2.1 Історичні аспекти розвитку дестинації
Сліди первісної людини, виявлені в печері Киїк-Коба у 25 км від Сімферополя, підтверджують її появу в цих краях близько 100 тис. років тому. На території півострова відомо більше двадцяти стоянок цого періоду, в т. ч. в урочищі Ак-Кая в Білогірському районі, в якому виявлено чисельні поселення, де простежується кілька потужних культурних шарів.
Аборигенним населенням Криму більшість учених вважає таврів, що є племенами індоєвропейського походження і населяли більшу частину території півострова. Перші згадки про них містяться у творах античних авторів - Гомера, Скилака та ін. - і відносяться до VI сті до н.е. Етнонім "таври" виходить не із самоназви цього народу, а з назви, даної йому греками. До найдавніших народів Криму належали також кімерійці, що населяли його територію в період між XII і першою половиною VII ст. до н.е.
Перші грецькі колонії на кримській землі засновані вихідцями з малоазійського міста Мілета. Освоєння півострова греками почалося із східної його частини, де в VI ст. до н.е. виникають Пантікапей (Керч), Мірмекія, Тірітака, Німфей (на березі Керченської протоки), Феодосія. На західному березі виросли поліси Керкінітіда (Євпаторія), а століттям пізніше - Херсонес, заснований переселенцями з малоазійського міста Гераклея. В V ст. до н.е. у Тавриді склалися два найбільші державні утворення - Боспорське царство із столицею в Пантікапеї, що володіло поселеннями по обидва боки від Керченської протоки, і місто-держава Херсонес, влада якого поширювалась на територію Гераклейського півострова, Керкінітіду, Калос Лімен (сучасне селище Чорноморське).
Після падіння Боспору в IV ст. під ударами гунів Херсонес проіснував іще майже тисячу років.У I ст. грецькі колони були завойовані Римом. Римська експансія почалася з боку сучасної Керчі, де римляни висадилися в 45 р., в період правління імператора Клавдія. Це був період посилення натиску з боку сусідів-кочівників, який було все важче стримувати грецьким полісам. Тому основний опір римлянам чинили горці-таври. Поступово римські гарнізони заселили південний берег Криму від Пантікапея до Херсонеса, створивши потужну систему фортець, з'єднаних між собою мощеними дорогами. Наймогутнішим із римських укріплень була фортеця Харакс на місці колишньої таврської цитаделі.
Після розпаду Римської імперії в 395 р. грецькі колонії на території Криму увійшли до складу Візантії.
Скіфи почали з'являтись на півострові в VII ст. до н.е. З III ст. до н.е. тут існувала скіфська держава, столиця якої знаходилась на місці сучасного Сімферополя й іменувалася греками Неаполем Скіфським. Перейшовши до осідлого життя, скіфи освоїли мореплавство, ремесла, землеробство, скотарство. Під впливом грецької архітектури розвивалося зодчество. Залишки споруд скіфського періоду нагадують античні еллінські храми. На жаль, не збереглося жодного зразка скіфського звіриного стилю, пізніше знищеного татарами, оскільки зображення живих істот порушувало приписи ісламу.
Скіфська держава на території Криму проіснувала до III ст. н.е. Скіфський етнос розчинився поміж іншими кримськими племенами і народами. Археологи дотримуються версії, що могутні міста-фортеці в горах Криму (Мангуп, Чуфут-Кале та ін.) споруджені саме тавро-скіфами.
У III ст. в Криму з'явились готи. Під час гунської навали в IV ст., як повідомляв Прокопій Кесарійський, готи відійшли в гори, в область Дорі (Феодоро, Дорас), де знаходилася столиця їх держави. Нині її руїни відомі під назвою Мангуп-Кале. Іоанн Богослов в VI ст. іменував готське князівство Кримською Готією.
В 787 р. частину території Готії захопили хазари. У XII ст. готи сплачували данину половцям (куманам), а вже в середині XIII ст. - татарам.
Історія розпорядилася так, що й цей етнос був поглинутий іншим, більш чисельним - кримськотатарським народом, хоча певний лексичний шар із давньої готської мови був засвоєний кримськотатарською мовою.
У VII ст. в кримських степах і у східній частині півострова, довкола Сугдеї (Судака), осіли хазари. З часом вони були асимільовані іншими народами, хоча й після цього ще довго, аж до XIV ст. італійці називали Крим Хазарією.
Стосовно слов'янського населення півострова в ранній період його історії відсутні будь-які матеріальні, так і документальні свідчення. Джерела повідомляють лише про появу в цих землях руських купців і походи русичів. Відомо, зокрема, що близько 833 р. хазари просили Візантію про технічне сприяння у спорудженні укріплень на північному кордоні їх володінь для захисту від русичів, які здійснили похід проти хазар і готів, описаний у "Житії Стефана Сурожського". 860 р. відбувся кримський похід київського князя Аскольда. Проти Херсонеса і пізніше виступали з військом київські князі: в 944 р. Ігор, у 988 - Володимир.
На рубежі X і XI ст. у Криму оселилися тюрки-половці (кипчаки). Центром їх володінь стала Сугдея (Судак). В XI ст. вони прийняли іслам.
В кінці XI ст. в Криму з'явились венеціанці. В 1287 р. в Солдайї (Судаку) засновано консульство Венеції в Криму. Не забарились і їх постійні конкуренти з Генуї, які в 1266 р. заснували в Кафі (Феодосії) свою колонію і поступово витіснили венеціанців з Криму. Після поразки Золотої Орди в Куликовській битві з 1380 р. генуезці поширюють сферу своєї влади на всю територію Приморської Готії, від Солдайї до Чембало (Балаклави). Укладений з Ордою договір лише підтвердив права генуезців на територію, якою вони давно володіли де факто - все південне і східне узбережжя Криму. На цей період припадає спорудження могутніх генуезьких фортець у Балаклаві і Судаку, залишки яких збереглися до наших днів, а також ряду інших: Фори (Форос), Кикинез, Лупико (Алупка), Мусакарі (Місхор), Ореанда, Джаліта, Сикита (Никита), Горзувіти (Гурзуф), Партеніт, Біюк-Ламбат, Кучук-Ламбат, Луста (Алушта).
У 1475 р. всі укріплення, споруджені на півострові італійцями, були зруйновані турками. Згодом італійське населення Криму асимілювалось, однак у портових містах італійська мова побутувала ще в XIX ст., а зв'язки зі своїми генуезькими родичами кримські італійці підтримували до самого XX ст.