Завдання для перевірки знання текстового матеріалу
З якого твору поданий уривок?
Микита (тремтячи) Проказуй молитву, а я за тобою промовлятиму!.. Боже, Боже, Боже! (хапається за груди і встає.) Що це зо мною?.. У мене у грудях холоне!.. У очах світ темніє!.. Світи-світи, місяцю-зраднику! Я вмирати не хочу, не хочу!.. Води, хоч рисочку води!.. Боже, не карай мене!..
Іван виходить
Вона, ондечки вона, Одарка!.. Ти, ти, зоре моя?.. Ти прийшла до мене? Ти вже не боїшся мене?.. Сюди.. Руку, дай твою руку до голови... О, як мені легко. Одарко, Одар... Од... (Помирає).
Борис. Моя зоре, мій раю!.. Оксано, Оксаночко, прости мене!.. Чого ж ти так пильно дивишся на мене?.. Це ж я, твій любий, твій суджений!..
Оксана. Твій любий, твій суджений! Лягай мерщій в домовину!
Борис. Де ти, серденько, бачиш домовину?..
Оксана. Дай я поцілую твої очі! (до його придивляється.) Який страшний погляд!.. Мертвого з гроба не вертають! Хоч одну іскорку жалю... Не треба грошей... на подзвіння... Чого ж сичиш на мене? Пані, гадина... повзе вона... повзе до мене! Заховайте мене!..
Мартин (зітхає). Спасения ви душа!
Бичок. Нехай мене замість дяки кленуть, нехай навіть плюють мені межи очі, а я з свого шляху не зверну!..
Мир пін. Спасенна, спасенна ви душа! Ну й голова у вас, недаром „же, мабуть, і старшина про вас каже: "У тій голові,—каже, - розуму, мов
два клало, а третій топтав!" Слухайте сюди, що я вам скажу: нехай що хочуть базікають, а я плюю на те пащекування, і ніхто мені не заб'є баки!..
Катря (несамовито). Матір кличуть? І її катуватимуть? Зводниця, кажуть?! (Скида платок і, мов не при собі висту па наперед) За що знущаєтесь? Що я вам учинила? Кого я занапастила? Мене оганьбили, мене обікрали, а тепер привселюдно топчете у болото, як останню падлюку! Топчіть!! Регочіть з дурної! Плюйте! Кличте всіх!! Мамо!! Йди сюди!! Дивись, любуй, на яку публіку поставили твою дочку єдину!!
Михайло (кидається до Катрі). Господи! Пощадите же! До исступления доведете меня!
Анна Петрівна. Какая смелость! Позор, позор! Уведите ее! Завтра едем отсюда!
Маруся. Знов не захотів словом перекинутись зі мною... Розсердився, чи що?
Хома. Туди тягне; але ти не бійся! Порятую, тільки слухайся!
Маруся. Слухатимуся, слухатимуся!
Хома. Піді у ліс до знахарки; вона знається на всьому і дасть тобі певного привороту; та ось позавтрьому й приходь до млина, там і баба...
Проня. Що ви мене соромите? Що ви тут наказали - три мішки гречаної вовни?
Явдокія Пилипівна. Та я ж мовчала...
Проня. Та ще ви так-сяк, а що батько, то й цилюрню, і хвоста, і дяка, і табаку втелющив!
Прокіп Свиридович. Не знаю вже, як з ученими...
Проня. Ідіть, просю вас, звідси обоє, бо помішаєте ще мині предложение робить.
Пішов він шляхом, а я у хату. Уходжу, а господиня дивиться на
мене та й каже:
Еге, довго ж ти, дівко, з нашими парубками гуляєш! Уже б давно пора учиняти, а тебе все немає...
А господиня побачила, що я мовчу, не обзиваюся до неї, та знову мені:
Не думай, Варко, що я тобі се з серця кажу, я так, жартую. Тільки бережися, дочко. Ти ще не знаєш наших халамидників, які вони. Він з тобою і день, і ніч буде стояти, поки з ума не зведе, а там кине. Ти не бий на те, що вони у такому красному ходять, а не стоять вони слова доброго!
Усі їли мовчки. Шестірний цідив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, кріп. Жук їв, як робочий чоловік, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, запихався, розглядаючи на всі боки, наче злодій. Тихо; одні ложки, мов коси, знай, ходять од тарілок до ротів, од ротів до тарілок; бряжчать виделки, стукають ножі...
Не дослухалась вона до того допитування, вона навіть не бачила нічого перед собою, окрім одного Пилипка.
Пилипко! ...сину мій!., синочку!.. І куди ти пішов по такому лютому морозу?.. Куди ти знявся по такому скаженому холоду?.. - гукала вона на бігу, думаючи, що це гукання раніш від неї добіжить до сина, подасть йому звістку, як побивається за ним мати.
Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарно тратити час, вона узялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублі» на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який- небудь молоденький москалик підніме що й чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок... Правда, іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки: не раз, не два ходила вона з підсиненими очима. Тай - байдуже!
Мотря тихенько вийшла надвір - та трохи не омліла... Перед нею стояла літ десяти дівчинка, у одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана - стояла й трусилася...
-Що се?., що з тобою, дочко?., чия ти?., де ти була?., звідки вирвалась?.. - тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчину.
“Старче Іване! Старче Іване!
Се посланці з України,
се твої убогі діти,
Старче Іване, відізвись!”
Старець слухав, дух заперши, його ухо жадно ссало український любий голос, але він не вівдзивавсь.
Сорок літ я трудився, навчав,
Весь заглиблений в тобі,
Щоб з рабів тих зробили народ По твоїй уподобі.
Сорок літ, мов коваль, я клепав їх серця і сумління І до того дійшов, що уйшов Від їх кпин і каміння.
Аж ось почулося: стукнули сінешні двері, рипнули чоботи... Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухні... Цокнула клямка, двері розчинились, і в кухню уступив Довбня.
А-а, здорова! - Привітався він до Христі. - Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дівка!.. От, а се?.. - безнадійно ткнув він рукою на Марину.
- Он, ото Наташка. Середня. Дивіться. Дивіться-бо! - крикнув Колісник, упираючи очі на середню дівчину. Невисокого росту, круглолиця, чорнява, наряджена у чорне оксамитне плаття, котре так йшлося до її, як сніг, тіла, вона наче лілія серед пучка квіток, виділялася серед своїх товаришок.
У-у-у! - загув Проценко. - Вот скульптурность форм, вот мягкость и теплота очертаний! - здивувавшись, каже він Колісникові.
Ага. Не я казав? Не я казав? А що, неправда?
Тільки через тиждень Христю поховали, Поки виїхав становий, поки слідствіє зробив, днів п'ять увійшло. А там знову затялися... Як і де ховати?... Поховали її по-християнській у самому глухому кутку кладовища, біля рову, від дороги. Об тім уже більш Федір усього старався.
Ой Пузирі! Глядіть, щоб ви не полопались, а замість вас Калитку розіпре грошвою... Отоді я вам покажу, як хазяйнувать! Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьоггьом, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю. їдеш день - чия земля? Калитчина; їдеш два - чия земля? Калитчина... Диханіє спирає...
Сава один, сіда до столу
Сава. В Немирів завтра не поїду, а напишу ясновельможному листа, що повертати свій рід у католицьку віру я не згоден, бо це б зневажало мене перел очима всіх панів, яко одступника від предківської віри, за котру вчора іце боровся з ними!
Феноген. Несуть. Стогнуть тяжко!
Марія Івановна. Що з ним, що? Не чув?
Феноген. Вони поїхали полюбоватимсь на копи і отут, зараз за ровом, побачили біля кіп чиїхось гусей, що смикали копу; прудко під'їхали до гусей, схопились з бігунків і погналися за гусьми, та спіткнулись через ритвину і сильно упали.
Зійшло і піднялося сонце в небі. Як комашня, заворушились на улицях люди; біжать на базар міщанки з кошиками, по мостовій деркотять звощики. Під шинком лежить, нічого не чує Марина. Якби рідна мати встала з домовини, і та не пізнала б тієї Марини, веселої, жартівливої, швидкої, як вітер, що цвіла на всі Момоти. Лежить Марина, як калина стоптана при дорозі, як степова квітка скошена - на пекучому сонці.
Нимидора прокинулась і почувала, що її душа розтривожилась Вона почала хреститись і молитись і знов задрімала.
І здається їй, що вона в Києві в лаврі, на вечерні на страстях. Лавра повнісінька людей. Всі люди стоять з свічками в руках. Уся церква у свічках, од низу до самого верху, а десь зверху, з високої бані, ллються голоси такі гарні, що їй здалося, ніби вона в раю. Коли оглянеться вона назад, аж коло неї стоїть Микола, сивий, як голуб, з сивими вусами, тільки брові чорніють, як шнурки.
Микола тільки й примітив, що Вербівка закрутилась перед ним; була зелена, потім стала жовта, а потім ніби вкрилась туманом, а потім він вже й не бачив її за слізьми, неначе над селом схопились хмари і залили слізьми усе село. Микола пішов знайомою греблею. Верби по обидва боки греблі стали такі товсті, що їх трудно було охопить вдвох.
В хаті стало тихо, як у вусі. Керосинова невеличка лампа без скла блимала на столі. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврін стали перед образами й почали молиться Богу, а Карпо все сидів на лаві, а Мотря все стояла коло мисника. Світло погасло.
Мелашка прийшла додому, і свекруха справдила своє слово; од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин неначе сховала десь у комору для Мотрі. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Бассарабію або й за границю.
Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім'ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша.
Отець Єремія сидів, немов мертвий, і не ворухнувся. Рушіння неначе замерло в тілі; ноги заклякли й одубли.
Копронідос підвів його під руку й одвів до монастирської брами: він знав, що Єремія сам не втрапив би до монастиря. Страшна та ніч була для отця Єремії.
Степи простяглися широкі,
Степи простягайсь навкруги;
Прославшись до моря стягою,
Дніпро підмива береги
В степах тих високі могили,
Найвища ж, найбільша одна –
Стоїть над Дніпром ясноводим
Стоїть і самотна й сумна
Висока й велика могила!
Гей, у Луцьку, славнім місті, Там зійшлось не сто, не двісті,
А зібрався люд увесь:
Подивитись кожен хоче
Як то смерті тут доскоче
Гайдамака - славний Лесь.
30. Сьогодні великий день у Тополівській школі: в цей день має відбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкільної.
А ось таки й він - свистить! Вона встала і тихо пішла до колії. Тоді згадала, що їй ще треба помолитися. Повернувшись до схід сонця, стала навколішки і вдарила поклін.
Господи! Прийми мене! Мамо, до вас іду!
Ще раз припала до землі, потім перехрестилася і підійшла до колії... Марися скинула з себе хустку, ще раз перехрестилася, стала навколішки і прихилилася до рейки...
Поснули діти, навіть старий батько заснув.
Тільки Галя не спить - це маленьке худеньке дівчатко з карими оченятами, ця нова мама цим дітям. Вона тихо встає і йде насеред хати. Вона ще не молилася на ніч і зараз молитися буде...
Голосне гірке ридання розітнулося у школі. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярі відразу притихли. Очі їм якось широко розплющилися, і вони мовчки, затаївши Духа, дивилися на Олександру. А вчитель казав:
Не плач! Коли цьому неправда...
Правда!., правда!.. - скрикнула Олександра. - Я вкрала.
Стецько замислився. Кавуни - то така добра штука, а він їх ще й не куштував цього літа. Але ж баштан береже старий дід Кучма. Сердитий дід! Як піймає, то й шапки позніма.
Я вмер.
Про це я довідався з широкого друкованого аркуша, званого „Щоденне слово” і видаваного справді щодня в місті Дніпрові.
Дочок у Сивашів не було, але троє синів, як соколів: найстарший, Денис, уже давно жонатий, добрий хазяїн, - удався у батька; середульший
отож Роман; а найменший - Зінько. _ \
Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катів, а Денис стояв проти його і мовчки дивився.
Одним скоком Зінько штовхнув двох од Романа, а двоє других, з несподіванки, пустили мордованого з рук. Він вискочив з жару.
У той страшний день, як забрано Зінька, люди підняли Гаїнку непритомну з землі, понесли й положили на волосний рундук...Потроху притомність верталась до неї, і врешті вона згадала все. Глянула, озирнулась - ні коня з возом, ні Зінька вже не було. X
Його ноги вже були обпутані і здавлені, мов кліщами. Скрутелі доходили вже до грудей, до шиї. Германові спирає дух в груді, — він чує, що вуж обмотав його доразу, він бачить його голову, його страшенні, демонічним блеском, злорадною утіхою граючі очі якраз протав свого лиця, погляди їх стрітались, і Герман помертвів. Мов ледовими ножами запоров йот в груди той гадючий погляд. Ось паща змії рознімається широко-широко, мов кровава пропасть, і Герман бачить, як під блискучою лускою корчам.ся залізні мускули гадюки, щоб послідній раз здавити свою жертву, щоб подрухотати їй кості. Він чує страшснниіі тск, чиннії Оии. Його очі рвуться наверх, створені уста харчать, тіло холоне і морині
Святкуючі робітники якось несміло ходили по вулицях, не збиралися в більші купи, а тільки малими купками громадилися по затиллях та розмовляли о тім, що далі діяти. Тільки за Бориславом, на толоці, була більша купа: там варили кашу і розділяли між потребуючих, в найбільшім порядку, після кошар; там також був осередок ради, були всі побратими, був Бенедьо. Бенедьо був на вид спокійний, говорив рівним звучним голосом. Тільки очі, незвичайно блискучі, лице, незвичайно бліде, і свіжі глибокі морщини на чолі свідчили о тім, що думка його працювала з
великою натугою.
Відколи почалось видобування і визискування, ніколи ще до тої хвилі Борислав не бачив такої многоти воску накупі. Бориславські жиди частенько приходили оглядати ті величезні магазини і зависними очима гляділи на нагромаджені в них скарби. Тільки Германа одного якось не радували ті величезні піраміди воскових брил; нині перший раз він радісно глянув на них, коли був певний, що за хвилю всі ті маси і брили переміняться в паку банкнотів, котра безпечно спочине в його залізній вертгеймівській касі.
Так наш Касим, відпочивши,
Капці в озері втопивши,
Холодком вертав домів —
А такий веселий, ручий,
Наче скарб найшов гадючий,
Що й ціни сказать не вмів
Білий гусак підбіг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотів йому добре придивитися; грива гуска також простягнула голову і довгий час не могла й слова вимовити з наглого зворушення, аж вкінці швидко вицокотіла: де-де-де-де?
Дулна гуска - відмовив гордо Гриць і відвернувся, немов хотів сказати: “Еге, чекай лише, не в такі я тепер пани вскочив, щоб іще став відповідати тобі на твоє гусяче питанням”. А втім, може, й тому не відповів, що сам не знав.
Півгодини вже тривала облога. Монголи стріляли і кляли страшно “руських псів”, що не то що не піддавалися їм, але ще сміли так уперто і щасливо боронитися. Тугар Вовк скликав знатніших їх ватажків на нараду, щоб обдумати який одностайний рішучий удар.
Приступом іти! — говорив один.
Ні, приступом трудно, а стріляти, поки всіх не постріляємо,— говорив другий.
Постійте,— сказав Тугар Вовк,— на все буде час. Тепер тілько в тім річ, щоб позганяти їх із менших становищ. Згромадьте найбільші наші сили ніби до приступу, щоб відвести їх увагу, а тим часом малі відряди нехай рушать з обох боків до причілкових, нестережених стін. Стіни ті, правда, без вікон, але все-таки, коли наші люди стануть під ними, то будуть їм могли багато шкодити.
— Батьку мій, що тобі такого? — скрикнув Максим, бачучи смертельну блідість на його лиці і чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.
Нічого, синку, нічого,— сказав потихо, з усміхом Захар.— Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: “Захарі-, ш іробин снос діло, пора спочити!”
Батьку, батьку, не говори того! — ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокійний, усміхаючись, лежав на мураві, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Він легко відняв руку свойого сина від своєї груді і сказав:
Ні, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обіч. Тут е хтось, що потребує твоєї помочі.
По печері ходить старець, хрест до груді притискає, молитви тихенько шепче
і не думає про лист.
“Хрест — моє добро єдине, хрест — одна моя надія, хрест — одно моє страждання, одинока вітчина.
Все, що понад ним,— омана і чортячая спокуса; лиш один тут шлях правдивий і спасенний — шлях хреста”.
Що сей лист і що сей голос? До кого? До старця Йвана. Старця Йвана вже немає, він умер, умер для всіх.
Кіт Мурлика до дороги Добре взяв за пояс ноги,
В торбу впхав печену миш
І лісочком, холодками,
Так на підвечерок самий Він прибув до Лисович. Стукнув в браму, дожидає... Лис в кватирку виглядає.
Кіт Мурлика шапку зняв, Поклонивсь йому низенько, Привітав його борзенько Та й такі слова сказав:
“Не прогнівайся, нанашку!
Не приніс я жадну фрашку, Але царський вам наказ: Другий раз се цар, наш владця, Через свойого післанця На свій суд ось кличе вас.
Що тут довго говорити!
Дуже цар на вас сердитий,
Тож я раджу вам: ходіть!”
Сусіди тихо шептали собі, що Мирон “якесь не таке, як люди”: іде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, швякає по повітрі або стинав головки з будяків та ластів'ячого зілля. Серед інших дітей він несмілий і непроворний, а коли часом і відізветься з чим- будь, то говорить таке, що старші як почують, то тільки плечима стискають.
Василю, - говорить малий Мирон до малого Василя, - ти доки вмієш рахувати?
Я? Л доки маю вміти? П'ять, сім, парканацять.
І Іііркшшпнп.! Ха, ха, ха! А то скільки парканацять?
Ну, скіїїііки ж має бути? Я не знаю!
Та то ніскільки. От сядь лишень, будемо рахувати!
А ярами вже пітьма лягла І котилася в доли;
В серці вигнанця плакало щось:
“Вже не верну ніколи!”
Ось гебрейська біжить дітвора,
Що по полю гуляла,
Окружила Моисея, за плащ І за руки чіпляла.
“Ах, дідусь! Ти куди йдеш під ніч?
Будь, дідусеньку, з нами!
Глянь, який збудували ми мур,
Які башти і брами!”
Він здибав о. Зварича ще за селом. Священик, низенький худенький чоловічок літ коло сорока, окружений купою селян і селянок, чалапав болотистим гостинцем, ідучи до села; ряд свіжих могилок на кладовищі, що темним чотирикутником розстелилося оподалік від села і манячіло своїми дерев'яними хрестами та капличкою на середині, показував, що о. Зварич власне вертав від похорону. Порівнявшися з купою людей, Євгеній привітався, велів жидові їхати наперед і заїздити на попівство, а сам зліз із брички і пішов пішки разом з панотцем і селянами.
- Іменем закону арештую пана! - мовив поліційний комісар, наближаючись і кладучи Євгенію руку на плече. Євгеній стрепенувся, мов від дотику гадюки. - Можу запитати, за що арештуєте мене? - Ось судовий наказ! - мовив комісар, подаючи йому піваркуш паперу. Євгеній поблід.
Літери скакали у нього перед очима. Серце билося сильно, то знов хвилями немов зовсім завмирало в грудях. Тільки по страшенних зусиллях він здужав прочитати в наказі фатальні слова: “наслідком сильного підозріння
о сповнення злочину з § 136 зак[ону] карного”. — Що? - промовив він ледве чутно, задихавшись зі зворушення. -Злочину з § 136? Себто убійства? Се що за невчасний жарт!
Жандарм (обнімає Анну). Ну, тепер ми самі.
Анна. Цить! Я боюсь, щоб він там собі якого лиха не заподіяв.
Жандарм . Не бійся! Він тепер занадто ослаб, розкис! Зариється в солому і засне.
Анна (припадає до нього). Михаиле, Михаиле! Що буде з нами? До чого воно дійде? Чим воно скінчиться?
Жандарм . Дурна! Ось вона чим турбується! Нібито хтось у світі знає, чим що скінчиться і до чого дійде? Жий та дихай, доки жиєш! Зле тобі? А коли не зле, то дякуй богу. Як буде зле, тоді час буде думати про те зле! Чим скінчиться! Нічим не скінчиться. Будемо жити, доки можна. Будемо любитися, доки можна. Будемо людям в пику сміятися, доки можна, доки вони нас під ноги не візьмуть. А потому? Потому один кінець: всі помремо і чорту в зуби підемо. Ось чим воно скінчиться, коли хочеш знати. (Обіймає її.).
Псів уже наш Микита не обдурить. Зараз занюхали, хто він, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхіття! Наш Микита скрутився, мов муха в окропі: що тут робити? куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі створені сіни, а з сіней на подвір'я Скулився тут і роздивляється, куди б то сховатися, а сам надслухує, чи ме біжать пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір'ї и куті сюїті» якась діжка. От він, недовго думаючи, скік у діжку та й сховався. Щастя мав, бо ледве він щез у діжі, коли надбігли пси цілою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,
Отінив, як хмара.
Життя коротке, та безмежна штука І незглибиме творче ремесло;
Що зразу, бачиться, тобі було Лиш оп'яніння, забавка, ошука,
Те в необнятий розмір уросло,
Всю душу, мрії всі твої ввіссало,
Всі сили забира і ще говорить: “Мало!”
Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона Відсунула і шепнула таємно:
“Мені не жить, тож най умру одна!”
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя — женщина чи звір?
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне І сила розпливається в простір.
Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глубині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені!
Дай теплоти, що розширює груди, Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить Чисту любов!
Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.
вас зі своїх зборів проженуть Старих порядків лицарі гордії,
Ім'я і діла ваші прокиснуть І крикнуть “Зрада! Пагубнії мрії!”
І нашу добру славу оплюють
Брехнею, й вас полічать між злодії,
Отрутою, замучених, напоять,
Надії ясні жовчею затроять.
кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
Сижду в тюрмі, мов в засідці стрілець,
Усякий звір поперед мене мчиться,
Не криється від мене, не боїться,
Показує, в чому хто є мистець.
- Владислав Калинович і Гнат Калинович до суду! - сказав раптом ординанс, що стояв у дверях.
І знову затремтіли брати від цього кликання, схопили шапки, взяли на ноги великі й безформні арештантські черевики і пішли з ординансом.
Звістка, що Начко дуже хорий, замість пригнобити й засмутити Владка, піднесла трохи його дух, подула на нього свіжим вітром. Він ожив трохи, розмовляв по дорозі з Регіною, хоч зовсім холодним і байдужим тоном, головно про те, як, що пакувати у дорогу, як швидко потраплять переїхати через мильовий ліс на Острій горі найгіршим гірськім шляхом. Ані сліду недавнього тепла, запалу й щастя, що прискало в кожнім його слові, в кожнім русі, не полишилось. Був мов чоловік, випущений на вільну стопу з тюрми, - хоч він не бачить довкола себе тюремних мурів, однак чує душею, що вони не перестали Вірші напам’ять
ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ
Я НЕ СПІВЕЦЬ ЧУДОВНОЇ ПРИРОДИ...
Я не співець чудовної природи З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть знедолені народи,— їм я віддав усі чуття мої.
Серед ясних, золочених просторів Я бачу люд без житнього шматка... Блакить... пташки... з-під соловйових хорів, Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.
Нехай кругом розумний лад та втіха,—
Не здужа їх мій мозок осягти,
Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха, Як хижий звір, братів гризуть брати.
Нехай людці, що до вітхнення вдатні, Співають нам на всякі голоси Про райські сни й куточки благодатні,— Де плачуть, там немає вже краси!
Нехай вони, кохаючись «на лоні»,
Мук забуття вишукують дарма,
їх не заспать: у серця відгомоні Озветься світ з турботами всіма!
ШВАЧКА
Рученьки терпнуть, злипаються віченьки. Боже, чи довго тягти?
раннього ранку до пізньої ніченьки Голкою денно верти.
Кров висисає оте остогиджене,
Прокляте нишком шиття,
Що паненя вередливе, зманіжене, Вишвирне геть на сміття.
Де воно знатиме, що то за доленька — Відшук черствого шматка,
Як за роботою вільна неволенька Груди ураз дотика.
ДО РУСІ-УКРАЇНИ
Бажав би я, мій рідний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь,
Давно сподіваного раю Від себе власне сподівавсь.
Щоб велич простого народа Запанувала на Русі,
Щоб чарівна селянська врода Росла в коханні та красі.
Щоб Русь порізнена устала
під віковічного ярма
І квітом повним розцвітала У згоді з ближніми всіма!
до н. к. с.
Такої певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої,-
Вже більше, мабуть, не знайти.
Таку не часто скинеш оком, Такою тільки що марить...
А раз зустрінеш ненароком- Навіки долю озарить!
ДО ОРЛА
Обох нас, орле стервоїдний,
Знажає поле боротьби:
Рвемо у других шмат послідній,
Жаги нікчемної раби.
Та чом не в мене твої крила?
Я полинув би вище хмар:
Тут кров злочинства землю вкрила,
Скрізь повно слів, в повітрі-вар!
Де б не поглянув боже!-всюди Слід жертв, загублених дарма;
Не змовк стон тіней,- рвуться груди; Нищаву смертю обійма.
О, браття серби,-гірко плачуі
Свята надія геть зника... Все кров та кров...
Між нами-бачу,
Червона річка протіка!
МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ ДО УКРАЇНИ
Моя Україно! Як я тебе любив!
Твої луги, твої степи розлогі,
Дніпра ревучого славетнії пороги І хвилі золоті твоїх шовкових нив.
Як я любив в садочках вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати, Поважну річ старих дідів чубатих І регіт дітвори в жартливому танку.
Як я любив в ніч теплу, весняну Чуть пугача з діброви тихий стогін, Гукання парубків, дівчат веселий гомін І пісню з-за лугів розкішну, голосну.
Як я любив уосени в стіжках Хліб коло хат, а ранками сідими Селян за працею хапливою між ними І стукіт говіркий ціпів геть по токах.
Як я любив зимової доби При каганці невпиннеє сюрчання Тих веретен і пісню чи ридання Тихесеньке жіночої журби.
Як я люблю безрадісно тебе,
Народе мій, убожеством прибитий, Знеможений і темністю сповитий,
Що вже забув і поважать себе, Потративши свої колишні сили...
Як я люблю твої сумні могили,
Україно! Як я люблю тебе!
І ось тепер та мучена любов Мене жене в далекую чужину...
виклик
Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди,коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною - І над панами я пан...
Глянь, моя рибонько,-срібною хвилею Стелеться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипано зорями - Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько: Тепло-ні вітру, ні хмар...
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, еоном окутала - Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх...
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання-за гріх?
ІВАН ФРАНКО ГІМН
Вічний революцйонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, — Він живе, він ще не вмер.
Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло В гріб його ще не звело.
Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисяч літ родився,
Та аж вчора розповився І о власній силі йде.
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє;
Словом сильним, мов трубою, Міліони зве з собою, — Міліони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться, Щезнуть сльози, сум нещастя, Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувати,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.
Вічний революцйонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пітьмі поля,
І Іс дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняюгцийся день?
ГРИМИТЬ! БЛАГОДАТНА ПОРА НАСТУПАЄ...
Гримить! Благодатна пора наступає,
Природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
І вітер над нею гуляє бурхливий,
І з заходу темная хмара летить —
Гримить!
Гримить! Тайна дрож пронимає народи, —
Мабуть, благодатная хвиля надходить...
Мільйони чекають щасливої зміни,
Ті хмари — плідної будущини тіни,
Що людськість, мов красна весна, обновить... Гримить!
ГРІЄ СОНЕЧКО
Гріє сонечко!
Усміхається небо яснеє,
Дзвонить пісеньку жайвороночок,
Затонувши десь в бездні-глубіні Кришталевого океану...
Встань,
Встань, орачу! Вже прогули вітри,
Проскрипів мороз, вже пройшла зима!
Любо дихає воздух леготом;
Мов у дівчини, що з сну будиться,
В груді радісно б'єсь здоровая Молодая кров,
Так і грудь землі диха-двигаєсь
Силов дивною, оживущою.
Встань, орачу, встань!
Сій в щасливий час золоте зерно!
З трепетом любві мати щирая Обійме його,
Кров’ю теплою накормить його,
Обережливо виростить його.
Гей, брати! В кого серце чистеє,
Руки сильнії, думка чесная, —
Прокидайтеся!
Встаньте, слухайте всемогущого Поклику весни!
Сійте в головах думи вольнії,
В серцях жадобу братолюбія,
В грудях сміливість до великого Бою за добро, щастя й волю всіх!
Сійте! На пухку, на живу ріллю Впадуть сімена думки вашої!
ЗЕМЛЕ, МОЯ ВСЕПЛОДЮЩАЯ МАТИ...
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глубині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!
Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить Чисту любов!
Дай і огню, щоб ним слово налити,
Душі стрясать громовую дай власть,
Правді служити, неправду палити Вічну дай страсть!
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривди влучать, Дай працювать, працювать, працювати.
В праці сконать!
КАМЕНЯРІ
Я бачив дивний сон. Немов передо мною Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
У кождого чоло життя і жаль порили,
1 в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.
У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить: “Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить.”
І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки Та відривки скали; ми з силою розпуки Раз по раз гримали о кам'яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
І знали ми, що там далеко десь у світі, Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти, Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.
Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла, Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
СІКСТИНСЬКА МАДОННА
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі В твоє лице небесне глянуть може, Неткнутий блиском твої красоти?
Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти Богів, перед тобою клонюсь тоже.
бозі, духах мож ся сумнівати
небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя — не казка, ні!
І час прийде, коли весь світ покине Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно — тут, на полотні.
ОЙ ТИ, ДІВЧИНО, З ГОРІХА ЗЕРНЯ...
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?
Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх — для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе кидаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
***