Модуль IV

116. Обґрунтуйте визначне місце феномену Трипільської культури в контексті історії України.

117. Яке місце в українській історії посідає Трипільська культура?

118. Проаналізуйте суть змін у стані освіти, які відбулися на українських землях з середини ХIV ст. до середини ХVIІ ст.

119. Визначте роль братських шкіл та Київської колегії у збереженні та розвитку української освіти наприкінці ХVI ст. – ХVIІ ст.

120. Дайте стислу характеристику наукових знань, що їх надавали центри освіти на українських землях у ХVІІ ст.

121. Розкажіть про досягнення у математиці, фізиці, геології на Гетьманщині, Слобожанщині та західноукраїнських землях у ХVІІІ ст.

122. Охарактеризуйте стан початкової та середньої освіти на Лівобережній та Правобережній Україні у ХVIІІ ст.

123. Розкажіть про розвиток професійної та середньої освіти на українських землях у ХІХ ст. – на початку ХХ ст.

124. Розкажіть про провідних науковців університетів та ліцеїв, які працювали в галузях природничих та фізико-математичних наук працювали на українських землях у ХІХ ст.

125. Розкажіть про формування мережі вищих навчальних закладів (академій, університетів, інститутів тощо) на українських землях у ХVIІІ ст. – на початку ХХ ст.

126. Розкажіть про провідні наукові школи в галузі фізико-математичних та технічних наук, що діяли в Україні на початку ХХ ст.

127. Розкажіть про особливості розвитку української науки після розпаду Російської імперії? Які саме організаційні та структурні зміни відбулися в ній після 1921 року?

128. Коли і чому ВУАН було перейменовано в Академію наук УСРР? Які провідні наукові школи існували в її установах у той час?

129. Проаналізуйте процес ліквідації неписьменності та становлення системи навчальних закладів в Радянській Україні 1917 – 1930-х рр.

130. Яку роль у розвитку та поширенні фізико-математичних та технічних знань на українських землях відіграли створені в першій третині ХХ ст. наукові, технічні товариства та гуртки?

131. Розкажіть про внесок українських науковців у перемогу СРСР в роки Другої світової війни?

132. Розкажіть про умови відновлення та розвиток народної освіти Радянської України після звільнення від німецько-фашистських окупантів.

133. Які саме напрями в розвитку математичних і технічних наук були домінуючими у Радянській Україні в повоєнні роки?

134. Яким чином, на Вашу думку, екстенсивні методи ведення господарства в СРСР у 1960 – 1980-ті рр. впливали на стан української науки?

135. Розкажіть про особливості науково-технічної революції в СРСР і УРСР у 1960 – 1980-ті рр., якими були ХХ ст.?

136. Визначте досягнення і прорахунки в науково-технічному розвитку України в перше десятиліття після проголошення державної незалежності України.

137. Окресліть головні напрями розвитку середньої та вищої освіти в Україні після проголошення 1991 року її державної незалежності.

Модуль і

Охарактеризуйте «Історію України» як науку, визначте її методологічні основи та джерельну базу.

Предметом вивчення курсу історії України у вищому навчальному закладі є генезис, закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьба за національну державну незалежність, історія його політичної, соціальної, етнополітичної та науково-освітньої діяльності від найдавніших часів до сьогодення.

У кожної науки є властиві тільки їй методи дослідження, методологічні принципи. Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання. Для вивчення історії України важливі такі методологічні основи й принципи: принцип історизму; принцип об’єктивності.

Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що безпосередньо віддзеркалює ту чи іншу сферу діяльності людей.

Коло таких джерел дуже широке:

1) літописи, хроніки, сказання;

2) археологічні пам’ятки;

3) архівні матеріали;

4) періодична преса;

5) монографії;

6) мемуарна література тощо.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 25–28.

Дайте визначення «історичної етнології», охарактеризуйте її основні поняття та категорії.

Історична етнологія – розділ науки, предметом вивчення якого є походження і формування окремих етносів (етногенез), етнічна історія, генезис та історія традиційних форм народного побуту і культури окремих етносів, зокрема тих, що зникли, формування й еволюція господарсько-культурних типів та історико-етнографічних областей.

Важливу роль в історичній ентології відіграє культурно-генетичний напрям, що досліджує переважно генезис та еволюцію окремих компонентів народної культури, зокрема матеріальної, духовної, соціонормативної в її етнічній своєрідності.

Дослідження в історичній етнології базуються як на етнологічних матеріалах, так і на власне історичних, археологічних, лінгвістичних, антропологічних, ономастичних та інших джерелах, які залучаються комплексно.

Важливе значення має етнополітичний аспект історії.

Етнополітика як суспільна практика є в будь-якій поліетнічній державі. В українській історії етнополітика особливо актуальна. По-перше, протягом усієї історії Україна була (і залишається) країною (державою) з поліетнічним складом населення. По-друге, в тривалі періоди бездержавності, коли українці були переважно об’єктом етнополітики чужих держав, етнополітичні проблеми становили чи не визначальний зміст їхньої історії. Йдеться, передусім, про національні рухи, які відбувалися в усі періоди вітчизняної історії. По-третє, в історичні періоди української державності, коли українська влада поставала в ролі суб’єкта етнополітики, їй доводилося вирішувати надзвичайно складні проблеми налагодження конструктивних відносин з іноетнічним населенням у складі української держави. Сказане в загальному окреслює суть поняття «етнополітичний контекст української історії». Українська історія буде «неповною» без включення в її контекст елементів етнополітики в історичній ретроспективі.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 51–52.

Розкрийте зміст основних концепцій походження українського етносу.

Етногенез (від грецького етнос – народ і генезис – походження) – тривале утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення етногенезу має спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології.

В етногенетичних та етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:

І. Трипільська доба (V – ІІІ тисячоліття до н. е.).

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н. е.).

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.).

ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н. е.).

V. Доба Русі-України (від VІІ ст н. е.).

Тривалий час в історичній науці дискутували прибічники двох теорій походження українського народу – міграційної та автохтонної. Суть останньої полягає в тому, що український народ – автохтонний – той, що виник, зародився на місці власного проживання, існування (місцевий, корінний). Численні наукові розвідки О. Шахматова, О. Преснякова, В. Хвойки, М. Грушевського, Б. Рибакова, В. Петрова та інших дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

На основі аналізу положень, джерел, історичних хронік, наукових розвідок можна визначити такі ознаки на користь автохтонного походження українців:

а) спільний фізично-етнічний тип;

б) мовний фактор (ґрунтовно досліджено й визначено риси, характерні лише для цієї території);

в) основні види господарської діяльності – землеробство та скотарство – існують протягом усього історичного розвитку;

г) мистецькі пам’ятки, зокрема кераміка, мають характерні ознаки тільки цього ареалу;

д) світоглядно-обрядова система формувалась і функціонувала тривалий час у прослов’янських і слов’янських народів.

Щодо проблеми формування української народності, то в історичній літературі нема єдиного, загального погляду. В історичній літературі простежуються кілька підходів, серед яких – спільності етногенезу всіх трьох слов’янських народів та автохтонно-автономістичний.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 32–36, 45–46.

Яке місце в українській історії посідає Трипільська культура?

Однією з складових частин індоєвропейської спільності є трипільська археологічна культура. Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VІ тисячоліття до н. е. Тривала ця доба понад два тисячоліття. Крім території України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдено в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові. Топографія трипільских поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.

Перший дослідник трипільської культури, київський археолог В. Хвойко, а згодом і багато його послідовників вважали трипільців предками українського народу.

Антропологи, дослідивши рештки трипільских поховань, дійшли висновку, що трипільці належали до східносередземноморського «вірменоїдного» антропологічного типу, відмінного від слов’янського. Але їхне тривале проживання на нашій території, їхні культурні традиції, як і культурні надбання сотень інших народів, зокрема оріїв та скотарів-кочівників, що жили на теренах України до появи тут українців, не зникли безслідно. Зокрема, трипільці та орії вплинули на формування антропологічного типу українців. Внаслідок їхнього змішування зі степовими індоєвропейцями (оріями) виник так званий український (або динарський) антропологічний тип, до якого належить 70% сільского населення сучасної України: відносно високий зріст та міцна статура – від оріїв, а чорні брови й карі очі – від трипільців.

Але появу українського антропологічного типу, до якого належать сучасні українці, ще не можна вважати народженням українського етносу. На межі ІІІ–ІІ тис. до н. е. трипільська культура занепала. Але не варто думати, що її було повністю знищено на всіх теренах України, навпаки, багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодніпровських племен брали участь передусім нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, а змішалися з новою післятрипільською культурою.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 39–41.

Дайте визначення поняття «історико-етнографічний регіон», охарактеризуйте основні етапи формування українських етнографічних регіонів.

В сучасній літературі (історичній, етнологічній, етнополітологічній) поняття «історико-етнографічний регіон» розглядається як етнотериторіальне утворення в рамках усього українського етносу, яке об’єднує певну спільність людей, що історично склалася, має спільні особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільностей.

Етнічна історія українців, на відміну від багатьох інших народів, формувалася в умовах тривалого поділу на окремі землі та регіони, кожний з яких мав свою етнокультурну специфіку. Таким поділом (членуванням) пройнято всю історію українців, від самих витоків.

Усталеного погляду на історико-етнографічне районування немає. Одні автори в його основу кладуть етнокультурні критерії, інші – природно-географічні. Одні обмежуються територіями, які залишилися в сучасних державно-політичних кордонах України, інші включають і регіони, які з різних причин залишилися поза етнічними межами сучасної України.

Історико-етнографічні особливості окремих регіонів неправомірно трактувати перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської етнокультурної цілісності, штучно розривати український народ на основі гіпертрофії регіональних етнографічних рис тієї чи іншої етнічної групи українського етносу.

Етнокультурна регіоналізація не стала перешкодою на магістральному шляху українського етногенезу, консолідації українства в етнічну націю, яка нині все більше набуває рис державно-політичної нації.

До історико-етнографічних регіонів України, започаткованих ще в доісторичний період, належить Галичина (Червона Русь).

Самобутніми історико-етнографічними регіонами є Закарпаття (Підкарпатська Русь) та Північна Буковина, які розвивалися в специфічних умовах, дещо ізольовано від інших земель України.

Буковина як історико-етнографічна територія формувалася протягом багатьох століть. У письмових джерелах землі Буковини вперше згадує грецький історик Геродот (V ст. до н. е.).

До відносно нових історико-етнографічних регіонів України належить Слобожанщина (Слобідська Україна).

Своєрідно утворився Південний регіон України – як у соціально-економічному, так і національно-етнічному розрізах. Передумовою його формування стали переможні війни Росії проти Туреччини та її васала Кримського ханства другої половини ХVІІІ ст.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 54–72.

Охарактеризуйте підходи сучасної науки до висвітлення етнічного походження Київської Русі.

Проблема етнічного походження та етнічної структури Київської Русі викликала дискусію серед істориків.

Прихильники теорії спільного етногенезу трьох східнослов’янських народів (К. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко та ін.) розглядають Київську Русь як моноетнічну державу, утворену на основі єдиної давньоруської народності. Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадом давньослов’янської спільності (середина І тис. н. е.) та виділенням східних слов’ян, котрі в свою чергу складалися з різних союзів племен, відомих в історії як літописні племена.

Прихильники концепції моноетнічного складу Давньоруської держави звертають увагу на умовність етнічного поділу східних слов’ян. Вони стверджують, що східнослов’янські племена щонайбільше вирізнялися певними етнокультурниминими особливостями і ступінь такого вирізнення навряд чи йшов далі, ніж етнічна група. При цьому не заперечується існування «українського» етнографічного масиву в складі давньоруського народу ще до утворення Київської держави, що зберігав особливості впродовж усього періоду її існування. Але ж вважається, що український народ як етнічна спільність, тобто така, що самоусвідомилась і вирізняла себе у відносинах з іншими, почав формуватися в другій пол. ХІІ ст. Свідченням існування єдиної давньоруської народності та етноконсолідаційними факторами вони вважають існування спільної території, мови, спільного економічного та культурного життя. За словами П. Толочка, на «племінно-порубіжних територіях стосовно початків Київської Русі відсутня археологічна специфічність».

Інші історики (Б. Рибаков, І. Фроянов та ін.) називають Київську Русь «союзом союзів». Доказом цієї теорії є те, що кордони території союзів племенних князівств збігалися, як правило, з її поділом на адміністративні одиниці – повіти. До складу боярської думи, дорадчого органу при великому князеві, входили представники місцевої племенної знаті. Ігноруючи їхні інтереси, він ризикував позбутися підтримки. Лише під час проведення адміністративної реформи Володимира (978–1115 рр.), який усунув від влади місцевих князів, зосередивши владу в руках своєї династії, було запроваджено конструктивніший підхід до управління державою – «родинний сюзеренітет». Нарешті в другій половині ХІІ ст. починає формуватися Московське князівство на основі Володимиро-Суздальської та Ростовської земель, які входили раніше до Чернігівського та Переяславського князівств. Відносна самостійність земель позначилася на етнокультурних особливостях населення, що викликало поступове перетворення землі як політично-територіального утворення на етнічну землю.

Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, більшість істориків сходяться в тому, що за весь преіод існування вона так і не стала єдиною й монолітною. Повного та остаточного злиття східнослов’янських племен у так звану «давноруську народність» не сталося. Становлення етнічної структури Київської Русі було складним і суперечливим. Це багатогранне явище включає взаємодію соціально-економічних, політичних, культурних та етнічних чинників, які зумовили основні закономірності й особливості етнокультурних процесів у державі. Тенденції утворення та збереження в її межах кількох протонарадностей супроводжувалися одночасно тенденціями формування єдиної етнокультурної спільності. Ці процеси завершилися не повністю.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 74–79.

Чому Велике князівство Литовське іноді називають Литовсько-Руською державою?

У Великому Литовському князівстві (Волинь, Східне Поділля, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) – литовсько-руський державі – власне литовський елемент становив одну десяту населення. Частка ж руських (українців і білорусів) переважала.

Етнічні переваги литовського елементу випливали тільки з того, що в державі родоначальником владної династії був литовський князь Гедимін (1316–1341 рр.). На західних і південно-східних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе спадкоємницею Рюриковичів, що ґрунтувалося на її родинних зв’язках з давньоруськими княжими родами і швидко проявлялося в культурі, побуті, навіть в іменах. Ольгерд посадив на удільне княжіння в Києві сина Володимира (1362–1392 рр.). Останнього змінив онук Ольгерда Олелько Володимирович (1440–1455 рр.).

Успіхи литовських князів на українських землях пояснються тим, що вони не порушували місцевого укладу життя. Руські (українські) обряди ставали на спробу до литовського великого князя, а руські дружини посилювали його війська. Розвиненіша культура українців та білорусів мала великий вплив на литовців. Вони запозичили в Русі державний устрій, право, податкову та військову організацію.

Норми «Руської Правди» поширилися на території всієї литовсько-руської держави і розвинулись у Литовських Статутах. Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тогочасна літературна руська мова, що мала велику писемну традицію. У XІV–XV ст. в ній помітні два відгалуження: староукраїнська та старобілоруська мови, що розвивалися на давній літературній традиції й живилися народними мовами відповідних територій. Таким чином, об’єднання земель навколо Литви створило умови для подальшого формування української народності.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них – М. Грушевський, О. Єфименко, Д. Дорошенко та ін.

Щодо етнополітики Великого князівства Литовського, то для неї було притаманне толерантне ставлення до різних етнічних груп. Зокрема, євреї у князівстві становили близько 10%, поляки – 8% населення. Грамоти литовських великих князів визначали статус євреїв як вільних мешканців, надавали їм автономію, особисті та майнові привилєї, при цьому окреслені тенденції панували майже два століття.

Проте стан українського й білоруського населення у складі Великого князівства Литовського поступово змінювалося, особливо під впливом польсько-католицької експансії. Тому питання етнополітики у князівстві не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно кожного історичного періоду.

Від утвердження Гедиміна великим князем на литовських і західних руських землях до Люблінської унії минуло понад 250 років – життя близько 10 поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни в економічному житті основного масиву українських земель, в системі управління, розвитку мови, в соціальній структурі населення.

Кревська унія 1358 р., яка була першою спробою об’єднання Польщі та Литви, значно посилила вплив поляків на українських землях.

Упродовж другої половини XV ст. було покінчено з поділом усієї держави, зокрема України, на удільні князівства й запроваджено адміністрацію, значною мірою залежну від центральної влади.

Найбільшого удару відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, завдала ліквідація в другій половині XV ст. удільних Київського, Волинського, Подільського князівств, якими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Коріатовичі, й формування воєводсько-повітової адміністрації. Після укладення Люблінської унії 1569 р. українські землі вже становили значну частину польсько-литовської держави – Речі Посполитої.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I1. – К., 2003. – С. 84–86.

Охарактеризуйте етнополітичні процеси в козацько-гетьманській державі.

Переможні битви 1648–1649 pp., унаслідок яких значну частину українських земель було звільнено від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорізьке». Історики дали цій державі умовну назву – Гетьманщина. За умовами Зборівського договору 1649 р. Гетьманщина складалася з земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. км² – від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин, засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося т. зв. Дике Поле.

Постання унікальної соціальної верстви – козацтва – й створення Запорізької Січі стали важливими факторами збереження етнокультури українців. Протягом ХV–ХVІ ст. чимало представників української знаті відігравали видатну роль у захисті української національної самобутності, православної Церкви, національної освіти та культури. Найбільший український магнат, князь Костянтин Острозький, котрий займав посади воєводи брацлавського й великого гетьмана литовського, був покровителем православної Церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковнослов’янської писемності. Видатну роль в історії українського козацтва відіграв український князь Дмитро Байда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язане заснування Запорізької Січі. Серед перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких, Ружинських. Саме представники української знаті, а також обрусілих литовських родин очолювали боротьбу проти політичного й католицького релігійного наступу, за збереження політичних і національних прав населення українських та білоруських земель.

Протягом ХІV – першої половини ХVІІ ст. тривало формування української народності. Це проявлялося перш за все у збереженні самобутності, формуваннні національної самосвідомості, подальшому розвитку національної культури.

Спрямованість офіційної політики Польщі, що визначала польські пріорітети в Україні, певною мірою обумовила міжетнічні взаємини. З XVI ст. почалося масове переселення на українські землі євреїв, які розмовляли мовою германської групи ідноєвропейської сім’ї – їдиш. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась. Як і раніше, вони не мали прав землеволодіння і, як правило, були орендарями фільварків польських магнатів.

Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648–1657 рр. мало глибоке коріння. Проте необхідно пам’ятати, що етнічне протиборство сторін було невід’ємним від соціального антагонізму. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Режим, ненависний для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, персоніфікувався в ляхах (якими вбачали не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання далі терпіти польське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі» призвали до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель у період визвольної війни. Небачено жорстокими були й каральні експедиції польської шляхти. Наслідками цих кривавих рейдів було масове винищення українських селян: ті в очах шляхтичів були «бунтівною черню», яку потрібно приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними й невинними».

В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до панівних структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям різноманітні промисли, право збирати податки, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже часто неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку й статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 88–90.

Проаналізуйте в історико-етнополітичному контексті особливості обмеження та ліквідації автономії України за часів царського уряду (друга половина ХVІІ–ХVІІІ ст.).

Обмеження та ліквідація державності й автономії України у складі Росії пройшли кілька етапів:

1) 1654–1708 рр. – перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;

2) 1708–1727 рр. – форсований наступ на українську автономію;

3) 1727–1764 рр. – чергування в російському урядуванні двох тенденцій щодо України: то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

4) 1764–1781 рр. – остаточна ліквідація української автономії.

Етнополітичні процеси на українських землях мали в цей період свої особливості.

Зацікавившись позитивними наслідками заохочення іміграції в Німеччині та Англії, російський царизм розпочав діяльність у цьому напрямку. 1702 р. Петро І затвердив маніфест до іноземних громадян, що бажали вступити на військову службу в Росії, а також до купців та ремісників. Це фактично заклало основу майбутньої іміграційної політики Росії, де в середині ХVІІІ ст. склалися передумови для переселення іноземних колоністів. Величезні степові простори на Півдні й Південному Сході імперії не приносили їй жодної користі. Кріпосне право не давало селянам змоги вільно пересуватися в пошуках землі, і це затримувало освоєння названих територій. Виходячи з цього, уряд Єлизавети Петрівни почав запрошувати сюди іноземних колоністів. В цей час на південноукраїнських землях з’являються колонії сербів, які просили дозволу переселитися до Росії, щоб позбутися утисків австрійського уряду. Російська влада вважала, що військові поселення на півдні, зокрема сербські, стануть захистом від татарських нападів. Уряд усіляко сприяв переходу на ці землі й українських селян з Правобережної України. Сюди переселялися також росіяни-старообрядці, які в Росії зазнавали гонінь з часів Петра І.

Ще активніше політику колонізації проводила Катерина ІІ, яка поділяла концепцію академіка Шльоцера щодо того, що «…багата, родюча і сильна» Російська імперія може стати ще «багатшою, родючішою, сильнішою», але для цього їй потрібні «люди». Вирішення цієї проблеми імператриця вбачала в залученні до Росії іноземних колоністів. Маніфести 1762 та 1763 рр. запрошували всіх охочих з Європи, крім євреїв, вільно селитися в Росії. При цьому колоністи отримували значні пільги. Так, їм дозволялося безперешкодно сповідувати свою релігію, вони на 30 років звільнялися від будь-яких податків. Тим, хто хотів жити в губернських і повітових містах, допомагали створювати фабрики, заводи, мануфактури; за потреби поселенці отримували безвідсоткову позику. Велике значення для них мало також звільнення від усіх державних повинностей, включно з військовою. При цьому уряд намагався скеровувати потік переселенців саме на незаселені південні землі. Такі кроки російського царизму значно активізували заселення південноукраїнських земель. Тож національний склад тут став строкатим і був репрезентований болгарами, німцями, греками, «волохами» (молдаванами та румунами), вірменами, євреями, що позначилося на протіканні етнічних процесів у регіоні.

Для Правобережної України як під час Хмельниччини, так і пізніше був характерним гострий антагонізм між українським селянством і польською шляхтою. В добу Руїни український люд тут масово винищували не лише польські, а й російські війська. Селяни гинули внаслідок російсько-польської війни, міжусобної боротьби за владу між гетьманами, які шукали собі союзників поза межами України. Страшних спустошень завдавали українським землям союзники П. Дорошенка – турки і татари, які обертали на пустелі величезні території, знищували та забирали в ясир їхнє населення. Масовою, майже суцільною стає еміграція українських селян з Правобережжя.

Закріпивши свою владу на Правобережжі на початку ХVІІІ ст., після багатьох років шляхетсько-козацького протистояння, польські землевласники повернулися до старих порядків. Відновився соціально-економічний та національно-релігійний гніт. Як і до Хмельниччини, польське панство ставилося до українських селян як до «хлопів», робочої худоби. Посилювалися гоніння на православну релігію та духовенство. У відповідь селянство піднімалося на боротьбу проти польської шляхти. Виникає широкий повстанський рух – Гайдамаччина. До його активізації спричинила діяльність шляхетських «конфедерацій», утворюваних для боротьби з російським впливом у Польщі та з православ’ям. Конфедерати винищували православне українське селянство, руйнували церкви тощо. Тож дії повстанців спрямовувалися проти ненависних гнобителів – польського панства, уніатського духовенства та євреїв.

У свою чергу, після придушення «коліївщини» – гайдамацького повстання 1768 р. – поляки жорстоко розправилися з її учасниками. Зауважимо, що учасники повстання покладали великі надії на допомогу Росії, яка декларувала намір захищати «братів за вірою» від утисків католицької Церкви. Російський уряд, з одного боку, був заінтересований у підтримці православних Правобережжя і в послабленні Польщі, проте з іншого – боявся поширення антифеодального руху на власну територію, тож зрештою допоміг придушити цей рух.

Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, стало постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя й Слобожанщини.

Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилював контроль над українським суспільним життям, насаджував русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на «етнографічну групу» в уніфікованій масі підданих імперії.

До кінця ХVІІІ ст., в ході виконання політичних рішень імператорського двору Катерини ІІ, малоросійський край було інтегровано в державно-політичні, соціальні та економічні структури Російської імперії. Одним з головних чинників цього стало те, що українська еліта в масі своїй ще задовго до формальної ліквідації Гетьманщини інтегрувалась до соціально-політичних структур російського суспільства. Московсько-петербурзькою стала вона й за культурою. Тим самим було підготовано ґрунт для «м’якого» варіанту інкорпорації гетьманщини в структури Російської імперії.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 90–93.

Дайте порівняльну характеристику особливостей етнополітики Російської та Австрійської імперій стосовно «українського питання».

На початку ХІХ ст. Російська імперія була конгломератом різних етносів, для її етнополітики були характерні повна безправність неросійського населення, його насильницька асиміляція, пріоритет принципу «поділяй і владарюй» у всій етнонаціональній політиці царизму. Спрямування і зміст політики царизму в міжетнічних відносинах зводилися до збереження цілісності монархії, русифікації всіх народів на ґрунті гасла Миколи І: «Один закон, одна мова, одна віра». Саме це гасло було в основі ставлення влади до українців, яких розглядали лише як гілку росіян, а їхню мову – як місцевий діалект російської. І хоча після реформ 60-х рр. ХІХ ст., наслідком яких стала певна лібералізація суспільного життя, умови для національно-культурної діяльності українців значно покращилися, свобода такої діяльності була відносною. На початку ХХ ст. національну політику самодержавства щодо неросійських народів на теренах підросійської України, успадкована від політики попередніх десятиліть, ґрунтувалася на концепції обмежувального, заборонного законодавства, супроводжувалася реакцією, насиллям і репресіями.

Ааналіз національної політики Російської імперії дає змогу зробити однозначний висновок щодо її русифікаторської й асиміляторської спрямованості. Царизм не тільки духовно нищив українську націю, забороняв українське слово, але й жорстоко переслідував будь-які прояви українського руху взагалі. Обмежувальні та заборонні заходи влада проводила і щодо євреїв, німців, поляків, кримських татар, представників інших народів, які проживали в Україні та в Криму. Русифікуючи Україну, влада прагнула послабити західноєвропейський, зокрема австро-угорський, польський вплив, усіляко заохочувала збільшення тут російського елементу: управлінсько-чиновницького, фінансового, освітянського, церковно-православного.

Після входження західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів становище українців, порівняно з тим, яким воно було за Польщі, дещо поліпшилося: і з соціального, і з релігійного погляду. З’явилися певні умови для духовного, культурного піднесення українства.

До кардинальних змін етнополітики Австрійської імперії спонукала революція 1848–1849 рр. Проголошуються демократичні свободи, Австрія стає конституційною монархією. Українці сформували Головну руську раду (ГРР), першу представницьку громадсько-політичну організацію.

1867 р. Австрія перетворюється на дуалістичну Австро-Угорську імперію. Конституція 1867 р. декларувала рівність усіх націй імперії в громадсько-політичній, соціальній сферах, освіті («всі народності держави рівноправні й кожна народність має право на захист і розвиток своєї національності та мови»). Тим не менш, українська нація, як і низка інших, залишалась у вкрай пригніченому стані. Для неї проголошені в конституції демократичні принципи значною мірою залишалися фікцією через те, що провідні позиції в громадсько-політичному, економічному житті монопольно займали представники інших націй: в Угорщині – безроздільно угорці, в Галичині – польський, а в Буковині – німецький політичний провід, який пізніше «розмили» польський та румунський впливи.

Разом з тим слід пам’ятати, що національне питання в Австро-Угорщині, за всієї подібності з Російською імперією, низку істотних особливостей. По-перше, в Австро-Угорщині жоден етнос не становив переважної більшості й не міг претендувати на великодержавне становище. По-друге, це була конституційна монархія, яка декларувала низку демократичних свобод і рівність народів. Особливо яскраво це проявилося на початку ХХ ст. Активізація парламентської діяльності українців привернула пильну увагу уряду до проблеми польсько-українського протистояння і змусила Відень суттєво натиснути на польську сторону, яка зрештою пішла на поступки. Українці домоглися гарантування їм 62 мандатів у сеймі (з 228), низки посад у краєвих установах, отримали згоду на заснування у Львові українського університету. Зміни, внесені до Крайового статуту, фактично стали кроками до поділу Галичини на окремі польську та українську частини.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 93–103.

Розкрийте зміст, визначте значення Закону Центральної Ради «Про національно-персональну автономію», схваленого 9 січня 1918 р.

Закон Української Центральної Ради «Про національно-персональну автономію» було прийнято 9 січня 1918 р. Під час роботи над цим Законом було використано ідеї К. Реннера та О. Бауєра, соціал-демократів з Австрії, де, порівняно з іншими державами світу, було представлено чи не найбільше нацменшин. Цей вид автономії передбачав створення національних союзів на основі добровільних особистих заяв громадян. Вона мала забезпечити реальний захист національних прав незалежно від кількості представників національної меншини, території її проживання, не порушуючи територіальної цілісності держави.

Закон про національно-персональну автономію складався з 10 статей, що 29 квітня 1918 р. вони увійшли окремим розділом («Національні Союзи») до Конституції УНР. Він містив конкретний механізм набуття автономії для національних меншин. Національним союзам належало право представництва певної нації, яка жила на теренах УНР, у державних і громадських організаціях, а також право законодавчої ініціативи й самоврядування та статус інших національних органів. Вищим представницьким органом були Національні збори; національно-персональна автономія надавалася великоруському та польському етносам як найчисленнішим і політично організованим. Білоруська, чеська, молдавська, татарська, грецька та болгарська нації могли скористатися правом національно-персональної автономії за умов подання на розгляд Генерального суду заяви з підписами не менше як 10 тис. громадян УНР незалежно від статі й віри. Заяви інших націй мали подаватися до парламенту УНР.

Закон став одним із найважливіших конституційних правових актів в Українській Народній Республіці.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 134.

Порівняйте підходи до вирішення етнонаціональних проблем в Україні за часів Центральної Ради, Гетьманського уряду та Директорії УНР.

Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явилися внаслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена в березні 1917 р. Українська Центральна Рада почала формувати власну політику щодо регулювання міжнаціональних відносин. Очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії в складі Російської Федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням усіх національностей, що проживали на її території.

Провідні діячі Центральної Ради прагнули створити ідеологію і правову базу регулювання міжетнічних відносин. Принципово не погоджуючись з гаслом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.

Український Національний Конгрес (6–8 квітня 1917 р.) ухвалив рішеня: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». У I та II Універсалах Центральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами, «негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання рідної мови, зокрема в школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Так, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося в подальшому.

Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Центральної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі існування Центральної Ради представництво в ній запроваджувалося за територіальним, професійним та партійним принципами, то з середини літа 1917 р. останні було доповнено ще й «національною належністю». Це дало змогу перетворити Центральну Раду з органу суто національного, українського на тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.

Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради стало створення в структурі її виконавчих органів (спочатку в складі генерального Секретаріату, а потім – у раді народних міністрів) генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товарищів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Генеральним секретарем з національних справ став С. О. Єфремов. У контексті формування сучасного механізму захисту прав національних меншин на особливу увагу також заслуговує досвід Центральної Ради щодо запровадження національно-персональної автономії (9 січня 1928 р.).

На початковому етапі правління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншин не було визначено. «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» – документи, що стали юридичною основою діяльності гетьмана, не віддзеркалювали якихось особливих прав національних меншин. Декларувалася рівність усіх громадян Української держави незалежно від національності. Кадрові призначення свідчили про толерантне ставлення гетьмана до неукраїнців. Єврей С. Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром праці, росіянин Г. Афанасьєв – державним міністром.

У липні 1918 р. гетьман П. Скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував національні міністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було передано міністерству народної освіти та мистецтва. Та, незважаючи на цей крок, гетьманська держава була послідовною в забезпеченні рівноправності всіх громадян, що підтверджують створення нової єврейської партії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновлення діяльності чехословацького комітету. У заснованої в листопаді 1918 р. Української Академії наук існував окремий структурний підрозділ – кафедра єврейської мови та письменства, а пізніше – єврейська історико-археологічна комісія.

Гетьманське міністерство освіти та мистецтва за прикладом Центральної Ради вважало за доцільніше заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Влітку 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях з російською мовою навчання було введено обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України, історію української літератури. В цей час було розпочато видання україномовних підручників з багатьох напрямів. У Києві та Кам’янець-Подільському відкрито два державні університети. Засновано також Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо.

Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтвердила необхідність відновлення дії національно-персональної автономії. У грудні 1918 р. було підтверджено чинність відповідного закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національних міністерств. Однак, з огляду на різні обставини, розпочало роботу лише одне – з єврейських справ.

Директорія, створивши національним меншинам правові умови діяльності, водночас вживала протилежних заходів, порушувалися мовні права росіян, у Києві російськомовні вивіски на крамницях було замінено на україномовні, вимоги поляків надати їм національно-персональну автономію не знаходили підтримки. Це пов’язували з мовними проблемами українців у Польщі. Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Фактично політичні сили, які представляли інтереси меншин, відмовилися співпрацювати з Директорією в розбудові української держави. Росіяни взагалі зігнорували нову владу. Поляки більше переймалися відновленням власної державності. Ці відносини особливо загострились у зв’язку з проголошенням ЗУНР та намірами її до злуки з УНР, що обумовлювала зміну державних кордонів.

Внаслідок загостення соціально-економічних, політичних та міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни українська влада не мала змоги утримати під контролем внутрішню ситуацію в країні, захистити євреїв від погромів. Масовість цих погромів з початку 1919 р. дала формальні підстави пов’язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити охорону євреїв, притягти винних до юридичної відповідальності не завжди були успішними. Останній період діяльності Директорії, ускладнений військовою боротьбою та суперечностями в самій владі унеможливлював реалізацію національно-персональної автономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від принципів української демократії, проголошених на початку української революції. Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНР ухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 131–137.

В чому полягали особливості національної політики СРСР стосовно «українського питання» в післявоєнний період (1964–1991 рр.)?

Після смерті Сталіна, за «хрущовської відлиги», створилися об’єктивні умови щодо суттєвих змін у національних та міжнаціональних відносинах. Це дало Україні змогу в 1960–70-ті рр. гармонізувати етнонаціональні відносини з союзними республіками в провідних галузях народного господарства, передусім у впровадженні новітніх досягнень науки і техніки у виробництві, підготовці наукових та науково-педагогічних кадрів, спеціалістів з вищою освітою. Наприклад, учені технічних кафедр Київського політехнічного інституту розробили 27 проектів нових машин та іншого обладнання, які використовувалися в п’яти національних республіках. Кафедра зварювального виробництва КПІ винайшла технологію чистової різки металу киснем, що дало змогу потім упровадити її на 300 підприємствах союзних республік. У ці роки вчені вищих навчальних закладів України підтримували зв’язки з 4547 науковими організаціями та підприємствами СРСР, проводили спільні дослідження з 55 тем, з них 28 тем – за межами України. Інститути АН УРСР значну увагу приділяли підготовці наукових кадрів через аспірантуру. В 1967–1972 рр. у цих інститутах було підготовано 62 спеціалісти вищої кваліфікації для 9 союзних республік. Одним із напрямів співпраці стала підготовка кадрів через стажування в наукових установах України. У 1969–75 рр. в інститутах АН УРСР пройшли стажування з перспективних напрямів науки і техніки молоді вчені всіх союзних республік. В навчальних закладах України готувалися спеціалісти з вищою освітою для Вірменії, Азербайджану, Грузії, республік Північного Кавказу.

Однак наростання негативних явищ у суспільно-політичному житті в другій половині 60-х – середині 80-х рр., що проявлялось у порушенні законності, нехтуванні правами і свободами людини, національною гідністю, позначилося на етнополітичному курсі партійно-радянського керівництва. Винятком можна вважати діяльність П. Шелеста, що обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України до 1972 р. Він намагався захистити національні інтереси мешканців України, висловлювався на захист української мови, культури, самобутності українського народу.

Тоді в УРСР, як і в інших республіках, під гаслами «пролетарського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй в СРСР», формування нової історичної спільноти «радянський народ» велися політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, рішуча боротьба з проявами українського «буржазного націоналізму». Командно-адміністративна система ігнорувала потреби національного розвитку. Демографічні, економічні та соціальні процеси, насаджувані під гаслом «інтернаціональної допомоги» та злиття націй, суттєво змінювали співвідношення корінного населення та мігрантів, прирікали представників різних етносів на втрату національної самобутності, а національні меншини – на асиміляцію і, таким чином, згубно впливали на міжетнічні стосунки. Подібні процеси відбувалися щодо лемків, гуцулів, русинів, кримських татар, інших етнічних спільнот України. Одночасно в 60–80 рр. у республіці посилилася русифікація. В обласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські – 72%. В Україні працювало 17600 російськомовних дошкільних закладів, а також 30 російських та 36 українсько-російських театрів, 55% бібліотечного фонду України становили книжки російською мовою, понад 55% газет також були російськомовні. Крім цього, з Росії в республіці розповсюджувалось 2600 назв різних газет та журналів. На одну книгу, видану українською мовою, припадало 56 російськомовних.

У другій половині 80-х рр. в СРСР унаслідок реформ у внутрішній і зовнішній політиці розпочався етнічний ренесанс, що став одним із факторів розвалу Союзу. Це передусім було зумовлено деякими зовнішніми чинниками в розвитку країн світу після Другої світової війни: науково-технічною революцією, розвитком торговельно-економічних і туристичних зв’язків; зростанням етнічної мозаїчності людства, поглибленням глобалізації тощо. Внутрішні причини етнічного відродження народів колишніх СРСР та УРСР – це перебудова, демократизація, гласність, реабілітація, репресових народів, культурних та політичних діячів, активна національно-патріотичних організацій, вплив зарубіжної діаспори, зародження нового етнополітичного мислення. Широка дискусія громадськоі поставила під сумнів усі теоритичні постулати радянської етнополітики.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 146–148.

Розкрийте зміст політико-ідеологічної концепції «зближення та злиття націй».

Важливим кроком (після схвалення ЦК КПРС тез до 300-річчя «возз’єднан­ня» України з Росією) на шляху теоретичного обгрунтування посту­пового зближення, а згодом і злиття націй СРСР в одну став XXII з’їзд КПРС (1961 p.), який прийняв нову програму партії. Серед най­більш активно пропагованих у програмі перспектив розвитку кому­ністичного суспільства була й теза про поступове і неухильне стиран­ня в СРСР національних відмінностей, особливо мовних. Щоправда, в програмі зазначалося, що цей процес буде тривалим і заверши­ться на наступному етапі розвитку національних відносин в СРСР, який характеризуватиметься подальшим «зближенням націй і досягненням їхньої повної єдності».

Ідея «злиття націй» була центральною в комуністичній доктрині побудови інтернаціональної радянської держави в усі її історичні пе­ріоди. Вона базувалася на відомому положенні «Маніфесту Комуніс­тичної партії»: «Національна відособленість і протилежності народів все більше й більше зникають уже з розвитком буржуазії, з свободою торгівлі, світовим ринком, з одноманітністю промислового виробни­цтва і відповідних йому умов життя». Вважалося, що з переходом до соціалізму ці процеси прискоряться, нації поступово відімруть, на­ціональні риси народів унаслідок знищення їхньої основи – приват­ної власності – неминуче змішаються і зникнуть. Тому на­віть вимушений «розквіт націй» в СРСР у 1920-ті pp. більшовицький режим жорстко контролював і регламентував. У сво­їй основі він спрямовувався до відомої стратегічної мети, яку озвучив Й. Сталін у 1930 р. на XVI з’їзді ВКП(б): «Треба дати національ­ним культурам розвинутись і розгорнутися..., щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою».

В УРСР, як і в інших республіках, під гаслами «пролетарського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй в СРСР», формування нової історичної спільноти «радянський народ» велася політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, рішуча боротьба з проявами українського «буржазного націоналізму». Командно-адміністративна система ігнорувала потреби національного розвитку. Демографічні, економічні та соціальні процеси, насаджувані під гаслом «інтернаціональної допомоги» та злиття націй, суттєво змінювали співвідношення корінного населення та мігрантів, прирікали представників різних етносів на втрату національної самобутності, а національні меншини – на асиміляцію і, таким чином, згубно впливали на міжетнічні стосунки. Подібні процеси відбувалися щодо лемків, гуцулів, русинів, кримських татар, інших етнічних спільнот України. Одночасно у 1960–80-ті рр. у республіці посилилася процес русифікація. В обласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські – 72%. В Україні працювало 17600 російськомовних дошкільних закладів, а також 30 російських та 36 українсько-російських театрів, 55% бібліотечного фонду України становили книжки російською мовою, понад 55% газет також були російськомовні. Крім цього, з Росії в республіці розповсюджувалось 2600 назв різних газет та журналів. На одну книгу, видану українською мовою, припадало 56 російськомовних.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 147–148.

Охарактеризуйте специфіку етнополітичної ситуації в Кримській Автономії у 1990-х рр.

У післявоєнний період Крим зазнав кардинальних етносоціальних змін унаслідок організованих масових переміщень до нього. Характерною тенденцією в етнічній мапі Криму стало збільшення частки російського населення. Русифікація охопила всі галузі культурного життя: видання преси, наукової, художньої літератури; шкільну та вищу освіту, мистецьке життя. Це спричиняло зміни в етнічній самосвідомості народів та етнічних груп Криму, формувало комплекс меншовартості порівняно з російським народом, призводило врешті-решт до етнічної деградації.

Ситуація з Кримом загострилася в 1991–1992 рр. у зв’язку з пошуками статусу для Криму (територія його дорівнювала 27 тис. км², населення – 2,5 млн. чоловік). В лютому 1991 р. Верховна Рада України відновила Кримську Автономну Республіку, а 29 квітня 1992 р. було прийнято закон «Про статус Автономної республіки Крим», у якому підкреслювалась неподільність території України, надавалися широкі законодавчі та виконавчі права місцевій владі. Та вже 5 травня 1992 р. Верховна Рада Криму прийняла Акт про державну самостійність Криму, висловлюючи пропозицію до Верховної Ради України укласти двосторонній договір.

Складні переговори керівників Криму й України наприкінці травня 1992 р. привели до того, що Верховна Рада Криму скасувала свій Акт. Верховна Рада України рішуче виступила на захист територіальної цілісності країни, зробила ще один крок до демократизації державного життя. Цю позицію підтримала й більшість громадян України. В 1993–1994 рр. у соціально-політичному та економічному житті Криму відбувалося в основному те саме, що й в інших регіонах України.

На початок 1995 р. ситуацію в Криму було політично стабілізовано, що вселило в мешканців регіону надію не тільки на здолання тимчасових труднощів, а й на визначення основ перспективного розвитку.

З проголошенням державної незалежності України етнополітична ситуація в Криму зазнала виразних змін. Зокрема, в Кримській автономії 1990-х рр., як вважають дослідники, було сформовано кримськотатарську національно-персональну автономію: активно діє вертикаль органів національного самоврядування, яка включає Курултай (з’їзд), Меджліс (Центральний виконавчий орган), регіональні й сотні місцевих меджлісів у місцях компактного проживання кримських татар. При президентові Україні діє рада представників кримськотатарського народу. Кримських татар обирають депутатами Верховної Ради України, Верховної Ради Автономії Республіки Крим (один із них є її віце-спікером), вони становлять 12% депутатів місцевих рад. Три кримських татарина є членами уряду АРК. Під патронатом Меджлісу створено кримськотатарські громадські організації, засоби масової інформації, мережу навчальних закладів, шкіл, класів з національною мовою або з двома мовами навчання, кримськотатарський музично-драматичний театр, Республіканську кримськотатарську бібліотеку ім. І. Гаспринського, творчі професійні й самодіяльні колективи. Кримськотатарська мова є однією з трьох офіційних мов Автономної Республіки Крим. Попри гострі соціально-економічні проблеми, невирішену проблему забезпечення земельними наділами, більшість представників етносу, його політична еліта лояльно ставляться до української держави. З одного боку, такий напрям етнополітики дає татарам змогу повною мірою реалізувати свої національно-культурні інтереси, з другого – проголошує їхнє привілейоване становище порівняно з іншими етносами. За даними перепису, кримські татари становлять близько 12% населення республіки. Тому держава враховує інтереси інших депортованих національних меншин Криму. Наприклад, постійно збільшується кількість недільних шкіл, факультетів вищих навчальних закладів з вивчення болгарської, німецької, вірменської та грецької мов. Вони діють майже в кожному районному центрі автономії.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 154–155; Ч. ІІ. – К., 2003. – С. 91.

Проаналізуйте законодавчу базу, яка регулює умови культурного і духовного розвитку національних меншин у сучасній Україні.

Один із пріоритетів державної етнополітики України – забезпечення через відповідне законодавство однакових можливостей для участі громадян, незалежно від їхньої національності, в усіх сферах матеріального і духовного життя, гарантії їхніх рівних прав і свобод, що створює оптимальний баланс інтересів етнічних спільнот. У «Декларації про державний суверінітет України» від 16 липня 1990 р. поняття «народ України» трактується як «громадяни Республіки усіх національностей». Їм гарантовано право вільного національно-культурного розвитку, користування рідними мовами в різних сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації. При цьому забезпечується національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя.

«Декларацією прав національностей» від 1 листопада 1991 р. було створено правові засади для самоорганізації національних меншин, прояву їхньої ініціативи та політичної активності. Вони отримали державні гарантії прав на сповідання своєї релігії, використання національної символіки, відзначення національних свят, на розвиток вільних контактів з історичною батьківщиною.

Перші законодавчі акти України узгоджувалися з положеннями Загальної Декларації прав меншин ООН та міжнародних пактів про права і свободи особистості. Саме цим можна пояснити те, що проголошення незалежності України широко підтримали не тільки українці, а й інші етнічні групи. Про це свідчить аналіз підсумків Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., понад 90% учасників якого підтвердили Акт проголошення незалежності України, який відповідає інтересам усіх національностей, з яких складається народ України.

Закон України «Про національні меншини в Україні», котрий Верховна Рада прийняла 25 червня 1992 р., низка інших документів разом з Конституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституція України гарантує забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Визнавши українську мову державною, Конституція України (ст. 10) водночас гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Закріплене Законом України про національні меншини України право на національно-культурну автономію гарантує користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних закладах або через національні культурні товариства, задоволення потреб у літературі, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. В інших законах України «Про громадянство України» (1991 р.), «Про освіту» (1992 р.), «Про біженців» (1997 р.) зафіксовано основні тенденції в державній етнополітиці.

Надзвичайно складною проблемою для українського суспільства стало відновлення прав депортованих народів. Українська держава зобов’язалася вжити комплекс заходів щодо їхньої правової, соціально-політичної та культурної реабілітації. Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання, пов’язані з поверненням кримських татар у Кримську АРСР» (1992 р.), «Про утворення Фонду депортованих народів Криму» (1992 р.), «Про утворення Республіканської комісії у справах депортованих народів Криму» (1992 р.) та інші сприяли виділенню матеріальних та фінансових ресурсів на виконання програм економічного та соціально-культурного забезпечення депортованих народів Криму.

Безпосередньо за управління та контроль щодо проведення державної етнополітики відповідає Державний комітет Україниу у справах національностей та міграції з відповідними управліннями і відділами обласних держадміністрацій. Його було створено 1996 р. після ліквідації відповідного міністерства. При Кабінеті Міністрів діють Фонд розвитку національних меншин, Рада національно-культурних товариств України. Значну роль у справах нацменшин відіграє депутатська постійна комісія Верховної Ради. Український фонд культури розробив спеціальну програму «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України».

Етнонаціональний аспект віддзеркалено в «Комплексній програмі основних напрямів у розвитку культури до 2005 р.». Створення державних структур свідчить про велике значення етнополітичного фактора для утвердження сувернітету України, побудови правової демократичної держави.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 148–157.

Назвіть головні причини масового переселення українців за кордон у кожну з чотирьох «еміграційних хвиль».

«Міграція населення» – добровільне або вимушене переселення, переміщення населення у межах країни (внутрішня), а також з однієї країни до іншої для постійного або тимчасового перебування в ній (зовнішня). Остання має назву «Еміграція». З погляду країни нового перебування цей процес називається іміграцією, а новопоселенні – імігрантами. Еміграція буває тривала – для постійного поселення, тимчасова і сезонна.

Хвилі еміграції з України – концепція, згідно з якою виділяються чотири основні хвилі міграції українців з українських земель.

«Першу хвилю», що почалася в останніх десятиліттях ХІХ ст. й тривала до вибуху Першої світової війни, зумовили переселенські акції російського й австро-угорського урядів на Далекий Схід і Балкани (Воєводина і Боснія) відповідно, та збезземелення значної частини українського селянства Галичини й Буковини, що супроводжувалося його виїздом на роботу переважно в різні країни Північної та Південної Америки. Так, до Сполученого Королівства прибуло кількасот осіб з цієї хвилі.

«Друга хвиля», що тривала загалом з 1920 до 1930 р., була здебільшого політичною: з України виїхало багато осіб, які в 1917–1920 рр. брали участь у змаганнях за самостійність України. Спочатку вони осіли переважно в Центральній і Західній Європі, а відтак багато переїхало на американський континент.

«Третя хвиля» тривала з 1940 до 1954 р. і складалася з осіб, які опинилися поза Україною внаслідок Другої світової війни і відмовилися від повернення. Після війни більшість спочатку перебувала в таборах переміщених осіб та військовополонених, а потім поселилася в різних країнах Західної Європи та американського й австралійського континентів.

«Четверта хвиля» почалася в другій половині 1980-тих рр. у зв’язку з лібералізацією політичного режиму в СРСР і триває досі. Внаслідок економічної кризи, що супроводжувала розпад СРСР і становлення незалежної України, мільйони українців виїхали й далі виїжджають на роботу в різні країни світу.

«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. – Ч. I. – К., 2003. – С. 105–120.