та інших соціальних наук (Канада і Франція — 21%, США — 30%).

Відомча розпорошеність навчальних закладів призводила до дублювання підготовки, зниження економічної ефективності управління системою освіти. Це, в свою чергу, загострювало проблему працевлаштування працівників вузів за отриманим фахом. За тих конкретних обставин держава була змушена започаткувати реформи, з метою трансформації ефективної в минулому системи для задоволення потреб ринкової економіки та відкритого суспільства. Це завдання розв’язувалося в умовах, коли крім фінансових труднощів, існувало чимало об’єктивних і суб’єктивних проблем, основними з яких були: брак науково обґрунтованої методики визначення потреб у фахівцях відповідного профілю; несформованість ринку праці як основи для прогностичних оцінок потреби в тих чи інших спеціалістах; брак відповідного фінансування.

Перехід від закритого суспільства до відкритого, коли з’явилися можливості для використання потенціалу, накопиченого світовим співтовариством, вимагав перегляду окремих стандартів освіти й утворення ефективної системи контролю її якості, щоб забезпечити визнання українських документів про освіту світовою спільнотою.

Більшість проблем вищої освіти була зумовлена процесами, які відбувалися поза її сферою. Але незважаючи на це, вища школа України мала досить високий потенціал, де було сконцентровано близько 50% науковців країни. Тому суть реформ, що розпочалися в галузі вищої освіти, визначалася такою метою:

— збереження досягнень минулого й одночасне приведення системи освіти у відповідність до нинішніх соціально-економічних вимог;

— забезпечення умов для перспективного розвитку вищої освіти в процесі входження України в систему міжнародної співпраці.

За мету ставилося збереження основних стратегічних показників: кількість студентів на 10 тис. населення, відповідність термінів навчання на кожному освітньо-кваліфікаційному рівні й стандартів, прийнятих європейським співтовариством, визнаних у світі університетських, природничих та інженерних, гуманітарних, наукових і педагогічних шкіл України.

Початок реформування освіти в країні припадає на період упровадження закону “Про освіту” (1991). Було введено нові структури освітньо-кваліфікаційних рівнів, перелік напрямів підготовки та спеціальностей, за якими вона здійснювалася; визначено статуси вищих навчальних закладів нового типу — галузевих університетів, академій, коледжів. Розроблялися та впроваджувалися нові навчальні програми, формувалися нові принципи й цілі освіти. Це, в свою чергу, дало можливість створити вищі навчальні заклади недержавної форми власності.

Але швидка зміна принципів господарювання, економічна нестабільність призвели до принципових змін у застосуванні положень закону “Про освіту”. Це, в свою чергу, зумовило повільне просування реформ, несприйняття частиною науково-педагогічної громадськості їх основних положень та перспектив. Тому ще однією метою реформування вищої освіти було створення необхідної законодавчої та нормативної бази, з урахуванням соціально-економічної ситуації в державі. Були врегульовані такі важливі питання, як порядок створення, ліквідації, ліцензування, атестації та акредитації навчальних закладів; структура закладу та управління ним; порядок прийому на роботу й звільнення керівників і працівників; порядок організації навчального процесу, забезпечення студентів стипендіями, працевлаштування випускників.

В умовах реформування вищої освіти була створена Державна акредитаційна комісія, запроваджена структура освітньо-кваліфікаційних рівнів, переглянуто порядок створення закладів освіти. Тепер незалежно від форм власності, потребу в них визначає Кабінет Міністрів України. Вищі навчальні заклади країни отримали дозвіл приймати студентів понад плану державного замовлення з частковою або повною оплатою свого навчання.

Для прискореного проведення реформ було запроваджено ряд стратегічних заходів: введення нового переліку напрямів підготовки та спеціальностей, запровадження нових механізмів формування державного замовлення на підготовку фахівців із вищою освітою, з урахуванням державно-регіонального підходу. Було ліквідовано 7 малопотужних навчальних закладів, а натомість створено вищі та професійно-технічні навчальні заклади через об’єднання та перепрофілювання малопотужних і однопрофільних; на базі окремих закладів створені філії, застосовано принципово новий підхід: включення до складу вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації технікумів та коледжів із правами структурного підрозділу (104).

У результаті мережа професійно-технічних училищ на початок 2000 р. в Україні скоротилася на 151 одиницю й нараховувала 995 закладів. Мережа вищих навчальних закладів І та ІІ рівнів акредитації скорочена на 179 одиниць і становила 658 навчальних закладів (592 — державної форми власності). На початку ХХІ ст. в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів, 206 із них — державної форми власності.

Діючий перелік напрямів підготовки спеціалістів приведено у відповідність до вимог Міжнародної стандартної класифікації освіти. Це сприяло входженню України в міжнародну систему обліку й статистики. Враховувався також попит населення та ринку праці на ту чи іншу спеціальність і необхідність збереження визнаних в Україні та в усьому світі наукових шкіл, які забезпечують пріоритетність нашої держави в певних галузях науки й техніки. Новий перелік містить 275 спеціальностей молодшого спеціаліста (замість 525) та 268 спеціальностей рівня “спеціаліст”, “магістр” (замість 514 попереднього переліку).

Крім того, було переглянуто структуру державного замовлення на підготовку фахівців із вищою освітою з метою приведення обсягів підготовки для кожного з профілів у відповідність до запитів і можливостей держави, потреб ринку праці та окремих громадян. При цьому залишилися незмінними обсяги підготовки зі спеціальностей, що необхідні для забезпечення виконання загальнодержавних та регіональних цільових програм, враховано замовлення галузевих міністерств і відомств.

В умовах фінансових негараздів вдалося зберегти обсяги підготовки спеціалістів із фундаментальних природничих наук, в яких Україна мала визнання в світі, та кадровий потенціал, необхідний для розв’язання стратегічних завдань для розвитку держави. Загалом же комплекс заходів системного реформування вищої освіти України дозволив зберегти її потенціал на рівні розвинених країн Європи.

Вдалося повніше задовольнити попит населення на ринку праці, перепрофілювати освітні установи на підготовку фахівців для ринкової економіки та управління. За рахунок скорочення підготовки фахівців інженерно-технічного профілю на 17% збільшено план прийому на спеціальності “Правознавство”, “Менеджмент”, “Економіка”, “Міжнародні відносини”, “Українська мова і література”. Вдалося усунути дублювання підготовки для впровадження ступеневої освіти й інтегрованих навчальних планів, що дозволило скоротити для певної частини студентів термін отримання повної вищої освіти на 1-1,5 роки.

Органічною складовою освітньої діяльності є науково-дослідна робота в системі вищої освіти. Вона провадиться викладачами в рамках другої половини робочого дня та в наукових підрозділах вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації. У 97% вищих навчальних закладів ведеться підготовка аспірантів, у 67% — докторантів. Тут захищається понад 60% докторських і кандидатських дисертацій, більш як половина Державних премій України в галузі науки й техніки присуджується за роботи, виконані за участю науковців вищої школи.

Вища освіта України активно інтегрується в європейський освітній простір завдяки залученню до Болонського процесу. Він спрямований на формування єдиного відкритого європейського простору у сфері освіти, стимулювання мобільності і створення умов для вільного пересування студентів, викладачів, науковців у межах європейського регіону, впровадження кредитних технологій на базі європейської системи трансферу кредитів. У зв’язку з проголошенням Україною наміру приєднатися до Європейського Союзу система вищої освіти потребує докорінного реформування.

Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання Болонської декларації у 1999 р., проте її передісторія сягає 1954 р., коли було підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн. Ідеї освітньо-культурного об’єднання європейських країн загалом, та університетів зокрема, отримали своє продовження у Великій Хартії університетів, що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом 1986 р. усім найстаршим європейським університетам.

Велика Хартія була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоньї 18 вересня 1988 р. для відзначення 900-ї річниці Болонського університету – найстарішого університету Європи. Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим, оскільки Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій.

У 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій вищої освіти Європи, яку підписали 43 країни (Україна в тому числі). 25 травня 1998 р. міністри освіти Франції, Італії, Великої Британії та Німеччини на конференції, присвяченій 800-річчю Паризького університету, підписали Сорбонську декларацію “Про гармонізацію європейської системи вищої освіти”, завдання якої – створення відкритого європейського простору вищої освіти. Основна ідея цих документів – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS), міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає особі кваліфікацію та право продовжувати навчання за програмами магістра відповідно до положень Лісабонської угоди. Таким чином, поступово створювалися умови для інтеграційних процесів у сфері вищої освіти європейських країн. Україна була і є активним учасником цих процесів.

19 червня 1999 р. міністри освіти 29 європейських країн підписали Болонську декларацію, головною метою якої проголошувалась побудова до 2010 р. загальноєвропейського простору вищої освіти (The European Higher Education Area), в якому викладачі та студенти зможуть безперешкодно пересуватися, а їхні кваліфікації будуть визнаватися. Ці два документи, що стали виявом розуміння спільних проблем і прагнення до побудови європейського простору вищої освіти, формально започаткували Болонський процес, що охопив сьогодні більшість країн Європи.

Основні положення Болонської декларації включають в себе побудову Європейської зони вищої освіти як передумови розвитку мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування; формування та зміцнення інтелектуального культурного, соціального та науково-технічного потенціалу європейських країн; посилення міжнародної конкурентоспроможності систем вищої освіти; підвищення ролі університетів у розвитку загальнокультурних цінностей.

З метою досягнення цілей загальноєвропейського освітнього простору заплановано:

1. Введення дворівневого навчання у вищих навчальних закладах. Перший рівень – 3-4 роки, завершується отриманням студентами ступеня “бакалавр”. Другий – один-два роки, передбачає отримання ступеня “магістр”. Після завершення другого циклу навчання передбачено можливість отримання ступеня “доктор”.

2. У системах вищої освіти країн-учасниць Болонської декларації заплановано впровадження технології кредитно-трансферної акумулюючої системи (ECTS). Передбачається введення уніфікованої системи обліку трудомісткості різних видів навчальної роботи студентів у кредитах.

3. Контроль якості підготовки фахівців має здійснюватися шляхом об’єктивної оцінки професійних умінь відповідно до стандартів транснаціональної освіти.

4. Результатом процесів модифікації освітнього середовища має стати зростання професійної та соціальної мобільності випускників вищих навчальних закладів у межах Європи.

5. За рахунок уніфікації процесу підготовки фахівців академічні ступені та кваліфікаційні рівні будуть єдиними для європейських країн.

6. Із запровадженням нововведень передбачається зростання привабливості європейської освіти та інтересу до вищої освіти в цілому.

Вища школа України для входження до Болонського процесу потребує певних реформ. В Європі вищу освіту здобувають приблизно один з 10 випускників школи, а магістерську ступінь отримують не більше 10-15% випускників бакалаврату. Вищі навчальні заклади України сьогодні приймають на навчання до 70% випускників шкіл.

Сьогодні вітчизняний диплом не визнається в Європі, наші фахівці без додаткового перенавчання не можуть влаштуватися на роботу за фахом. Найбільше не влаштовує закордонних працедавців низька дієвість знань наших фахівців, тобто здатність використовувати набуті знання на практиці. Річ у тім, що вітчизняні навчальні заклади забезпечують 4 рівні підготовки фахівців з вищою освітою: заклади І-ІІ рівнів акредитації готують молодших спеціалістів і бакалаврів; заклади ІІІ-ІV рівнів — бакалаврів, спеціалістів і магістрів. За кордоном цього не розуміють. Отже, існує потреба уніфікації освітньо-кваліфікаційних рівнів, з метою переходу на двоступеневу систему освіти відповідно до європейських стандартів.

Рішенням Колегії Міністерства освіти і науки України від 28 лютого 2003 р. та від 24 квітня 2003 р. з 2003/2004 н.р. в українських вузах розпочався педагогічний експеримент щодо впровадження кредитно-модульної системи у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації. Другий етап експерименту (2005-2008 рр.) передбачає внесення змін до експериментальних матеріалів та їх апробація на більшому масиві учасників експерименту.

Ще однією перешкодою на шляху входження України до Болонського процесу є недостатній рівень автономії вітчизняних університетів. Тому дуже важливо прийняти відповідні рішення щодо надання провідним університетам України автономії та академічних свобод на рівні європейських критеріїв і стандартів, звичайно, підвищивши рівень відповідальності цих закладів перед суспільством.

Отже, система освіти України перебуває на етапі глибокого реформування. Цей процес відбувається в умовах розвитку ринкової економіки, децентралізації управління, боротьби за утвердження цінностей демократичного суспільства.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 78—82.