Висновки
У наш час поняття буття доволі глибоко розробле, гнучке, внутрішньо деференційоване. Воно дає нам вагомі орієнтири для пізнання, усвідомлення об’єктивної реальності та практичної діяльності. Водночас стає зрозумілою і причина складності цього поняття: воно охоплює самі підвалини суб’єктно-об’єктного відношення й одночасно вписує людину у структуру світобудови, роблячи її, а особливо її свідомість фундаментальною умовою виявлення форм буття. Отже, ми, люди, є завжди при бутті у відношенні до буття, а з іншого боку, буття ніби стоїть завжди за нами, за нашими спинами, воно апріорно надане нам як тотальна якість, котру ми знаходимо в усьому (тому, що вона – у нас) і в яку ми вкладаємо все те, з чим маємо справу. Буття є наш універсальний масштаб для пізнання та діяльності, а наші пізнання і діяльність постають реальними мірами використання цього масштабу.
Резюме
Наша життєдіяльність будується на простих іі зрозумілих істинах, які ми приймаємо без особливих сумнівів і міркувань. Найпершою і універсальною серед них є переконання у тому, що світ є, є тут і тепер.таким же чином людина розраховує на те, що за всіх зміну природі і суспільстві світ зберігається як відносно стабільне ціле.
Але постає питання: як і чому є те, що є, або, інакше що є, як воно є і чому? Це питання пов’язане із проблемою буття у філософії. І, не дивлячись на те, що розв’язок його завжди був історії філософії неоднозначним, певні закономірності тут чітко простежуються.
Проблема буття розгортається принаймі у трьох площинах. Перша – пов’язана з усвідомленням його стабільності і постійної плинності. Світ не тільки є, тут і завжди. Буття є таким, яким «відчувається». Семантика слова «бути» пов’язана із «був», «буду». Тому рефлексія над плинністю з необхідністю приводить до появи поняття часу, що виражає рух, становлення буття і його перетворення в небуття. Друга – пов’язана із темою життя і смерті людини. І, накінець, третє – з питанням структури буття, яке пов’язане з такими поняттями, як світ, природа, людина, мислення тощо.
Все це зайвий раз повертає нас до того, щоб замислитися не над буттям і небуттям самим по собі, а над їх поєднанням. Буття і небуття перебувають у постійній взаємодії й взаємопроникненні. Смислову пов’язаність буття і небуття здійснює суще (все існуюче). Суще не складає собою світ безпосередньо. Зі світом воно сполучається через буття і небуття (Хайдеггер). Те, що збирає й утримує суще в бутті що надає йому сенс, - це присутність у світі людини. Зі свого боку буття визначає людину у світі як невипадкову для нього. Влвсне, буття – це певна єдність людини зі світом. Втрата людиною спорідненості з буття, забуття буття, призводить до деформації людини і світу, їх обопільної надлишкової витратності. Це те, що ми спостерігаємо в межах сучасної техногенної цивілізації.
Щоб бути – й бути людиною, людина повинна постійно здійснювати зусилля з подолання ентропійності небуття (передорювати небуття). Особливо непросто переборювати буття і стверджувати буття за допомогою самого буття. Найуніверсальнішим способом руйнування буття засобами самого буття є насильство. Невипадково усі спроби універсального ствердження буття в його істинності були одночасно і спробами обгрунтування ідей ненасильства, як універсальної форми здійснення людських взаємин.
Переборювання ж буття та не буття не носить форми насильства. Буття долає небуття завдяки тому, що саме виступає небуттям небуття, самоутримуваною смисловою ствердністю. Гарантує буттю рівноважність і сталість те, що має бути, але не в межах буття. Його визначають поняття трансценденція («той, що виходить за межі») або «трансцентне буття». Трансценденція надає світові додаткового виміру. Вона робить життя людини внутрішньо напруженим, веде людину за межу, спонукає її до подолання цієї межі й відшукування іншої. Тому бути людиною у світі означає постійно турбуватись про збереження й удосконалення буття, зважаючи на його сполученість з небуттям і звернення до трасцендентного.
поняття буття постає вихідним для філософії, оскільки знаменую собою гранично можливий ступінь узагальнення дійсністі, тобто виводить усі міркування на рівень буття та небуття; внаслідок цього поняття буття виконує у філософії сесоутворюючу функцію, а також набуває виразних людських вимірів, постаючи для людини найпершою цінністю та мірою її життєвої відповідальності.
Внаслідок граничної широти узагальнення буття можна визначити лише категоріально; при цьому історія категоріальних визначень буття утворює систему таких визначень, яка працює уся разом; у категоріальних визначеннях буття найважливішими постають відмінності між його класичним на некласичним витлумачення.
Структурна організованість і плинність буття може бути пояснена через простір і час. Простір і час – це форми буття матерії. Властивості об’єктів бути протяжними займати місце серед інших, межувати з іншими об’єктами – це найбільш загальні характеристики простору. Поняття простору пов’язане із структурованістю та диференційованістю матерії. Але матеріальний світ склдається не тільки із структурно розчленованих об’єктів. Ці об’єкти знаходяться у постійному русі і розвитку, тобто становлять собою процеси, що розгортаються за певним етапами (швидкість, розгортання, темп, ритм тощо). Все че пов’язано із поняттям часу. Простір і час нашого світу має чотири виміри: три із них характеризують простір і один – час.
Розвиток матерії, багатоманітність форм, її рух, зумовлюють розмаїття специфічних форм простору і часу. Кожна із основних сфер матеріального світу (нежива природа, життя, суспільство) характеризуються специфічними просторово-часовими структурами.
концептуально різні витлумачення буття постають основою для класифікацій та оцінок різних світоглядно-філософських позицій.