Тема. Паразитичні черви
Загальна характеристика гельмінтів
Всі паразитичні форми набули в ході еволюції певних пристосувань до паразитизму.
Спільними пристосуваннями до паразитизму є:
наявність захисного покриву (кутикули) на тілі паразита, що перешкоджає перетравленню соками хазяїна;
різноманітні органи прикріплення до тіла хазяїна: присоски, гачечки тощо;
регресивний розвиток нервової системи та органів чуття;
проста будова травної системи або її відсутність;
надзвичайно висока плодючість;
ускладнення циклу розвитку, яке полягає в чергуванні способів розмноження та зміні хазяїв.
В організмі основного хазяїна відбувається статеве розмноження черв’яка, в організмі проміжного хазяїна – безстатеве розмноження. Зміна хазяїв у циклі розвитку сприяє розселенню паразита, а також захищає основного хазяїна від надмірного перенаселення паразитами та його загибелі.
Паразитичні черви отримали загальну назву – гельмінти. Наука, яка вивчає паразитичниї червів, називається гельмінтологія.
Різноманітність гельмінтів
Печінковий сисун – це гельмінт, який поселяється в жовчних протоках великої рогатої худоби (рідко людини) й харчується кров’ю та поживними речовинами, накопиченими в клітинах печінки. Його тіло листоподібне, сплюснуте, завдовжки близько 5 см, вкрите щільною кутикулою. (Печінковий сисун належить до плоских червів.) Органами прикріплення до тіла хазяїна служать два присоски: передній – ротовий, і черевний. Травна та видільна системи майже такі самі, як у війчастих червів. Спрощення нервової системи виражається в зменшенні розмірів головного ганглія. Органи чуття розвинені слабо.
Цикл розвитку сисуна складений, із зміною кількох партеногенетичних поколінь та одного статевого. Після внутрішнього запліднення й дозрівання яйця повинні потрапити у воду, де з них виходить личинка, яка плаває. Знайшовши равлика – малого ставковика, вона проникає в його тіло. У ньому личинка черв’яка зазнає ряд перетворень і партеногенетично двічі розмножується. Як наслідок, утворюється покоління личинок, які за будовою нагадують дорослого сисуна, але мають м’язистий хвостовий придаток. На цій стадії личинки покидають тіло ставковика (проміжного хазяїна), потрапляють у воду й осідають на прибережній рослинності. Тут вони втрачають хвіст і покриваються щільною захисною оболонкою. Із зеленим кормом цисти можуть потрапляти в організм свійських тварин (основного хазяїна), де перетворюються на дорослих печінкових сисунів. Людина може заразитися ними при вживанні сирої води з водойми, а також овочів та фруктів, вимитих у цій воді.
Профілактичні заходи: знищення в місцевих водоймах малих ставковиків та кип’тіння води.
Найбільш відомими представниками паразитичних круглих червів людини є аскарида людська, гострик дитячий, волосоголовець, трихіна, а рослин – картопляна, бурякова, сунична, пшенична та цибульна нематоди.
Аскарида людська паразитує в тонкому відділі кишечника людини. Тіло черв’яка 20-40 см завдовжки. Самці менші від самок і відрізняються загнутим на черевний бік заднім кінцем тіла. Завдяки наявності багатошарової міцної кутикули та внутрішньопорожнинного тиску тіло аскариди напружене, наче струна. Спираючись на петлі кишечника, вона легко протистоїть руху харчових мас. Живиться напівперетравленою їжею хазяїна.
Життєвий цикл аскариди. Самки відкладають запліднені самцем яйця, які разом з каловими масами виходять назовні в зовнішнє середовище, де й відбувається їхній подальший розвиток. Для його здійснення потрібне кисневмісне середовище й температура нижча від +36ºС (тобто менша за температуру людського тіла). При недотриманні елементарних гігієнічних норм яйця вже з личинками потрапляють у травну систему людини. Там личинки остаточно звільняються від яєчних оболонок, проникають у кров, а потім з потоком крові в легеневі капіляри, бронхи, трахею, глотку й через стравохід – знову в кишечник. Це стає можливим або внаслідок пересувань паразита, або внаслідок проковтування після відкашлювання слизистих мас, в яких міститься паразит.
Для профілактики аскаридозу достатньо дотримуватися елементарних правил особистої гігієни: мити руки після повернення з вулиці, після контактів зі свійськими тваринами, перед їжею; добре мити овочі та фрукти; берегти їжу від тарганів, мух та інших комах.
Ришта. Цей черв’як паразитує в підшкірній клітковині, викликаючи утворення виразок. Статевозрілі самки сягають довжини 1 м, а самці – 4 см. При обмиванні уражених ділянок шкіри та розтині наривів у воду потрапляють яйця, з яких виходять личинки. Личинки поїдаються ракоподібними (циклопами). Зараження може відбуватися під час пиття брудної води при проковтуванні циклопів. Хвороба широко розповсюджена на Сході: в Афганістані, Узбекистані, Індії, Пакистані та інших країнах.
Гострики. Збудник ентеробіозу – гострик – дрібна нематода білого кольору. Довжина самця 2-3 мм, самки – 9-12 мм. Хвостовий кінець самця спірально загнутий убік черевної поверхні, а в самки шпичкувато загострений (тому гельмінт і отримав назву „гострик”). Яйця гостриків довгасті, трохи асиметричні, їх можна виявити в шкірних складках навколо анального отвору.
Статевозрілі гострики паразитують у нижніх відділах тонкої та верхніх відділах товстої кишки. Самки, наповнені яйцями, кількість яких сягає від 5000 до 15000 штук, неспроможні утримуватися на слизовій оболонці кишок, спускаються до прямої кишки й виповзають з анального отвору для відкладення яєць. Після цього самка гине, тривалість її життя не перевищує одного місяця. Проникаючи в черевоподібний відросток, гострики можуть стати причиною апендициту.
Під час сну людина, заражена гостриками, забруднює свої руки, нігті, білизну. Яйця гостриків потрапляють із ліжка та рук майже на всі предмети та харчові продукти. Рукостискання – це теж спосіб передачі яєць гостриків.
При захворюванні ентеробіозом розвиваються такі хвороби: страх, мігреневі болі, свербіння в анусі. Гострики виділяють сильні токсини, які впливають на нервову систему, спричинюють роздратування, депресію.
Велика шкода, що її завдають широко розповсюджені паразитичні черви, зумовила появу спеціальної науки – гельмінтології. Для боротьби з паразитичними червами розроблені спеціальні санітарні заходи. До них належать: очищення води, ветеринарно-санітарний контроль за м’ясом, прибирання населених пунктів. Позитивний ефект дають систематичні медичні огляди населення, що дозволяють виявити осіб, заражених гельмінтами, для їхнього лікування.
Стьожак широкий – це паразит людини, який живе в тонких кишках. Ланцюжки з 3-4 тисяч члеників можуть досягати довжини понад 9 метрів. За голівкою й тонкою шийкою розташовані членики, ширина яких більша, аніж довжина. Середину й задню частину ланцюжка займають зрілі членики. Яйця у великій кількості потрапляють в отвір кишки й виводяться з випорожненнями.
Розвиток широкого стьожака відбувається за участю двох проміжних хазяїв, роль яких виконують веслоногі рачки (циклопи й діаптомуси) та різні види риб. Споживання свіжо про-соленої ікри, недостатньо провареної, просмаженої або в’яленої риби призводить до зараження широким стьожаком.
Стьожак широко розповсюджений у Європі та Азії, а зараз і в Північній Америці. Частіше він зустрічається там, де населення харчується прісноводною рибою.
Симптоми зараження приблизно однакові для всіх кишкових стьожкових червів. Насамперед до них належать різні порушення травлення. При тривалому перебуванні паразита в кишечнику поступово настає загальна слабкість, втома та недокрів’я.
Аби не заразитися широким стьожаком, слід добре проварювати або просмажувати рибу.
Ехінокок. Статевозріла форма ехінокока складається всього з 3-4 члеників і сягає довжини 5 мм, проте фіни черв’яка утворюють пухир, що досягає розмірів яблука, а іноді дитячої голови. Сам ціп’як живе в тонкій кишці собаки, лисиці та вовка, а стадію фіни проходить у різних органах (особливо в печінці та легенях) великої рогатої худоби, овець, свиней, рідше коней, кроликів, а також і людини. У худоби зараження відбувається при поїданні разом з травою яєць ехінокока, що потрапили на траву з екскрементами собак. Людина заражається при необережному поводженні із собаками. Яйця ехінокока такі малі (35 мкм завдовжки), що легко можуть потрапити в рот, якщо не мити руки перед їжею після того, як ви погладили заражену собаку. Те саме може трапитися, якщо дозволити собаці лизати руки або обличчя. Тим часом собаки заражаються фінами ехінокока, поїдаючи нутрощі зараженої рогатої худоби та свиней.
З яєць ехінокока, що потрапили в кишечник, розвиваються шестигачкові зародки. Вони проникають через стінки кишечника, розповсюджуються з кров’ю по організму й осідають у різних органах, наприклад у легенях. Розвиток зародків відбувається дуже повільно. Через місяць після зараження пухирець фіни досягає 1 мм в діаметрі й лише через 5 місяців – 1 см в поперечнику. Фіна розвивається, росте роками й формує на своїй внутрішній стінці пухирці з численними голівками.
Шкідливий вплив ехінокока залежить у кожному окремому випадку цілком від його величини та місцезнаходження. Ехінококи невеликих розмірів хворі іноді навіть не помічають і, як правило, виявляють лише випадково. Тим часом великі ехінококи не тільки руйнують орган, в якому поселилися, але й механічно подразнюють сусідні частини організму, натискаючи на нерви, кровоносні судини. Видалити ехінокок можна тільки оперативним шляхом.