Тема 5. Соціально-економічний розвиток сільських територій.

Мета:

План

1. Інституційне забезпечення розвитку села.

2. Зайнятість і розвиток трудових ресурсів села.

3. Депопуляція, міграція, знелюднення сільських населених пунктів.

4. Добробут сільського населення.

5. Немонетарні аспекти сільської бідності: доступ до послуг.

Література:

1. Інституційне забезпечення розвитку села.

У радянський період забезпечення зайнятості сільського населення та надання йому низки сус­пільних послуг здійснювалося сільськогосподар­ськими підприємствами (колгоспами і радгос­пами). Завдяки виробництву різноманітної рослин­ницької і тваринницької продукції, наявності до­поміжних підрозділів (транспортних, будівельних, із ремонту техніки тощо), цехів з перероблення сільськогосподарської сировини, випуску інших промислових товарів тощо, ці підприємства нада­вали роботу значній кількості селян. Вони ж утри­мували власні дитячі дошкільні заклади, медичні пункти, заклади культури, фінансово і матеріально підтримували державні заклади соціальної сфери.

На першому етапі аграрних трансформацій соціальна діяльність сільськогосподарських під­приємств згорталася, що негативно позначилося на рівні життя сільського населення. Найнегативнішим соціальним наслідком ринкового рефор­мування стала втрата сільськими жителями місць прикладання праці і, відповідно, заробітків. Ви­никла потужна хвиля трудової міграції, погірши­лися демографічна ситуація, морально-психо­логічний стан у сільських громадах тощо. Змен­шилися контингенти споживачів суспільних по­слуг і знизився попит на платні послуги, що ста­ло однією з причин скорочення мережі підпри­ємств і закладів, які надають ці послуги.

Після 2000 р. зазначені тенденції загалом збе­реглися. Водночас реформовані сільськогоспо­дарські підприємства звільнялися від утримання закладів соціальної сфери. Відповідно до низки урядових постанов (1996 р.) та Указу Президента України "Про деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільськогос­подарських підприємств" (2000 р.) здійснювалася безоплатна передача органам місцевого самовря­дування закладів соціально-культурного та ко­мунально-побутового призначення, які належали колишнім колгоспам і радгоспам. Окремі об'єкти приватизовувалися. Проте органи місцевого са­моврядування через фінансові труднощі не мог­ли забезпечити належне функціонування переда­них їм закладів і частина з них закривалась, а приватизовані об'єкти або були перепрофільовані, або підвищили ціни на послуги, що зробило їх малодоступними.

В Україні було зроблено декілька спроб призупинити деградацію села через загальнодержавні рішення. Указами Президента України схвалено Основні засади розвитку соціальної сфери села (2000 р.) та затверджено короткострокову Держав­ну програму розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року (2002 р.). Проте вони залиши­лись без належних механізмів реалізації і фінансо­вого забезпечення. Реальні ж дії органів виконавчої влади, попри постійне декларування "підтримки села", були спрямовані в основному на надання преференцій виробництву комерційно привабли­вих видів сільськогосподарської продукції.

Відзначене знайшло відображення і у затвер­дженій 2007 р. Державній цільовій програмі роз­витку українського села на період до 2015 року. Всупереч назві Програми, основний її зміст сто­сується нарощення аграрного виробництва і лише незначною мірою - підвищення рівня доступу сільського населення до соціальних благ. Найак­туальнішому ж завданню - диверсифікації еконо­мічної діяльності та розширенню сфери прикла­дання праці на селі у Програмі не приділена на­лежна увага. Виконання цієї програми фінансу­ється не в повному обсязі. У зв'язку з фінансовою кризою 2008 р. фінансування проектів сільського розвитку в рамках Програми призупинено.