Модуль іі

Охарактеризуйте перші державні утворення на сучасних українських землях (Скіфсько-сколотську державу, античні міста-поліси та ін.).

Скіфія (Скитія) – велике суспільно-політичне об’єднання племен і їхніх союзів: неврів, будинів, меланхленів, калліпідів, олазонів, ольвіополітів, борисфенітів, танаїтів та ін. За легендою, яку навів Геродот у ІV книзі праці «Історія», Скіфія поділялася на племінні групи – авхатів, катіарів, тресніїв, каралтаїв, назви яких походили від синів предтечі цього народу – царя Таргітая. Як свідчить Геродот, на території нинішньої України жили скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочовики (скотарі) та царські скіфи, які панували над усіма іншими. Виникла Скіфія у VIІІ–VIІ ст. до н. е.

Царські (або панівні) скіфи, перебуваючи на останньому щаблі первіснообщинного ладу й відіграючи панівну роль серед племен, утворили свою державу, засновану на військовій демократії. Найважливіші питання життя держави розглядалися на зборах воїнів. Особлива роль при цьому належала скіфським воєначальникам (царям, базилеям, василевсам). Авторитет і вплив цих осіб особливо зріс під час скіфо-персидських воєн кінця ІV ст. до н. е. Під їхнім керівництвом відбувалася консолідація всіх скіфських племен. Найбільша заслуга в цьому царя Атея, який, усунувши інших вождів, узурпував владу, яку надали йому воїни союзу племен. З їхньою допомогою він перетворив Скіфію на могутню імперію з центром на нижньому Дніпрі (біля нинішнього м. Нікополя). У цей період Скіфія зазнала розквіту. Вона була рабовласницькою державою з визначеною територією, добре розвиненим землеробством, скотарством та ремеслами. Виробництво в ній було товарним.

Окрему частину історії суспільно-політичного розвитку на території сучасної України становить історія Північного Причорномор’я. В умовах становлення скіфської держави активну участь у державотворенні брали греки, які у цей період колонізували регіон. На цій території було засновано міста (поліси) Борисфеніда, Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Феодосія та ін. Кожне місто мало свою полісну організацію з різними формами правління: демократичні та аристократичні республіки. Але полісні організації створювали рабовласники та інші, переважно заможні, громадяни міст. Раби не мали ніяких прав.

У містах-державах найвищим органом управління були народні збори всіх вільних дорослих грецьких чоловіків. Іноземці, як і жінки, не мали права участі в народних зборах. В результаті цих зборів створювалися різні органи управління, призначалися посадові особи й вівся контроль за їхньою діяльністю. Цих посадових осіб називали кубернетами або магістрами. Останні представляли виконавчу владу й були управлінцями в державній, політичній, економічній, культурній та інших сферах життя. У 80-х рр. V ст. до н. е. частина грецьких полісів об’єдналися в одну державу – Боспорське царство з центром у м. Пантікапей (нині – Керч). Верховна влада в царстві належала архонтові (василевсові). Останній видавав закони для всього об’єднання міст-держав, які не порушували свого політичного ладу.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 10–12.

Охарактеризуйте політичний устрій та систему управління держави антів.

Крім загальної назви «слов’яни» стародавні писемні джерела називають їх венедами, склавинами, антами, полянами та ін. Арабські автори розділяють східнослов’янські землі на Куявію, Славію, Артанію. Деякі дослідники ототожнюють Куявію з «Руською землею». Готський письменник Йордан (551 р.) писав, що анти, венеди і словени походять з одного племені. Анти були найчисленнішою групою народів, навколо яких утворився Антський союз племен.

Основою економіки антських племен було орне хліборобство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила зародження державної структури, на чолі якої стояли царі, імена котрих, зокрема Ардагаст, Межимир, Доброгаст, Пирогаст та ін., дійшли до нас. Псевдо-Маврикій пише, що анти не мали єдиного глави держави. За Меандром, південні слов’яни наприкінці V ст. корилися волі князів, а всіх їх очолював Давріт. З ним і «найважливішими князями слов’янського народу» вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов’ян. З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов’ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта перебували князі, які правили на місцях. З цього випливає, що влада антських царів не була абсолютною. Царі разом з князями, які очолювали княжіння, вирішували питання зовнішніх зв’язків і внутрішні проблеми. Князі радилися зі своїми народами. Це дало грецьким авторам підстави твердити, що анти «живуть у народоправстві». Ця демократія антів мало чим відрізнялася від попередніх періодів розвитку українського суспільства. Народні збори (віче) вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 13–15.

Визначте суспільно-політичні, економічні і геополітичні фактори, які зумовили становлення держави Київська Русь.

Розвиток матеріальної й духовної культури слов’ян в епоху раннього середньовіччя зумовив переростання племінних союзів у державні об’єднання (князівства). В VII–IХ ст. у суспільстві давніх слов’ян відбулися глибокі економічні та соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували владу в своїх руках. Протягом VIIІ–IХ ст. у Середній Наддніпрянщині сформувалося державне об’єднання Руська земля, до якої ввійшли землі полян, древлян і сіверян. Не вдаючись до полеміки й дискусії, зазначимо: державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст. Цю державу очолив князь Кий, на честь якого пізніше назвали місто Київ.

Вигідно розміщений на перетині торговельних шляхів, Київ став головним політичним центром усіх східних слов’ян. Консолідація слов’янських княжінь навколо Києва спричинила появу нової держави – Русі. Наукова назва «Київська Русь» з’явилася значно пізніше. Сучасники ж назвали свою державу «Руською землею» або «Руссю», а з ХІІ ст. – «Вкраїною».

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 15–-16.

Охарактеризуйте етапи розвитку держави Київська Русь, її державну організацію.

На першому етапі державотворення у Русів переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період розвитку державності залишається маловідомим через відсутність певних історичних джерел. Літописці більше оповідають про другу половину ІХ–ХІІ ст., коли на Русі верховна влада зосереджувалася в руках великого князя київського. Київські князі Аскольд і Дір здійснювали походи на Візантію і змушували останню укладати вигідний для русів мир. Є відомості, що ці князі вели тривалу боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів, древлян та ін. Згідно з літописними даними, Аскольда й Діра вбила у 882 р. варязька дружина, яку очолював Олег. Він же захопив Київ, який, за свідченням літописця, було оголошено «матір’ю городів руських». До Русі було приєднано Новгород-Сіверську державу, якою керував Рюрик.

З 882 р. починається другий етап державного і політичного розвитку Русі. З цим етапом багато істориків пов’язують утворення держави Русів. За часів Олега та його племінника Ігоря (914–945 рр.) Русь успішно воювала проти сусідніх держав і народів. Це сприяло міжнародному визнанню і підвищенню авторитету. Коли Ігоря 945 р. вбили древляни, престол зайняла його дружина Ольга, яка впорядкувала відносини з управителями земель, систему збирання данини. В ключових містах держави створювалися спеціальні опорні пункти, де зосереджувалася адміністративна й судова влада. Інакше кажучи, було закладено основи місцевого державного управління та суду.

964 р. на чолі держави став Святослав Ігоревич, який своє коротке правління провів у постійних походах і війнах. Було розгромлено Хозарський каганат, Волзько-Камську Булгарію, приборкано народи Північного Кавказу і Східного Криму тощо. Цим Святослав розширив територію держави русів.

Після загибелі Святослава (972 р.) і кількарічної міжусобиці великим князем Русі став Володимир Святославович. Під час його правління в загальних рисах завершилося формування держави.

З 980 р. розпочався третій період, який увійшов в історію як період розквіту. Він припадає на час князювання Володимира Святославовича та Ярослава Володимировича. Ці князі зміцнювали внутрішній порядок і міжнародне становище Русі. Разом з тим, у цей же період з’являлися ознаки політичної роздробленості, спричинені економічним зростанням удільних земель. Феодальне роздроблення призвело до розпаду Русі на багато дрібних князівств. Розпочався четвертий період її історії.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 16–17.

Розкрийте зміст норманської концепції походження давньоруської держави. Якими є оцінки цієї концепції в сучасній науці?

Погляди істориків на утворення Київської Русі досить суперечливі. Спираючись на статті «Повісті минулих літ» про те, як слов’яни закликали на князювання трьох варязьких князів – Рюрика, Синеуса і Трувора, деякі німецькі вчені, зокрема Готліб Байєр, Герхард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Pociї, розвинули так звану норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги – германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов’ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль у створенні Київської Pyci саме слов’ян. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають i до сьогодні. У сучасній західній історіографії трапляються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму, згідно з якою династія київських князів була тюркською за походженням, а Давньоруську державу відповідно утворив Хозарський каганат. Цю політичну доктрину фахівці теж відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. «Заслугою» хозарів було тільки те, що вони змушували східних слов’ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася й міцніла в боротьбі з хозарською експансією.

В цілому, існують вагомі підстави вважати виникнення Києва не досягненням якоїсь окремої етнічної групи, а результатом складної слов’яно-скандинавської взаємодії.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 16.

Визначте специфіку державного устрою, головних державних установ та органів управління держави Київська Русь.

Початковий етап розвитку Русі в державно-організаційному аспекті мало чим відрізнявся від організаційних рис, властивих племінним слов’янським княжінням. Давньоруська держава закономірно виникла як політична спільність і, об’єднуючи понад двадцять народів, відіграла прогресивну роль у їхній історії.

На початку становлення держави Русів суспільство мало чим відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за «Руською правдою», поділялися на дві основні групи:

а) людей («людінов»), або вільних общинників;

б) «луччих мужів» (княжих мужів), до яких належали дружинники, місцеві князі, верхівка общини та ін.

в) найчисленнішою суспільною верствою Русі були вільні общинники (селяни; їх іще називали смердами).

Політична структура цієї держави ґрунтувалася на васалітеті знаті та різних формах данництва підвладних народів.

Об’єднавчі процеси змінювали й організацію суспільства Русі. За Володимира Святославича та Ярослава Володимировича князівські функції ускладнилися. Щоб посилити великокнязівську владу й ліквідувати широку автономію колишніх княжінь, Володимир Великий здійснив адміністративну, військову, релігійну і судову реформи.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 19–21.

Розкрийте зміст реформ князя Володимира Святославовича, спрямованих на централізацію держави, та проаналізуйте їхню ефективність.

За часів князя Володимира Святославовича було проведено низку ефективних реформ.

Адміністративну реформу було спрямовано на ліквідацію «племінних княжінь» і запровадження нового адміністративно-територіального поділу. Територію було розділено на уділи. Врядувати в них Володимир призначав своїх синів, родичів, довірених осіб – посадників. Їм належала військова, адміністративна та судова влада, яку вони чинили іменем «Великого князя».

Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Натомість великий князь наймав дружинників, яких наділяв маєтками з правом експлуатувати населення. Дружинники давали присягу «вірою і правдою» виконувати волю князя.

Внаслідок релігійної реформи з 988–989 рр. почалося утвердження християнства як державної релігії.

Судова реформа розмежовувала світське (княже) й церковне судочинство. Для цього було запозичено норми візантійського права, об’єднані в збірниках «Номоканонах».

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. ІІ. – К., 2003. – С. 19–20.

Визначте роль князя, боярської думи, а також віча в системі державного управління Київської Русі.

Верховна влада на Русі й в окремих її землях належала князю. До його повноважень за звичаєм входили: прийняття законодавчих актів, поточне управління, судочинство, командування військом, визначення податків, карбування монети, розпорядження скарбницею. Наявність цих повноважень дає підстави вважати князів самодержцями.

При князях була боярська рада. Вона не була постійним інститутом влади. Але перетворювалася на нього, коли становище князя ставало хитким. В умовах політичної роздробленості бояри, як суспільно-політичний прошарок, були активною, а нерідко й владною, політичною силою. На цей час боярство вже мало імунітетне право. На його основі великокнязівські та удільнокнязівські землі ставали боярськими.

Народні збори (віче) вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 21.

Проаналізуйте діяльність київських князів у контексті приєднання територій, формування основних гілок влади, вироблення та вдосконалення законодавчої бази.

Під час княжіння Володимира завершилося тривале формування території Давньоруської держави. Визначилися й закріпилися кордони Київської Русі, які в основному збігалися з етнічними кордонами східних слов’ян. Вони проходили в районі верхів’я Оки і Волги на сході; Сули, Дону, Росі й Південного Бугу – на південному сході та півдні; Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану і Західної Двіни – на заході; Чудського озера, Фінської затоки, Ладозького й Онезького озер – на півночі. Це була найбільша держава в Європі, яка складалася з багатьох слов’янських і неслов’янських народів. Перед Давньоруською державою, що об’єднала всі східнослов’янські землі, стояли важливі завдання політичної консолідації. Серед заходів, спрямованих на вирішення цих завдань, важливе значення мала адміністративна реформа, яку почав іще Святослав, а закінчив Володимир Святославович. Сенс її полягав у тому, що землі та князівства, де правили залежні від Володимира місцеві князі, передавалися синам Володимира. У деяких менш важливих містах призначалися посадники Володимира з його найближчого оточення.

Реформа ліквідовувала владу місцевих князів, зв’язаних походженням та інтересами зі своїми землями і далеких від інтересів Києва, покінчила з автономією земель. В результаті реформи всі найбільші феодальні володіння Русі й усі вищі рівні феодальної ієрархії виявилися в руках одного княжого роду. Згідно з нормами феодального права, всі князі Київської Русі як нащадки великого київського князя мали рівні права на спадщину предка, що робило їх юридично рівноправними.

Ця обставина відіграла велику роль у подальшій історії Київської Русі. З одного боку, вона підтримувала у князів ідею спільності й рівної відповідальності всіх за долю країни, а це сприяло об’єднанню сил князів у боротьбі з зовнішніми ворогами. З іншого – зумовлювала міжусобну феодальну боротьбу, тому що кожен князь, вважаючи себе юридично рівним з іншими, намагався і фактично порівнятися з тими, хто мав більші або багатші володіння.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 17–18.

Висвітліть головні причини та наслідки феодальної роздробленості Київської Русі.

Порядок володіння уділами, як, зрештою, і міжкнязівські відносини, регулювався нормами сімейного права. Так, у разі смерті батька-князя великокнязівський стіл переходив до старшого сина (чернігівського князя). Останній змінював систему уділів, що нерідко призводило до міжусобиць. І лише Ярослав Володимирович у заповіті поділив владу між своїми трьома синами: Ізяславом (відігравав провідну роль), Святославом і Всеволодом. Вони утворили своєрідну систему влади – тріумвірат, що вершив усі справи на Русі. За такої форми правління тенденції економічного і соціального розвитку окремих країв і князівств поєднувалися з прагненням більшості верств суспільства до єдності.

Після смерті останнього з членів тріумвірату – Всеволода Ярославовича система родинного сюзеренітету і тріумвірату поступилася місцем принципові вотчини, який було визначено на Любецькому з’їзді 1097 р. Поділ великокнязівського домену дав поштовх політичному поділові Русі на окремі князівства-держави.

Після смерті Мстислава Володимировича (1132 р.) утворилися Галицьке, Володимир-Волинське, Київське, Переяславське, Тмутараканське, Чернігово-Сіверське та інші князівства. Ці процеси поклали початок четвертому періоду розвитку Русі. Політичну роздробленість спричинило кілька факторів:

а) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення;

б) зростання великого феодального землеволодіння;

в) брак чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади;

г) зміна торгівельної кон’юнктури, занепад торгівлі;

д) постійні напади кочовиків (печенігів, половців, татар).

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 17, 20–21.

Яку роль відігравали династичні шлюби князів Київської Русі в міжнародних відносинах?

Відомо, що становище тієї або іншої країни в епоху середньовіччя нерідко визначалося династичними зв’язками. Чим могутнішою була держава та чим більший авторитет мав її глава, тим більше серед іноземних володарів було охочих поріднитися з ним. В зовнішній політиці Ярослав, як і його батько, більше сподівався на дипломатію, ніж на зброю. Він зумів забезпечити для Київської Русі визнання й високий авторитет на міжнародній арені. Королі майже всіх західних держав вважали за честь пов’язати себе родинними зв’язками з Ярославом Володимировичем.

Навіть далека від Київської Русі Франція прагнула встановити дружні відносини з київським княжим двором. Король Франції Генріх I одружився з донькою Ярослава Анною. Після смерті Генріха І Анна була регенткою під час правління свого малолітнього сина Філіппа I, а потім допомагала йому правити державою. Її підписи кирилицею стоять на декількох державних документах, останній з яких датовано 1075 р.

У добу удільності династійні шлюби ставали своєрідним гарантом збереження мирних та дружніх стосунків між кланами. Перші найвідоміші – це два шлюби 1143 p., коли київський князь Всеволод Ольгович одружив свого сина Святослава з донькою полоцького князя Василька Рогволодовича Марією. Тоді ж суперник Всеволода – Ізяслав Мстиславич – «отда дчерь свою Полотьску за Борисовича за Роговолода». Стратегія цих шлюбів зрозуміла: заручитися підтримкою полоцького князя в боротьбі за Київ.

Династійні шлюби частіше укладалися з представниками більш значущого князівського клану. Траплялися випадки, коли вже авторитетні князі шукали підтримки менш значущих володарів для засвоєння нових політичних просторів. Цікавим є приклад шлюбної діяльності Юрія Долгорукого, який задля боротьби з Ізяславом Мстиславовичем за Київ методично збирав собі союзників. Тоді з Юрієм породичались і Ольговичі, і галицький князь Володимирко Володаревич. Тут спостерігається новий рівень шлюбної дипломатії з далекоглядною стратегією.

У другій половині XII ст. відпрацьовувалася нова лінія взаємин – породичання між собою найвпливовіших князівських кланів з Південної та Північної Русі. Частіше за все, це були представники володимиро-суздальського клану на півночі, та Ольговичі й Мономаховичі – на півдні. Наприклад, за часів піднесення Андрія Боголюбського більшість князів Південної Русі сподівалися на допомогу далекого володимиро-суздальського князя. 1159 р. Ізяслав Давидович, що боровся з Ростиславом Мстиславовичем за Київ, «посла к Дюргевичю к Андрееви спроси у него дщерь (Ростиславу) за сыновца своего за Святослава, и испроси у него помочь». Андрій Юрійович погодився на цей альянс, а також надав допомогу. Союзники Ростислава Мстиславовича – Ольговичі – не ризикнули виступати проти князя Ізяслава й пішли на мирну угоду. Шлюбна дипломатія стала одним з пріоритетних засобів заохотити до себе нових союзників та зберенти мир. Цікавими є основні напрямки династичних шлюбів князів окремих земель.

Найширшими шлюбними зв’язками відрізнялися чернігівські Ольговичі. В добу удільності Ольговичі були однією з найвпливовіших князівських гілок у боротьбі за Київ. Для нейтралізації своїх конкурентів – київських Мономаховичів – вони укладали шлюбні угоди з галицькими та полоцькими князями. Серед клану Мономаховичів не було єдності. Київська гілка постійно виборювала свої права на Київ, суздальський клан намагався самостійно зайняти київський престол, окремо виступала волинська гілка Мономаховичів. Таким розмежуванням сил користувалися чернігово-сіверські князі. Найбільш блискучою була династична політика Святослава Ольговича. Він видав одну дочку за смоленського спадкоємця Романа Ростиславовича у 1149 p., другу – за Володимира Андрійовича, який почав рішуче наступати на волинських князів. А третя дочка Марія 1166 р. стала дружиною бузького князя Ярослава Ізяславовича з волинської династії. Таким чином, князю Святославу за допомогою династійних шлюбів вдалося створити можливість гідно виборювати свої права у Південній Русі. Отже, спочатку шлюби були радше спробами вирішити тимчасові проблеми, але з часом шлюбна дипломатія стала одним зі стратегічних варіантів для побудови окремих князівських союзів у боротьбі за Київ.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 20–21.

Визначте передумови об’єднання Галичини й Волині в єдину державу, охарактеризуйте етапи її розвитку.

Під ударами монголо-татар Київська Русь остаточно розпалася на окремі, залежні від завойовників, князівства і перестала існувати як держава. Однак естафету київської державності підхопило Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоємцем. Галицько-Волинське князівство виникло внаслідок не стільки розпаду Київської Русі, скільки місцевого розвитку, а пізніше – об’єднання двох князівств: Галицького та Волинського. Галичина розміщена в східному передгір’ї Карпат, у верхів’ї річок Дністра і Пруту. Її спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, де також мешкали дуліби та білі хорвати. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу, їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, в Галичині містилися великі родовища солі – товару, від якого залежала Русь. У 980–990 pp. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину та Волинь і приєднав їх до своїх володінь. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха. М. Грушевський вважав ці два князівства безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князівства був пов’язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним положенням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні й південні кордони. Зросли рівень господарства західноукраїнських земель, торгівля, збільшилося населення. Галицько-Волинські князі боролися з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об’єднувала тільки етнографічні українські землі, й завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському народові нові культурні впливи й надбання. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 17, 21.

Охарактеризуйте державний устрій та механізми державного управління Галицько-Волинського князівства.

Особливості державного устрою Галицько-Волинського князівства:

1) держава тривалий час не поділялася на уділи; лише по смерті Данила вона розпалася на Галицьку і Волинську землі, які теж стали подрібнюватись;

2) влада фактично перебувала в руках великого боярства.

Князівська влада передавалась у спадок старшому сину, при якому вагому роль відігравала мати-вдова. Попри систему васальної залежності поміж членами князівського дому, кожне князівське володіння було політично доволі самостійним. Галицьке боярство як потужна політична сила часто розпоряджалося князівським престолом – запрошувало й скидало князів, а також боролося з небажаними князями, запрошуючи на підмогу угорців і поляків, убивало князів (1208 р. було повішено князів Володимира і Романа Ігоровичів), виганяло їх з Галичини (1226 р.), а боярин Володислав Кормильчич навіть проголосив себе князем у 1213 р. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті; в такому протистоянні князі спиралися на середніх і дрібних феодалів та міські верхи.

Галицько-волинські князі мали широкі адміністративні, військові, судові й законодавчі повноваження, зокрема призначали посадових осіб у містах і волостях, надаючи їм землеволодіння за службу. Князі збирали податки, карбували монету, розпоряджалися скарбницею, визначали розмір і порядок стягнення митних поборів. Вони мали вплив на церковні справи – єпископи призначались за їхньою згодою, а вже опісля їх посвячував у сан Київський митрополит. Князі формально були головнокомандувачами всіх збройних сил та відали зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Вони видавали грамоти щодо різних питань управління, однак бояри часто не визнавали їх. Для підтримання свого авторитету князі прослуговувались титулами «руські королі», (королівським титулом володіли Данило і Юрій І), «принцепси», «князі Руської землі»; а в окремі періоди навіть вважалися «самодержцями», тобто необмеженими володарями. Атрибутами влади були корона, герб, стяг, печатка. Втім, князі були змушені допускати бояр до управління державою, і, попри свій авторитет і владу, фактично залежали від боярства та були змушені захищати його інтереси. Тобто, формою правління Галицько-Волинського князівства була феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 17, 21.

Охарактеризуйте зовнішню політику князів Галицько-Волинської держави.

1199 р. волинський князь Роман Мстиславич зайняв Галич і заснував нове державне утворення – Галицько-Волинське князівство. Князь Роман утверджувався в Галичі силою, бо галичани хотіли собі окремого князя, а не князя за сумісництвом. Зважаючи на це, Роман Мстиславич змушений був заручитися підтримкою союзних йому поляків краківського князя Лешка Білого (київський князь Рюрик Ростиславич відмовив Романові в його претензіях на Галич).

Зважаючи на те, що мати князя Романа була полькою, він підтримував добросусідські відносини з Польщею. У другій половині 1204 – на початку 1205 рр., на думку дослідників, Роман Мстиславич уклав з Угорщиною та Польщею угоду про взаємодопомогу. Коли 1204 р. хрестоносці захопили Константинополь, Папа Римський Інокентій III розпочав інтенсивні переговори з Сербією і Болгарією, Церкви яких пішли на унію з Римом. Тоді ж папа звернувся до князя Романа з пропозицією прийняти католицизм і отримати королівську корону, на що отримав відмову. Це, очевидно, було зумовлено тим, що папа доклався до хрестового походу проти союзної Романові Візантії й утворення там Латинської імперії (зрештою, вороже налаштованими до Риму були і союзні князю Роману Гогенштауфени).

1205 р. у Священній Римській імперії боролися за імператорський трон Філіп IV Гогенштауфен і Оттон IV Вельф. У цю боротьбу на боці Філіпа IV втрутився і Роман Мстиславич, який у червні 1205 р. розпочав похід у Саксонію, але в Польщі через не до кінця з’ясовані причини увійшов у конфлікт з князем Лешком Білим і загинув під Завихвостом над Віслою 19 червня 1205 р. Смерть князя була важкою втратою для щойно утвореної Галицько-Волинської держави.

Після смерті Романа Мстиславича залишилися два малолітні сини: Данило (1201 р. н.) і Василько (1203 р. н.), а регенткою стала їхня мати Анна. Вона звернулася по допомогу до угорського короля Андрія II, з яким 1205 р. мала зустріч у Сяноку. На цій зустрічі король прийняв Данила як «милого сина свого» і дав йому воїнів на чолі з палатином Могом. Але ця підтримка далася коштом фактичної залежності від Угорщини, володар якої до свого титулу додав титул короля Галичини і Волині.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 17, 21.

Визначте спільне в суспільно-політичній організації та державному устрої Галицько-Волинського князівства та Київської Русі.

Державний лад Галицько-Волинського князівства ніби був схожий на устрій Київської Русі, але у функціонуванні, повноваженнях та компетенції роль князя, ради бояр, віча була дещо іншою.

Князеві (королю) належала верховна законодавча, виконавча, судова, адміністративна та виконавча влада. Він очолював державу як суверен, керував збройними силами, зовнішньою політикою, фінансами (податки, карбування грошей). Проте абсолютної влади в державі князь не мав, її обмежувало впливове боярство, особливо в Галичині, де воно сформувалося з місцевої земельної аристократії ще за родоплемінних часів. Політично сильні князі (наприклад, Данило Романович) вели з ним криваву боротьбу, а слабші потрапляли під повний контроль. Другою особливістю державного ладу Галицько-Волинського князівства є дуумвірат – одночасне правління двох князів: одного на Волині (у Володимирі), другого – в Галичині (Галичі, Львові, Холмі). Йдеться про співправління Данила і Василька Романовичів, Лева I Даниловича і Володимира Васильковича, Андрія і Лева II Юрійовичів.

Боярська рада формально існувала як дорадчий орган центральної влади при князеві. Та фактично її скликали найвпливовіші бояри, які прагнули обмежувати або регулювати владу князя. До її складу входили найбільші землевласники (бояри-аристократи), галицький єпископ, воєводи, намісники та суддя княжого двору (теж усі з боярського стану). В часи занепаду влади князя бояри очолювали державу. Наприклад, Володислав Кормильчич (у роки малолітства Данила Романовича) або Дмитро Детько (після смерті Юрія II).

Віче як пряме воле- і правовиявлення населення збиралося спарадично або стихійно. Скликали на віче князь чи бояри в часи зовнішньої загрози або внутрішньої міжусобної боротьби. Воно не мало чіткого регламенту, визначених повноважень та компетенції. Поступово його роль занепала і до XIV ст. звелася нанівець.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 17, 19–21.

Охарактеризуйте головні етапи становлення української козацької держави (Війська Запорозького) в ході війни під проводом Б. Хмельницького.

В ході війни 1648–1654 рр. повсталий український народ домігся визнання своїх прав і вольностей і перш за все – права на власну державність. Проблема побудови держави постала вже на першому етапі війни. Б. Хмельницький рішуче і сміливо висуває програму створення держави, в основі якої була ідея української соборності. Цю програму підтримала козацька старшина, з нею солідаризувалися народні маси. Але перші невдачі під Зборовом 15–16 серпня 1649 р. змусили Б. Хмельницького укласти договір про мир і визнати владу короля. Король Ян Казимир підписав «Декларацію ласки Й.К.М. Війська Запорозького», якою визнавав право лише на автономію в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.

У ході Національно-визвольної війни 1648–1654 рр. частина України (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства) отримала за угодою з московським царем незалежність. Однак фактичними діями московський уряд з перших днів методично намагався обмежити й ліквідувати цю незалежність.

Найвищим органом автономії за звичаєм вважалися загальнокозацькі збори. Фактично, органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана. Він же був і головою виконавчої та судової влади, очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Для організації виконання своїх функцій гетьман утворив уряд – Генеральну канцелярію, до складу якої входили генеральні старшини, яких обирали за звичаєм на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий, довбуш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей).

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 25–26.

Обґрунтуйте визначення Запорозької Січі як козацької демократичної республіки.

За так званої литовсько-польської доби українське суспільство поділялося на феодалів (князів, бояр, магнатів, шляхту, панів), залежних селян і міщан. Посилення соціально-економічного, національного та релігійного гніту викликало появу особливого стану – козацтва. Джерелами козацтва були втікачі-кріпаки, непокірні холопи, розбишаки, шукачі пригод тощо. Ці групи, колонізуючи південні степи України, творили свій суспільно-політичний лад, близький до військово-демократичного. Такий лад склався нижче від порогів Дніпра спочатку на острові Мала Хортиця під керівництвом Д. Вишневецького, потім на островах Базавлук, Томаківка. Об’єднавшись у громаду, яка пізніше отримала назву Запорозька Січ, козаки всі важливі питання обговорювали спільно: обирали отаманів, осавулів, суддів, вирішували господарські та військові справи тощо. Козацька громада була неоднорідною. На базі керівної верхівки зростав прошарок заможних козаків. Деякі козаки були вихідцями з заможних верств.

Запорозька Січ під час національно-визвольної війни 1648–1654 рр. поширила свої суспільно-політичні структури на інші райони українських земель. Тогочасні документи містять численні згадки про те, що козаки в містах і селах України «мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя», а місто Трахтемирів було першим офіційно визнаним козацьким осередком.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 24–25.

Визначте головні причини війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Головними причинами війни стали важке соціальне, національне і релігійне гноблення, яких зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів.

Польська влада пробувала руйнувати козацький стан різними шляхами, зокрема набираючи козаків на службу для захисту кордонів, спільних походів проти інших держав тощо. Цих козаків вносили до спеціальних списків – реєстрів. Невдовзі таких козаків стали називати реєстровцями. Між ними і низовими (нереєстровими) козаками виникали часті суперечки. Проте сподівання офіційної влади за допомогою реєстровців розколоти козацтво не справдилися. Чисельність козацтва внаслідок «покозачення» населення України зростала й надалі. Це врешті-решт викликало хвилю козацько-селянських повстань, які вибухали протягом кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст.

Одне з таких повстань перетворилися на національно-визвольну війну українського народу 1648–1654 рр. під проводом Б. Хмельницького, найвищу форму протесту проти феодально-кріпосницького й чужоземного гніту. Базою повстання стала Запорозька Січ.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 24–25.

Визначте та охарактеризуйте складові формування української козацької держави Військо Запорозьке в умовах війни під проводом Богдана Хмельницького.

Домігшись автономії й визнання Війська Запорозького, козацтво під проводом Б. Хмельницького почало створювати свою адміністрацію і розмежовувати країну на територіальні одиниці – полки та сотні. Полковники, сотники й городові отамани стали здійснювати не лише військову, а й адміністративну владу. В реєстрі Війська Запорозького (1649 р.) названо 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Київський, Переяславський, Кропив’янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. У них налічувалася 271 сотня з населенням до 1 млн. чол. Найменшою адміністративною одиницею був курінь на базі міста, села або кількох сіл.

Найвищим органом автономії, за звичаєм, вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана. Він же був і головою виконавчої та судової влади, очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Для організації виконання своїх функцій гетьман утворив уряд – Генеральну канцелярію, до складу якої входили генеральні старшини, яких обирали за звичаєм на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий, довбуш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей).

У козацькій автономії почали складатися власні економічна і фінансові системи.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 25–27.

Висвітліть умови прийняття Переяславського договору, визначте суть «Березневих статей» та їхню роль в українському державотворенні.

Прохальні (чолобитні) статті Б. Хмельницького, які 27 березня 1654 р. підписав московський цар Олексій Михайлович, фактично були конституцією. В ній закріплювався правовий статус Війська Запорозького:

а) в Україні зберігався військово-адміністративний устрій;

б) залишалось у силі звичаєве судочинство;

в) реєстр козацького війська визначався в 60 тис. чол.;

г) стверджувалося право козацького війська обирати гетьмана, який мав присягати царю;

д) Військо Запорозьке мало воювати спільно з царським проти ворогів.

Ці та інші положення закріпили нове правове становище українського уряду як васальне. Разом з тим вони передбачали збереження державного суверенітету України. (Війська Запорозького).

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 27.

Визначте суть і наслідки поступового обмеження автономії Лівобережної України в складі Російської держави (друга половина XVII ст.).

Обмеження і ліквідація державності та автономії України в складі Росії пройшли кілька етапів:

1) 1654–1708 рр. – перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;

2) 1708–1727 рр. – форсований наступ на українську автономію;

3) 1727–1764 рр. – чергування в російському уряді двох тенденцій щодо України – то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

4) 1764–1781 рр. – остаточна ліквідація української автономії.

В ході Національно-визвольної війни 1648–1654 рр. частина України (Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводство) отримала за угодою з московським царем незалежність. Однак фактичними діями московський уряд з перших днів методично намагався обмежити і ліквідувати цю незалежність.

Тривала війна іноземних держав за Україну закінчилася прийняттям «Трактату про вічний мир» між Польщею і Московією. Згідно з умовами договору, Військо Запорозьке було розділено між цими державами навпіл по Дніпру. Правобережжя загарбала Польща, а Лівобережжя залишалося під протекторатом Московії.

З 1687 р. для Лівобережної України розпочався новий етап, який інколи називають московським періодом (1687–1764 рр.). царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, полковників та інших адміністраторів, перетворювати козацькі полки на регулярні московські військові підрозділи, реорганізовувати структури центрального і місцевого управління, замінювати старшинські уряди на губернську форму правління тощо.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 27–28.

Охарактеризуйте діяльність Кирила Розумовського в напрямі відновлення автономії України у складі Російської імперії.

К. Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу, зберігаючи її традиційний козацький устрій, наблизити до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К. Розумовського було поділено Гетьманщину на повіти, запроваджено систему шляхетських судів – земських, ґродських і підкоморських (1760–1763 рр.), передано війтівські посади у великих містах козацькій старшині. Розширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з’їздах, «зібраннях», а згодом у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини.

Поруч з тим обмежувалися права посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо). К. Розумовський намагався – але без успіху – дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв’язку з проектом перенесення столиці до Батурина; цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція» за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкрити університет у Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 28.

Охарактеризуйте остаточну ліквідацію автономного устрою Гетьманщини в другій половині XVIIІ ст.

Спроби української старшини якось зупинити позбавлення України автономії (наприклад, встановленням спадкового гетьманства в роді Розумовських) викликали рішучу реакцію царизму. Наприкінці 1764 р. вийшов царський маніфест, у якому повідомлялося, що гетьман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. Це зречення дало підстави перетворити Військо Запорозьке на звичайне генерал-губернаторство (Малоросійське) Російської імперії на чолі з П. Румянцевим.

Таким чином, з ліквідацією залишків автономії України її, по суті, було відлучено від політичного життя. Демократичні традиції згасали, а політична культура мало проникала у свідомість народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства, український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердились у попередні століття й були невід’ємною частиною його національного розвитку.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 28.

Проаналізуйте причини і наслідки ліквідації Запорозької Січі.

Адміністративно-територіальний поділ земель Нової (Підпільненської) Січі. Нова (Підпільненська) Січ проіснувала сорок один рік (1734–1775 рр.) Навколо Січі розташовувалися землі («вольності») Війська Запорозького. У цей час Запорожжя поділялося на адміністративно-територіальні округи – паланки. У 30–40-х рр. XVIII ст. їх налічувалося не більше, ніж п’ять (пізніше – вісім). Адміністративним центром паланки була укріплена слобода, де стояв гарнізон, розміщувалися полковник і старшина. Паланкова старшина зосереджувала в руках військову, фінансову, судову та адміністративну владу.

Адміністративним центром Запорожжя була Січ. На Січі військовими й одночасно господарськими одиницями були 38 куренів, до яких приписували всіх козаків.

Після російсько-турецької війни в 1775 р. було зруйновано (вдруге) Запорозьку Січ, а в 1781 р. ліквідовано полково-сотенний устрій Гетьманщини. Майже одночасно з Гетьманщиною втратила автономію Слобідська Україна. 1765 р. Катерина ІІ ліквідувала полковий устрій Слобожанщини. Там було скасовано самоуправління краю.

Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:

а) несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками;

б) побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією;

в) висока ймовірність унезалежнення Запорожжя;

г) недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу до Чорного моря;

д) прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя;

е) загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців;

ж) перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 28.

Проаналізуйте позиції щодо перспектив державотворення в Україні провідних українських політичних партій у роки Першої Світової війни.

Воєнне протистояння обох імперій розкололо національно свідоме українство. Відверто проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. Головна Українська Рада (ГУР) у Львові на чолі з К. Левицьким. ГУР була міжпартійним блоком представників радикальної, соціал-демократичної та націонал-демократичної партій. ГУР звернулася до українського народу з Маніфестом, у якому, зокрема, зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю... яке знайшло захист в конституційному ладі австрійської держави... Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України!».

Водночас політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. Організаторами СВУ були колишні діячі Української соціал-демократичної партії (УСДРП) – А. Жук, Д. Дорошенко, Д. Донцов, і Української соціал-демократичної спілки (Спілки) – М. Меленевський (Басок) та О. Скоропис-Йолтуховський. У жовтні 1914 р. СВУ видав програму «Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. Головну ставку він робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, передбачаючи поразку Росії у війні.

Найбільш численною і впливовою була Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал). М. Грушевський у 1917 р. перейшов до лав цієї партії. Своїм завданням партія передбачала перебудову капіталістичного ладу на соціалістичний, організуючи робітництво та трудове селянство.

Течія самостійників була малопотужною і не впливовою, але, як зазначав М. Грушевський, «виявила незвичайну прудкість». М. Грушевський був серйозним опонентом у справі українізації армії та шляхів розбудови української держави взагалі. Пізніше М. Грушевський згадував М. Міхновського як «нашого українського фашиста», безвідповідального авантюриста тощо.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 29–30.

Дайте порівняльну характеристику змісту І та ІІ Універсалів Центральної Ради.

Лідери Центральної Ради вважали за можливе запровадження національно-територіальної автономії України шляхом домовленості з Тимчасовим урядом. Центральна Рада підтримувала Тимчасовий уряд тому, що вважала революцію в Україні складовою загальноросійського демократичного процесу. Але Тимчасовий Уряд відкинув вимоги українців про автономний устрій України.

У І Універсалі заявлялося, що народ України буде вільним, але декларувалася нерозривність з Росією. Долю України, її державності мали вирішити Всеросійські Установчі Збори. 15 червня 1917 р. було сформовано Генеральний Секретаріат (голова – В. Винниченко).

В оприлюдненому 3 липня 1917 р. ІІ Універсалі Центральна Рада повідомляла про небажання відокремлювати Україну від Росії. Хоча І Універсал відзначався радикалізмом положень, усе ж він був радше декларацією намірів, на які не було згоди Тимчасового Уряду, а вже другий став втіленням конкретної домовленості з легітимною владою.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 30.

Охарактеризуйте головні положення ІІІ Універсалу Центральної Ради.

До 25 жовтня 1917 р. Українська революція входила в певну суперечність із загальноросійськими процесами, передусім на національному ґрунті. Що ж до соціальних аспектів, до гострих конфліктів не доходило. Коли ж соціальні орієнтації загальноросійської революції почали визначати більшовики, лідери українства зайняли протилежну, войовничу позицію, незважаючи на те, що вона суперечила настроям широких мас. Центральна Рада зробила все, щоб не випустити політичної ініціативи зі своїх рук. Саме в зв’язку з цим і слід, очевидно, розглядати мотиви та історію появи Третього Універсалу Центральної Ради.

Основні положення III Універсалу:

1) проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах 9 українських губерній, при цьому формально не поривалися федеративні зв’язки з Росією;

2) запроваджувався 8-годинний робочий день;

3) встановлювався державний контроль над виробництвом;

4) скасовувалося поміщицьке землеволодіння;

5) земля оголошувалася власністю всього народу без викупу;

6) національним меншинам надавалася «національно-персональна автономія»;

7) українському народу забезпечувалися демократичні права та свободи: свобода слова, преси, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи й помешкання;

8) скасовувалася смертна кара;

9) надавалася амністія політичним в’язням;

10) на грудень 1917 р. призначалися вибори до Українських Установчих зборів, які мали бути скликані 9 січня 1918 p.;

11) починалися мирні переговори УЦР з Німеччиною та її союзниками.

Проголошення УНР, наміри будувати федеративні відносини з іншими народами Росії, скасування поміщицької власності на землю, запровадження 8-годинного робочого дня, державного контролю над виробництвом, повідомлення про прагнення укласти негайний мир та інші положення Універсалу М. Грушевський назвав програмою для подальшої діяльності. Це був апогей Української революції. Юридично оформлювалось відновлення національної державності.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 32–33.

Визначте та обґрунтуйте значення ІV Універсалу Центральної Ради в історії українського державотворення.

9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 р. ІV Універсал Центральної Ради проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат – Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію на міліцію, доручив провести вибори народних рад – волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передання землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів довести до підписання миру переговори з Центральними державами; закликав усіх громадян УНР боротися з більшовиками.

В. Винниченко вважав, що до вирішального моменту творення юридичної державності виявились забутими справжня суть Української революції, інтереси трудящих мас, їхнє національне і соціальне відродження. Засіб же цього відродження – державність – почали сприймати за єдину мету руху. «...ми рішуче нічого не міняли в суті тої державності, що була за часів Тимчасового уряду».

Ці гіркі висновки підтверджуються аналізом положень IV Універсалу (державний контроль над промисловістю замість робітничого, недоторканність фінансового капіталу за відсутності будь-якої можливості сплачувати заробітну плату робітникам, незмінність судочинства тощо) й численних «роз’яснень» політики Ради в земельному питанні, покликаними не лише заспокоїти великих землевласників, а й скоригувати скасування поміщицької власності на землю.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 33–34, 38–39.

Охарактеризуйте роль і місце Української Центральної Ради в українському державотворенні.

Українська Центральна рада була спочатку українським представницьким органом політичних, громадських, культурних та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу, – революційним парламентом України, який керував українським національним рухом. Проголосила незалежність України.

Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР 29 квітня, яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які обирали Голову Всенародних Зборів.

Розвиток соціальної революції в Україні на кінець листопада 1917 р. призвів до такого розлому суспільства й зумовив такі процеси, які можна кваліфікувати як громадянську війну. І певну частку провини за це слід віднести на рахунок Центральної Ради. Адже своїм ІІІ Універсалом вона не проголосила незалежність УНР від Росії, навіть більше – настійливо доводила, що бореться за утворення федеративної демократичної республіки на місці колишньої імперії. В результаті процеси, започатковані в столиці Росії, практично безперешкодно розвивалися й на теренах України. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат все більше входили в конфлікт з цими процесами й нагромадивши певний військовий потенціал, спрямували його на протидію встановлення влади рад. Так, одночасно з двох боків, визрів воєнний вибух – громадянська війна, найактивнішими суб’єктами якої стали сили національно-демократичної (української) і соціальної (соціалістичної) революції. Проголошення самостійності, вважає Д. Дорошенко, так само як і проголошення УНР ІІІ Універсалом, було не результатом попереднього руху, а просто неминучою політичною комбінацією, вимушеним фактом.

Такої ж думки дотримувались й інші українські партії. Зрештою, Четвертий Універсал Центральної Ради обіцяв оперативну розробку Земельного закону на основах скасування приватної власності, соціалізації землі. Наскільки цей закон відповідав потребам земельної справи в Україні, на практиці перевірити не довелося. Уряду довелося залишити Київ раніше, ніж закон було опубліковано.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 33–39.

Визначте здобутки і недоліки в діяльності Української Центральної Ради.

При всій серйозності внутрішніх недоліків українського національного руху (не вирішення соціальних проблем) все ж вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. До того ж, воюючи з набагато могутнішими країнами, Україна не отримала визнання і допомоги Антанти. Дбав лише про свої інтереси також німецько-австрійський блок, керівництво якого і не думало допомагати Україні, навпаки, намагалося пограбувати її. Поряд із втратами й розчаруваннями, революція та громадянська війна принесли українцям і деякі здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на значну частину українського суспільства. Більшість селянства боролася не лише за свої соціальні інтереси. Воно поступово усвідомило свою національну належність і прагнуло, щоб до його мови та культури ставилися з повагою й визнанням. Тому в Україні за короткий період – 1917–1920 pp. –національне відродження зробило великий крок уперед, значно зросла зрілість української нації. І більшовики після революції змушені були надати їй хоч мізерну автономію й зберегти назву республіки відповідно до традиційної – Українська РСР (до революції Малоросія) та визначити її територію.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 37–39.

Назвіть причини, які зумовили усунення Центральної Ради від влади та становлення Гетьманату в Україні у 1918 р.

Деякий час після ліквідації радянської влади в Україні зберігалася республіканська форма правління: всі державні акти підписувалися від імені УНР. Але її авторитет серед населення падав. Заможні верстви були невдоволені соціалістичною фразеологією Ради, проголошенням націоналізації великої земельної власності, безпорадністю в налагодженні роботи промисловості. Зі свого боку селянська біднота відчувала, що після повернення поміщиків обіцянки УЦР наділити селян землею перетворяться на пусту декларацію.

Одночасно між Центральною Радою та німецькими окупаційними властями назрів конфлікт. Німцям потрібен був хліб. УЦР була неспроможна забезпечити вивезення продовольства в Німеччину, а також налагодити роботу транспорту. В такій ситуації кайзерівські чиновники почали активно втручатися в діяльність українського уряду. Поступово складалися передумови для усунення Центральної Ради з політичної арени. В закулісних переговорах з цього приводу брали участь консервативні українські політичні групи, офіцери українізованих частин та Вільного козацтва. Вони увійшли в контакт з німецьким командуванням, для якого встановлення в Україні твердої влади було гарантією успішного вивезення продовольства.

Загалом же причинами поразки Центральної Ради стали:

а) криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики для поміщиків і промисловців;

б) втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

в) ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

г) заінтересованість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов’язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Республіканський режим в Україні було ліквідовано 29 квітня 1918 р., коли загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала УЦР. Одночасно на Всеукраїнському з’їзді землеробів було вирішено ввести монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України став генерал Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України початку XVIII ст.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 39–41.

Розкрийте зміст внутрішньої політики гетьмана Павла Скоропадського. Якими були її здобутки і недоліки?

Очоливши Українську державу, генерал П. Скоропадський поставив завдання відновити в країні порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос в економіці. Для цього йому було надано широкі повноваження – право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним суддею. До скликання Українського Сейму в країні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України». У них було визначено головні напрями діяльності Гетьманату в політиці, організації державного управління, надано Гарантії громадських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість УНР. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах, її устрій, більшість пізніше прийнятих законів багато в чому копіювали дореволюційну систему. За кілька місяців в Україні було створено новий адміністративний апарат.

Крім досягнень, за гетьманування П. Скоропадського мали місце чимало прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Небезпідставними були звинувачення П. Скоропадського та його уряду в проросійській політиці. Гетьман був тісно пов’язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 42–43.

Охарактеризуйте зовнішню політику гетьмана Павла Скоропадського. Наскільки вона була ефективною?

Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

а) союз із Німеччиною, з якою було встановлено дипломатичні відносини;

б) встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами;

в) боротьба за міжнародне визнання: в період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала представників у 23 країнах;

г) підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

д) дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

е) встановлення політичних та економічних відносин з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неподільної» Росії, не визнала Гетьманської держави.

І все-таки успіхи гетьманської України в зовнішній політиці були значними. Вона поширила дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Щодо дипломатичних відносин, то вони існували з 12 державами світу. Визначним досягненням стало підписання прелімінарного миру з Раднаркомом Радянської Росії, яка визнавала незалежність Української Держави. Активною була політика гетьманського уряду, спрямована на приєднання до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Росії, Польщі, Румунії. Було підписано попередній договір з Кримом, який на автономних засадах мав увійти до складу України.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 43.

Проведіть порівняльний аналіз політики урядів Центральної Ради та Гетьманату в контексті розбудови української державності.

Четвертий Універсал Центральної Ради обіцяв оперативну розробку Земельного закону на основах скасування приватної власності, соціалізації землі. Наскільки цей закон відповідав потребам земельної справи в Україні, на практиці перевірити не довелося. Уряд мусив залишити Київ раніше, ніж закон було опубліковано. Приблизно така сама доля спіткала й закон про 8-годинний робочий день, прийнятий пізніше. До кінця січня 1918 р. Українська революція опинилась у дуже суперечливій ситуації. З одного боку, УНР проголосила себе самостійною державою, здобула європейське визнання, з іншого, – народжена цією ж революцією влада зазнала воєнної поразки у боротьбі з радянською владою, змушена була шукати опори за кордоном. Центральна Рада запроваджувала новий стиль, національну грошову одиницю – гривню, було визначено державний герб республіки – «тризубець з часів Володимира Великого».

На думку В. Винниченка, в період гетьманщини історія немов би навмисно дала панівну роль уже класам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство прагнутиме буржуазної державності, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державністю неодмінно й необхідно пропадає спочатку її українськість, а потім і сама державність, як така. Заінтересований у забарвленні свого режиму в українські кольори, гетьман П. Скоропадський почав залучати членів партії соціалістів-федералістів до участі в уряді. Кабінет формувався переважно з представників правих загальноросійських партій, хоча деякі його члени були українцями. Народні маси виявилися значно послідовнішими у ставленні до новоствореної влади.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 29–43.

Охарактеризуйте основні напрями державотворчої політики Директорії УНР. Наскільки ця політика була ефективною?

Деклараціями Директорії, оголошеної 26 грудня 1918 р., відновлювалися права, які мали селяни і робітники за Центральної Ради. Всі трудові господарства залишались у попередніх власників непорушними, а решта земель переходила в користування безземельних і малоземельних селян. Було відновлено 8-годинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів. Головнимй Отаман С. Петлюра висунув гасло: «Геть гетьманців, геть совдепи; нехай живе Директорія!», на яке пристали практично всі отамани. Платформа Директорії, відповідні їй дії спочатку знайшли підтримку мас. Про це свідчили селянські з’їзди. Однак через короткий час селянські з’їзди припинилися, вони оголошувались «більшовицькими». А лідери УСДРП виступили за «справжній демократизм» (Установчі збори, демократичні органи самоврядування на місцях тощо), тобто за принципи загального виборчого права. Так створювалася ідейна база для повернення організацій правого флангу – хліборобів-демократів, соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, Січових стрільців, різноманітних отаманів тощо.

Від самого початку діяльність нової влади, що постала в Україні 14 грудня 1918 p., була антитезою до внутрішньої політики гетьманського уряду, більшість законів і постанов якого було скасовано. Директорія УНР і надалі планувала дотримуватися ліворадикального політичного курсу, тотожного до курсу Центральної Ради, при цьому часто некритично сприймаючи її досвід і повторюючи помилки.

Загалом же, діставши владу, Директорія у внутрішньополітичній діяльності зосередила зусилля на: реалізації ідеї трудових рад (тобто рад представників тих прошарків суспільства, що не експлуатують чужої праці) як основи державного устрою Української Народної Республіки (це рішення було ухвалено на Державній нараді 12–14 грудня 1918 р. Директорії з представниками різних політичних партій); скликання Трудового конгресу – найвищого органу законодавчої влади країни, якому Директорія мала скласти свої повноваження (закон УНР від 5 січня 1919 p.); проведення аграрної реформи шляхом ліквідації приватної власності на землю (закон УНР від 8 січня 1919 p.); введення національної грошової одиниці – гривні (закони УНР від 6 і 24 січня 1919 p.); створення Української автокефальної православної Церкви (закон від 1 січня 1919 р.) тощо. Визначною (але так і не втіленою в життя) подією стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту соборності України – об’єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою.

У зовнішній політиці Директорія, як і попередні режими, налагоджувала відносини з різними державами, намагаючись піднести авторитет України на міжнародній арені.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 43–52.

Проаналізуйте причини поразки Директорії УНР. Чи була ця поразка закономірною?

Головні причини поразки Директорії полягали в практично повній блокаді УНР, адміністративній безпорадності керівництва, господарчій руїні та хаосі, фінансовій скруті.

Очевидним прорахунком стало призначення командувачем Київською групою військ генерала А. Кравса, вихідця з Галичини. В цьому полягала одна з причин того, що Київ, який 30 серпня 1919 р. захопило українське військо галичан, відразу був майже без опору зданий денікінцям. 24 вересня 1919 р. було офіційно оголошено війну Денікіну, який окуповував усе більшу територію України й люто розправлявся з усім національно самобутнім. Тим часом ситуація на фронті ставала дедалі загрозливішою. Всі історики єдині в тому, що спостерігалася тенденція до катастрофічного скорочення особового складу.

За час діяльності Директорія не спромоглася створити по-справжньому сильного інституту влади. Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію, Директорія поступово втратила контроль над територією, яку перебирали місцеві отамани. Центральна влада не могла спинити анархію.

Серед членів Директорії не було єдності дій та орієнтацій: частина її членів (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал) виступала за союз з більшовиками; решта (її очолював С. Петлюра). – за союз з Антантою проти більшовиків. Діяльність цього п’ятиособового органу паралізовувало також особисте суперництво Винниченка та Петлюри.

Неспроможною виявилася соціальна програма Директорії.

Опублікований 8 січня 1919 р. Земельний закон декларував ліквідацію приватної власності на землю, але не вказував, коли селяни одержать землю; земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) поміщиків оголошувалася недоторканною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторканними лишалися 15-десятинні господарства. Тому сільська біднота звинуватила Директорію в прокуркульській політиці й відвернулася від неї.

Не підтримала Директорії інтелігенція, оскільки адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл і т. д. зарахували до «поміщиків і капіталістів», які не брали участі в обранні Трудового Конгресу. Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного аппарату.

До причин поразки Директорії УНР можна віднести також недооцінку більшовицької агітації та пропаганди; те, що широкі маси українського населення (особливо селянство) не усвідомили загальнонаціональних інтересів, необхідності створення й зміцнення власної держави.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IV. – К., 2007. – С. 43–52.

Охарактеризуйте основні етапи українського державотворення в 1917–1920 рр.

Ставлячи в центр уваги міркування безпосередніх учасників Української революції й, водночас учених-істориків слід виділити деякі основні уроки подій 1917–1920 рр. Ці автори вважають, що одержане в спадщину неструктуроване українське суспільство було важко організувати на цілеспрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів. Серйозні проблеми виникли під час революції через розходження між політичними партіями, які намагалися очолити визвольний рух. Серйозно зашкодив Українській революції, на думку І. Мазепи, режим гетьманщини. У провину цьому режимові ставиться успіх більшовицької пропаганди в масах не тільки проти курсу П. Скоропадського, але й проти українського визвольного руху взагалі, а також розвал єдиного національного фронту, що склався за часів Центральної Ради. Всі автори засуджують отаманщину, а С. Петлюра констатує, що селянин чинив опір усім владам, зокрема й рідній, українській.

В. Винниченко вважав серйозним прорахунком Української революції те, що на свій гребінь вона винесла політиків, які еволюціонували в бік буржуазної державності – всупереч об’єктивним обставинам.

Серйозною вадою революції стали відсутність єдності, розбіжність, навіть суперництво всередині українського проводу. На результати боротьби за українську справу згубно вплинув несприятливий зовнішній чинник, практично всуціль вороже оточення УНР, військове втручання тощо. Україна була ще не готова до великих подій, вважає І. Мазепа.

Критично оцінюючи досвід 1917–1920 рр., автори не були схильні перекреслювати значення Української революції. С. Петлюра заявляв, що єдиною боротьбою, впертою й безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 39–52.

Визначте причини поразки українського національного руху 1917–1920 рр.

1) Порівняно низька національна свідомість народних мас, на яких негативно позначилась понад двохсотлітня московська неволя;

2) недостатня відданість ідеї державності з боку революційних лідерів, їхня соціалістична і переважно проросійська орієнтація;

3) відсутність сильної української національно-демократичної партії, яка б з’єднала окремі політичні потоки в єдине державне річище;

4) слабкість соціальної бази Української Народної Республіки, переважна опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію, недостатня підтримка української революції з боку міського пролетаріату і великих землевласників;

5) відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії і належного контролю за нею;

6) надмірна молодість як керівників, так і всього українського руху, відсутність певного досвіду в державницьких справах, зовнішній політиці, фінансах, армії та й навіть відносинах між собою;

7) важливим залишається зовнішній фактор. Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії сусідів, у першу чергу – більшовицької Росії.

Все це призвело до ліквідації Української Народної Республіки, насадження більшовицького правління на більшості українських земель. Але разом з тим слід зазначити, що без Української Народної Республіки не було б Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), яку проголосили більшовики в січні 1919 р. Українці, принаймні формально, отримали право жити в складі власної автономної держави.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 50–52.

Дайте оцінку Акту злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, визначте причини його недовготривалості.

22 січня 1919 р. було урочисто проголошено «Акт Злуки». На Софійському майдані зібралися тисячі місцевих мешканців, військові, духовенство Української православної Церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, члени Директорії, уряду УНР і делегація ЗУНР. Після богослужіння, о дванадцятій годині, Л. Цегельський прочитав ухвалу Української Національної Ради про об’єднання і передав її главі Директорії В. Винниченку. В свою чергу, член Директорії Ф. Швець оголосив Універсал УНР. Після цього Універсал підписали всі члени Директорії. Того ж дня відкрився Трудовий Конгрес України (законодавчий орган Директорії), в який було введено 48 делегатів ЗУНР, а до складу президії увійшов представник ЗУНР С. Вітик. 23 січня 1919 р. «Акт Злуки» було одноголосно (за іншими відомостями, проти проголосувало 2 комуністи) ратифіковано. З цього моменту й до скликання Установчих Зборів Директорії УНР надавалося право верховної влади, а до її складу мали увійти представники ЗУНР. Назву ЗУНР було замінено на «Західна область Української Народної республіки» (ЗОУНР), якій надавалася територіальна автономія. Державний секретар закордонних справ ЗОУНР Л. Цегельський став першим віце-міністром закордонних справ українського уряду, з ним слід було узгоджувати всі рішення щодо відносин з Польщею, Чехословаччиною і Румунією. 12 березня 1919 р. президент ЗУНР Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 44–46, 48.

Проаналізуйте діяльність уряду Західноукраїнської Народної Республіки, визначте роль і місце ЗУНР в історії державотворення.

18 жовтня 1918 р. збори представників від українських партій конституювались як Українська Національна Рада і проголосили утворення з українських земель Австро-Угорщини Української держави, яка надалі дістала назву Західно-українська народна республіка (ЗУНР).

9 листопада 1918 р. було створено уряд – Державний Секретаріат на чолі з К. Левицьким. 22–26 листопада відбулися вибори депутатів Української Народної Ради, наділеної представницькими й законодавчими функціями. Більшість депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях, надаючи перевагу будівництву державності перед радикальними соціально-економічними перетвореннями. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич. Рада прагнула забезпечити права національних меншин, їм було віддано 30% депутатських місць.

У квітні 1919 р. в ЗУНР розпочалася аграрна реформа. Маєтки великих власників (переважно поляків) експропріювалися, землю планувалося передати малоземельним і безземельним українським селянам.

Однак Західноукраїнська Народна Республіка зазнала іноземної агресії, що прискорило визрівання планів об’єднання з Наддніпрянською Україною. 1 грудня 1918 р. представники Державного Секретаріату ЗУНР і члени Директорії підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік. 22 січня 1919 р. в Києві оголосили Універсал Директорії про Злуку УНР і ЗУНР.

Порівняння історичного досвіду ЗУНР та УНР показує:

а) на Західній Україні вдалося уникнути радикальних перегинів у соціально-економічній політиці;

б) на першому місці стояло завдання національного державного будівництва. Своєчасні соціально-економічні перетворення забезпечували авторитет ЗУНР в українського населення;

в) належна увага приділялася створенню боєздатної національної армії.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 44–46.

Визначте особливості українського національного руху на західноукраїнських землях у 1918–1919 рр.

Революційні події 1917–1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їхньої віковічної мети сприяло й міжнародне становище. Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток – Центральний військовий комітет (ЦВК), який вирішив «боротися під знаменом соборної України».

Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи час за безплідними переговорами з представниками Габсбурзької монархії, яка вже конала. ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких воєнно-політичних та міжнародних умовах. Уже наступного після Листопадового зриву дня поляки домоглися відчутних успіхів. 13 листопада 1918 р. їх війська захопили Перемишль і організували перекидання збройних загонів із Західної Галичини до Львова залізницею. Розпочалася українсько-польська війна.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 44–46, 48.

Визначте причини поразки українського національного руху на західноукраїнських землях у 1918–1919 рр.

Польське командування перекидало на галицький фронт нові сили, які Антанта забезпечувала всім необхідним. 28 червня війська інтервентів прорвали фронт УГА. Почався останній відступ українських військ у межиріччя Збруча та Дністра.

У зв’язку з неможливістю тримати фронт проти переважних сил польських інтервентів, 16–18 липня 40–45 тис. бійців УГА переправилися на лівий берег Збруча, в УНР, де їм судилося продовжити свій тернистий шлях. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До в’язниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко переслідували.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що існувала більше 8 місяців, впала. Головними причинами поразки були значна перевага противника в силі – боротьба фактично велася між 3,5 млн. українців Східної Галичини і 18 млн. поляків, та підтримка останніх з боку Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від іноземного поневолення та об’єднати їх із землями УНР чітко окреслила етнографічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вміннями.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 48–51.

Охарактеризуйте ставлення урядів великих європейських країн до українського питання у 1917–1920 рр.

Вийшовши на міжнародну арену, Україна в 1917–1918 рр. посідала помітне місце в зовнішньополітичних планах держав Антанти, більш прихильній британській стратегії та менш лояльній і невизначеній політиці Франції та СІІІА, які обмежувались загальними деклараціями. Інтерес Антанти до України та розробка й обговорення заходів, спрямованих на налагодження стосунків з нею, свідчать про існування «українського питання», суть якого полягала в розв’язанні національно-політичпих, територіальних, адміністративних проблем української державності. Право існування української нації політики західних держав розглядали крізь призму розв’язання російської проблеми, яка полягала в налагодженні не лише адміністративно-територіальних, а й військово-політичних питань. Адже розпад Російської імперії, прихід до влади низки урядів, особливо активні дії більшовиків, змушували керівництво держав Антанти шукати виходу із цієї ситуації, оскільки некерованість цих процесів могла призвести до глобальних катаклізмів на континенті. Тому й «українське питання», як і інші дотичні до нього проблеми, Англія, Франція та США розглядали з позиції досягнення загальної європейської стабілізації. Ставлячи власні геополітичні цілі в Першій світовій війні, уряди Великої Британії та США прагнули використати національні прагнення звільнених народів, розглядаючи їх не як остаточну мету, а як інструмент задоволення власних потреб.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 44–46, 48.

Охарактеризуйте політичне і соціально-економічне становище України в перші роки після завершення революції та громадянської війни.

Економічне становище України було надзвичайно важким. Майже 7 років воєн і громадянської смути довели Україну до стану руїни. Загинуло близько 1,5 млн. осіб. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. У 1921 р. промислове виробництво становило тільки 5–10% від довоєнного. Не працювали цілі галузі виробництва.

Найбільша частина України з населенням майже 40 млн. стала об’єктом небаченого за масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи. Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї націоналовувалися вся промисловість і торгівля, на селі запроваджувалася продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решту ж конфісковувала держава. Заборонялася приватна торгівля й запроваджувався розподіл продуктів за картковою системою, вводилася обов’язкова трудова повинність. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце посіли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна й політична криза ще більше поглибилася.

Війна, «воєнно-комуністичні» методи та розруха майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 53–59.

Визначте особливості входження України до складу СРСР.

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни й був зумовлений низкою об’єктивних чинників.

Території всіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу було об’єднано в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці (Центральна Росія – машинобудівна та легка, особливо текстильна промисловість, Середня Азія – виробництво бавовни, Закавказзя – видобуток нафти, Україна – у 1913 р. давала 70,2% загальноросійського видобутку вугілля, 21,2% марганцю, 67% виплавки чавуну, 57,2% заліза і сталі, 80–85% цукру).

Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік було об’єднано, утворився воєнно-політичний союз. У зв’язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими республіками склався дипломатичний союз.

Значну роль у зміцненні та посиленні об’єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії на чолі з московським ЦК. Україна втрачала незалежність довго, поступово, в процесі входження УСРР до складу Союзу РСР.

Союзний договір 1922 р. мав бути міжнародним договором. Однак його ніколи ніхто не затверджував і не підписував. Замість нього з’явився розділ «Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік» у Конституції 1924 р., а Конституція – це внутрішній, а не міжнародний юридичний документ.

У складі СРСР права радянських республік звузилися. У віданні центру залишилися найважливіші функції: зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні відносини, армія, флот, засоби зв’язку, транспорт. Республіканський уряд мав право керувати внутрішніми справами (звітуючи при цьому перед центральними органами) в деяких питаннях сільського господарства, в освіті, охороні здоров’я тощо. Однак позитивним було те, що визнавалася територіальна цілісність України, її власні, хоч і обмежені в правах, органи управління. Україна стала чітко окресленим національним і територіальним утворенням, що віддзеркалювало її національну самобутність.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 53–61.

Суверенітет УСРР у 1920-ті рр. подекуди визначається як обмежений. Обґрунтуйте правдивість / не правдивість цього твердження.

26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право вийти з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Отже, державний суверенітет України було остаточно ліквідовано не в момент утворення СРСР (грудень 1922 р.), а дещо пізніше, з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактним національним меншинам та ін.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 53–65.

Назвіть причини політичних репресій в Україні у 30-ті рр. ХХ ст. охарактеризуйте їхній розмах.

Невід’ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат. Створений в особі ЧК–ВЧК–ДПУ–ОДПУ, а з 1934 р. – НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ), він ліквідував опозицію та інакодумство в партії та країні, тримав під жорстким контролем увесь хід суспільних процесів у державі. З 1929 p. Україна зазнала три хвилі репресій:

а) 1929–1931 pp. – розкуркулення, депортації;

б) 1932–1934 pp. – голод, репресії після вбивства C. M. Кірова;

в) 1936–1938 pp. – доба «Великого терору».

Одним з перших кроків до масового терору стала так звана «шахтинська справа» навесні 1928 р. Згідно з офіційними повідомленнями, було «викрито» велику «шкідницьку» організацію, яка складалася з вороже налаштованих технічної інтелігенції та білогвардійців. А влітку 1928 р. серед «шахтинців» опиняться й керівники промисловості України, яких звинуватять у створенні «Харківського центру» для керівництва «шкідництвом».

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 63–64.

Охарактеризуйте політичне становище українських земель на першому етапі Другої Світової війни (вересень 1939 – червень 1941 рр.).

Напередодні Другої Світової війни українські землі входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Угорщини та Румунії. Тому «українське питання» було одним з найважливіших у передвоєнній міжнародній політиці.

Тісне радянсько-німецьке зближення на основі тоталітарної сутності режимів, зневаги до прав людини та до міжнародного права засвідчили укладений 28 вересня 1939 р. новий договір про дружбу і кордони та секретні протоколи до нього, які уточнювали розмежувальну лінію між СРСР і Німеччиною – т. зв. лінію Керзона і формально підтверджували включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Півстоліття Радянський Союз заперечував саме укладання таємних договорів з Німеччиною, прагнучи уникнути відповідальності за співучасть у розв’язанні Другої Світової війни.

Радянсько-німецькі домовленості створили також сприятливі умови для вирішення проблеми Північної Буковини та Бесарабії. Тому 28 червня 1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її відмовитися від цих споконвічних українських територій, де жили переважно українці. За ухвалою Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. Північна Буковина та Бесарабія увійшли до складу Радянської України.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 64–70.

В чому полягає історичне значення проголошення незалежності Карпатської України.

Державно-правовий статус Карпатської України пройшов своєрідну еволюцію. До того, як чехословацький парламент прийняв Конституційний Закон від 22 листопада 1938 р. про федеративний устрій держави чехів, словаків і закарпатських українців, на території краю діяла Конституція ЧСР від 29 лютого 1920 р., в основі якої лежали рішення Сен-Жерменського мирного договору. З проголошенням 14 березня 1939 р. незалежності, а 15 березня – ратифікації цього рішення Соймом, Карпатська Україна перестала бути суб’єктом федерації, перетворившись на незалежну державу. Карпатська Україна пройшла своєрідну еволюцію від автономності (жовтень 1938 р.) до федеративного устрою (22 листопада 1938 р.) і проголошення незалежності 14–15 березня 1939 р. Карпатська Україна стала самостійною державою, що було прогресом, бо Закарпаття нарешті з небуття прийшло до своєї державності.

Молода незалежна держава, так і не розпочавши нормальної життєдіяльності, припинила існування. Одержавши згоду Німеччини на окупацію Карпатської України, угорські війська, не зустрічаючи будь-якого опору чехословацьких військ, упродовж 14–18 березня 1939 р. зайняли всю територію краю. Справжній бій їм дали тільки карпатські січовики, хоча вони й не могли зупинити просування ворога. Серед близько 26 локальних боїв, найбільшим виявився спротив січовиків на Красному Полі.

Однак, незважаючи на короткочасність існування, саме Карпатська Україна як держава ще раз продемонструвала всьому світові, що на Закарпатті живуть українці, які хочуть мати свою державність разом зі своїми братами з Великої України.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 67.

Дайте оцінку возз’єднанню українських земель у складі УРСР – СРСР. Якими були позитивні і негативні наслідки цього?

Негайно після звільнення від окупантів усієї території Закарпаття М. Хрущов надіслав на допомогу радянській військовій адміністрації апаратних працівників ЦК КП(б)У. Разом із членами військової ради 4-го Українського фронту на чолі з Л. Мехлісом вони за короткий час організували місцеві органи влади – тимчасові народні комітети. На зборах і мітингах, які скликалися під час виборів, висловлювалися вимоги й прохання прийняти Закарпатську Україну «в лоно матері-Вітчизни». 26 листопада 1944 р. з’їзд народних комітетів у Мукачеві схвалив Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР і вихід її зі складу Чехословаччини. З’їзд утворив Народну раду – тимчасовий орган законодавчої і виконавчої влади з 17 осіб на чолі з І. Туряницею.

29 червня 1945 р. між Чехословаччиною та Радянським Союзом було підписано договір про включення Закарпатської України (за чинною тоді конституцією Чехословаччини – Підкарпатської Русі) до складу СРСР. У складі УРСР з’явилася Закарпатська область, територія якої дорівнювала 12,9 тис. км². Загальна територія УРСР досягла 577 тис. км².

Знаковою подією в республіканському житті України стало передання до її складу Кримської обл. згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. за обопільної згоди керівництва РРФСР і УРСР. Таке рішення аргументувалося спільністю економіки, територіальною близькістю й тісними господарськими зв’язками між Кримом та Україною.

Цим актом практично завершувалось об’єднання в одних кордонах майже всіх історично українських земель.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 64–68.

Проаналізуйте особливості й наслідки економічних реформ у Радянській Україні наприкінці 1950-х – у першій половині 1960-х pp.

Прийшовши до влади в 1953 р., М. Хрущов робить спробу усунути недоліки в системі управління в таких напрямках:

1) підвищення ролі й розширення прав союзних республік у різних сферах життя;

2) запровадження нового порядку планування, який обмежував число директивних показників з центру;

3) розширення прав і самостійності підприємств;

4) скорочення управлінського апарату, звітності.

Протягом 1954–1956 рр. у відання союзних республік було передано підприємства та організації цілих галузей народного господарства, зокрема харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, тощо. Всього 15 тис. підприємств.

Ці заходи підвищили ефективність виробництва, однак в управлінській системі, як і раніше, переважали елементи керівництва по вертикалі, що в підсумку гальмувало комплексний розвиток республік і регіонів.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. ІI. – К., 2003. – С. 74–78.

Які саме зміни в управлінні економікою відбулися за часів «хрущовської відлиги»?

Лютневий (1957 р.) Пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про дальше вдосконалення управління народним господарством», суть якої полягала у відмові від галузевого управління через міністерство і союзні відомства й переході до територіального – через ради народного господарства (раднаргоспи). Верховна Рада УРСР прийняла відповідний закон, згідно з яким в Україні було утворено 11 економічних адміністративних районів (раднаргоспів): Вінницький, Луганський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський, Одеський, Сталінський, Станіславський, Харківський, Херсонський. У підпорядкування Рад Народного Господарства було передано комбінати, трести, підприємства, будівельні організації, якими раніше управляли загальносоюзні та союзно-республіканські міністерства. Міністерства й Державні комітети ліквідовувались і про це було внесено відповідні зміни в Конституцію УРСР. Водночас на місці загальносоюзних міністерств було утворено республіканські міністерства невиробничої сфери, зокрема в Україні – власне Міністерство освіти та ін. Важливим чинником, який впливав на необхідність реформування в управлінні за часів М. Хрущова, було те, що саме з середини 50-х рр. світ вступає в епоху третьої технологічної революції, яка ввійшла в історію під назвою науково-технічна революція (НТР). Реформи Хрущова в управлінні не забезпечили бажаного просування країни по шляху прискорення науково-технічного прогресу та виведення її з економічної кризи.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 75–77.

Розкажіть про рух «шістдесятників» в Радянській Україні, визначте його роль в українському державотворенні.

«Відлига» породила таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво – рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В. Мороз підкреслював: «То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар’єру, дивитись, як твій нарід російщать, – це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна». Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». З позицій «розширеного трактування соціалістичного реалізму» автор розглядав право націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття «націоналізм поневоленої нації» позитивний зміст. Саме цю працю Б. Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління. В системі розповсюдження самвидаву головними були два центри: Київ (тут активно діяли І. Світличний, В. Чорновіл, Є. Пронюк) та Львів (М. і Б. Горині, І. Гельта ін.). Саме тут писалися й передруковувалися самвидавчі статті, саме звідси вони розповсюджувались у містах України. Це були головні осередки духовної опозиції та інакодумства. В цьому ж середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху. 1964 р. з’явилися анонімні тези «Стан і завдання українського визвольного руху», в яких ішлося про колоніальне становище України у складі СРСР, ставилися завдання організувати в Україні визвольний рух, котрий мав би діяти легальними й нелегальними «революційно-демократичними» методами. Частина шістдесятників стояла на порозі формування політичної опозиції.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 75–77.

Якими, на Ваш погляд, були передумови проголошення державної самостійності України?

В процесі «перебудови» все більше виявлялася недосконалість СРСР. Формально він проголошувався союзом рівноправних республік, а фактично був імперською тоталітарною державою, яка управлялася з єдиного центру – Москви.

Союз Радянських Соціалістичних Республік цементувала Комуністична партія – жорстко централізована організація на чолі з політбюро ЦК КПРС, яка в повному обсязі контролювала всі сфери життя суспільства. Предметом її особливої уваги були керівні кадри. Жоден з керівників не міг бути призначений на посаду без її згоди. Таким чином, аби обіймати посаду, треба було вірно служити партії, а вже згодом – народу.

За умов горбачовських спроб надати соціалізму в СРСР «людського обличчя» вплив партійних структур суттєво послабився. Вони могли керувати одноособово, без будь-якої політичної конкуренції, використовуючи при цьому силові методи, правоохоронні органи. Останні за таких умов перетворювалися на репресивно-каральні. Багатопартійність, політичний плюралізм, зародження елементів демократії та гласності, шквал критики сталінізму застали партійні органи зненацька, і вони стали з великим рахунком програвати в політичній боротьбі. Значна частина комуністів симпатизувала своїм політичним опонентам. Партія втрачала роль об’єднавчої сили.

Складалися умови, за яких зближувались інтереси різних соціальних груп українського населення, і на перший план виступало прагнення до суверенітету республіки. Українська партійно-державна номенклатура, практично весь час щось випрошуючи в Москви, прагнула самостійності в розв’язанні питань з управління територією; українське селянство, повернувшись обличчям до минулого – колективізації, депортацій і голодоморів, – безпосередньо пов’язувало це з політикою більшовиків. Нарешті українська інтелігенція, представники дисидентства в досягненні незалежності вбачали здійснення віковічної мрії українського народу.

Звертаючись до проблеми закономірності творення незалежної України, слід відзначити об’єктивні і суб’єктивні причини:

До об’єктивних причин належать:

1) наявність економічного потенціалу, здатного при фундаментальній відповідній реформації забезпечити всім необхідним народ України (за кількісними показниками він випереджав потенціал Франції, Італії, Іспанії та інших країн);

2) існування основ для розбудови нової структури державності України – Ради, виконавчі органи та ін., які позбувшись опіки колишнього союзного центру, могли б виконувати після оновлення відповідні функції у перехідний період до побудови демократичної держави;

3) неспроможність керівництва СРСР, що призвело країну на поч. 90-х рр. щодо краху, знайти вихід з кризи, небажання його дати можливість республікам реально вирішувати свої проблеми;

4) участь України в міжнародних організаціях (ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ та ін.), що забезпечують можливість повного визнання світом нової суверенної держави;

5) загострення соціально-економічної кризи в СРСР, розвал його єдиного народногосподарського комплексу, зросле економічне протистояння різних республік, їх пошук самостійних виходів з глухого кута;

6) наявність кадрового потенціалу, що міг би практично забезпечити функціонування всіх ланок державного організму (за його необхідної переорієнтації та оновлення);

7) цілісність території України, відсутність особливих суперечностей з цього питання між політичними силами і етнічними утвореннями.

Суб’єктивними ж факторами є:

1) бажання народу України самостійно вирішувати свою долю;

2) швидке відродження національної самосвідомості населення республіки (і не лише українців);

3) демократизація громадського життя суспільства, поступове звільнення особи від догм старого мислення;

4) формування багатопартійності (створюються нові громадські об’єднання і політичні партії) і зростання впливу цього фактора на соціально-політичне життя України;

5) зародження та утвердження нових підходів і розумінь до форм власності в Україні;

6) активна політична підтримка Канади, США, розвинутих європейських країн.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. IІ. – К., 2003. – С. 84–88.

Якими, на вашу думку, є досягнення і прорахунки двадцятирічного розвитку України як незалежної держави?

Україна стала повноцінною незалежною державою з власною політичною системою, економікою та ідентичністю. 20 років тому впевненості в цьому не було. Зараз це видається надто різким, але тоді багато хто говорив, що Україна не є нормальною країною, що всі її кордони – штучні: чому там опинилися Одеса, Чернівці, Крим, Львів і т. д. Дехто висловлював досить легковажні припущення, що мовні поділи всередині України призведуть до невдалих спроб створити державу. Це змінилося. Україна має свою ідентичність як країна. Це чудово ілюструють футбольні матчі між командами України й Росії, коли незалежно від мови спілкування, вболівальники підтримують українську збірну. 20 років незалежності утвердили в свідомості людей ідею України як окремої держави. Інший позитив: політична система України відрізняється від російської. Наприклад, українських призовників не посилають воювати в Чечні або в Грузії. І, попри тенденції останніх кількох років, в Україні і засоби масової інформації, і політичний ландшафт вирізняються плюралізмом, якого й близько немає в Росії: тут немає відповідника Володимира Путіна, немає відповідника російської ФСБ – українських «силовиків», так би мовити. Це позитивні моменти.

А негативом стала неспроможність швидко інтегрувати Україну з Європою. Це можна пояснити великою мірою тим, що Україна успадкувала некомпетентний, непридатний, провінційний радянський чиновницький апарат, який був просто нездатний готувати країну до інтеграції з ЄС. Зі свого боку Європейський Союз також не продемонстрував стратегічного бачення в ставленні до України. Тому ми, хоч і не повністю змарнували ці 20 років, але це були 20 років здебільшого втрачених можливостей в інтеграції України з ширшою європейською родиною.

Про цей період див.: «Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. ІІ. – К., 2003. – С. 84–139.

Дайте характеристику відомим політичним діячам України доби незалежності (В. Чорноволу, Л. Кравчуку, П. Симоненку, або на Ваш вибір) за такими критеріями: політичні переконання, особисті якості, результати політичної діяльності.

Чорновіл Вячеслав Максимович (24 грудня 1937 – 25 березня 1999 рр.) – літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу. Кілька разів був ув’язнений за «антирадянську пропаганду» (1967–1969, 1972–1979, 1980–1988 рр.). Перебував у мордовських таборах суворого режиму й на засланні. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. В радянські часи сім’я Чоновола зазнала переслідувань. 1937 р. було заарештовано рідного батькового брата Петра, який не повернувся з ув’язнення. У березні 1990 р. Вячеслава Чорновола було обрано депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним із лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради – Народної Ради. З квітня 1990 до квітня 1992 рр. – голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 р. Вячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%). 25 березня 1999 р. Вячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці загибелі встановлено справжнього козацького хреста. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. 2000 р. йому присвоєнно звання Героя України.

Кравчук Леонід Макарович, народився 10 січня 1934 р. в селі Великий Житин Рівненського району Рівненської обл. За освітою – економіст, викладач політичної економії. Кандидат економічних наук. Обирався членом ЦК КПРС, членом ЦК Компартії України, кандидатом і членом Політбюро ЦК Компартії України. 1990 р. обраний Головою Верховної Ради України. З грудня 1991 по липень 1994 рр. – Президент України.

Під головуванням Леоніда Кравчука прийнято історичний акт – Декларацію про державну незалежність України, яка містить положення про Україну як безядерну державу. Повна й добровільна відмова третьої за потенціалом власниці ядерної зброї в світі від ядерної складової своєї національної безпеки – безпрецедентний крок у сучасній історії. У грудні 1991 р. на перших в історії України всенародних президентських виборах Леоніда Кравчука обрали першим Президентом незалежної держави. За час перебування на посадах Голови Верховної Ради і Президента України послідовно відстоював державну незалежність України, її суверенітет, національну безпеку. Запобіг виникненню в Україні кровопролитних війн, які ведуться на просторах колишнього СРСР до цього часу. Його велика особиста заслуга полягає в тому, що для українських юнаків афганська війна стала останньою. Леонід Кравчук відіграв історичну роль у створенні цивілізованих відносин з Росією та іншими партнерами з СНД. Добився міжнародного визнання Української держави, укріплення її авторитету на світовій арені, Україну визнало 145 держав світу. Понад два роки за надзвичайно складних умов перший Президент незалежної України підтримував громадську рівновагу, знаходив вирішення політичним, міжконфесійним та міжнаціональним пристрастям. Це дало можливість уникнути громадянської війни, зберегти територіальну цілісність України. Леонід Кравчук створив дієздатні інститути виконавчої влади, які взяли під контроль і забезпечили в державі конституційний порядок, функціонування народно-господарського комплексу. На базі прийнятих у Верховній Раді законів і указів Президента України реформував і підпорядкував Українській державі силові структури, які стали підлеглі незалежній Україні. Леонід Кравчук не допустив жодного випадку застосування зброї проти власного народу, придушення кризових ситуацій силовими діями. У час найбільшого загострення суперечностей між виконавчою та законодавчою гілками влади проявив виключну витримку й розсудливість. За безпосередньої участі Леоніда Кравчука було створено основи законодавчої бази нової держави, її майбутньої Конституції, вперше на території колишнього СРСР прийнято закони про національні меншини, свободу совісті. Виключна риса Кравчука – поважне ставлення до демократії, прав і свобод людини. Переконливе свідчення цьому – перше серед країн колишнього Радянського Союзу передання влади демократичним шляхом після президентських виборів у 1994 р.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. ІІ. – К., 2003. – С. 84–139.

Охарактеризуйте особливості конституційного процесу в Україні в середині 1990-х рр.

У перший термін президентства Л. Кучми (1994–1998 рр.), як і за часів президентства Л. Кравчука, глава держави хотів змінити модель влади з президентсько-парламентської на президентську республіку, а саме збільшити свої повноваження. На практиці це було здійснено через прийняття 8 червня 1995 р. Конституційного договору, який збільшував повноваження інституту Президента. Глава держави отримав право без згоди з парламентом призначати прем’єр-міністра. На думку більшості дослідників, інститут президентства фактично перетворився на законотворчий інститут, і оформилася квазі-президентська модель. Проте така система влади існувала в Україні недовго, оскільки прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України суттєво змінювала конституційні повноваження Президента України. Президент утратив можливість самостійно, без парламенту, призначати прем’єр-міністра. Проте новою конституцію за президентом затверджувалось право звільняти прем’єр-міністра без згоди парламенту. За Конституцією 1996 р., політичний режим в Україні перетворився на президентсько-парламентську модель. У другий термін президентства, 1999–2004 рр., Л. Кучма наполегливо прагнув зміцнити владні повноваження Президента України, проте й референдум 2000 р., і внесення проекту закону не мали успіху.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. ІІ. – К., 2003. – С. 96–102.і

Проаналізуйте напрямки зовнішньополітичної діяльності України в 1990-ті рр. Якими були її основні досягнення й недоліки?

Україна веде відкриту зовнішню політику і прагне до співпраці з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває ніяких територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, а також у межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО. В основу моделі зовнішньої політики 1991–1994 pp. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливою внутрішньою політикою, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

Зміна базових принципів суттєво вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, й на Сході, її географічне положення та структура економіки визначили для неї роль не «санітарного кордону», а мосту для взаємного проникнення й збагачення східної та західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

Друга половина 90-х рр. ознаменувалася зміцненням України як суверенної держави. Владні структури в своїй стратегії виходили з необхідності налагоджувати як внутрішню, так і зовнішню політику, що відповідала б інтересам суспільства, а громадсько-політичні суб’єкти держави все більше переймалися потребою займати своє конструктивне місце в творенні нової держави.

Найбільш послідовно й результативно реалізовувався зовнішньополітичний курс України, започаткований з проголошенням її незалежності. Було зроблено нові акценти в зовнішній політиці. Вона стала активнішою, динамічнішою. Зміцненню позицій України на міжнародній арені в цей період значною мірою сприяло підписання свого часу Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, послідовне й неухильне дотримання міжнародних зобов’язань, зокрема в ядерному роззброєнні. 1996 р. наша держава завершила виведення зі своєї території ядерної зброї. Україна приєдналася до Договору про загальну заборону ядерних випробувань, просувала ініціативу щодо нерозміщення ядерної зброї в тих європейських країнах, де вона відсутня.

Стався прорив у відносинах України з західним світом. Встановлено активні зв’язки з найвпливовішими країнами, представниками «великої сімки», які почали розглядати нашу державу як важливий чинник політичної стабільності на європейському континенті.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. ІІ. – К., 2003. – С. 84–139.

Якими, на Вашу думку, є перспективи Євроінтеграції України?

Подальший розвиток відносин України з Європейським Союзом потребує: досягнення відповідних якісних характеристик, макроекономічної стабілізації та підвищення ефективності економіки нашої держави; дотримання умов, необхідних для вступу до ЄС; впровадження європейських норм і стандартів в економіку, соціальну політику, освіту, науку та техніку; адаптації українського законодавства до правових норм ЄС; розвитку й поглиблення регіональної інтеграції, встановлення та поглиблення прямих контактів з державами-членами та кандидатами в члени Євросоюзу.

Основними шляхами розв’язання проблеми входження до єдиного європейського ринку виступають: диверсифікація українського експорту; отримання статусу країни з ринковою економікою від самого ЄС; гармонізація законодавства України з європейськими нормами як необхідна умова створення зони вільної торгівлі.

Останні три – чотири роки розвитку політики євроінтеграції України можна визначити, з європейського боку, як етап швидкої зміни оптимістичних надій європейської спільноти на розчарування інтеграційною риторикою України та прагнення ЄС до створення східної зони стабільності навколо власних кордонів. Але й у цьому варіанті, зупинившись в інтеграційному поступі на півдорозі, Європа ризикує знову стати континентом великих конфронтацій. Українське ставлення до євроінтеграційних процесів не зазнало істотних змін: його, як і на попередньому етапі, характеризує превалювання риторики над практичними реформаторськими кроками. Таким чином, є підстави говорити про досить значний термін, упродовж якого Україна готуватиметься до вступу в ЄС. За цей період нашій державі необхідно буде, по-перше, забезпечити динамічний внутрішній розвиток, який передбачив би створення надійних механізмів для подолання потенційних ризиків євроінтеграції; по-друге, побудувати конкурентоспроможну економіку, здатну стабільно функціонувати в разі кризових явищ; по-третє, знайти оптимальну модель українсько-російських відносин.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. ІІ. – К., 2003. – С. 84–139.

Охарактеризуйте місце України в інтеграційних процесах на пострадянському просторі.

Система міжнародних відносин нині врівноважена і стабільна. Двополюсний світ припинив існування. Після розпаду СРСР на пострадянському просторі виник союз наново заявлених держав, які об’єднались у Співдружність Незалежних Держав (СНД). Новоутворена структура започаткувала формування різнопланових об’єднань як політичного, так і економічного спрямування. СНД мала забезпечити поступовий перехід країн, що об’єдналися, до нової форми існування. Це, як передбачалося, дало б змогу провести політичні та економічні реформи, докорінно перебудувати економічні засади державного розвитку. Одним із принципів СНД є гарантування країнам безпечного існування, хоча не всі вони як окремі держави ввійшли під ядерну парасольку Російської Федерації. Але рівень міждержавних домовленостей має убезпечити від будь-яких загроз ззовні, гарантувати внутрішньодержавну стабільність, протистояння внутрішнім викликам і сепаратистським тенденціям. СНД як механізм безпеки на пострадянському просторі покликана також сприяти погашенню міжнаціональних конфліктів, розв’язанню суперечностей мирним шляхом. Коспонсорами мирного врегулювання конфліктів на пострадянському просторі є Росія і Україна. Перша – як найпотужніша ядерна держава простору, а друга – як стабільний чинник регіону. Через систему безпеки для всіх країн, яка спирається на двосторонні відносини, Україна гарантує і власну безпеку.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч.ІІ. – К., 2003. – С. 84–139.