Духовне: генеза та сучасне розуміння

З начний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії життя, феноменології, екзистенціалізмі, філософській антропології. Гуманістичному психоаналізі тощо.

В иділяються такі філософи як Мартін Бубер, Макс Шелер, П'єр Тайяр де Шарден, Хосе Ортега-і- Гас сет, Альберт Швейцар, Еріх Фромм, Віктор Франкл і багато інших.

П ровідною тут є ідея, що людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема , глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна, але сам образ людини ще тільки кристалізується.

О бміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. Українські дослідники. Як і їх попередники, наполягають, що духовність — спосіб розбудови особистості, це, образно пише Борис Кримcький ,— зустріч із самим собою — своєю душею, внутрішнім Я.

Ц е — вихід до вищих ціннісних інстанцій формування, конструювання особистістю самої себе. Духовність — це провідний фактор розумової гармонізації світу зовнішнього та внутрішнього, їх узгодження з моральними законами. Це — ціннісний зміст та спрямованість буття людини.

Діалектика формування духовного освоєння світу

Л юдська духовність сформувалась у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці й спілкування індивідів. Дослідники доводять нерозривний зв'язок духовності з матеріальним носієм, трактують дух як функцію вищої нервової діяльності, головного мозку людини.

В заємозв'Язок духовного і навколишнього середовища здійснюється завдяки діяльності. Оскільки вона має історичний характер, історизм органічно входить в духовність: свідомість суспільної людини відтворює основні перепетії історії багатогранних людських стосунків, тобто дійсну історію людей, інколи вона відривається від них, летить на крилах фантазії у несвідомі простори, знов і знов повертається до своєї основи , щоб, як античний герой, почерпнути з неї свіжі сили для нової подорожі у затуманені обрії майбутнього.

Д уховність розпочинається з віри у добродійність природи як відповідної реакції її на добродійність людини.

С початку віра була безпосередньо втілена в мову прктичних дій. Людина довіряла своєму духу. Вона була впевнена в його здатності охопити й відтворити архітектоніку навколишнього світу так само живого і діючого, як і людина.

В іра в свої пізнавальні можливості давала надію на співжиття. Гармонія людини і природи, початкова настанова на добродійність формувала таку якість, як любов. Таким чином, духовність виникає як гармонійна єдність трьох складових — віри, надії і любові.

Синтезуючим феноменом триєдинства духу була, ймовірно віра. Саме віра в пізнавальні можливості людського духу спонукала індивіда до активного ставлення до дійсності, підносила його над світом природніх речей, явищ і процесів, розкріпачувала діяльність. Позитивна якість віри проявляється саме в її здатності виявляти й реалізовувати сховану в людині можливість здобувати те, що здається неможливим. Вона надихає людину, підносить її над обставинами.

Д уховність охоплює різні за змістом ідеї, погляди, переконання, які опредметнюються в поняттях і нормах, образах і вірі, виконують взаємо сполучні функції, розрізнення яких можливе лише на рівні фахово – теоретичного аналізу.

В сі форми і способи духовності − наука і релігія. Мистецтво і мораль є ефективними засобами пізнання, освоєння світу. Вилучення будь – якої з них з цього процесу збіднює його, спотворює теоретичну модель дійсності, що безперечно, позначається відповідними деформаціями соціальних технологій.